Хто такий Гамлет Зіньківський?

Стріт-арт і графіті в Україні за останні двадцять років пережили підйоми та спади, утворилося кілька локальних сцен. З одного боку, розвиток стріт-арту пов’язаний з наявністю художніх вишів у регіонах. З іншого — з розвитком графіті-культури, адже з графіті художники часто переходять у стріт-арт як в іншу стадію художнього розвитку. Якщо графіті-культура заточена на шрифти, елемент змагання, адреналін, то стріт-арт — на діалог з глядачем і міським середовищем, висвітлення соціальних питань.

Основна риса вуличного мистецтва — це його тимчасовість. З часом малюнки можуть бути втрачені для перехожого глядача. Але їх пам’ятатимуть митці, які їх створили, і люди, на яких ці твори вплинули. Це сфера, яка фіксується переважно на фото та в пам’яті вузьких кіл, і навіть знакові твори можуть прожити буквально кілька днів.

Яке загальне художнє враження складається від різних осередків? На заході України більш виражений вплив європейського стріт-арту. Частково цьому допомагає географічно простіший обмін досвідом із західними митцями, оскільки в графіті та стріт-арті важливу роль відіграє постійне мандрування, живі знайомства, співпраця з іншими художниками та містами.

Київ — одна з європейських столиць муралів, виконаних українськими авторами та запрошеними художниками світового рівня (серед них — Александр Фарто (Vhils) та Пантоніо (Pantonio) з Португалії, Джуліан Малланд з Франції, Фінтан Магі з Австралії). Щоправда, за якістю та доцільністю столичний стінопис дуже неоднорідний, але різноманітність дає змогу сформувати власні вподобання.

Харків, якщо порівнювати з багатьма іншими українськими осередками, — більш «текстове» місто і стриманіше в кольорах. Багато в чому ця атмосфера сформована роботами художників Гамлета Зіньківського та Романа Мініна. Крім того, свої текстові відбитки на стінах і в пам’яті людей залишив Олег Мітасов, міська легенда Харкова 1980–1990-х років, божевільний «геній міста». Часом саме використання тексту — не лише як елемента естетики, а з філософськими, соціальними сенсами — вирізняє сучасний стріт-арт на пострадянському просторі серед інших світових регіонів.

Гамлет Зіньківський розвивався спочатку саме через вуличні роботи, а згодом уже брав участь у Венеційській бієнале та ілюстрував книгу Сергія Жадана. Часто успішний митець швидко йде зі стріт-арту, і вулична практика залишається лише однією зі стадій його самовираження, жанром, у якому він пробував свої сили. Але Гамлет і далі малює на стінах міста, він один з найвідоміших українських вуличних художників. У його роботах, які вже стали частиною образу Харкова, завжди монохромна графіка поєднана з текстом.

«Мої батьки — мої найкращі друзі»

Гамлет виріс у сім’ї художника-монументаліста та журналістки. У дитинстві був одинаком, з однолітками не спілкувався. У вісім років, коли вони з татом ходили за покупками, намалював серію малюнків, присвячених м’ясникам на ринку та свинячим головам. Пригадує, що в школі практично весь час мовчав, був «фріком»:

— У мене було кілька знайомих, котрі ніколи не ставали друзями, так щоб друг-друг. Я спілкувався з батьком, з його друзями, міг прийти до нього на роботу, з дорослими мені було цікаво. А в школі — ні. А потім в училищі знову почав розмовляти, і тоді вже було цікаво, тому що там хоча б збігалися якісь цінності та ідеї.

П’ять років Гамлет провів у художньому училищі, потім вступив до Харківської державної академії дизайну й мистецтв на факультет монументального живопису. Тоді він познайомився з Романом Мініним, який навчався на тому ж факультеті кількома курсами старше, і дізнався від нього про стріт-арт як світове явище. Гамлет надихнувся та зрозумів, що саме у вуличному мистецтві треба розвивати навички зі своєї спеціальності. На другому курсі він намагався захистити літню практику в академії роботами з тогорічного фестивалю вуличного мистецтва, але стикнувся з сумнівами викладачів про те, чи належить узагалі стріт-арт до монументального мистецтва.

