Як Гостомель чинив опір окупації

Цей матеріал — один із понад двадцяти репортажів, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року). Його автор Богдан Логвиненко — засновник і постійний учасник експедицій деокупованими територіями — описав почуте й побачене, а ще поділився своїми роздумами про події, які спіткали жителів Гостомеля під час спроби армії РФ окупувати їхній населений пункт. Ці історії команда зафіксувала у квітні–травні 2022 року.

Гостомель. Це селище міського типу на східному Поліссі, яке знають передусім завдяки його аеропорту «Антонов». Окупанти планували використовувати аеропорт для висадки свого десанту та переміщення техніки, необхідної для захоплення столиці. Завдяки злагодженим діям різних підрозділів сил оборони України ворогові не вдалося втілити задумане.

Володимир. Утратити сина, відновити ліцей

— Син сидів у підвалі, доглядав кота і собаку. Коли одного дня собака вискочила надвір, пішов слідом. Росіяни ставили свої бетеери (бронетранспортери. — ред.) прямо біля під’їзду, щоб відразу заходити до квартир, куди силоміць поселилися. Син заглядав, де собачка, й росіяни угледіли його біля своєї техніки. Забрали та завели в гаражі. Все, як у Бучі: руки за спину, постріл у потилицю.

На порозі Гостомельського ліцею №1 нас зустрічає його директор Володимир Захлюпаний. Під час окупації селища російські військові використовували заклад як базу. Тут вони жили, їли, срали й бухали. У підвалі ліцею утримували в заручниках працівників і дітей. Так тривало місяць.

Працівники закладу мали доступ лише до кухні, тож могли харчуватись і були змушені годувати окупантів. Ті рознесли ліцей ущент: вибили всі двері, покрали або побили комп’ютерну техніку, що була в кожному навчальному кабінеті. Від «прильотів» та осколків пошкоджені вікна, дах, радіатори опалення, вхід у будівлю — все треба замінити. На момент нашого інтерв’ю (травень 2022 року. — ред.), за місяць після деокупації, Володимир активно шукає фінансування і вже відновлює заклад. Мріє, аби вже цього навчального року сюди повернулися діти.

Володимиру вдається відбудовувати понівечений ліцей, але загиблого старшого сина Сергія, на жаль, не повернути. На очах чоловіка виступають сльози, коли він розповідає цю трагічну історію. Син жив неподалік від ліцею. А будинок Володимира, де він мешкав разом із дружиною, розташований ближче до аеродрому. З самого ранку двадцять четвертого лютого подружжя стало свідками обстрілів летовища й висадки там російського десанту. Молодший син, який проживав у Києві, запропонував їм виїхати. Ті домовилися: дружина виїде, а Володимир залишиться. Провівши жінку, чоловік повернувся додому й побачив у небі велику кількість вертольотів. Двадцять п’ятого лютого обстрілювали не тільки аеропорт, а вже й будинки. Коли загорівся сусідський дім, Володимир порадив старшому сину залишити селище. Той відмовився: мовляв, у нього коти, собаки.

Виїхавши, Володимир підтримував зв’язок зі старшим сином до четвертого березня. На той момент у Гостомелі вже не було світла, але залишалася можливість зарядити телефон у машині. Зідзвонювалися вкрай коротко. П’ятого березня район Гостомеля, де мешкав Сергій, окупували російські війська. Перше, що вони зробили, — повибивали двері в помешканнях і повиганяли людей із квартир у підвали.

Із того злощасного підвалу й вибігла собака Сергія. Те, що вона, імовірно, заховалася за російську військову техніку, стало достатньою підставою для страти чоловіка. У середині березня, між ротаціями російських військових, коли одні вийшли, а інші ще не зайшли, сусіди з будинку знайшли тіло. Хлопці звернули увагу, що один гараж привідкритий і заглянули всередину. Закопали тіло біля будинку, перезахоронити вдалося вже після звільнення Гостомеля. У гаражі, де російські військові застрелили Сергія, слідчі знайшли шість гільз і три бронебійні кулі.

