Культура під час війни. Північ

Ми вже розповіли про культуру заходу України в першому та другому лонгрідах. У третьому розповімо про митців і проєкти півночі країни. Північ є, з одного боку, тилом і прихистком для тих, хто їде далі від війни, а з іншого — територією, яка має досвід боїв та окупації і межує з Росією та помічником агресора Білоруссю, тож постійно під загрозою не лише ракетних ударів, а й повторної спроби росіян захопити столицю. Про культуру півночі спілкувалися з кінематографічним об’єднанням Babylon’13, яке фільмує війну, поетично-музичним проєктом рефлексії про війну «warнякання», стінописцем Володимиром Манжосом, Луганським театром, який вдруге переїхав через російську агресію, і Музеєм Ханенків, який постраждав під час жовтневого обстрілу Києва, але працює далі, зокрема в культурно-дипломатичному руслі.

Babylon’13: в об’єктиві — війна

Неформальне кінооб’єднання Babylon’13 створили в Києві 2013 року. Кінорежисер, сценарист, продюсер і співзасновник Babylon’13 Володимир Тихий пригадує, що народження спільноти відбулося практично в один день під час Євромайдану:

— Студентський протест, потім побили студентів. І вже наступного дня, коли почався справжній протестний виступ, Babylon’13 відбувся як організація. Ми зібралися вшістьох, сіли в бусик, узяли техніку, поїхали й почали фільмувати. Уночі змонтували, і вже 1 грудня [2013 року] фільм був на ютуб-каналі.

Володимир пригадує, що в часи до Майдану він та кілька кінематографістів робили «протестні альманахи» на соціальну тематику. 

— Зібралися професіонали, які дозріли до того, що мають робити загально потрібну річ, яка не стосується кар’єрного зростання кожного учасника, а має працювати на загальний добробут, на розуміння суспільства того, що ми маємо все ж таки дати по зубах Росії через Януковича й стати незалежними.

Документалістика не тільки дає змогу українцям пам’ятати й передавати далі, що відбувається з країною і людьми. Також вона є чесним, неупередженим голосом за кордоном. Володимир розповідає, що невдовзі після початку вторгнення придумав із дружиною зняти фільм про один день війни в Україні. Вони організували одночасні зйомки в різних куточках і змонтували мозаїку переживань українців у різних обставинах у фільм One Day in Ukraine («День українського добровольця»). BBC зацікавилася ним, і його побачили близько шести мільйонів британців. Так фільми стають одним зі способів розповідати про Україну, щоб люди за кордоном більше розуміли й більше підтримували.

Володимир зауважує, що голос України нині важливий ще й тому, що росіяни взялися розповідати світові про нашу трагедію так, як вони її бачать. Росіяни розповідають про Україну, наче її знавці, виграють гранти й продовжують наратив, що це війна Путіна, а вони нібито тільки жертви режиму. Коли за це беруться українці, погляд відрізняється. Навіть у неупередженому документальному кіно роль автора важлива.

— Що таке документальне кіно? Насправді це людина, яка тримає камеру або потім монтує. Її культурний бекграунд, її досвід і є тим, що гарантує певну осмисленість зображення, повідомлення, яке потім отримає глядач.

Повномасштабна війна сильно вплинула на кіногалузь. Кінематографу бракує ресурсів — не лише фінансових і людських, а й емоційного ресурсу глядачів. Стало складніше знімати, адже поява камери відразу викликає запитання, чи це не розвідка ворога. Дехто з команди, як-от кінооператор Ярослав Пілунський, пішов у лави ЗСУ та знімає там, коли є нагода.

— Це велика ціна, яку платять люди буквально кров’ю. І ментальний ресурс зжирається, його не можна повернути. Того ж Славу [Пілунського] сильно змінила війна.

Володимир вважає, що під час війни найперше завдання кіноспільноти — вижити фізично та професійно, зберегти тяглість процесів і будувати культурний простір, пов’язаний з кіно, й образ України в ньому.

— Внутрішній процес має відбуватися. Якщо його не буде, то все помре. Прийде певна кількість молодих людей — неофітів, які скажуть, що тут ніколи нічого не було й ми зараз будемо по-новому вчитися наводити фокус.

Одним із ключових проєктів Babylon’13, створених під час війни, є екранізація літературних творів українських захисників «Війна-ненажера». Це серія фільмів на основі документальних кадрів учасників кінооб’єднання і текстів українських письменників і письменниць, які долучилися до війська. Перший епізод — поезія Максима Кривцова «Він переїхав в Бучу», другий — вірш «Отче» парамедикині «Госпітальєрів» Олени Герасим’юк. Третій — есе «Вітаю тебе, Бахмут» військового медика Гліба Бітюкова, у якому він пише до своєї п’ятирічної доньки про те, що переживає на ротації в одній з найгарячіших точок фронту. Усього планують десять епізодів.

У кадрі — воєнні реалії. Знімали стабілізаційний пункт біля Бахмута, роботу артилеристів на околицях Харкова. Війна диктує правила роботи, адже, переглянувши відео, де знятий, наприклад, стабілізаційний пункт, ворог може виявити його розташування та знищити. Так кожен фільм проходить перевірку на чутливу інформацію. Оператори Babylon’13 мають досвід знімання в умовах бойових дій, знають правила безпеки й, наскільки це можливо, готові до того, що можуть побачити, адже знімали війну з 2014-го, ще до повномасштабної фази.

— В екстремальних умовах люди по-іншому поводяться, готові розказати, поділитися. Не треба особливо багато питати. Куди камеру не повернеш — усе цікаво. Важливо залишатися людиною, яка на це дивиться з позиції кінематографіста, не ставати частиною процесу.

Особливо складно, коли герої зйомок гинуть, а відзняті матеріали стають пам’яттю про них. Так сталося із чоловіком з позивним Дон Карліоне, який пішов у військо, маючи дружину, дітей, а до війни жив у селі. Володимир вважає його образом людини, яка полишила цивільне життя, щоб захищати країну.

Окрім короткометражних фільмів, у роботі є «довгобуди», як їх називає Володимир. Один з таких — повнометражний фільм «Залізна сотня» про підрозділ полку «Азов», над яким режисерка Юлія Гонтарук працює вже сім років. Історія починається після штурму Широкиного 2015 року, оповідає про бойові дії, поранення, реабілітацію героїв і повернення на фронт під час повномасштабної війни. Зйомки вели й під час облоги Маріуполя у 2022 році. Нині автори допрацьовують матеріал, користуючись потужностями європейських кіновиробництв.

Короткі фільми здебільшого публікують на ютубі, а повнометражні мають шанс потрапити на великий екран. Улітку 2023 року в українських кінотеатрах з’явилися «Залізні метелики» та «День Незалежності». Володимир каже, що погоджується з озвученою у фільмі «День Незалежності» фразою, що останні понад 30 років була загроза втратити Україну, але тепер небезпека минула: Україна бореться, і її вже не знищити, адже багато українців усвідомили її цінність.

— Зараз Україна стає українською. Вони (росіяни. — ред.) хочуть знищити її, тому що Україна поза російським культурним контекстом — це смерть Росії в їхніх головах.

«warнякання»: аудіовідбиток думок та емоцій про війну

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну музиканти Антон Слєпаков і Андрій Соколов створили проєкт «warнякання». У ньому слова, якими Антон описує свої думки та почуття в часі війни, звучать під музику Андрія. Митці їздять з концертами, а всі зароблені гроші віддають волонтерам, які допомагають військовим. За приблизними підрахунками, ідеться про більш ніж мільйон гривень.

Антон займається андеграундною та альтернативною музикою майже все своє життя. З початку 1990-х брав участь у різних проєктах, заснував гурти «И Друг Мой Грузовик» і «Вагоновожатые». З Андрієм познайомився в Дніпрі, згодом обоє переїхали до Києва та співпрацюють близько дев’яти років.

Проєкт «warнякання» народився приблизно через два тижні після 24 лютого 2022 року з текстів Антона. Для його назви синтезували містке слово, яке обігрує концепт говоріння про війну.

— Почали приходити перші слова, які фіксувалися в речення та конструкції, які вже більш-менш здавалися текстами. Режисери документального кіно розказували мені, що вони не думають, а просто дістають камери, починають знімати все навкруги. Я діяв приблизно таким самим методом. І тут уже була справа Андрія вдало дібрати під це аудіоряд.

Антон сумнівався, чи доречна ця творчість, але Андрій переконав його, що так. Андрій каже:

— Після першого релізу я побачив, які відгуки, яку реакцію мають ці треки, і зрозумів, що це практично те, що коїться в думках чи не в кожного українця, принаймні в нашій бульбашці.

