Повага до пошрамованих війною: досвід ветеранів

Багатьом знайоме відчуття ніяковості, коли хочеш подякувати чи запропонувати допомогу ветерану, але не знаєш, як це зробити правильно. Ми поговорили з чотирма ветеранами російсько-української війни, які внаслідок поранень отримали інвалідність, і спробували розібратися, як поводитися, щоб кожен у взаємодії відчував повагу.

Як не варто: радянський підхід до ветеранів з інвалідністю

Шанобливе ставлення до ветеранів — чергова ілюзія Радянського Союзу. Вже у перші роки після Другої світової війни Компартія запровадила політику ізоляції важкотравмованих під час війни людей від суспільства. Режим стигматизував і приховував тих, хто мав інвалідність і видимі травми, як от ампутації кінцівок чи каліцтва, бо вони псували картинку «щасливого соціалістичного суспільства» і нагадували про ціну війни.

Заперечення радянською владою очевидного можна проілюструвати яскравим прикладом: коли Міжнародний олімпійський комітет вперше надіслав до Москви запит на участь у Паралімпійських іграх у 1980 році, відповідь була лаконічною: «В СРСР інвалідів немає».

1945-го року було видано наказ про вилучення з приватних листів фотографій, на яких зображені люди з каліцтвами внаслідок важких поранень, мовляв, це компрометує доблесну радянську армію.

В ідеології, де людина розглядалася як трудовий ресурс, саме поняття «інвалід» позначало тих радянських громадян, які втратили працездатність. Багатьом ветеранам відмовляли у статусі «людини з інвалідністю» або давали III групу, щоб можна було продовжувати працювати. Для тих, хто все ж отримував цей статус, створювали спеціальні заклади, де люди могли «відновлювати свою працездатність», читай опинялися серед інших людей з інвалідністю і були ізольованими від решти суспільства.

В СРСР діяли за принципом «переможців не судять» і виправдані скарги поранених сприймали як критику системи. Керівники колгоспів (сільськогосподарських підприємств у СРСР, утворених силоміць. — ред.) могли звільнити працівника з інвалідністю, визнавши його «дармоїдом», на таку людину чекали трудові табори на віддалених від Москви територіях. Подібна доля чекала і фронтовиків, які внаслідок травм і неможливості працювати, стали жебраками. Найбільш сумнозвісною є Спаська трудова колонія поблизу Караганди (Казахстан), куди наприкінці 40-х на — початку 50-х відправили тисячі в’язнів з інвалідністю, а також Валаамський архіпелаг (Карелія), про який російський письменник Олександр Солженіцин писав у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». Подальша доля людей, що перебували там, не відома.

Натомість у літературі та пресі прославляли тих, хто зміг, попри травми, і далі бути частиною радянського суспільства. Письменник Петро Павленко за роман «Щастя» отримав навіть Сталінську премію. Головна думка твору проста — полковник Воропаєв, життєрадісний і корисний суспільству, протиставляється Коритову, який не зміг психологічно впоратися зі своєю травмою і постає негативним персонажем на фоні сяючого життєвою силою головного героя.

Упродовж 50-х–60-х років було кілька спроб зрушити питання, зокрема, людей з порушенням опорно-рухового апарату, які закінчилися невдало. Тоді організатором демонстрацій став Юрій Кисельов, який уже у 70-х, після появи Гельсінської групи, разом з Валерієм Фефеловим та Файзуллою Хусаїновим заснували Ініціативну групу захисту прав інвалідів, яка висвітлювала реальні проблеми людей з інвалідністю. Втім, її активних учасників чекали залякування, цькування у пресі та примусова еміграція, адже їхню діяльність трактували як антирадянський наклеп.

Російсько-українська війна: історії ветеранів

На щастя, Радянський союз розвалився, але сам цей факт мало вплинув на ситуацію. У часи незалежності ветерани з інвалідністю отримали більше голосу, хоч українські міста залишаються здебільшого неінклюзивними просторами, а суспільству потрібно зробити ще чимало кроків до нормалізації сприйняття інвалідності. Працювати є над чим і робота в цьому напрямку почалася, зокрема ініціатива Dostupno.UA з 2015 року діє інформаційно, а також інспектує публічні місця на предмет доступності для всіх, про що можна прочитати у нашому матеріалі.

Сучасні ветерани з пораненнями стикаються із чималою кількістю викликів, особливо в бюрократичній площині. Інколи пораненому потрібно їхати на інший кінець країни, щоб отримати відпускний квиток, або стояти в багатогодинній черзі для проходження військово-лікарської комісії. І вираженням поваги до них була б відсутність усіх цих неприємностей. Так адвокат і військовий Масі Найєм заснував правозахисний центр для військовослужбовців «Принцип», який разом із Мінцифри займається цифровізацією ВЛК. Зокрема у травні 2023 року центр написав про запровадження тестового формату електронних черг у Києві, Харкові, Львові, Вінниці та Одесі.

Українці відчувають вдячність до своїх захисників, але не кожен вміє її висловити. Ми поговорили із кількома військовослужбовцями, які отримали важкі поранення на війні з Росією, і розпитали їх, яке спілкування було б для них комфортним.

Станіслав Дехтяр, 27 років

Внаслідок поранення у боях за Бахмут у серпні 2022 року втратив ногу. У процесі реабілітації взяв участь у фотопроєкті «Скульптурний» Марти Сирко, зараз освоює протез.

Доброволець Станіслав почав служити у 24 окремому штурмовому батальйоні «Айдар» на початку літа 2022 року. Після поранення ногу намагалися врятувати, але все ж довелося прийняти рішення про ампутацію.

— Цей момент, напевно, найгірший, коли ти прокидаєшся, і бачиш, що в тебе вже нема кінцівки. І на той момент ще нема усвідомлення, що це вже на все життя, нога не виросте. Я піймав таку трошки журбинку, сльози лились. Не істерика, але було важко морально, плюс фізичні болі. Але потім до мене прийшла мама в палату і я не побачив в її очах жалю, ми якось спокійно поговорили і мене відпустило. Я з тою думкою переспав і просто зрозумів, що тепер буде так, але в тому нема нічого критичного. Все страшно, звісно, але це не є кінець життя. Я собі сказав, що це нюанс, я з цим житиму все життя, але в мене є протез, я на ньому вчусь ходити.

Станіслав каже, що друзі зуміли підтримати і його, і маму, а головне продовжують ставитися до нього так, як завжди. І це допомагає впоратися з новою реальністю.

— Ставлення мого близького кола спілкування до мене не змінилося. Ніхто не сприймає мене як безногого чувака, всі мене сприймають, як сприймали до того.

Свою участь у фотопроєкті про поранених військових Станіслав називає гарним досвідом:

— Я молодий хлопець, мені 27 років, і я не вважаю, що я маю бути закритий до таких речей. Особливо якщо воно принесе якусь користь людям, які приблизно в моєму становищі. Мовляв, дивіться, можна так, на цьому життя не закінчується, цього не потрібно встидатися, боятися. І крім того всього, можливо, воно допоможе людям трошки по-іншому сприймати людей без кінцівок або з опіками.

Незнайомі люди реагують по-різному, у Станіслава вже назбиралася колекція ситуацій, коли його розпитували про деталі поранення чи наполегливо пропонували допомогу, не звертаючи увагу на відмову.

— Ситуація з таксі: приїхав до пункту призначення, виходжу, дякую водію, він намагається взяти милиці мої з машини, кажу: я сам. І раптом дає мені готівку, хоча я картою розраховувався. Кажу: мені не треба, все окей, кожен робить свою роботу. Ні, каже, візьміть. Кажу: дивіться, ви мене ставите в незручне становище, не потрібно, можете ці гроші задонатити. Я вже йду, він мене хапає за руку — беріть. Я ж сказав тричі, що не потрібно…

Питання, за словами Станіслава, бувають різні й не всі недоречні, але потрібно зважати, що одна справа, коли ти маєш час і бажання розповісти людині, як функціонує протез, а інша — ділитися обставинами поранення та досвідом бойових дій, коли ти просто вийшов попити кави.

