Ярослава Джонсон. З Чикаґо до України

Експедиція
31 Липня 2019 16:08
2506

Цією публікацією ми розпочинаємо серію оповідей «Країна ззовні». Ця серія — не про успішну імміграцію, а радше про людей, які виїхали за кордон з різних причин, але почали усіляко допомагати Україні: створюючи міждержавні проєкти, ділячись досвідом, здобутим за кордоном, об’єднуючись в українські товариства та поширюючи українську культуру по всьому світу.

Ярослава Зелінська-Джонсон — фахівчиня з корпоративного права, яка з часів незалежності України допомогла багатьом міжнародним корпораціям розпочати тут бізнес та інвестувати в місцеві підприємства. З 2015 року вона очолює американський фонд, який інвестує в економічний розвиток України та Молдови. Маючи громадянство США і проживши там більшу частину життя, Ярослава повернулася до України, щоб зміцнювати її економічно та виховувати нове покоління лідерів.

Родина Ярослави Зелінської-Джонсон виїхала з України під час Другої світової війни. Ярославі на той час було лише кілька місяців. Вони пересувалися протореним шляхом українських емігрантів через Чехословаччину аж до табору переміщених осіб в Німеччині. І лише п’ять років потому вони приїхали до США, де й оселилися.

Здобуваючи освіту в США, Ярослава ні на хвилину не полишала думок про Україну і навіть двічі встигла відвідати свою батьківщину за часів комуністичного режиму в складі туристичних груп.

Юридична діяльність

Ярослава Зелінська-Джонсон закінчила юридичну школу університету штату Вісконсин, а у 1977 році отримала ступінь докторки права. Невдовзі після випуску вона практикувала корпоративне право у декількох чиказьких юридичних фірмах. В тому таки 1977 році Ярослава з родиною переїхала до Чикаґо. Тут вона два роки пропрацювала помічницею судді, а її чоловік  викладав в Іллінойському університеті:

— Коли мене запросили сюди на роботу, мій чоловік сказав, що я мушу ту працю взяти, а він поїде зі мною. І тоді вже ми рішили тут залишитися. На відміну від Вісконсину у Чикаґо була українська громада із українськими церквами, пекарнею, українськими ресторанами, банком та українською школою для нашої доньки.

На північний захід від центру Чикаґо розташоване Українське село (Ukrainian Village). Цей район українці почали заселяти ще з XIX століття. Сьогодні він є одним із найбільших осередків української національної культури в США. В Українському селі розташовані Український національний музей Чикаґо, Український інститут модерного мистецтва, українські крамниці, банки тощо:

— У нас є дві греко-католицькі церкви. Одна була заснована на початку XX століття, а друга — в 60-70-ті роки. Різниця між ними полягає у тому, що там святкують Різдво за різними стилями. Загалом Чикаґо відрізняється своєю культурою. Вона менш агресивна ніж в Нью-Йорку. Мені центр подобається, бо центр є динамічний. Українське село — також гарний район. Але сам дух Чикаґо можна побачити в центрі, де люди працюють, де рух є, велика активність.

Після дворічного перебування на посаді помічниці судді, Ярослава почала практикувати корпоративне право в одній з чиказьких юридичних фірм. Незабаром після падіння Берлінської стіни та відступу комунізму з центральної Європи, вона надавала консультації міжнародним клієнтам щодо інвестицій в Польщу, а декілька років потому, після розпаду Радянського Союзу, вона переїхала до України:

— Моя фірма в Чикаґо представляла багато поляків. У цього місті була дуже розвинута польська спільнота. То я 2-3 рази на рік їздила до Польщі. І Польща тоді була в такому поганому стані, як Україна в 91-му році. Я все думала, що в Україні це теж мусить статися (здобуття незалежності — ред.). І протягом року воно сталося на Україні також. Тоді я вже мала інших клієнтів, які хотіли на Україні фактично бути. Перший мій клієнт була американська фармацевтична компанія. Згодом я купила тютюнову фабрику в Харкові для Philip Morris, шоколадну фабрику в Тростянці для «Крафт Фудз Україна» (тепер «Монделіс Україна» — ред.). Так один за одним інвестори почали приходити в Україну.

