Голоси окупації. Олександр. Викрадення, допит і театральний фестиваль

Share this...
Facebook
Twitter

Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією та змогли виїхати. Наступний наш герой — це депутат Херсонської ОДА, театральний режисер Олександр Книга, якому разом із сім’єю вдалося евакуюватися з Олешок під Херсоном — після арешту й допиту, що влаштували йому російські військові.

Олександр Книга — директор і художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Куліша, засновник щорічного театрального міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії». Жив в Олешках поруч з Херсоном, понад 20 років організовував фестиваль, де грали вистави театри з Херсона, інших міст України та з-за кордону. 2022 року через повномасштабне вторгнення РФ фестиваль не провели у звичайному форматі, але українці з інших міст і люди з усього світу підтримали Олександра та долучилися до створення заходу.

Фото: Іринка Громоцька.

«Тату, почалося»

— Ми прокинулися не стільки від вибухів, скільки від телефонних дзвінків. Син жив зовсім близько біля військової частини, почув вибух, зателефонував і сказав: «Тату, почалося». Ми схопилися, одягнулися та зі старшим сином поїхали в магазин, купили продуктів, заправили повний бак машини й відвезли це все додому.

Я поїхав на роботу в Херсон, у театр — Антонівським мостом, що через Дніпро — зібрав чергових, сказав: «Така подія у нас, відкрийте бомбосховища, приготуйте все, перевірте світло, щоб люди змогли зайти в театр і там сховатися». Близько першої години дня я вже був у дорозі до Олешок, виїхав на міст, якраз у цей час мені телефонує товариш і каже: «Я тебе благаю, повертайся, вже танки в Олешках». А ми бачимо, що машини стоять тільки з правого боку на мосту, з лівого — жодного авто. Ми з водієм потихеньку намагалися проїхати далі, оминаючи інші машини, а потім зрозуміли, що затор збільшується. Думаю: треба повертатися, бо заклинить, то ми тут і залишимось. І щойно ми розвернулися — налетіли гелікоптери й почався обстріл. Висаджувався російський десант. Ми вже тікали під вибухи з мосту, знову повернулися в Херсон. В Олешки я дістався через річку каючком (невеликий рибальський човен. — ред.), яким мене перевіз знайомий. Під час нашої висадки на берег на мосту йшов бій, літали літаки, снаряди, ракети. Так для нас почалася війна. Коли ми приїхали додому, стали готувати підвал, де ночували перші два тижні. У нашому будинку було 11 осіб, потім до нас ще доєднався товариш.

Фото: Юрій Стефаняк.

Цікаво, що росіяни весь цей час не могли дійти до Олешок, тому що в них на картах була стара назва — Цюрупинськ (так місто називалось до 2016 року. — ред.). А потім ми вночі й знак знімали, коли хлопці організувалися. Буквально на третій день з усієї вулиці зібралися. Ми вирішили, що будемо патрулювати вулиці, бо поліції немає. Деякі люди виїхали одразу, будинки стояли пусті. І досі хлопці, хто там залишився, виходять і патрулюють вулиці ночами.

Тероборона була в нас. Я ходив перед війною записуватися туди, але у військкоматі запитали, скільки мені років (63), і відправили мене (назад. — ред.). Але російські війська так швидко захоплювали території, що вся тероборона стояла на захисті Херсона. У місто окупанти зайшли не одразу, не в перший день. Те саме й з Олешками, але росіяни «пробігли» повз наше місто, ми їх навіть не бачили.

З початком війни провели обласну сесію онлайн, де депутати зібралися й прийняли постанову, що Херсон і Херсонська область — це Україна, ніколи ніяких псевдореспублік не буде утворено. Я намагався виїхати в Херсон, але мені всі казали, що на блокпостах між містом і Олешками можуть арештувати, у російських військових є списки депутатів й активістів.

Мої театрали брали участь у мітингах. Перші мітинги в Херсоні почалися вже 2-3 березня. Ми й в Олешках влаштували такий захід на центральній площі, але навіть не сподівалися на таку (велику. — ред.) кількість людей. Це було таке неймовірне єднання. А потім, коли ми приїхали додому та мене арештовували, то основна претензія стосувалася саме мітингів, начебто я роздавав людям гроші. За словами російських військових, я був основним активістом, який фінансував це дійство. Я намагався їм пояснити, що в нас люди звикли вільно висловлювати свої думки, але росіянам було важко це зрозуміти.

Фото: Reuters.