— Коли мене незнайомі люди питалися, як я втратив ногу, я раніше казав, що стриг нігті і трохи псіханув. Людям ставало незручно, але і вони мене ставили в незручне становище такими питаннями.

Свою увагу і подяку можна висловити військовому й іншими способами.

— Мені дуже подобається жест*, коли просто руку до серця прикладають перехожі.

Ілля Пилипенко, 30 років

У вересні 2022 року під час боїв на Херсонському напрямку отримав складні опіки всього тіла та втратив ногу. Тепер бере участь у проєкті «Неопалимі» і готується до протезування.

Після поранення Іллі лікарі взялися насамперед за опіки, які були найбільшою загрозою для життя, а після того перевели у травматологію і почали лікувати ногу. Був втрачений час і зрештою її довелося ампутувати. І хоч це рішення далося важко, Ілля зрозумів, що життя продовжується.

— Коли лікарі посіяли зерно, що потрібна буде ампутація, почав дивитися ютуб про протези, подивився, що є люди, які нормально функціонують на протезах, що вони і бігають, і живуть, що немає в цьому нічого страшного. Це нюанс, а не проблема, і з цим можна жити. Не найстрашніше, що могло статися на війні. Коли ти вижив у складній ситуації, кажуть, що родився в сорочці. Я кажу, що я народився в сорочці, але з коротким рукавом.

Рани від опіків почали рубцюватися, тож Ілля шукав пластичних хірургів та волонтерські організації, які можуть допомогти. Так знайома порадила проєкт «Неопалимі», який займається лікуванням опіків та рубців у тих, хто постраждав від російської агресії.

— Коли стан нормалізувався, боявся виходити на вулицю, я ще сам себе не сприймав, не те що люди навколо мене. Коли виходив, люди вдивлялися. Для них це незвично, вони дивляться з цікавістю. Можливо, багато хто хотів би підійти спитати, але не підходили.

Раніше згадана фотографка Марта Сирко робить світлини людей з опіками для цього проєкту, тож Ілля вирішив взяти участь. Свою мотивацію він пояснює так:

— Для того, щоб люди бачили, що відбувається у нас, які можуть бути наслідки. І що це все наша історія, ми продовжуємо жити, рухатись.

Ілля розповідає, що були і некомфортні ситуації, як от із жінкою, яка підійшла, почала цілувати руки і питати, чи він з фронту повернувся. Але якщо таксист пропонує не платити або хтось хоче пригостити кавою, то здебільшого не відмовляє. Важливо, щоб це була саме пропозиція, а не наполеглива непрошена допомога.

— Приємно, коли підходять і запитують, чи можна з вами поговорити. Ти маєш підтримку і варіанти: розповісти чи не розповісти. Головне запитувати. Неправильно, коли починають: «Ой, що ти, хлопчику, був на війні? Ти з фронту?» Я не хочу незнайомим людям, які без дозволу вриваються у мій простір, розказувати свою історію.

Зараз, коли після поранення минув деякий час, чоловік навчився посміхатися у відповідь, коли ловить на собі погляд перехожого. Близькому колу радить реагувати на потреби і не переборщувати із турботою.

— Не потрібно жалю. Потрібна підтримка. Не стояти плакати над душею, а докладати зусиль, щоб допомогти людині адаптуватися. Ти ж починаєш по-новому рухатись, мислити, вчишся новому, навіть на милицях ходити на перший погляд легко, а насправді це не так. Не потрібно приходити і плакати над хлопцями, які і так себе не дуже добре почувають. Хлопці мають себе морально тримати, а тут ще й заспокоювати своїх близьких, щоб вони не впадали в жаль.

Ілля спілкується з іншими пораненими військовими і каже, що між собою жартують про ситуації, пов’язані з відсутністю ніг чи рук. Це допомагає знизити градус напруги і полегшити сприйняття того, що сталося.