Згодом Гамлета розчарували також реалії розпису храмів: він вирішив, що це не та сфера, де можлива реалізація творчої натури. З третього курсу його відрахували з академії через заборгованість з двох дисциплін, але на той час він уже почав свій шлях, основою якого стало вперте малювання на вулицях, і готувався до виставки в київському PinchukArtCentre.

— Я думаю, вулична культура зародилася більш-менш у той час, коли взагалі з’явилося місто. Просто це ніхто так не називав — вулична культура. Не тільки в Парижі, у Харкові теж таке було, що на стінах писали рекламу, малювали плакати. Це була межа XIX—XX сторіччя. І рекламу фарбували. Потім могли зафарбувати й намалювати іншу рекламу. Це теж така частина вуличної культури.

З позитивом згадує традиційний для України розпис стін хат квітками та пташками й сумує, що зараз люди мало малюють на своїх будинках. Народним настінним живописом надихалася українська художниця в жанрі наївного мистецтва Марія Примаченко, власний будинок розмалювала художниця Поліна Райко. Але насправді подібні традиції існували ще з часів трипільських хат. Особливо поширеним цей народний декор був в останні десятиліття XIX—першій третині XX століття, про що свідчать фотографії, літературні та фольклорні джерела. Розписували стіни селянських хат як усередині, так і зовні, а також комори та деякі надвірні споруди.

Найбільше Гамлет цінує стріт-арт, який змінює середовище навколо та змушує людей замислитися, і вважає, що в Україні бракує такого вуличного мистецтва. Зауважує, що не всі здатні помічати стріт-арт, навіть якщо живуть серед нього. Наприклад, є харків’яни, які ніколи не бачили його робіт на вулицях свого міста, попри те що існує навіть онлайн-мапа робіт Гамлета.

До тегів (автографів графітників на стінах) Гамлет ставиться негативно. До графіті-мистецтва, що ґрунтується на шрифтах, загалом також, адже вважає, що це явище відходить у минуле. Щоправда, самі графітники теж не дуже люблять роботи Гамлета — часом через їхню кількість у місті (адже графіті частіше зафарбовують комунальні служби), часом — через його популярність у містян і туристів або через різкі вислови на адресу графіті-субкультури. Тому знайти незавандалені свіжі роботи Гамлета в Харкові стає дедалі важче. Здебільшого їх псують тегери та графіті-команди, а 2019 року в Харкові навіть з’явився анонімний вуличний персонаж у вигляді мультяшного жовтого каштанчика за ніком «Злий Босх», що вступав у діалог з Гамлетом прямо на його роботах, а коли Гамлет виправляв вчинене, створював нову «інтервенцію».

Одна з найвідоміших історій про Гамлета — це так звана «Стіна срачу». Ще 2016 року на трансформаторній будці він намалював величезну долоню з людиною на ній і підписом «Кажется, я нашёл себя. Не потерять бы его…» («Здається, я знайшов себе. Не втратити б його…»). 2018 року деякі місцеві жителі вирішили, що ця робота надто «шизофренічна», а тому зафарбували стіну в сірий. Наступного дня виявилося, що інші містяни вступили в діалог з жителями двору прямо на стіні, усе почалося з напису «*** (пеніс). Так краще?». Почалася справжня вулична війна, щодня стіну зафарбовували, щоночі з’являлися нові послання, фанатські скетчі з артом Гамлета та стріт-арт. Згодом ситуація вщухла, але малюнок не відновили. Гамлет каже, що такої реакції від міста не очікував, і взагалі не любить скандали. На його думку, у світі є серйозніші теми для співчуття, розуміння, для якоїсь реакції, а скандали художників у його системі цінностей на останньому місці. Цю історію він використав як тему для однієї зі своїх робіт, яку назвав за визначенням містян — «Шизофренією». І продав уже два її примірники.

Фактично в Гамлета немає кумирів у вуличному мистецтві, він не стежить за українською вуличною сценою. Надихають люди з інших сфер.