Арешт

Ми живемо на вулиці біля лісу, у тихому місці, тому там вантажні машини не їздять. Я зазвичай раніше всіх встаю (тоді нас залишалося шість осіб у будинку). Виглянув у вікно, побачив багато озброєних людей, величезний бронетранспортер, на якому зверху була башта з кулеметом, а той кулемет дивиться на наші вікна. Тоді я зрозумів, що приїхали до нас. Вони почали стукати, відкрили двері й спитали, чи тут Книга живе, і наказали вийти всім з будинку. Як потім виявилось, все подвір’я було оточене: три бронеавтомобілі, вулиці перекриті, снайпери в сусідській недобудові, десяток цивільних машин, чорні джипи з буквою Z. Це все було схоже на кіно, на блокбастер, я відчував себе якимось Усама бен Ладеном (міжнародним терористом. — ред.).

Фото: Іринка Громоцька.

Мене в будинок ввели першого, а за мною три озброєних чоловіки: один з броньованим щитом посередині, двоє з боків з автоматами. Я попереду йду й кажу: «Заходьте, не бійтесь, нікого нема в будинку». «Іди мовчи там, відкривай двері, направо, наліво», — відповідали вони російською. Так весь будинок пройшли. Завели мене в домашній кабінет зі словами: «Тепер ми можемо з вами поговорити». Мене не били, один мені наступив на ногу, наблизився до обличчя й сказав: «Все залежить від того, як ти будеш відповідати. Якщо відповідатимеш правильно — все буде добре». У цей час інші обшукували будинок, усі кімнати перевернули, питали дружину, чи потрібно зривати паркет. Один з військових стояв з дуже злим виразом обличчя, весь час дивився на мене, намагався спіймати мої очі, а другий — був в іншій формі, мабуть, представник ФСБ (Федеральної служби безпеки РФ. — ред.). Вони питали про мітинг, про гроші, ні про що загалом. Потім мене забрали, кинули в машину, сказали дружині зібрати речі і повезли в Херсон. Так я 23 березня, майже через місяць війни, потрапив у місто, але в такому супроводі.

Цікава річ: у машині (мабуть, була наша, віджата) грало наше радіо, лунала пісня «Байрактар». А вони ще й підспівували під неї та й казали (російською): «Ви, українці, так багато патріотичних пісень написали». Кажу: «Ми нація така співоча», — «Ви нас орками називаєте, а в самих у піснях багато лайки», — «Який час, такі й пісні».

Було страшно, коли тебе вперше в житті кидають у камеру, в якій нічого немає. Гола камера — і через віконечко буряти, усі в масках, але ти бачиш, що очі східні, не слов’янські. І один каже (російською): «Будеш добре поводитись — будемо тебе годувати». Завели в якусь кімнату (а в цей час у мене шапка на очах, смердюча чужа шапка) і посадили мене на стілець. І я чую запах спирту. Подумав, що укол якийсь будуть робити, але вони взяли пробу на наркотики. Потім відбитки пальців знімали, далі шапку зняли, аби сфотографувати зліва та справа, як злочинця. Після всього повели в іншу кімнату й почалася довга бесіда про те, що вони прийшли нас «звільняти», що вони прийшли надовго.

А потім під вечір мене відпустили, десь о пів на сьому годину, бо вже темніло, коли допитували в кабінеті (новина про викрадення і допит Олександра викликала сильний суспільний резонанс, що могло вплинути на рішення окупантів швидше його відпустити. — ред.). Я сказав, що можу піти в театр. Вони мене відвезли, висадили на вулиці з шапкою на голові, сказали дорахувати до 10 і аж потім шапку зняти. Виявилося, що я стояв біля Палацу культури текстильників, що дуже далеко від театру, а до комендантської години залишалося 40 хвилин. Я згадав, що в мене недалеко живуть знайомі, але не знаю їхньої адреси. У паніці все-таки знайшов їх та зайшов у будинок.

Потім окупанти ще запрошували мене на бесіду — у театр приїжджали три чоловіки в цивільному, які теж розказували, що в Донецьку вже навели порядок, тепер наводитимуть і в Херсоні. Казали (російською): «Ви ж депутат, починайте працювати».

Евакуація

Здоровий розум просто не міг збагнути, яким чином сьогодні, в ХХІ столітті можна просто прийти з танками? І заради чого? Треба було виїжджати звідти. Подзвонили друзі, що поліціянти будуть вивозити свої сім’ї, можна було з ними зв’язатися. Ми домовилися, але коли приїхали на місце зустрічі, то побачили там близько тисячі машин. Усі вони були обклеєні написами «діти», обвішані білими полотнищами. Ми ледь знайшли тих людей, і так почалася наша подорож. На першому блокпості стояли понад 2,5 години, тільки щоб з Херсона виїхати. На другому було дуже моторошно, бо там військові брали документи та з ними ходили у свою будку. Тоді я сказав сім’ї їхати без мене, не зупинятися, якщо мене затримають. Виявилося, що вони просто фіксують, куди хто їде. Ми прямували в бік Берислава, Каховки, у зворотному напрямку від Миколаєва їхали майже 7,5 годин, а вже за Снігурівкою побачили наших (українських військових. — ред.). Тоді вже стало легше. Ми добралися з Баштанки до Миколаєва і там вирішили, що встигаємо доїхати в Одесу до комендантської години.