Із переїздом в Україну в 1992 році Ярослава продовжувала представляти американські компанії, зацікавлені в розширенні своєго бізнесу на українському ринку. Навесні 1993 року вона відкрила київський офіс своєї американської юридичної компанії. Ярослава та її команда українських юристів допомогли багатьом міжнародним корпораціям відкрити філії в Україні та інвестувати в місцеві підприємства. Серед клієнтів  Ярослави були компанії та організації, які відігравали важливу роль у відкритті потенціалу України для іноземних інвесторів, та залишаються важливими гравцями на економічному полі України: Монсанто, Філіп Моріс, Крафт Фудз, «Макдональдс», Ейті-ен-ті, Креді Агріколь, ВізЕір Груп, ІБіаРДі та ІеФСі.

Відкриття офісу в Києві потребувало від Ярослави постійних переїздів між Києвом та Чикаґо, а це означало бути далеко від дому, чоловіка та доньки тривалий час. Тоді вона порадилася із чоловіком:

Я чоловіка питалася, він каже: «Якщо ти не зробиш цього, ти будеш цілий час нарікати, що того моменту не взяла». Але він був згідний мене підтримати. І через те, що ми мали малу донечку в той час, то він займався Софійкою тут під час шкільного року, я тоді їздила туди і назад, а з кінцем академічного року вони в Україну на три місяці їхали до мене. А потім восени я їх до Америки завезла, чоловіка до університету відправила і могла знову їхати назад. Таке життя не для всіх. Часом питаються, як можна це все координувати. Мені вдалося, бо чоловік підтримував, І він бачив, йому подобалося бути на Україні, бачити, як та країна змінюється. І це було для мене позитивне явище. Може комусь іншому не пасує, а мені воно пасувало.

Ярослава пригадує, що було досить складно звикнути до життя в Україні у 90-ті роки:

— Вулиці були без освітлення, не було бензину, канцелярського приладдя, робочих телефонів для міжнародних дзвінків та факсів. Продукти харчування дуже відрізнялись від нинішніх. Тоді здавалось, що українці їдять одне й те ж саме три рази на день, і я привозила до Києва їжу із тривалим терміном зберігання, яку було неможливо купити в Україні, але до якої я звикла в Чикаґо.

Упродовж 20 років вона безліч разів подорожувала одним і тим самим маршрутом:

— Постійні подорожі важкі для здоров’я та змінюють спосіб життя. Але я люблю Чикаґо тому, що з нього просто літати до України. З інших регіонів США це дещо складніше зробити. Думаю мене б не вистачило на довго, якби я не мешкала в Чикаґо.

Ярослава згадує, що найбільшою перепоною для роботи в Україні на початку 90-х років була неробоча банківська система. Тоді навіть великі покупки у державі треба було здійснювати за готівку:

Чека не можна було з якогось міжнародного банку привезти і дати українцям. Українці не знали, що з ним робити. Ми майже півроку вели переговори про купівлю фабрики в Тростянці (Крафт Фудз Україна — ред.). Коли приїхали в Україну і підписали всі документи, наш клієнт витягає з кишені такого гарного чека найбільшого банку  Швейцарії. А українці не знають, що це є. Навіть Фонд держмайна не знав, що з цим чеком робити. Вони хочуть кеш. А ми кеш ніде по світі не веземо. 

У той же період Ярослава Джонсон допомагала мережі «Макдональдс» зареєструвати і відкрити перший ресторан в Україні, на Хрещатику. Вона згадує, що найбільш складно тоді було орендувати площу у приміщенні станції метро.

«Макдональдс» фактично знаходиться в Чикаґо. Їхній копоративний осередок в Чикаґо, за містом. Вони тут мають Університет гамбургерів, де навчають людей гамбургери робити відповідні і картоплю смажити. На той час в Україні знали, що таке «Макдональдс». Не треба було український уряд переконувати, бо в Москві вже відкрився «Макдональдс» на той час. Всі хотіли мати такий ресторан, це був знак, що ми щось успішно зробили, бо «Макдональдс» приїхав в Україну.

Western NIS Enterprize Fund

1994 року колишній Президент США Білл Клінтон призначив Ярославу Джонсон членкинею Ради директорів Western NIS Enterprise Fund. Це заснований урядом США регіональний фонд, що інвестує у малий та середній бізнес в Україні та Молдові. 2015 року, після закриття київського офісу юридичної компанії Ярослави в Києві, її було призначено Президенткою і Головною виконавчою директоркою фонду Western NIS Enterprise Fund:

Клінтон вибрав людей, які мали якісь зв’язки з Україною. Він думав, що ці люди мають знання, які можуть бути корисні для України. І так тому нас така група зібралася. Спочатку наш фонд був зорієнтований на три країни: Україна, Білорусь і Молдова. Але з Білорусі нас Лукашенко викинув, бо він не хотів, щоб ми плутали йому ситуацію в якийсь спосіб.