— Я роблю тусовки в себе просто на кухні. Я запрошую людей, і буває таке, що в мене на кухні сидять «Достоєвський FM» (харківський музичний гурт. — ред.), працюють над якоюсь новою піснею, в іншій кімнаті дівчина пише книгу, у другій кімнаті хлопці монтують кліп, і в третій кімнаті ще щось відбувається.

Свого часу на нього справила враження особистість Олега Мітасова, харківського художника. Кандидат економічних наук, Мітасов мав психічний розлад, і з середини 1980-х років харківські стіни майоріли його посланнями про те, що станеться з радянською людиною, якщо вона збожеволіє. Часто повторювалися написи «Где на земле» («Де на землі»), «Звёзд с неба не срывать» («Зірок з неба не хапати»), «Ленин» («Ленін»), «Сужение ума на земле» («Звуження розуму на землі»), «Митасов» («Мітасов») і найчастіше «ВЕК ВАК». Одна з міських легенд стверджує, що ВАК означає Вищу атестаційну комісію, а Мітасов загубив дисертацію в трамваї, що вдарило по його психіці та підштовхнуло малювати. Деякі написи досі збереглися там, де він жив, у дворах поряд з Академією мистецтв, тодішнім «Худпромом». Мітасов помер 1999 року та став культовою фігурою харківського простору, а його двір (вул. Мистецтв, 18) — своєрідним місцем паломництва, а ще там є кілька робіт Гамлета.

В одному з виступів Гамлет розповідає, що хоча творчість Мітасова була спровокована психічним захворюванням, через призму сучасного мистецтва він вважає його потужним художником і навіть месією стріт-арту в Харкові. Гамлет спілкувався з людьми, які жили в цьому дворі, тому що в 1990-ті роки вони з батьками збиралися переїхати у квартиру поверхом нижче від Мітасова. Під’їзд у будинку був весь розписаний, а з квартири, каже Гамлет, повсякчас долинали крики. Переїзд не склався.

На вулиці Багалія (де розташований також ЛітМузей), неподалік від двору Олега Мітасова, у Гамлета є робота, волею випадку присвячена пам’яті художника-легенди:

— Я готував стінку і знімав просто шари побілки, графіті, там такий просто заміс був. І під усім тим я побачив напис «Митасов» («Мітасов». — ред.) і оточив його просто, цей шматочок, усе інше закатав білим і написав: «Знаем, любим, помним» («Знаємо, любимо, пам’ятаємо». — ред.). Таке, просто респект Мітасову.

Гамлета з дитинства надихає література. Улюблені автори — Франц Кафка, Микола Гоголь, Даніїл Хармс. До речі, на вулиці Гоголя досі можна побачити велику стіну Гамлета Зіньківського та Романа Мініна, створену в межах проєкту муніципальної галереї «Пушкін на Пушкінській та Гоголь на Гоголя».

«Художник має відповідати за те, що він робить»

Гамлет має внутрішню цензуру — не «жестить» у вуличних роботах, адже орієнтує їх на пересічного глядача будь-якого віку та досвіду. Коли його часом питають, як так, що в нього на вулиці такі сумні роботи, а сам він веселий, відповідає, що вони просто не бачили, що в нього вдома.

У картинах він може дозволити собі гостріші теми. Деяку свою творчість порівнює з грою, коли мотивацією стає думка «Чому б це не зробити? Це смішно, прикольно, чому б і ні?». Одна з таких історій почалася з брудного та іржавого радянського совка, який Гамлету віддав сусід, коли вони з другом з’їжджали з комунальної квартири.

— Я зробив велетенський такий кейс, раму зі склом, і в цій рамі чорній всередині висить цей совок з написом — «Пора забыть о нем» («Час забути про нього». — ред.). Це дотепний жарт, і я 4 рази продавав совок. Зараз у мене п’ятий лежить. Тому що ти робиш штуку для себе, як нагадування, а потім з’являється колекціонер, сміється, каже: «Клас, хочу!». Ну, окей, я собі ще один зроблю.

— Мені розповідали історію змови (проти дирижаблів), тому що літаки ще не такі розвинені були, як зараз, а дирижаблі вже були дуже розвинені. І це були замовлення спалити в небі дирижабль, щоби їх просто зняли з виробництва (ідеться про конспірологічну версію щодо загоряння і аварії дирижабля «Гінденбург» 1937 року. — ред.).