Після виходу кожного синглу Антон і Андрій вирішують, кому зі знайомих волонтерів надіслати зароблені гроші. Вони фінансово підтримали волонтерські проєкти «Зграя» та «Мурахи», а ще створили однойменні треки, у яких розкрили етимологію цих слів і показали алюзію на суспільство.

Пишучи сингл за синглом, Антон з Андрієм створили альбом, який підвів риску під цим етапом творчості. З-поміж усіх Антон виділяє один.

— Музично сильно перевертає все всередині трек «Безсилля». Цінна й атмосфера, у якій ми його створили під час туру прифронтовими містами.

Гастролі відбуваються і в Україні, і за її межами. Найтрепетніші ті, що на прифронтових і деокупованих територіях. Один з перших концертів відбувся в Києві після того, як українські оборонці вибили російських загарбників з регіону. Антон каже, що почуття, коли у дворику недавно майже порожнього Києва зібралися сотні людей, годі передати словами.

— Усі обіймаються, плачуть. Це, звичайно, була не перемога, але таке тепле почуття. Знаєте, усі виступи перетворюються на своєрідні сеанси музичної терапії. Після них підходить купа людей, вони дякують, кажуть, що їм дуже болить. Усі ми зараз переживаємо за нашу країну.

Музиканти вважають, що концерти відіграють важливу роль, це не просто «танцюльки». Голос митців важливий як ніколи, адже люди шукають способу рефлексувати пережите. 

— Ще рік тому здавалося, як можна видавати якісь треки, робити тексти, знімати кіно? А тепер подивіться: безліч прем’єр, книжки анонсовані, фільми зняті, є цілі альбоми. Життя все одно відбувається, хоча воно граничить зі смертю, убивствами, каліцтвом, кров’ю. І ми всі учасники цього процесу.

Українське багато років було в тіні російського. Тепер, в умовах боротьби за свою ідентичність, з’явився шанс раз і назавжди переламати ситуацію, каже Антон.

— Зараз у нас унікальна можливість нарешті позбутися цього (російського. — ред.) грандіозного впливу, який вибудовувався століттями. Треба це використовувати.

Культура, як і мова, є частиною ідентичності. Не дарма, каже Андрій, приходячи на наші землі, загарбники забирають букву «і» зі знака «Маріуполь», нищать книжки, театри, тобто борються із сенсами.

— Є певні фізичні штуки, як збереження території, а є збереження сенсів. Можна лишитися на території безсенсовим стадом, а можна дати розквіту своїй культурі, подивитися, чим митці дихають тут. Якщо втрачаються сенси, тоді навіщо жити? Це просто їсти, чекати смерті.

Володимир Манжос: стінопис перемоги

У Києві на вулиці Нижній Вал художник Володимир Манжос (творчий псевдонім Waone) створив мурал, присвячений перемозі України над ворогами. До 2016 року митець був учасником дуету Interesni Kazki з Олексієм Бордусовим (його псевдонім — Aec). Разом вони створили багато муралів не лише в українських містах, а й у США, Мексиці, Франції, Данії, ПАР та Індії. Тепер Володимир потроху відходить від муралів, зосереджуючись на живописі.

Володимир довго малював графіті, а 2004-го захотів поекспериментувати і намалював свій перший мурал у Ялті. Виявилося, що це був ще й перший мурал у Східній Європі. За словами митця, з роками муралізм став більш комерційним, його якість погіршилася. Тому цікавість Володимира до цього виду мистецтва зменшилася.

— Це вже давно не основний вид моєї діяльності. Але з початку війни добре через паблікарт привертати увагу до того, що відбувається в Україні.

За час повномасштабної війни Володимир створив три мурали, зокрема два за кордоном: у Польщі та Франції. У них він так чи інакше торкається теми війни в Україні.

— Парижани просили прибрати всі деталі, що нагадують війну. Але дещо я все одно залишив. Наприклад, земля горить і є тріщина там, де [розташована] Росія, вишивка у вигляді тризуба. І якщо скласти букви, то кожен українець зрозуміє, що написано «перемога».

Володимир обережно підходить до теми війни у своїй творчості. Каже, для українців йому хочеться малювати щось, що дає надію і певним чином відволікає. До того ж не хоче скочуватися в «байрактарщину», яка, на його думку, не має художньої цінності.

— Якщо воно (мистецтво. — ред.) може сказати про війну, але не безпосередньо, і через 5–10 років воно буде таким само актуальним, то це і є справжнє мистецтво.

Мурал про перемогу України Володимир присвятив ЗСУ. На ньому козак перемагає ведмедя.