Фонд має чотири основні програми в Україні: сприяння експорту, зміцнення місцевих громад, вирішення соціальних проблем та формування нової спільноти лідерів:

— Я думаю, що як Україна буде економічно стабільна держава, то політично вона стане стабільною також. Тому я все хотіла, щоб інвестори приходили і показували українцям, як вести бізнес, як той бізнес може бути на користь держави і громадян. Одна з моїх співробітниць недавно була в Тростянці. Вона мені каже: «Знаєш що, там 1500 людей працюють, вони всі задоволені, безробіття нема, діти одягнені, батьки мають гроші і можуть до університету їх послати». Чому це в інших українських містах не можна зробити? Знаєте, можна. Мета фонду — надалі підтримати розвиток малого і середнього підприємництва на Україні. Кожне маленьке підприємство є міні-економічна зона, яка допомагає місту розвиватися, забезпечує людей добрим рівнем життя.

Українська академія лідерства

2015 року за підтримки фонду Western NIS Enterprise Fund з’явилась Українська академія лідерства. Це навчальний заклад для випускників шкіл віком від 16 до 18 років, створений за зразком ізраїльської «мехіни». * * програми підготовки молодих лідерів, започаткованої на початку 2000-х — ред.Мета подібних шкіл — виховувати нове покоління лідерів. Ярослава входить до ініціативної робочої групи академії, а також викладає студентам англійську літературу:

— Автором ідеї та засновником школи лідерства в Ізраїлі є Ерез Ешель. В Ізраїлі вже майже 60 таких академій є. Як я вислухала Ереза, то була захоплена тою ідеєю. Ми поїхали до Ізраїлю, щоб побачити дев’ять академій протягом трьох днів. Він такий тісний графік зробив, ми майже не спали. Ми об’їхали цілий Ізраїль, бачили ті академії і зустрічалися з тими молодими людьми. Але вони були дорослі, вони знали, що вони хотіли, вони розуміли свою державу, її історію. Вони мали запал до своєї країни, такого запалу ми не бачили в Україні. І я подумала, що це є добра думка, я тоді нашій Раді дали цей проект, їм це дуже сподобалося, і ми тоді почали фінансувати.

Сьогодні Українська академія лідерства має осередки у Києві, Львові, Миколаєві, Полтаві, Харкові та Чернівцях, а скоро відкриється осередок ще й у Маріуполі. Освітня програма в академії триває 10 місяців і є безкоштовною для учнів, які пройшли відбір. В основі навчання є три елементи розвитку: фізичний, емоційний та інтелектуальний.

Ми бачимо, що проект є дуже корисним. Бачимо, що випускники мають новий запал до своєї освіти і до своєї держави, до своєї громади, до своїх батьків. І це надзвичайно важливо. Бути добрим громадянином держави не є легко. Треба над тим працювати. І ми хочемо, щоб ті молоді люди знали, що вони мають обов’язок і відповідальність до себе і до свого оточення. І ми бачимо по них це, бачимо, що вони будуть такими надзвичайними українцями. Я певна, що це нам вдасться.

Родинна історія

Ярослава Зелінська-Джонсон народилася в місті Броди. ЇЇ мама походить з невеликого містечка Любомль на Волині, а тато виріс у місті Кременець:

— Вони були дуже завзяті українці. Тато був учителем, мама була перекладачем, і фактично знання мови її спасло у воєнний час. Я знала, що мій тато був у лісі, але я ніколи не знала, що він там робив. Батьки навіть в 50-ті роки в Америці боялися про це говорити. Десь 5 років тому я поїхала до Любомля, там в середній школі учитель історії заклав маленький музейчик, де були фотографії з 20-40-х років. На одній фотографії є ціла група людей, написано: «Організаційна група УПА». І там мій тато є. Так я вперше довідалась, що батько був в УПА.

Сім’я Зелінських емігрувала до США під час Другої світової війни. Одинадцятьом членам родини вдалося виїхати за кордон у 1944 році:

— З кінцем війни був момент, коли можна було втекти, бо німецька армія відходила, а Червона Армія надходила. І було два-три тижні такого хаосу. Мені тоді було лише три місяці. З родини матері переважно всі поїхали в дорогу, а мойого тата мама і сестра не хотіли переходити через кордон. Маму тато намовляв і каже: «Сядьте, знаєте, ми маємо віз, ми всі поїдемо разом, поїдете зі мною”. Вона відповідала: «Ні, знаєш, що я не хочу Україну покидати, ти повернешся – нас забереш». А він не міг повернутися. І разом ми опинилися в Словакії, а потім опинилися вже в Німеччині. І так тоді десь в 44-му році тато контакт зі своєю сестрою і мамою втратив і аж до 58-го року, коли сестра віднайшла його.

Зелінські потрапили в американську зону окупації Німеччини, а до США пливли на кораблі, що перевозив американське військо. Адміністрація США розподіляла українців по різних країнах як велику дестабілізуючу групу, що може заважати економічному розвитку Німеччини:

Вони хотіли, щоб ці люди були розкидані по цілому світу. Деякі лишилися в Німеччині, але значно менша група, а більшість з нас уже вивезли. Деякі поїхали до Аргентини, Бразилії, Канади, Австралії. Деяких змушували назад повертатися в Радянський Союз. І люди не хотіли, деякі навіть самогубства повчиняли. Як ми вже на корабель сідали, нам дали такі карточки з нашим ім’ям, щоб ми знали, куди ми їдемо.

Квиток з Німеччини до Нью-Йорка коштував значних грошей, тож родина мала знайти спонсора. Фермер зі штату Пенсильванія оплатив їхній переїзд. Натомість він потребував чоловіка, який допоможе йому на фермі, та жінку, яка допоможе на кухні:

— Такі були вимоги в нього. Мій тато був учителем і не мав найменшої уяви, що з вилами навіть робити, але треба було привчитися. То тато скоро помагав йому там, а мама кухнею займалася. Ми там жили майже півроку і відпрацювали все, що треба було. І тоді ми переїхали до Балтімора, де моя тітка Ханна з моїми дідом і бабою переїхали також. То ми в Балтіморі вже були, як мала українська громада.

Перша хвиля українських емігрантів прибула до Балтімору перед Першою світовою війною, проте коли родина Зелінських приїхала до міста, ці ранні емігранти вже асимілювались в американському суспільстві. Найперші емігранти, їх діти та внуки вже не розмовляли українською і лишень дві українські церкви все ще об’єднували громаду.

На відміну від попередніх хвиль української еміграції, повоєнні емігранти періоду Другої світової війни були не  економічними біженцями, а радше політичними. Ця генерація українських емігрантів в Америці абсолютно щиро сподівалась на повернення додому. Тим часом громада емігрантів всіляко протидіяла асиміляції та намагались зберегти свою культуру, традиції та мову, організовуючи вивчення українознавства в декількох американських містах:

Спочатку ми зустрічалися в парку, потім знайшли приміщення. Нам субота була не на забави, а на українську історію, літературу, географію, пісні, вистави на день святого Миколая. Наші емігранти привезли з собою любов до України і вони хотіли донести цю цінність до своїх дітей. Але вони також привезли усілякі негативні речі, як політичні сварки. Для мене воно мало тільки історичне значення, бо я розумію, що це було, і звідки воно виросло. Але в Америці воно ніякої ролі не відігравало.

Ярослава Зелінська-Джонсон вперше приїхала до України у 1976 році зі своєю бабусею. У ті часи в Україну можна було потрапити лише з дозволу «Інтуриста» (радянське туристичне агентство, що займалось іноземним туризмом — ред.):

— Моїй бабусі тоді було 84 роки і вона жодного разу не літала в літаку. Під час тієї поїздки вона знайшла свою молодшу сестру, яку не бачила 38 років. Мою тітку тоді переселили до Львова і ми поїхали її відвідати. Нас поселили в якомусь готелі «Дністер» і за мною всюди ходили, але ми бабусю знайшли. Коли вона побачила мою бабусю, то каже: «Але ж ти постаріла». Тому це була гарна поїздка для мене, бо я вперше повернулася в Україну. Також радію, що я змогла взяти бабусю, яка ніколи в цьому житті не думала, що повернеться спеціально в такий спосіб.

Вдруге Ярослава поїхала в Україну в 1990 році з чоловіком, дочкою і мамою. Тоді теж треба було їхати з «Інтуристом», але пересуватися країною вже було легше:

— Ми вже бачили, що Польща стала майже незалежною і що якісь величезні зміни наступають. То була гарна поїздка, ми відвідали і Львів, і Київ, і Любомль. А так я вже в Україні 26 років, то хоча я є громадянка Америки, але я вже тут чверть століття пробула, то я вже не повністю є американка, але не повністю українка також. Half на пів, як діаспора каже. До якоїсь міри можна сказати, що я продовжую справу батька. Як я народилася, мій тато мамі сказав тоді: «Знаєш що, як та війна скінчиться, ми повернемося мешкати в Україні, я б хотів бачити тоді, коли Слава піде учитися до університету в Києві». Очевидно, цього ніколи не сталося, але той факт, що я мусила бути в Києві колись у цьому житті, думаю, було приречено моїм татом.