В окупації ми були 40 днів. Не було ні продуктів, ні ліків — нічого. А коли в Одесі зайшли в супермаркет, щоб купити собі щось повечеряти, для нас було так дивно, що на полицях магазинів лежать продукти. Ми із сім’єю ходили, як в музеї. Потім друзі зі Львова покликали нас до себе, то ми перебіжками через Хмельницький доїхали у Львів.

Фестиваль, присвячений херсонцям

Як тільки оговтались, за два дні я зібрав усіх львівських театралів і попросив про допомогу. Ми запланували на 10 червня фестиваль («Мельпомена Таврії». — ред.), придумали новий формат — кожен театр мав грати у своєму місті, у своїй країні, але при цьому говорити на загальній афіші про Херсон, про херсонців. Бо йду вранці або ввечері по вулицях Львова — повні кафе людей, усі сидять, грає музика і таке відчуття, наче війни немає. Але йде війна, жорстока війна.

Фестиваль вдався масштабним. Я вдячний всім друзям, всім театрам з України, всім театрам з-за кордону, всім, хто був у нас в Херсоні — вони підхопили цю ідею. Взяло участь 64 театри із 34 міст України та з 11 країн світу. Усі ці 10 днів (з 10 до 19 червня. — ред.) вони грали вистави, запрошували переселенців з України (у пріоритеті були херсонці), говорили про херсонців, за можливістю збирали кошти для підтримки. У Франції, Японії та США цілі акції присвятили Україні й Херсонщині. Тож наша дівчинка «Мельпомена» підняла весь світ для того, щоб наш голос був почутий. «Мельпомена Таврії — Голос Херсонщини» — так ми назвали фестиваль. У Львові взяли участь усі місцеві театри: Львівська опера, театр Марії Заньковецької, театр Лесі Українки, театр ляльок і всі інші показували вистави на своїх сценах.

Як живе окупований південь України

Сьогодні дивлюся — страждає вся Україна від того, що відрізана Херсонщина, що немає ранніх овочів і фруктів, нашої полуниці, помідорів, огірків. Це відчутно тут, по цінах відчутно. А там воно безцінь коштує, росіяни скуповують усе і везуть в окупований Крим. А їхні медіа показують, як зараз у Криму добре жити, коли Херсонщина під ними. Вони з півострова почали завозити продукти в Херсонську область, їжа з’являється в магазинах, але у людей немає коштів, немає готівки. ЗМІ РФ розказують, що у тимчасово окупованому регіоні російські військові роздавали продукти, гроші, намагалися підкупити, але рублі там фактично не ходять, ніхто не хоче брати їхні гроші. Там уже й бартер існує, бо дуже дорога продукція. Якщо дитяче харчування, наприклад, коштувало до 200 гривень, то сьогодні за нього треба віддати 700. Там немає ні доходу, ні роботи — нічого, щоб прожити, це дуже складно.

Сьогодні (з 28 травня. — ред.) звідти неможливо виїхати на підконтрольну Україні територію області. Окупанти взагалі все перекрили, під Станіславом бої йдуть, у бік Снігурівки теж наші звільняють, іде наступ — не виїдеш (розмова з Олександром записана 9 червня. — ред.). Зараз можливо виїхати тільки на Крим, але там черги з автомобілів стоять. Чоловікам взагалі немає як виїхати, росіяни їх у фільтраційні табори забирають.

Найстрашніше — це відчуття, що тебе покинули. Але через те, що кожної ночі гриміло за Херсоном, ми розуміли, що армія опирається. І ми вірили. Найбільше люди страждають від інформаційної блокади — коли українці прориваються з окупації, ти починаєш пояснювати, що тут ніхто їх не забув, що тут намагаються розв’язувати питання із зарплатами, що тут кричать про Херсон. Там люди цього не чують, і їм здається, що їх покинули, а ця зневіра дає окупантам можливість залучати цих людей на свою сторону.

Тих, хто зараз в окупації, я молю триматися й вірити в те, що звільнення обов’язково відбудеться. Такого не може бути — невідомо хто прийшов і силою забирає твою домівку, забирає твою територію. Тому весь світ піднявся, і тому українцям зараз не можна заспокоюватися, поки наші території не звільнять.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Владислава Кріцька

Редакторка:

Наталія Понеділок

Коректорка:

Олена Логвиненко

Інтерв’юерка:

Христина Кулаковська

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Авторка обкладинки:

Анастасія Хаджинова

Транскрибаторка:

Мар'яна Гнатюк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик