Донецьк: місто териконів і українського спротиву

Продовжуємо серію текстів про міста, які росіяни хочуть присвоїти, стерши їхню українську ідентичність, і розвіюємо кремлівські міфи про ці населені пункти.

«Донеччани прихильно ставилися до радянської влади, потім кликали до себе Росію, а ще в Донецьку не було національної еліти, саме бидло» — типова риторика тих, хто не дуже обізнаний в історії цього міста й (свідомо чи ні) піддався наративам РФ. На жаль, історія русифікації сходу показує: що ближче сусідство з Росією, то швидше вона запускає туди свої токсичні імперські щупальця. Донецьк, звісно, чи не найбільше постраждав від цього, адже навіть після проголошення незалежності України пропагандисти РФ робили все, щоб створити стійке уявлення проросійськості міста й необхідності зрештою відділити цілу область на правах автономії. Так країна-агресор готувала підґрунтя до вторгнення на Донеччину 2014-го.

На жаль, потужна пропагандистська машина Кремля таки зробила свою брудну роботу: навіть на другий рік війни, розпочатої РФ на сході України, усе ж були українці, які вважали, що краще поступитися цими територіями. Проте Донецьк ніколи радо не зустрічав окупантів. Наприклад, 2013 року, коли Євромайдан у місті почався одночасно зі столичним. «…Виходили, щоб вся Україна знала, що в Донецьку є Євромайдан, Донецьк не за приєднання до Росії, тут українське суспільство», — згадувала місцева журналістка. Були й ті, хто приїздив із Донеччини в Київ, щоб долучитися до протесту. Проросійські сили переслідували активістів із Донецька й Луганська, погрожували їм, тисли інформаційно та застосовували фізичну силу. Попри це, донеччани далі виходили на мітинги: останній мирний відбувся 5 березня 2014-го. Пізніше, 2017-го, цю дату запропонували відзначати як День громадянського спротиву Донбасу російській окупації. «Ці міфи, що Донецьк їх (російських окупантів. — ред.) із хлібом-сіллю зустрічав, — це казочки. Бо ж так можна сказати, що і Херсон, і Буча їх хлібом-сіллю зустрічали», — поділився митець Петро Антип із Горлівки під час нашої експедиції для проєкту «Культура під час війни». Уже нині, під час окупації, партизани доєднуються до руху «Жовта стрічка» або просто таємно наносять по місту написи «Донецьк — це Україна».

І це ще один привід нагадати собі його історію, особливо зважаючи, що Сили оборони врешті звільнять Донеччину з-під окупації і українців чекає непростий виклик — реінтегрувати ці території в український контекст, очищений від російських впливів.

До російського вторгнення 2014 року Донецьк активно розвивався. Він приваблював бізнесменів і творчих людей, на місцевий стадіон «Донбас Арена» приїжджали з концертами артисти світового масштабу. Незадовго до окупації Донецький аеропорт (Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва) відремонтували, побудували нову, сучасну злітно-посадкову смугу — він мав стати потужним і прибутковим інтернаціональним центром. Біля палацу молоді «Юність» донеччани не раз розгортали найбільший прапор України. До чемпіонату Європи з футболу відремонтували ще й вокзал, дороги та готелі. У місті вирувало життя.

Як формувався Донецьк

Доскіфські кургани та залишки катакомб, атрибути язичницьких обрядів, прикраси, глиняний посуд, зброя та знаряддя праці, кремнієвий ніж — усе це археологічні знахідки з території Донеччини. Тільки на підконтрольній Україні території Донецької області дослідники нарахували 6 тисяч курганів, наголошуючи, що є ще чимало нововиявлених і тих, які потенційно можуть знайти в майбутньому. Науковці вважають, що перші люди тут з’явилися приблизно 5–5,5 тисяч років тому й мали досить розвинені побут і культуру.

На території сучасного Донецька протягом XV–XVIII століть стояли козацькі хутори, а також поселення менонітів (представників християнського протестантського руху), старовірів та інших релігійних груп — здебільшого втікачів, права яких утискали на рідних землях. Стрімкий розвиток майбутнього міста зумовили поклади вугілля та залізної руди: на початку ХІХ століття там почали створювати дрібні шахти, а вже 1869 року британський бізнесмен Джон Юз побудував великий металургійний завод. Навколо підприємства й заснували село Юзівка, з якого згодом розвинулося місто Донецьк.

За словами історика Ярослава Грицака, туди приїжджали працювати кваліфіковані робітники з віддалених європейських територій, а також євреї та селяни із сусідніх губерній. Пізніше Донецьк навіть називали містом ста національностей. Серед власників різних виробництв переважали саме іноземці, а не росіяни, тому Юзівка була тісніше пов’язана із Західною Європою, ніж із Російською імперією.

В одному з інтерв’ю історикиня Леся Гасиджак зазначила, що центр Юзівки був цілковито європейським: із сучасними натоді середовищем і архітектурою, зокрема школами, гімназіями, фабриками парфумів і солодощів. Ярослав Грицак також переконаний, що Юзівка була своєрідним «містом у селі»: урбанізували тільки центральну площу й кілька вулиць, а загалом вона не мала розвиненої інфраструктури.

Власників підприємств, які також відповідали за організування інфраструктури для комфортного життя робітників, передусім цікавив прогрес села як прибуткового індустріального району, а не як місця для комфортного життя. Тому Юзівка була конгломератом селищ, жителів яких поділяли відповідно до місця походження. Вони жили відокремлено й часто ворогували, адже багато з них були сезонними працівниками з різних регіонів та країн. Різні культури, конкуренція між шахтарями різних підприємств і пияцтво спричиняли конфлікти між жителями. Офіційно Юзівка стала містом лише 1917 року.

1920 року, тобто після другого, остаточного, захоплення радянською владою, місто далі урбанізовували: проклали трамвайні колії, заснували університети, театри. Через чотири роки Юзівку перейменували на Сталін, а ще через п’ять — на Сталіно. 20-ті відомі на території тогочасної УРСР як часи радянської політики українізації, покликаної покращити репутацію «червоних» серед населення. Вона закінчилася трагедією Голодомору та масових розстрілів. Сталіно теж постраждало від сталінських репресій: до початку 1940-х на Рутченковому полі НКВС розстріляли десятки тисяч цивільних, військових і навіть дітей «ворогів народу». Під час німецької окупації в Сталіно діяв концентраційний табір — один із перших на території України. У шурфі однієї з донецьких шахт від репресій загинуло від 75 до 100 тисяч осіб. Нацисти спалили більш ніж половину будівель міста.

Повоєнне відбудоване Сталіно перейменували в Донецьк — від назви Донецького кряжу, який зі свого боку назвали на честь річки Сіверський Донець, що текла вздовж. Через нестачу робітників у гірничій промисловості радянська влада спонукала не лише українців, а й поляків, росіян та представників інших національностей мігрувати саме в цей регіон. Історик Дмитро Білий також розповів, що із заходу України для робіт у шахтах примусово вивозили молодих людей, яких спіймали під час гаївок. Крім того, у Донецьк депортовували лемків і західних бойків. Туди ж від репресій добровільно тікали колишні бійці Української повстанської армії (УПА), яким радянська влада не дозволяла повертатися додому після ув’язнення, і ті, кого переслідувало Міністерство державної безпеки (служба — попередник КДБ).

Хоча 1970 року ЮНЕСКО визнало Донецьк одним із найкращих молодих промислових міст світу, протягом 1970–1980-х вугільна промисловість, завдяки якій переважно й розвивався майбутній мегаполіс, почала занепадати. Сталося це через неефективність радянської економічної системи. Шахти працювали коштом дотацій або ж їх закривали. Через це наприкінці 80-х шахтарі почали масові страйки та протести, які стали першим поштовхом до проголошення незалежності України.

Події тих часів чітко свідчать, що жителі Донецька не були готові просто змиритися зі своїм становищем. Радянська влада залишила їх без роботи, грошей, тож вони й повстали проти неї, а ще дали імпульс іншим людям, які чекали слушного для протестів часу. Тому тези, мовляв, донеччани аполітичні, пасивні та відірвані від українського контексту, — нісенітниці.

До окупації Донецька російськими й сепаратистськими силами 2014 року місто було потужним промисловим центром. Журнал «Forbes Україна» двічі називав Донецьк одним із найпривабливіших міст для бізнесу, там базувалися фахівці з усієї України. Місто мало великі статки, розвинену інфраструктуру й потужну економіку.

Чому Донецьк український

Попри велику кількість різних народів, які постійно проживали в Донецьку, це місто беззаперечно українське. Його ідентичність почали формувати українські селяни й козаки, які населяли південно-східні території України й захищали їх від ворожих набігів. Слобідська Україна не підпорядковувалася Російській імперії, тож там можна було вільно торгувати, хазяйнувати й жити без імперського гніту. Це приваблювало мігрантів на східні землі. У середині ХІХ століття понад 70 % Донецька та сучасної Донеччини загалом населяли українці.

Дослідник історії Донеччини Олександр Добровольский розповів, що 1918 року найперше заборонили навчатися українською саме в Юзівці. Таке рішення ухвалив тодішній комендант міста. Уже через рік військове командування на офіційному рівні заборонило «малоросійську мову», видавши спеціальний указ. Попри це, українські товариства «Просвіти» діяли в регіоні аж до 1923 року без перешкод і репресій.

Під час Другої світової війни на Донеччині не було російського руху. Натомість активно працювала Організація українських націоналістів (ОУН), сформована з місцевих жителів. Хоча німці тричі ліквідовували структурний підрозділ організації, оунівці створили велику підпільну мережу опору, яка охоплювала 18 районів Донеччини. На території регіону вони заснували 600 українських шкіл, 8 українських газет, захопили кілька редакцій, вигнавши з них росіян, видавали підручники українською, започатковували «Просвіти», тобто створювали умови, щоб люди переходили на українську мову й розвивали українську ідентичність. У Сталіно, Краматорську, Слов’янську, Горлівці та Волновасі місцеві оунівці захоплювали й очолювали поліцію, у багатьох містах вони були бургомістрами (очільниками міст під час німецької окупації — ред.), зокрема в Костянтинівці, Ольгинці, Волновасі, Авдіївці, Макіївці та Маріуполі. Члени ОУН видавали закони про українізацію та українську мову.

Уже 1942 року німецька окупаційна влада зрозуміла, що оунівці часом замінюють її та стають кісткою поперек горла. Тоді окупанти почали репресії. Улітку 1943 року людей з усієї Донеччини заарештовували та масово розстрілювали. 1943 року в Донецьку затримали 60 людей, частину з яких заслали в концтабір, а іншу — розстріляли. Після війни переслідування не припинилися, тільки тоді німців замінили комуністи. Причиною потужних репресій стали радянські шпигуни. Як зазначив Олександр Добровольський, тодішнє Сталіно кишіло агентами Всеукраїнської надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВУЧК).

Проте опір уже радянській окупації тривав. Як члени ОУН, так і звичайні жителі Донеччини організовували криївки, союзи визволення України, видавали журнал «Друзі українського народу» (1948–1950). Усіх їх радянські спецслужби знаходили та судили. У Сталіно оунівець Василь Підгорецький намагався знову створити масштабне підпілля з місцевою організацією. 1953 року радянські спецслужби дізналися про це та влаштували велику облаву. Чоловіка засудили й ув’язнили на довгі 32 роки. Останнього оунівця М. Янковського заарештували на Донеччині аж 1958 року.

Репресії, арешти, розстріли, важкі умови праці, низькі зарплати, неможливість влаштуватися на хорошу посаду без знання російської мови змушували людей потроху забувати про власну ідентичність, традиції, мову й культуру. Донеччани не хотіли віддавати дітей до українських шкіл, бо в університетах і на роботі рідну мову не використовували. Відомий правозахисник, член Української Гельсінської групи й педагог Олекса Тихий родом із Донеччини намагався боротися із цим, бо йому боліло за рідний край. Дисидент писав у своїй праці «Думки про рідний донецький край» 1972 року:

— Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови. Любити Україну та свою Донеччину, як любили її Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко. В. Сосюра, В. Симоненко, Б. Антоненко-Давидович. <…> Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.

Наприкінці 80-х в умовах загостреної економічної кризи, коли в шахтарів не було змоги забезпечити собі навіть необхідні речі, на Донеччині вибухнув протестний шахтарський рух. Під час перших страйків у липні 1989 року робітники вимагали покращити умови праці, підвищити заробітну плату, змінити керівництво шахт. Загалом важливих гірникам потреб було 48. Страйкували разом не лише донецькі, а й луганські шахтарі, а також робітники Львівсько-Волинського вугільного басейну. Сотні тисяч українських гірників зупинили роботу. Акція стала настільки масовою, що радянській владі довелося на неї відреагувати: у Донецьк приїхав тодішній президент СРСР Михайло Горбачов, а УРСР проголосила свою економічну незалежність.

Роком пізніше, 1990-го, у Донецьку знову відбувся протест. Цього разу його учасники вимагали ще й відставки уряду СРСР, звільнення шахт від партійного комітету й усунення членів партії від керівництва. 1991 року гірники об’єдналися з політичним Народним Рухом України, представники якого приїжджали до страйкувальників та влаштовували з ними спільні мітинги. Через кілька місяців уже в центрі країни, на Хрещатику, від них лунали гасла про незалежність України та злидні в СРСР. Ці події стали серйозним поштовхом до здобуття незалежності України й розпаду Радянського Союзу загалом.

Після цього шахтарі страйкували чи не щороку. Наприклад, 1995-го вони мітингували майже цілий рік через скасування дотацій вугільної промисловості й таки домоглися свого: фінансування відновили, хоча заборговані заробітні плати так і не виплатили. Потім був масштабний похід шахтарів до Києва: 1998-го 5 тисяч робітників шахт 3 тижні пішки йшли до столиці, щоб висловити владі незадоволення через невиплату зарплат протягом 8–9 місяців. Чиновники неодноразово намагалися зупинити колону мітингувальників, але марно. Крім того, похід підтримували й шахтарі, які залишилися в домівках. Гірники домоглися свого: кошти їм виплатили, тож вони повернулися зі столиці у свої міста.

Шахтарський рух активно діяв протягом усіх 90-х. Зупинився він через репресії. На очільників руху вчиняли замахи. Наприклад, співголову Донецького страйкому Миколу Волинка в 90-х двічі намагалися вбити. Шахтарські протести в Луганську 1998-го придушили беркутівці, які били мітингувальників кийками та використовували сльозогінний газ. Тоді постраждало 22 гірники. Усі ці події призвели до припинення шахтарського руху.

Символи Донецька

У багатьох людей Донецьк асоціюється лише з промисловістю, монотонним і сірим робітничим життям. Хоча він дійсно славиться гірничовидобувною справою, його можна й треба називати розвиненим науковим центром, яскравим, мальовничим, цікавим і абсолютно українським містом.

Перший мер міста

1917 року, коли Юзівку визнали містом, обрали його першого в історії голову — Семена Ієйте. Хоча політична кар’єра чоловіка тривала недовго, а про його відставку відомо небагато, він був цікавою особистістю. Історик Віталій Скальський розповів, що Семен Львович працював у шахті, у якій сталося кілька аварій. Під час першої загинуло 74 робітники, а під час другої — понад 60. Через ці події гірник почав розвивати безпеку галузі.

Він очолив гірничорятувальну станцію Маріупольського гірничого округу, ліквідовував велику аварію на шахті в Горлівці 1917 року. Найімовірніше, піклування Ієйте про безпеку спонукало виборців голосувати за його кандидатуру. З невідомих причин чоловіка швидко звільнили з посади, але він не припинив вивчати безпеку гірників: керував фізико-хімічною лабораторією та викладав в інституті, завідував школою інструкторів рятувальної служби, очолював станцію гірничорятувальної справи при науково-дослідному інституті з безпеки гірничих робіт та гірничорятувальної справи. Цій справі Ієйте присвятив усе життя.

Василь Стус і Донецьк

Видатний український поет, прозаїк і дисидент Василь Стус велику частину життя провів у Донецьку, хоча був родом із Поділля. Він вступив до педагогічного університету в Донецьку без іспитів, бо закінчив школу із золотою медаллю. У виші розмовляв виключно українською мовою, коли вищу освіту вже русифікували. Стус працював у донецькій шахті, викладав українську мову в Горлівці, був учасником Донецького клубу літераторів і літературним редактором, випускав українською мовою номери в донецькій газеті «Соціалістичний Донбас». У листі до Андрія Малишка 1963 року поет писав, як йому боліло за рідний край:

— Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається.

Місто мільйона троянд

Партійний чиновник Донеччини Володимир Дегтярьов побував у Версалі в 60-х. Йому так сподобалися закордонні розарії, що, повернувшись у Донецьк, можновладець наказав засадити місто трояндами. 1970 року ЮНЕСКО визнала Донецьк найбільш озелененим індустріальним містом, і його почали називати містом мільйона троянд. До російської окупації 2014 року в місцевому парку був найбільший в Україні розарій.

Терикони Донецька

Уся територія Донеччини вкрита величезними териконами. У самому Донецьку їх аж 89. Такі «гори» завжди приваблювали туристів, бо мають незвичайний вигляд посеред сучасного міста. До російського вторгнення на них тренувалися альпіністи й залазили дітлахи, з їхньої висоти люди дивилися на Донецьк або спостерігали за футбольними матчами на стадіоні.

Попри свою мальовничість, терикони небезпечні для довкілля. Усередині них весь час зберігається дуже висока температура — 500–3000 °C, — через що вони постійно тліють. Коли порожні породи загоряються, то виділяють шкідливі хімічні речовини, які потрапляють у повітря, водойми, ґрунт і розповсюджуються на далекі території. Часом на териконах можуть навіть траплятися вибухи.

Щоб терикони не становили небезпеки, треба вивчати їх та опікуватися ними. Наприклад, ці насипи можна переобладнати в зелені зони, зменшувати висоту, використовувати як сировину для алюмінію, заліза й інших продуктів виробництва. Це вимагає великих коштів, тож наразі проєкти з убезпечення та рекультивації териконів реалізують нечасто. Після окупації Донецька російські бойовики використовували терикони в місті прямо біля житлових будинків для військових навчань.

Футбольний клуб «Шахтар»

Для багатьох донеччан місцевий ФК «Шахтар» — це мало не культурний код рідного міста. За 87 років він став чи не найтитулованішим українським футбольним клубом. Спершу складався з місцевих гірників, які паралельно грали в складі горлівського та донецького (тоді сталінського) «Динамо». З кінця 50-х «Шахтар» став однією з найуспішніших команд СРСР, а пізніше й незалежної України.

Гравці «Шахтаря» розуміють, як сильно впливають на величезну фанбазу не тільки донеччан, а й людей з усієї країни. Навіть евакуювавшись (одночасно базується в Києві та Львові), команда активно показує свою проукраїнську позицію: збирає кошти цивільним і військовим, закликає підтримувати Україну, виступаючи в медіа чи граючи на футбольному полі, підвищуючи в такий спосіб обізнаність світу про російсько-українську війну.

Уболівальники «Шахтаря» підтримують Україну й після того, як РФ окупувала їхнє рідне місто та обстріляла домашній стадіон «Донбас Арена». Наприклад, на матчі «Шахтар» — «Металіст» у Харкові 2015 року вони спалили прапор так званої ДНР прямо під час матчу. Багато з ультрас пішли воювати як добровольці.

Нині фанати їздять на матчі улюбленого клубу в Київ, Львів та інші міста. Вони сумують за рідним містом і стадіоном та чекають на повернення. Цікаво, що деякі вболівальники далі дивляться матчі «Шахтаря» навіть із тимчасово окупованих територій.

Культура Донецька до та під час російської окупації

До початку війни 2014 року донеччани, хоча й потерпали від зросійщення, та все ж мали запит на українську культуру й розвиток.

Наприклад, улітку 2012–2013 років у Донецьку відбувався мистецький захід «Друга зміна», який прозвали ніччю індустріальної культури. Цей фестиваль відбувався вночі. Працівники краєзнавчого музею розповідали про історію міста в інтерактивній формі: переодягалися в історичних героїв, взаємодіяли з авдиторією за допомогою звуків та образів, показували Донецьк у межах спеціальної виставки. У парку виступали фольк- та рок-музиканти. Ця подія викликала справжній резонанс: її щороку відвідувало близько 2 тисяч осіб.

Одним із яскравих проявів культурного життя Донецька також став артпростір «Ізоляція». 2010-го територія закинутого заводу ізоляційних матеріалів отримала нове дихання: там почав діяти міжнародний благодійний фонд «Ізоляція». Працівникам простору було важливо, щоб культура показувала справжні проблеми та контекст життя донеччан. Цим вони приваблювали до себе дедалі більше людей. Та у квітні 2014 року Донецьк окупували. Замість евакуюватися відразу, в «Ізоляції» вирішили продовжувати фестиваль іспанського кіно, який тоді відбувався в артпросторі. Наприкінці квітня команда провела перший Український літературний фестиваль (в умовах окупації!). Тема події звучала як «Мова і насильство», що було досить актуально в умовах захоплення Донецька російськими військами. На фестивалі виступило багато українських письменників та науковців.

«Ізоляція» діяла в Донецьку аж до червня 2014. Тоді на територію заводу зайшли озброєні російські військові, заявивши, що її використовуватимуть для гуманітарної допомоги РФ. Насправді ж вони перетворили яскравий, нетиповий для Донецька культурний простір на в’язницю та катівню.

Після окупації та репресій у самому Донецьку українські культурні заходи, звісно ж, припинилися. До повномасштабного вторгнення туди зрідка приїжджали російські артисти й коміки, інколи там виступали місцеві гурти. Тепер у системі освіти й на телебаченні людям нав’язують російську пропаганду та масову культуру РФ.

А от на неокупованій території Донеччини донині відбуваються виставки та події для дітей і дорослих, де розповідають не лише про культуру, а й про історію України та її боротьбу за незалежність. Наприклад, 2021 року в прифронтовому селищі Нью-Йорк проводили великий літературний фестиваль із відомими українськими письменниками: Сергієм Жаданом, Тамарою Горіха Зерня, Іреною Карпою, Галиною Крук та іншими. Подія зібрала аншлаг: 600 місцевих жителів і військових прагнули взяти участь у дискусіях та читаннях українських творів. Засновниця фестивалю, письменниця та громадська діячка Вікторія Амеліна отримала тяжкі поранення під час російського обстрілу ресторану в Краматорську 27 червня 2023 року. Внаслідок травм вона загинула у лікарні 1 липня.

Донецьк під час окупації та опір місцевих

Донеччани розповідають, що ще в лютому 2014 року на вулицях міста почали з’являтися невідомі з незвичним акцентом. У березні ці ж люди разом із місцевими сепаратистами організовували проросійські мітинги. Українці виходили на масові акції, щоб протистояти їм. За різними оцінками, на українському мітингу 5 березня під гаслами «Донецьк — це Україна», «Україна єдина» тощо зібралося близько 10 тисяч осіб. Місцевий житель Олександр Соболь розповів одному локальному медіа:

— Була видна різниця між тими, хто тримав український та російський прапор. З нами (українцями. — ред.) виходила інтелігенція міста — викладачі, студенти, підприємці. Серед тих же (проросійськи налаштованих. — ред.) були наркомани, колишні в’язні. Цікаво те, що ці чоловічки тоді навіть не знали один одного. Вони спочатку билися між собою, а потім дізнавались, що вони усі з Росії.

На мітингу 13 березня 2014 року в сутичці загинув український громадський активіст Дмитро Чернявський. Сепаратистські сили почали будувати барикади навколо облдержадміністрації, переслідувати українців, які були проти російського впливу. 6 квітня проросійські мітингувальники разом із бойовиками штурмом захопили Донецьку ОДА, а наступного дня проголосили «Декларацію про суверенітет Донецької народної республіки». Місцеві чиновники не обороняли місто й ОДА, спокійно пускали бойовиків і сепаратистів, аргументуючи це тим, що не хочуть стрілянини та жертв. Тривали сутички українських активістів із силовиками без розпізнавальних знаків і росіянами, яких масово завозили до міста напередодні. Останній проукраїнський мітинг відбувся 28 квітня, коли на активістів напали з газовими балончиками, ножами й бітами.

Уже в травні 2014 року російські війська почали активно обстрілювати українські території з важкої артилерії. Антитерористична операція (АТО), яка почалася в середині квітня, набирала обертів.

Одна з болючих історій про окупацію міста — бої за Донецький аеропорт, що точилися між російськими окупаційними військами та українськими збройними силами разом із добровольчими формуваннями. Перший відбувся наприкінці травня, у результаті українські війська вибили окупантів із території аеропорту. Та вже через пів року, у вересні, після підписання Мінських угод російські військові знову почали атакувати територію аеропорту, цього разу із серйознішою підготовкою. Будівлю обстрілювали з артилерії та мінометів, регулярно штурмували, атакували з танками та стрілецькою зброєю.

Символом оборони аеропорту вважають диспетчерську вежу, яку до останнього контролювали українські війська. Вона давала змогу ЗСУ вчасно прикривати позиції артилерією. Російські збройні формування постійно обстрілювали її, намагаючись знищити. 13 січня від чергового та довготривалого танкового обстрілу вона впала, коли всередині перебували українські військові. Командир із позивним Грін коментував цю подію так:

— Бог поклав вежу так, що ми усі залишилися живі.

За офіційною інформацією, оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. 20 січня росіяни підірвали новий термінал, у якому базувалися українські військові. Це сталося під час перемир’я, про яке домовилися дипломати обох сторін, щоб росіяни могли евакуювати своїх загиблих і поранених із поля бою. Українські війська відійшли з території вщент зруйнованого аеропорту 22 січня 2015 року. У народі їх називають кіборгами завдяки стійкості та незламності, яку вони виявили, пройшовши через справжнє пекло боїв і здивувавши своєю військовою вправністю й витримкою навіть військових аналітиків.

2017 року український режисер кримськотатарського походження Ахтем Сеітаблаєв зняв художній фільм про героїчну оборону Донецького аеропорту за сценарієм Наталки Ворожбит. Він називається «Кіборги. Герої не вмирають» — на честь військових, які брали участь у боях.

2019 року медіа Радіо Свобода створило документальний фільм про життя Донецька в окупації. Це болюча, але важлива історія про місто, яке через російських «визволителів» ніби застрягло у 2014 році, але мріє вирватися із замкненого кола й урешті повернутися до українських джерел. Стрічку варто переглянути, щоб зрозуміти контекст, у якому вже більш як 9 років живуть донеччани.

Станом на січень 2023 року в Донецьку були перебої з водопостачанням: воду давали двічі на тиждень. Питну дістати було ще важче: у деяких місцях її отримували в бутлях за паспортами. В окремих районах доводилося опалювати домівки вугіллям. Місцеві казали, що окупаційна влада видавала неякісне вугілля з великою кількістю сміття, тож його перемішували з купленим самостійно. Місто занепадає, за ним не доглядають. Ремонти доріг або дитячих садків проводять нечасто й лише задля пропагандистської картинки в російських ЗМІ. Більше про життя Донецька в окупації до повномасштабного вторгнення можна дізнатися з документального фільму, який вийшов наприкінці 2019 року.

Багато донеччан після повномасштабного вторгнення Росії в Україну мобілізували до російської армії. Через нестачу робітників закривають шахти, погано працює сфера житлово-комунального господарства, рівень безробіття зростає. Гострий дефіцит ліків, медичного й шкільного обладнання місцева окупаційна влада компенсує за допомогою речей, украдених російськими військовими на нещодавно окупованих територіях. З 2014 року велика кількість проукраїнського населення виїхала з території тимчасово окупованого Донецька, але там досі залишаються люди, які чекають повернення України.

Серед тих, хто нині в Донецьку, є люди, які, попри тиск і ризик для життя, далі чинять опір російським окупантам. Наприклад, українські активісти долучаються до руху «Жовта стрічка». Його учасники підпільно розвішують містом стрічки жовтого кольору, листівки й плакати з національною символікою та малюють графіті, щоб висловити свою громадянську позицію. Ці ненасильницькі та з першого погляду несерйозні дії насправді нагадують іншим жителям окупованих територій, що Україна підтримує своїх людей і повернеться по них. А окупантам — що час розплати за всі скоєні злочини врешті настане.

Крім того, останнім часом у новинах дедалі частіше з’являється інформація про «раптову» загибель російських пропагандистів, представників окупаційної влади та колаборантів на території Донецька й околиць. Усе це вказує, що в місті, вочевидь, є українське підпілля. Можна впевнено сказати: Донецьк чекає на Україну, а Україна чекає на Донецьк.