Попри те що Гамлет поєднує текст та малюнок, деякі рівні сенсу робіт залишаються прихованими. Але автору цікаво слухати, як інші інтерпретують його твори. Поряд у тій самій арці — робота з вітряками та написом «Чем болен ветер» («На що хворіє вітер»).

— Це, знаєте, коли ти думаєш, що усім зрозуміла твоя ідея, а виявляється, що ні. У кого не запитую, ніхто не знає, що я мав на увазі. Мені здається, що найжахливіша хвороба для вітру в сучасному світі — це функціональність. Той вітер був собі вільним, а зараз він працює. Ми вітер зробили дорослим.

Гамлет вважає, що вуличний художник має оберігати місто, не займатись вандалізмом, поважати історичну забудову та свідомо обирати поверхні. Каже, що на історичних пам’ятках вуличний художник малювати не може, хоча й вірить у теоретичну можливість якісної колаборації такого роду. Сам він надає перевагу брудним від початку поверхням та жартує, що так сильно любить очищати місто та зафарбовувати бруд, що коли буде старим, піде працювати до ЖЕКу.

На його погляд, в Україні ще не визначилися, чи має вуличний художник право на вислів (про те, що можна закордонним митцям на відміну від українських, розповідав вуличний художник із Сєверодонецька Ян Птушко). Непоганим прикладом толерантності Гамлет вважає Бразилію, де малювання на вулицях надзвичайно поширене, і не лише серед художників, а й між місцевих жителів. Крім того, архітектура в країні часто дає змогу органічно вписати таке мистецтво в міський простір: скрізь багато поверхонь-суцільних стін.

У Бразилії 2007 року стріт-арт був офіційно легалізований за умови, що власник будівлі дає згоду на розпис (хоча більшість вуличних художників усе одно створюють арт або без дозволу власника, або в закинутих місцях). У країні розрізняють поняття тегінгу (pichação) та стріт-арту (grafite): звичайне тиражування власного імені влада не підтримує, але приймає художнє самовираження. Часом залучення стріт-артерів навіть допомагає власникам будівель захистити стіни від тегінгу, тому що в Бразилії не заведено тегати поверх художніх робіт, на відміну від України, де будь-які роботи з часом можуть перекрити графітники.

Ідея того, що влада має долучатися до розвитку вуличного мистецтва, імпонує Гамлету, але сам він воліє з владою не співпрацювати. Перші 10–15 років малювання на вулиці йому доводилося регулярно давати хабарі поліції, а тепер поліція іноді просить дати автограф, а владні структури — намалювати щось на замовлення. Але Гамлет малює лише те, що сам хоче, на замовлення працює дуже рідко, бо йому значно приємніше просто намалювати картину, яку він захотів намалювати, а потім продати її. Каже, що цінує вільність.

Попри пропозиції помалювати в Києві, там робіт Гамлета немає. Крім того, він не хоче переїжджати до столиці, бо не любить метушні.

— Має бути щось у твоєму місті, крім реклами, це точно. І взагалі, для мене це настільки показова історія, що декотрі мурали в Києві затягуються рекламою. Ну як? Стільки хайпу класного було: місто муралів, до нас приїжджають світові художники. А потім бац, і банер. Як це взагалі допустити можна було? Реально ще купа поверхонь було, куди можна нанести банер, якщо так потрібно. Не на мурал же. Ну як?

Харків Гамлет сприймає як рідний дім, намагається піклуватися про нього доступними художнику засобами. Йому подобається ходити пішки, жити в центрі. Крім того, це місто, на його думку, демонструє достатньо різноманітності. Гамлет знає бабусь, які приносять йому пиріжки, і тих, які викликають поліцію, тому що знайшли «терориста». Каже, це все дуже рідне. Коли повертається з-за кордону, передусім іде шукати, що треба виправляти у своїх роботах. У Харкові є можливості — тому він тут.

— Якби я не був таким ледащим, я просто записував би ті історії, що відбуваються зі мною, поки я працюю на вулиці.