— Чорний гумор постійно присутній. Вже нема чому засмучуватися. Жити далі, приймати те, що є, і продовжувати рухатись.

Олександр Будько, 26 років

У серпні 2022 року втратив обидві ноги під час боїв на Ізюмському напрямку. Зараз опановує бігові протези та готується до Invictus Games 2023.

Олександр розповідає, що відколи отримав поранення кожен його день наповнений ситуаціями, коли треба вчитися чомусь новому, долати перешкоди і думати не про те, що не так, а про те, як із цим бути.

— Розуміння, що тепер інакше не буде, було відразу. Налаштував себе, що жити треба з тим, що маю, і не оглядатися назад, бо немає сенсу. Щодня нові виклики, звершення, адаптуюся все більше до протезів і візка.

У червні 2023 року військовий пройшов відбір у збірну України для участі в Іграх Нескорених і зосередився на підготовці до змагань, які відбудуться у вересні 2023 року в Дюссельдорфі (Німеччина). Олександр обрав як індивідуальні, так і командні види спорту: жим лежачи, біг, веслування, баскетбол на візках і волейбол сидячи.

Чоловік теж брав участь у фотопроєкті «Скульптурний», відгукується про нього з вдячністю і вважає, що такі проєкти допомагають подолати стереотипи про людей з інвалідністю як про тих, кого майже немає у публічному просторі. А також міфи про те, що відсутність руки чи ноги потрібно приховувати, щоб людям навколо не ставало некомфортно від їхнього вигляду.

— Ставлення [до людей з інвалідністю] не можу розцінювати суто як погане чи добре, але воно точно інше. Хотілося б, щоб воно змінилося і людей з інвалідністю сприймали як повноцінних членів соціуму. Цим проєктом хотілося підкреслити свою повноту, цілісність, навіть не маючи цілого тіла. І, я думаю, вдалося зрушити це.

У блозі в Instagram Олександр розповідає про своє життя — як людини, яка пережила ампутацію, і читає відгуки людей. У коментарях є чимало питань про те, як подякувати і чи варто це робити, чи не буде це надмірним виявом уваги.

— Не треба вклонятися до землі чи вішатись на шию, можна звичайними жестами, як це часом роблять люди на вулиці: хтось трішки вклоняється, хтось руку до серця притискає, поглядом виражають подяку. Через такі речі воно глибше проявляється, ніж коли ти починаєш розповідати, наскільки ти вдячний, виправдовуючись, чому ти не поїхав кудись чи чогось не робиш.

Зараз Олександр намагається побороти свою ніяковість у ситуаціях, коли хтось хоче допомогти, і здебільшого приймає запропоновану допомогу.

— Коли хтось хоче допомогти, майже не відмовляю, намагаюся підкреслити ту вагомість справи, яку роблять люди. Хочеться їх підтримати і показати, що їхня увага не залишається безслідною і все-таки мені цінно те, що вони роблять. І відповідно через мій приклад, через таку комунікацію зі мною, маючи позитивний досвід, вони будуть сміливіші і буде менше відчуття ніяковіння щодо інших військових.

Олександр ділиться, що йому приємно спілкуватися з дітьми, адже вони не соромлячись щиро питають про те, що їх цікавить про протези.

— Ми всі як діти — всім цікаво, що це за металеві ноги-руки, як воно працює. Питання дорослих мало чим відрізняються від дитячих. Дітки можуть спитати: чому в тебе такі ноги? Або: чому в тебе ноги, як у робота? Вони хочуть подивитися, як воно працює, обмацують зі здивуванням, вони ж звикли в мультиках таке бачити, а тут реальність така. Я не кажу, що відірвало на війні, а залежно від ситуації пояснюю, чому так. Дивлюсь, як батьки реагують, і якщо вони не бояться говорити, що це через Росію, то я підключаюся і розповідаю, що через неї мусимо бути, скажемо так, роботизованими.

Поведінка рідних і близьких впливає на стан військових, тож близьким варто зважати, що поранений не повинен заспокоювати всіх навколо в такий психологічно важкий для нього період.

— Батьки добре трималися. Заражав їх своїм оптимізмом і вони розуміли, що не варто цих хороводів навколо мене робити, що це не той випадок, коли наді мною потрібно поплакати.

У такі складні моменти, за словами Олександра, потрібно уникати крайнощів — гіперопіки і жалю, але також не вдавати, що нічого особливого не сталося.

— Людина не може витримувати абсолютно все, інколи треба підтримати. А не ти лежиш без ніг чи без рук, чи без того й іншого, а всі такі: ну нема і нема, все нормально, аби живий. Головне, щоб це було щиро і без надмірних поривань та гіперопіки. Коли є ця гіперопіка над пораненими, це дуже складно потім. Є такі випадки, коли вони навіть з візка не могли самі пересісти в машину, бо всюди мама все робила. І якщо треба поїхати самому щось зробити, то чоловік губиться в цьому світі. Тому потрібно межу вибудовувати, з чим дійсно треба допомогти (от я не міг встати і мені могли щось подати чи поправити ковдру), але не годувати з ложки, коли це не потрібно. Абсолютно різні є ситуації, коли треба ця підтримка, а коли треба приводити до тями, що життя триває далі.

Сергій Тітаренко, 38 років

Військовий пілот, отримав травму хребта у червні 2014-го біля Слов’янська, внаслідок якої втратив можливість ходити. Зараз працює психологом у реабілітаційному центрі «Галичина».

Сергіїв шлях до війська почався у 14 років, коли він вступив до Чернігівського міського ліцею, далі у Харківський національний університет військово-повітряних сил. За розподілом потрапив на Галичину. 2012 року брав участь у миротворчій місії в Конго, а 2014-го став на захист України від російської агресії.

— Наша бригада була одна з перших, яка отримала бойовий наказ з позначкою АТО (Антитерористична операція. — ред.) 13-го квітня 2014-го року.

4 червня 2014-го екіпаж Сергія був збитий ворожою ракетою неподалік Слов’янська. Вдалося вижити, але через травму хребта Сергій втратив здатність ходити.

— Життя поділилося на до і після. До того ти був високий голубоокий блондин, а після — почався пошук того, хто ти тепер, як з цим жити. Я кадровий офіцер, нас готували до того, що ми можемо віддати життя за Батьківщину. І як би це не звучало, до того я був більше готовий, ніж до поранення, яке посадить мене у візок.

Сергій вважає, що важкопораненим на перших етапах реабілітації важливо зрозуміти, що вони тепер ветерани, а це відповідальність перед ветеранською спільнотою, представниками якої вони тепер є.

— Що скоріше прийде розуміння того, що я ветеран і в мене є зобов’язання, які залишилися після участі у бойових діях, то скоріше почнеться адаптація, продовжиться особистісний розвиток і легше буде долати бар’єри.

Сергій зауважує, що більшість ветеранів мають загострене почуття справедливості й емоційно реагують на негідні вчинки інших, але розкручена у ЗМІ тема ПТСР часто подається неправильно: від цього розладу страждає не більшість, а лише певний відсоток людей, які мають травматичний досвід. Розповсюдження неправильних даних може мати наслідки, як от небажання роботодавців брати на роботу ветеранів.

— Важливо, щоб у суспільстві сформувалась критична маса, яка буде адекватно сприймати ветеранів, допомагати їм соціалізуватись, і самі ветерани мають до цього докластись.

Сергій вважає, що в Україні потрібно змінити підхід до реабілітації ветеранів: перейти від уніфікованих центрів реабілітації, куди направляють, до платформ, на яких людина має багато опцій і сама обирає. Наприклад, такі простори як Будинок воїна у Львові та Veteran Hub у Києві.

Доступність, на думку Сергія, полягає не лише у пологих пандусах і низьких бордюрах, а й у послугах. Коли кожен працівник, скажімо соцзахисту, вчасно і якісно видасть довідку, а не змусить чекати невідомо скільки.