Крім Сергієвої, біля будинку було ще дві могили: чоловіка, який помер від інфаркту, не отримавши вчасної допомоги, і лежачої жінки, до якої окупанти не пускали ані медиків, ані людей з їжею. Загалом лише в Гостомелі близько ста людей застрелили на вулиці, у цивільних машинах або навіть коли ті йшли в бік мосту на евакуацію. Дві дівчинки з ліцею втратили по руці під час евакуації.

Багато батьків ліцеїстів загинуло і Володимир вважає, що пережите безповоротно вплине на освітній процес: і вчителі, і діти, і їхні батьки стали свідками російських звірств та вже переосмислюють історію. Ніхто не забуде вчиненого зла.

У ліцеї було 36 камер відеонагляду, з них залишилося лише 9, які окупантам не вдалося викрасти. Утім, вони повністю розтрощені. Серверна розбита, вкрадено чимало компʼютерної техніки та планшетів для навчання.

Ідемо коридором, у якому немає жодних уцілілих дверей — усі вибиті, розтрощені. Уламки вже акуратно зібрані, втім сучасний ліцей тепер має вигляд давно закинутого. На стіні надпис: «Ща вагнера подъедут». У коридорі висить мапа України, на якій південні та східні області виділені написом: «Это russia» (авторська орфографія збережена). У деяких класах на дошках крейдою або фарбою виведені хуліганські написи. Окупанти ніби недовчені діти повернулися до школи й нарешті змогли втілити свою мрію — знищити ненависну альма-матер. Після росіян звідси вивезли сім КамАЗів сміття (ще одну історію про вантажівки сміття ми зафіксували у Лимані). У туалет вони ходили де бачили, навіть просто в коридор.

Спали окупанти на учнівських партах. Володимир підводить нас до ящика з нетбуками — порожньо. Далі — шкільний музей. Із нього загарбники викрали купони — валюту, що у 90-ті роки була перехідною між радянськими карбованцями та гривнею. Потім уже побачили, як із кишені одного застреленого російського військового стирчали купони. Володимир упізнав: це ті самі, поцуплені з музею:

— Те, що вкрали, намародерили — це одне, інша річ — просто зламати, аби не дісталося нікому. У нас близько 250 одиниць компʼютерної техніки в закладі. А їх було чоловік 100. Брати зайвину з собою було непросто, тож більшу частину просто розламали: повитягували запчастини з системних блоків, картки памʼяті, процесори, жорсткі диски.

Крім техніки, в ліцеї постраждали також меблі — частина шкільних парт, виламаних дверей та шаф перетворилася на барикади. Росіяни знали, що тут силою утримуються діти, і діяли за сценарієм, як у Беслані в вересні 2004 року, — взяли в заручники школу. Тутешніми терористами виступали російські армійці.

Володимир підводить нас до Віри Зеленської, працівниці їдальні. Вона весь час від початку окупації перебувала в ліцеї і допомагала людям у підвалі. Там розмістилося понад 90 місцевих мешканців, які ховалися від обстрілів. Віра готувала їжу, забезпечувала побут. Під час двох гуманітарних коридорів трохи люду виїхало й до кінця окупації в підвалі залишалося 30 людей. Віра розказує, що росіяни поводились як господарі: забирали продукти, телефони, забороняли кудись виходити.

Усе ж частину телефонів місцевим вдалося сховати — говорили, що вибігли з дому без них. Це допомогло час від часу тихенько повідомляти рідним: живі.

— У туалет нас водили під автоматами. О 18-й закривали в підвалі: ніхто нікуди не мав виходити, щоб не заважати їм, — згадує Віра.

Довкола ліцею стояла техніка: УАЗи, бетеери, танки. Нічого нового: солдати РФ прикривалися людьми. Та й не тільки біля школи — сусідній із Віриним дім був оточений танками й гаубицею. Прямо з городу стріляли в людей.

Працівники ліцею просили російських військових нічого не бити й не виламувати дверей, — дарма. Уже після руйнувань чули у відповідь: «Ваш ліцей — кращий, ніж у нас нерозбитий стоїть».

Територія біля школи була звільнена від окупантів раніше, ніж весь Гостомель, але українські війська ще не могли зайти до селища.

— Дев’ятнадцятого березня приїхали російські командири, наказали своїм солдатам збиратися. За хвилин п’ятнадцять їх уже не було, — каже Віра. — А біля мого дому війська стояли до двадцять дев’ятого березня.

Під час свого поспішного відступу з ліцею окупанти вивозили на бетеерах техніку, ба навіть казани, ковдри і матраци.

До вторгнення у 2022 році у ліцеї налічувалося 1700 учнів. На наступний навчальний рік чекали 1800, але на момент запису в селищі залишалося всього 125 учнів, і тоді батьки не визначилися, чи повертатися. Утім, ліцей таки відкрився 1 вересня і прийняв запланованих 1800 дітей, щоправда, кількасот із них — онлайн. Після звільнення у ліцеї обладнали укриття для 400 учнів.

Харитін. Бій за аеропорт

— З моєї позиції не було видно «Мрії» — вона за парканом, за гаражами. По правді, я думав, її там нема. Коли піднявся дим, я подумав, що росіяни, напевно, вразили якесь сховище пального. Дим ішов інтенсивний. Імовірно, це горіла «Мрія».

Про це розповідає чоловік із позивним Харитін Старський, мій давній знайомий, який в юності носив псевдо Антисуперстар. Тоді він мав свій музичний гурт і входив до кількох неформальних тусовок. Однією з них була інтернет-спільнота про культуру «Сумно?», яку я започаткував у свої шістнадцять. Антисуперстар був доросліший, працював у рекламі, вчився в університеті культури, читав реп. У п’ятнадцять років вступив до лав націоналістичної організації УНА-УНСО, де згодом очолював київську «молодіжку». Пішов на війну наприкінці 2014-го, кілька років прослужив на Донеччині, після чого пройшов відбір у бригаду швидкого реагування Нацгвардії України (НГУ), де невдовзі став пресофіцером. Напевно, найвідоміший у світі літак українського виробництва — Ан-225 «Мрія» був уражений неподалік саме їхньої військової частини.

У грудні 2021 року Харитін на своєму ютуб-каналі почав записувати блоги, призначені як для цивільних (що робити, якщо війна; що покласти в тривожну валізу; де ховатися у випадку артилерійського обстрілу, авіаобстрілу та ін.), так і для бійців територіальної оборони (як користуватися зброєю; базові навички з техніки бою тощо).

Двадцять четвертого лютого 2022 року Харитін, як і більшість киян, прокинувся від вибухів:

— Нам надійшла команда збиратися на базі по тривозі. Коли я вже приїхав, дізнався, що на базу «прилетіла» крилата ракета. Кратер вражав, але прицільність — ні. Через три години я знову почув спершу вибухи — прилетіли російські НУРСи (некеровані авіаційні ракети. — ред.), а тоді — звуки моторів. Відразу було зрозуміло: це не наша авіація.

За словами Харитіна, саме тоді українська фронтова авіація (найімовірніше — бомбардувальники Су-24) наносила удари по злітній смузі Гостомельського аеропорту, аби там не міг висадитися російський десант. Але окупанти таки висадилися, щоправда, по дорозі частково зазнали втрат — нацгвардійці й інші підрозділи Сил оборони спромоглися збити кілька вертольотів Мі-8. Решта висадилися на злітній смузі.

— Кількома напрямками вони намагалися підійти до нас через аеропорт та потрапити на базу. Там у нас стався стрілецький бій. Над нами кружляли гелікоптери — намагалися визначити наші позиції та стріляли по нас із автоматичних гармат. Наші строковики почали по них азартно «насипати» з автоматів. Я спочатку подумав: у цьому немає жодного сенсу, це броньовані вертольоти — принаймні, так їх рекламують на каналі «Звєзда». Але на моїх очах ось цей «літаючий танк» Ка-52 загорівся і аварійно приземлився в районі аеропорту.

Дев’яносто дев’ять відсотків бригади оперативного призначення НГУ на той момент перебувало на сході, звідки очікувався найбільш масований наступ. Еліта цього українського військового формування виконувала завдання і обороняла кордон саме там, тоді як у Гостомелі залишилися переважно строковики та підрозділ забезпечення. Російський бойовий вертоліт Ка-52, за словами Харитіна, пізніше знайшли практично непошкодженим. Електроніка вціліла, тож, імовірно, в майбутньому могла стати в пригоді українській авіації.

Харитін розповідає про бій із десантниками. У наших стрімко закінчилися всі протиповітряні засоби: переносний ракетно-зенітний комплекс (ПЗРК) «Ігла», снаряди до зеніток. Продовжувати бій проти такої великої кількості вертольотів, маючи лише стрілкову зброю — безглуздо.

Росіян у бою прикривала авіація — найімовірніше, броньований літак-штурмовик Су-25 і надзвуковий бомбардувальник Су-24. Тоді українське командування ухвалило два рішення. Перше — відтягнути особовий склад із бази, щоб уникнути жертв. Друге — викликати удар нашої артилерії на «взлітку». В результаті злітно-посадкова смуга була повністю зруйнована.

— Коли тут відбувався бій, з боку Ростова наближалося десь 15–18 літаків Іл-76 з десантниками, з піхотою, з технікою. Та ми тоді цього не знали. Іл-76 — це транспортні літаки, які дозволяють перевозити все, що завгодно: середню й важку техніку, артилерію. Задум москалів того ранку був такий: силами десанту взяти під контроль аеропорт і висадити тут свої основні сили.

Тобто Гостомель міг перетворитися на анклав російських сил на території України, за 30 кілометрів від центру Києва. Саме Гостомельський аеропорт за планом російського командування мав стати повітряним мостом, де можна було висадити повноцінну бригаду у той самий день.

За словами Дмитра Антонова, головного пілота колись найбільшого у світі літака — «Мрію» могли врятувати. Він каже, що керівництво авіазаводу та авіакомпанії «Антонов» двадцять шостого січня 2022 року отримали пропозицію від представників НАТО і АНПП перебазувати весь повітряний флот до Лейпцига — з усім персоналом, екіпажами й запчастинами. Літаки залишилися, але самі керівники «Антонова» опинилися в Лейпцигу ще за два тижні до початку вторгнення. «Мрія» теж залишилася в Гостомелі, їй більше ніколи не судилося злетіти.

Коли план із висадки більшого російського десанту в Гостомелі провалився, з боку росіян аеропорт утримували ті, хто прилетів на гелікоптерах. Їхня кількість не дозволяла протистояти українським силам, що зʼявилися тут уже скоро. Харитін пригадує:

— Смішний факт: у той же вечір того дня, коли кацапи висадилися і ми відійшли, вони всі полягли. Прилетіла наша десантура і з повітря розстріляла все, що бігало на землі. Потім приземлилися і цілу ніч полювали на тих, хто вижив.

Загалом у Гостомельському аеропорту того дня було знищено близько сотні російських десантників, каже Харитін. Решта тікали лісами. Тепер у Росії з них ліплять героїв, називають «гостомельським десантом», складають про них пісні. Двадцять четвертого лютого о 21:00 і аеропорт, і Гостомель повернулися під контроль українських сил ще майже на добу. А частина військ, що за російським планом мала прилетіти до Гостомеля на «Ілах», почала просуватися з білоруського Гомеля через територію України суходолом величезною колоною, не маючи змоги скористатися злітною смугою. На них уже влаштовували засідки. Харитін розповідає, що йому відомо про таку пастку в районі Димера (село за 45 кілометрів від столиці):

— Спалили одну колону, потім другу. Та все одно закінчився БК (боєкомплект. — ред.), наші десантники мали відступати. Після цього на фактично порожню напівзруйновану базу зайшли кадирівці. Вони назнімали пафосних тіктоків про те, що знищили дві з половиною тисячі українських націоналістів. І загинули наступного дня, коли намагалися з боєм прорватися через Бучу броньованою колоною.

Харитін згадує, як його підрозділ відходив від бази. Старшина виходив останнім і повернувся назад по документи. У цей час у Гостомелі уже тривав стрілковий бій, колони російської техніки дійшли до селища і знову штурмували аеропорт.