Основний посил своєї творчості до аудиторії Гамлет визначає як «можливість подумати». Стріт-арт надає можливість поділитися власними міркуваннями, а потім зустріти абсолютно різних людей, яким вони відгукуються. Саме це Гамлет вважає найкращим у своїй професії:

— Ти проходиш повз свою роботу, а там мати стоїть з дитинкою, що по складах читає твою фразу. І вони починають з матір’ю спілкуватися: що хотів сказати художник. Мати починає пояснювати, як вона розуміє мою роботу.

Коло спілкування в художника широке — від безпритульних людей до олігархів. Якось Гамлет малював в арці, до нього підійшла компанія безпритульних людей з торбами. Вони переповіли йому про свою суперечку через сенс однієї з його робіт та поцікавилися, що він насправді мав на увазі. Або ще один випадок, коли створював інсталяцію в Донецьку на «Ізоляції». Василь, літній водій навантажувача, який допомагав йому, спочатку не розумів, навіщо все це. Мовляв, сорок пʼять років він возив клітки, навантажені матеріалом, а тут щось незрозуміле робить. Але, завітавши на виставку та прочитавши тексти, чоловік сказав, що вперше в житті відчув, що долучився до чогось справді великого. Такі слова для Зіньківського важливіші, ніж уподобайки в мережі.

Часто малюнки знищують — комунальники, місцеві жителі, графітники. Гамлет мінімум двічі на рік — перед зимою й навесні — обходить старі роботи, щоб перевірити їхній стан та за потреби щось відновити. Раніше він дуже переймався через те, що роботи швидко псуються, але змінив думку:

— Тому що все зникає — взагалі все. А коли це відбувається настільки швидко, ти наче ближчий до суті. І це дуже приємно, коли ти сумуєш за якоюсь роботою, пам’ятаєш, що робота була класна, але її знищили. Потім підходить якась людина й каже: «Знаєш, це моя найулюбленіша робота, і шкода, що її не стало».

Часом Гамлет вступає в діалог з противниками своєї творчості. Одна з його думок про це — люди, що зафарбовують його стріт-арт, хоча б примусили себе встати, щоб змінити те, що їм не до вподоби, і це також заслуговує на повагу. Його роботу «з прищіпкою» на дверях у під’їзд жилого будинку часто замальовували («Ущипни себе, коли не впевнений, що це чудо — реальне життя». — ред.). Він відтворював її знов і знов, аж поки познайомився з людиною, яка це робила — негативно налаштованим літнім чоловіком. Проте через дві години спілкування чоловік навіть радів, що в місті є така молодь, хоча й не змінив своєї думки, що малювати на вулиці треба «гарне» — квіточки чи дівчаток. Гамлет же пояснював співрозмовнику, що той не може говорити митцю, що малювати, адже це не його особисті двері.

Іншого разу в арці, де він малював, дістав коментар, що краще поклав би в тому розбитому вщент дворі асфальт, ніж робив свою картину.

— Звичайно, краще б я асфальт поклав у цьому дворі, але це трішечки не по моїй професії класти асфальт. Ще не доріс.

Гамлет не женеться за актуальністю. Навпаки: щасливий, що його твори не є актуальними, інакше всі його роботи були б про війну. Півтора року він провів на волонтерському пункті «Південний пост» на харківському вокзалі: раз на тиждень на ніч приходив на перевантажний пункт для солдатів, які їхали з фронту та на фронт. У Харкові вони зупинялися на вокзалі: поспати, поїсти, випити чаю, кави, дочекатися потяга.

— У мене є розуміння того, що завдяки хлопцям, котрі в чотирнадцятому просто з Майдану поїхали на фронт, не маючи нічого, я досі живу, працюю, розвиваю свій стріт-арт у Харкові і в інших українських містах. Я подорожую світом, продаю картини. А якби тут була ХНР (імовірна назва терористичного утворення у Харкові, за аналогією із самопроголошеними Донецькою та Луганською народними республіками. — ред.), то мене б тут точно не було. От просто точно. І я їм дуже вдячний. Це як уже частина мене — допомагати солдатам. Тому що вони дозволяють жити мені так, як я живу.