— Ми маємо транслювати відповідальність кожного на своєму місці.

Сергій розповідає, що є теми або речі, про які не можна заводити розмову за жодних обставин: запитувати, чи вбивав, чи бачив смерть. Не можна підходити з-за спини, адже це викликає рефлекторні реакції. Людина, яка брала участь у бойових діях, особливо, якщо це було нещодавно, має докласти зусиль, щоб знову звикнути до мирного життя.

— Часто чуєш від родичів, мовляв, він повернувся не такий. Але він і не міг повернутися таким, як був. Треба з вами щось робити, не з ним. Нам як суспільству потрібно адаптовуватися до ветерана і розуміти, що, наприклад, багатозадачність для них неприйнятна. Він до цього повернеться, але не одразу. Його мозок зайнятий тим, звідки може прилетіти, кудою можна відступити, звідки загроза — мозок досі опрацьовує всі ті фактори, які впливають на виживання на війні, він якийсь час це робить і вдома. Він не дурачок, йому просто важко переключитись і ми маємо допомогти йому в цьому, а не звинувачувати.

Сергій закликає уникати узагальнень і ставитися до ветеранів насамперед людяно.

— Ветерани — частина суспільства і мають всі ті самі риси, що інші люди. Серед ветеранів є гівнюки і я за них відчуваю іспанський сором. Ми не всі ідеальні.

Сергій живе в багатоквартирному будинку, у його сусіда є протез. Місцеві діти часто звертають на них увагу, розпитують. У таких ситуаціях батьки часом стараються забрати дитину, щоб уникнути незручної ситуації, а Сергій навпаки закликає йти на діалог.

— Я своїм хлопцям, які на реабілітації, говорю провокувати такі речі. Це дуже круто коли цікавість дитини задовольняється напряму. Поясни, що є ворог, і захищаючи всіх нас, я отримав поранення, тепер в мене не працюють ноги.

У свій час Сергієві допомогла участь у програмі УКУ «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами». Це річний курс, на якому вивчають питання інклюзивності, шлях людини з інвалідністю від народження і до смерті.

— Коли я потрапив на цю програму, я знав про неповносправний світ аж нічого. А після неї мені відкрилися очі. Такі програми мають бути на рівні громади, це має бути соціальна реклама.

Минуло 9 років, як Сергій отримав поранення, і його сприйняття себе змінилося. Якось із двома друзями, які теж на кріслах колісних через поранення, вони вирішили випити кави у торговому центрі та їхали всі втрьох до кав’ярні. Люди зглядалися, а ветеранам було від цього смішно, мовляв, треба їхати «гуськом», щоб місця багато не займати. Сергій ділиться, що раніше в подібних ситуаціях відчував би сором чи ніяковість.

— Саме життя змінилося докорінно, сприйняття змінилося і реагування так само змінилося. І цей процес безкінечний, я так думаю, бо кожен день якісь нові виклики. Ти їх долаєш і отримуєш інше, нове, доповнене розуміння себе, своїх можливостей і потреб. Неприємності не можуть не виникати, але справляєшся з ними значно простіше. Я люблю провокувати людей на діалог. І коли ти можеш з легенькою підколкою це подати, це запам’ятовується. Таким чином ми і змінюємо наше суспільство, бо на підкірку записується новий досвід замість стереотипів.

Найкраще висловити свою вдячність і повагу до ветеранів можна не займаючи місце для людей з інвалідністю на парковці, підтримуючи фонди, що займаються реабілітацією військових, або подекуди просто кивнувши з усмішкою. Способів, серед яких можна обрати, безліч. Варто лише пам’ятати про базові речі:

– завжди запитувати, перш ніж допомагати, і бути готовими прийняти відмову;
– звертати увагу на те, які емоції ви транслюєте, й уникати жалощів, гіперопіки або знецінення;
– ставитись як до інших людей і не виділяти;
– враховувати особисті кордони людини.