— Наш старшина вирішив піти забрати свої документи. Забігає, хапає речі — і прожогом назад до машини. А перед тим він побачив на КП (контрольний пункт. — ред.) якихось типів у формі. Подумавши, що це наш наряд, крикнув: «Уй*буйте!». А ті у відповідь давай стріляти.

Це «уй*буйте» могло коштувати старшині життя, але окупанти промазали. Імовірно, вони подумали, що він їм погрожує. Натомість фраза прозвучала пророче — за кілька тижнів воякам РФ таки довелося тікати з Гостомеля, аби не опинитися в оточенні.

— Кацапи діяли професійно: добре знали, куди йдуть. З полів прибігли аж сюди, тактично зайшли на КП. Чітко спрацювали. Мали автомати «Вал» із глушником. Коли вони насипають, ти навіть не чуєш свисту куль. Стукає просто біля тебе, а звідки ведеться вогонь, не можеш зрозуміти.

З допомогою аеророзвідки українським силам вдалося визначили, що кадирівці, які перебували в аеропорту, зосереджуються в певний час в одному й тому ж місці. Артилерійський удар — і вся припаркована там техніка горить, боєкомплект вибухає.

У Гостомелі я вперше почув, що російські військові цупили одяг із захоплених українських казарм. Харитін розповідає, що вони носили нашу термо- та звичайну білизну, взуття — їхнє спорядження куди гіршої якості. Численні фото та відео з вбитими росіянами в українському одязі підтверджують цей факт. Та це може свідчити ще й про те, що диверсійно-розвідувальні групи переодягалися в українських військових задля просування в тил. Так, наприклад, 27 лютого о 12:58 було зафіксовано рух спеціальних автомобілів ДСНС, швидкої допомоги й Нацвардії. Усередині — переодягнені у спецформу цих служб кадирівці, які намагались у такому складі прорватися до Києва, — без успіху. Утім, взуття, труси та інші елементи одягу, які візуально не свідчать про приналежність до української армії, таки є ознакою якості. Також є численні факти розкрадань у місцевих продуктових магазинах та залишених помешканнях.

— Десь на десятий день [окупації] російське командування перевело своїх бійців на самозабезпечення. По суті, це наказ грабувати магазини і приватні будинки. Фактично всі квартири в околицях розграбовані кацапами.

Хоч ми й називаємо загарбників кацапами або орками, насправді серед них багато представників різноманітних національних меншин, які в Україні вже прийнято називати спільнотами. У Росії вони залишаються меншинами, що підкоряються більшості — російському народу. Ми часто згадуємо бурятів, чеченців, чувашів, тувинців та ін. Це не просто російські етноніми — це загарбані раніше народи, чиїми смертями імперія намагається здобути нові території. Раніше українці також були поневоленим народом, який у складі імперії воював за нові землі: Афганістан, Фінляндія, Чехія, Угорщина. Мій батько брав участь у «Празькій весні» як строковик радянської армії і решту життя картав себе за те, що він був окупантом. Запитую, як думає Харитін: чи коли-небудь до бурята чи чеченця дійде таке саме прозріння?

— Ага, мажори з Москви чомусь не поспішають воювати. Ми бачили, чим закінчилася перша чеченська кампанія, скільки їх там здохло. Зараз те саме в Україні. Поневолені народи перебувають під російською окупацією вже дуже довго і мають сильно промиті мізки. Не можна виправити людей за такий короткий час — їм потрібна тривала реабілітація.

Тим часом чеченці ображаються, коли ми називаємо ними кадирівців. Особливо ті, що в політичній еміграції за кордоном, або ті, що воюють зараз на нашому боці. За територіальну цілісність України на фронті бореться п’ять чеченських добровольчих батальйонів, про що у вересні 2022 року заявив голова уряду Чеченської Республіки Ічкерія у вигнанні Ахмед Закаєв.

Ми з Харитіном обходимо подвірʼя гімназії, де російські військові різних національностей облаштували собі окопи та опорні пункти. Вхід до закладу забарикадований партами, ящиками з-під боєприпасів та мішками з піском. Двір школи з дитячими гірками та спортивним обладнанням перетворився на склад боєприпасів, він весь перекопаний. У гімназії, де окупанти жили, — склад пральних машин. Лежать викручені зі шкільних вбиралень і навколишніх квартир крани, рукомийники. Забрати нічого не встигли, бо наприкінці довелося швидко тікати. Залишили й подарунок українським бійцям: сто ящиків 125-міліметрових танкових снарядів. Харитін сміється:

— Ми їх із радістю повертаємо, але вже без ящиків.

Знищена «Мрія» і колаборанти

У жовтні 2021 року мені на день народження подарували одразу два польоти на літаку «Аеропракт». Один — від команди Ukraїner, інший — від друга. Близькі люди, не змовляючись, вручили ідентичні подарунки, знаючи, як я люблю авіацію. Планував використати їх у різні сезони: восени й навесні. База і злітна смуга «Аеропракту» розташована за 10 кілометрів від Гостомеля на схід і також була захоплена й понівечена окупантами. Не знаю, коли зможу використати другий сертифікат — льотна весна 2022 року для «Аеропракту» так і не настала.

«Аеропракт» — це не лише льотна школа та тренувальна база для пілотів. Багато років тому молодий український авіаконструктор Юрій Яковлєв, родом із Росії, удень проєктував великі літаки на київському заводі «Антонов», а вечорами працював у клубі «Аеропракт». Так тривало, доки йому з колегами по клубу не вдалося продати перший літак, знайти перші інвестиції у власну справу, а згодом — здобути перемоги на світових чемпіонатах на власних експериментальних літаках. Так з’явилася відома тепер компанія-виробник надлегких літаків, що вже увійшла до трійки світових лідерів. Їхні літальні апарати є на всіх населених континентах світу, і в більш ніж 50 країнах люди подорожують на літаках під маркою «Зроблено в Україні». Виробництво літальних апаратів розташоване в Києві й не постраждало від окупантів, а ось тренувальна база зазнала серйозних пошкоджень.

У жовтні 2021-го мені вдалося скористатися одним із подарунків. Ми з пілотом летіли над аеропортом Гостомеля. Я дивився на злітно-посадкову смугу, на літаки «Мрія», «Руслан», «Антей»… Саме з цього ракурсу уже за кілька місяців усе це побачать російські десантники з вертольотів. Вони майже всі, на щастя, загинуть, але лишать по собі руїни того, що вважалося гордістю української авіації. Досі переглядаю в телефоні знімки аеропорту Гостомеля з неба за кілька місяців до вторгнення й не можу повірити, що мав можливість зафіксувати все в памʼяті саме з такого ракурсу.

Із командою Ukraїner ми кілька років поспіль домовлялися з керівництвом державного підприємства «Антонов», щоб зняти документалку про «Мрію» — і ось нарешті домовились. Щоправда, це вже не та «Мрія», що літала, і ще не та, що колись полетить. Мені з перших днів війни страшенно хотілося потрапити в аеропорт і водночас я знав, як боляче буде. Ми довго отримували дозвіл і врешті приїхали в Гостомель, запаркувалися прямо перед розбитою «Мрією» і вся команда, крім мене, пішла знімати. Я ж залишався в машині до останнього й намагався навіть не дивитись у той бік — аж поки не приїхав виконувач обовʼязків керівника підприємства і мені вже нікуди було дітися.

Чому виконувач обовʼязків? Імовірно тому, що попередній керівник Сергій Бичков намагався здати аеропорт окупантам. Проти нього вже відкрили справу у Генеральній прокуратурі, а за кілька місяців до вторгнення він співав серенади проросійській політикині Олені Бондаренко, яка вела свій ютуб-канал і запрошувала тих, хто може їй підспівати російський порядок денний. Зокрема, в інтервʼю з Сергієм Бичковим, керівником стратегічного державного підприємства, вона обговорювала, як США захопили владу в Україні і намагаються поховати «Антонов». Бичков погоджувався і розповідав, як колись було добре з Росією і, на жаль, «політична обстановка» склалася не найкраще для нього. Політична обстановка — це окупація Криму та Донеччини.

Водночас пілот «Мрії» Дмитро Антонов на своєму каналі розповідає про події, які передували російському авіанальоту на аеропорт Гостомель:

— Як каже герой [радянської трагікомедії] «Гараж», «вчасно зрадити — це не зрадити, це передбачити». А я кажу, що це була зрада. На моє глибоке переконання, підприємство готували до здачі в нові руки.

Дмитро розповідає, що 24 лютого 2022 року о 9:00 льотні екіпажі, що мали б вивезти з аеропорту літаки, зібралися в кабінеті директора авіакомпанії «Антонов» Михайла Харченка. З ним, як і з Бичковим, цікава історія. Харченко родом із Криму і за пів року до повномасштабного вторгнення навколо нього розгорівся скандал: Харченко не задекларував нерухомість в окупованому Криму. Чекав окупації Києва, щоб уже нічого не декларувати?

О 9-й ранку екіпажі були готові, але льотна служба висловила побоювання. Директор наказав не панікувати й усім працювати. Об 11-й льотна служба знову намагалася вирушити у політ, але директор відмовив. Тоді до летовища приїхали українські військові і попросили звільнити аеропорт від працівників та залишитися лише керівникам підприємства. Водії автобусів намагались евакуювати близько 150 працівників (разом із автобусами) до Києва, але і в цьому директор Харченко відмовив.

Обстріл аеропорту почався о 12:21. Бойовий вертоліт Ка-52 обстрілює територію, транспортний літак Ан-74 («Чебурашка») горить. Це був перший літак, що зазнав безповоротних втрат на цьому летовищі. Натоді загарбники були впевнені, що вдасться бліцкриг (швидка війна). Але все пішло не за планом: злітно-посадкова смуга повністю знищена і викрасти літаки не виходило. О 14:38 Дмитру Антонову зателефонував Михайло Харченко та повідомив, що аеропорт захоплений і він намагається домовитися про виведення заручників. Коли працівники залишали територію, бачили Харченка разом з окупантами.

— Навіщо у Гостомелі були люди тоді, коли всі розуміли, що почалася війна? Навіщо в Гостомелі лишились автобуси? А далі мав бути десант літаками Іл-76, — каже Дмитро в блозі. — Можете самі продовжити думку: о 16:00 близько 500 десантників на автобусах з написом «Антонов» мали висуватися на Київ. Але наші славні Збройні сили їм все зіпсували.

Далі окупанти почали нищити літаки. Якщо на супутниковому знімку 26 лютого зафіксовано, що зруйнований лише «Чебурашка», то наступного дня він фіксує пожежу під ангаром, де стояла «Мрія». З відео, знятого з дрона, також видно, що під ангаром біля літака один за одним вибухають снаряди, які, імовірно, окупанти спеціально складали біля «Мрії», аби потім звинуватити в підриві літака українські Сили оборони. По всьому аеропорту розкидана російська техніка, що дісталася колонами до Гостомеля і з другої спроби захопила його та летовище.

Дмитро Антонов переконаний, що подальший підпал літаків був умисним. На супутниковому знімку за 13 березня на території аеродрому вже не видно техніки окупантів. Аеропорт покритий вирвами від снарядів. При цьому літаки розкидані по всій стоянці.

— Моє бачення, як це було. Представник орків (російських військових. — ред.), наділений повноваженням, переміщається стоянкою з групою, відповідальною за знищення. Відкриває блокнот, читає: «Ан-26 — знищити, Ан-28 — знищити». Саме з аналізу конкретних знищених літаків я зробив висновок, що був наказ про підпал. Літаки, яких не було в списку, буксирували. Керувала цим людина, що знається на справі. Заради розваги прострілили «Ан-22».

Один зі спалених літаків — Ан-72П, який не літав уже понад двадцять років і стояв тут як музейний експонат. Імовірно тому, що мав камуфляжну ліврею (ідентифікаційний малюнок. — ред.), тож був схожий на військовий. Два «Боїнги», що також стояли в аеропорту, але не належали ДП «Антонов», не були пошкоджені.

Повертаємося до летовища й нового виконувача обовʼязків гендиректора Євгена Гаврилова. Ми зустрілись у квітні, в холодну дощову погоду. Євген — у доволі неформальному одязі: чорній куртці та бежевих вельветових штанах. Він молодий, донедавна керував приватною транспортною компанією, тож намагається мислити глобально — на відміну від керівників-попередників старого загартування. Говорить українською, хоча чути, що перейшов нещодавно. Ми пройшли повз майже всі уламки літаків, щоб глядачі документального фільму «Деокупація» побачили масштаб цього дикунства і звірства. Цей нерв за зруйновані напрацювання тисяч українських інженерів болить іще більше, коли розумієш, що попереджали й намагалися врятувати ці літаки, але керівництво виявилося прихильним до загарбника. Як на мене, це історія про безповоротність. ДП «Антонов» більше ніколи не зможе бути таким, як колись: або переродиться зараз під новим керівництвом, або залишиться тільки в нашій памʼяті.

Ми стоїмо під тим самим величезним ангаром, який має стіни і стелю лише частково. Усередині — те, що залишилося від «Мрії». Через численні отвори в даху ангару проникає світло й вихоплює з темряви уламки. Євген зацікавлено розглядає переднє шасі, яке відлетіло вбік. Це унікальна, часозатратна у виготовленні деталь, тож Євген сподівається, що вона не зруйнувалася.

Уже відомо, що «Антонов» збирається побудувати нову «Мрію». На летовище у кінці червня 2022 року приїжджав Річард Бренсон — мільярдер, який усіляко підтримує Україну. Євген каже, що й аеропорт відновлять, як тільки спаде загроза його повторного захоплення:

— Тут ми вчили, як у нас кажуть, літати всі літаки. Антонов починав на цьому аеродромі іще на планерах, потім Ан-2, вся лінійка. Літаки будували на підприємстві в Святошині (історична місцевість і житловий масив Києва. — ред.), а вже на цьому аеродромі виконували всі випробувальні польоти.

Довкола ангару з «Мрією» — купа розбитої й спаленої російської техніки: від бронетранспортерів до звичайних вантажівок із поміткою «V». На той момент ми вже знаємо, що так себе позначали кадирівці. Євген додає:

— Ворожа техніка завдала збитків, лік яких іде на мільярди. Всі начувані про «Мрію», але ось же «Руслан», Ан-124, ще чимало потрощених літаків.

Їдемо туди, куди показував рукою Євген — до колись музею літаків Ан, а тепер частково меморіалу. На злітній смузі все ще незібраними лежать уламки боєприпасів. Намагаємось їх обʼїжджати змійкою, натрапляючи час від часу на зовсім дрібні. Євген каже, що вже раз так їздив і гуму не порізав, тож у нас є шанс.

Перед нами — Ан-22 «Антей», створений 1965 року. Саме цей літак іще до створення «Руслана», а потім «Мрії» вважали найбільшим у світі. З Гостомеля він літав на один із найбільших у світі авіасалонів, що у французькому аеропорту Ле Бурже, і там викликав захват. Навіть до війни він іще літав. Його прострелили наскрізь. Євген ділиться тим, що його найбільше здивувало в діях окупантів:

— Найбільше мене вразило, що… У нас є система відкриття воріт в ангар, де стоїть «Руслан». І вона ж працювала увесь час, можна було просто зайти і відчинити двері. Але ні, [окупанти] виламали їх бронетранспортером. Запалили всередині багаття — видно, щось смажили їсти. Посеред ангару, набитого електронікою. Їм просто пощастило вижити.

У різних районах Гостомеля різні підрозділи російської армії діяли однаково. Що в ліцеї, де розтрощили 111 дверей, що на летовищі, де ворота вибивали важкою технікою. Хоч ніде не було такої необхідності. У ліцеї розбивали камери та проєктори, нівечили екрани. На летовищі російські армійці, розважаючись, деякі літаки пошкоджували, а інші — просто підпалювали. І це тільки в одному селищі. Припускаючи, що це не завжди могло робитися з власної волі, намагаюсь уявити, як міг звучати наказ: «Знищуйте все, у чому вони можуть бути кращими за нас!» — так?