Зберегти родинні рецепти

Ярослава розповідає, що її захоплення кулінарією почалося з подорожей. Приїхавши до нової країни, вона завжди цікавиться місцевими ринками та куховарськими книгами:

Я колись була захоплена тою думкою, що першою на всій культурі є їжа. І щоб зрозуміти культуру іншу, треба розуміти, як вони їдять. Тому у кожній країні я хочу бачити, як працює ринок, які продукти там є. У моїй колекції майже 500 кулінарних книжок. Часом є в англійській мові, а часом я мушу купити в мові тої держави і перекладати сама.

Емігрантська кухня, на думку Ярослави, відрізняється від автентичної. Продукти в різних країнах відрізняються, тож кухарі мають пристосовувати відомі рецепти страв на новий лад:

— Навіть якщо продукти ті самі, вони можуть бути різного ґатунку. Наприклад, українське масло більш жирне, а мука – м’якша, тому пампушки тут не такі м’які, як в Україні. Є деякі інгредієнти, які не існують тут. Сметана, наприклад, американська є дуже така водяниста, а на Україні сметана така, що ложку поставиш, вона буде стояти. Усі емігранти так адаптують свою кухню. І китайці, і корейці, і поляки – всі ці роблять і тут так само.

Ярослава Джонсон закінчила курси в Кулінарному інституті Америки. Це заняття для дорослих, які хочуть отримати професійні кулінарні знання для власних потреб. Ярослава каже, що любить вчитися новому, а сам процес готування приносить їй велике задоволення.

— Я почала займатися хобі, щоб наприкінці дня отримувати позитивний результат. Щоденна юридична робота цього не дає. Працюєш із якоюсь редакцією, покупкою якоїсь фабрики місяці, 8-9 місяців. Документи треба готувити, читати, їхати на переговори – і швидкого результату нема. А я хотіла мати щось креативне, що я можу мати конкретний результат в скорому часі. І для мене це кулінарія. І я маю з того задоволення, що я можу це гарно приготовити, гарно подати, гарно воно буде смакувати родині, гостям, це найважніше для мене.

2010 року Ярослава Зелінська-Джонсон вирішила написати книгу «Спадщина чотирьох господинь» про те, як готувало старше покоління жінок в її родині. Метою книжки стало зберегти рецепти страв, які в родині Зелінських готували після еміграції.

— Книжка почалася з тою думкою, що я мала чотирьох жінок, які мене навчили варити. І це моя бабуся Юлія, моя тітка Ганна, моя мама і моя тітка Марія. Я б хотіла, щоб моя дочка і її ровесники розуміли, як ми переїхали в Америку, і яка мета була, і як ми себе в ті перші роки харчували. Усі ці рецепти мають сенс лише в контексті нашого життя на еміграції, бо, я впевнена, що моя мама і тітки інше варили, коли жили в Любомлі.

Ярослава каже, що для молодого покоління післявоєнна еміграція вже стає абстрактною і далекою. Збережені у книжці рецепти мають нагадати, як жилося першим поколінням емігрантів та як їхні онуки можуть зберегти ці традиції.

Моя мама встигла побачити книжку, коли їй було 97 років. Вона була здивована, що я пам’ятала деякі ті страви. Каже: «О, я вже давно того не робила». А чому не робила, мама? Бо, вона каже, ви капризні були, ви не хотіли того їсти. Я перестала робити, знаєш. І справді так завмирають деякі традиції. Тому я все молодим дітям в нашій родині кажу: «Знаєте, мусите це все спробувати трошки, а тоді будете знати, чи вам воно справді не подобається».

Над матеріалом працювалиАвторка:Наталія ПонеділокАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаКоректорка:Ольга Щербак Продюсерка:Ольга ШорФотограф:Павло ПашкоФотограф:Микола НосокОператор:Микола НосокОператор:Павло ПашкоМонтажер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Вікторія ВолянськаТранскрибаторка:Юлія КостенкоТранскрибаторка:Марина Рябикіна

31 Липня 2019 16:08