— Там сцена насилля, і ніде у світі, крім України, я б не зміг такого намалювати. Але в нас ситуація, що немає часу на філософію, треба знищувати ворога.

Коли почалася повномасштабна війна, художники з усього світу писали Володимиру слова підтримки, питали, як можуть допомогти, висловлювали солідарність у соцмережах. Знайомства допомагали Володимиру розповідати про Україну. Так на його прохання всесвітньо відомий фотограф і вуличний художник під псевдонімом JR підтримав масштабну акцію, фото з якої потрапило на обкладинку журналу Time. Ідеться про перформанс 14 березня 2022 року, коли понад 100 людей розгорнули 45-метрове полотно із зображенням п’ятирічної Валерії з Кривого Рогу, яка була змушена покинути дім через агресію Росії.

Утім, на думку Володимира, у випадку з художниками-іноземцями не завжди за створенням робіт в Україні стоїть щирість і співпереживання. Щодо створення малюнків на руїнах Володимир висловлюється негативно. Називає це явище war-туризмом і чимось близьким до мародерства, коли художник піариться на біді. Випадок відомого британського художника Бенксі, який намалював низку графіті в Києві, Ірпені, Горенці та Бородянці, називає винятком, адже це не той, кому потрібно більше слави. Навіть навпаки — завдяки його роботам багато хто у світі побачив, що наробила Росія в Україні.

Володимир вірить, що перемога України — це справедливість, яка рано чи пізно настане.

— Завдяки підтримці західного світу й тому, що наші люди не здалися, ми переможемо.

Луганський театр у Сумах: досвід двох евакуацій

Після початку російсько-української війни 2014 року Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр переїхав у Сєверодонецьк, але через вісім років трупі довелося евакуюватися вдруге. Його прийняли Суми. Тепер актори ставлять вистави в приміщенні Сумського театру ім. Михайла Щепкіна й планують повернутися додому.

Сергій Дорофєєв — директор, художній керівник Сумського театру. З 2015 до 2022 року був директором і художнім керівником Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру в Сєверодонецьку.

Шлях Сергія в театрі почався в дитинстві. Далі були навчання й пов’язана з театром робота. Коли Луганськ окупували, тодішній керівник театру вивіз Сергія до Сєверодонецька, адже це місто стало тимчасовим адміністративним центром Луганської області, і пішов на пенсію. 2015 року Сергій очолив театр і стикнувся з проблемою, що більшість його працівників, яких до окупації було приблизно 200, перебували хто де: хтось залишився в Луганську, частина роз’їхалася містами України, а дехто поїхав жити в Росію.

Починати все з початку в Сєверодонецьку було складно й через те, що будівлю, у якій працював театр, не відновили після пожежі, тож стеля протікала, а в підлозі були дірки. Вона слугувала лише репетиційною базою, а вистави відбувалися в міському будинку культури, коли тамтешня сцена була вільною. Колектив мав багато часу для репетицій, тож протягом 2015–2016 років створив 12 вистав. 2016 року розпочався ремонт будівлі театру, а 2017-го він завершився й трупа нарешті отримала гарні умови для роботи. Це стало поштовхом заснувати фестиваль «СвітОгляд» у Сєверодонецьку, на який з’їжджалися театри різних міст.

— Ми виконали величезну роботу, показали, що український театр — це не шаровари, не віночки і так далі, що це абсолютно сучасне європейське мистецтво. Що український театр може бути цікавий. Тому вплив театру на свідомість і на становлення ідентичності як українців сєверодонеччан, лисичанців, рубіжан, які приїжджали на всі ці вистави, також має свою частину в цій історії. Я впевнений у цьому.

Станом на 2022 рік театр мав у репертуарі понад 40 повноформатних вистав, а трупа налічувала понад 50 людей, серед яких і випускники Сєверодонецького коледжу культури. Плани були амбітні, і вони здійснилися б, якби не повномасштабна агресія Росії.

— Ми довго вмовляли обласну владу, що Луганській області потрібен свій навчальний заклад з театральним відділом. Нам пішли назустріч. 2022 року цей коледж мав набирати перший курс, який мав навчатися на базі театру, а потім ми б забирали їх до себе в штат. Але цього, на жаль, не сталося, бо тепер будівлі театру немає. Під’їхав російський танкіст, який дістав завдання від свого військового злочинного керівництва розстріляти будівлю театру. Наші хлопці взяли його в полон, і є відеозапис, де він про це розповідає.

Багато працівників театру евакуювалися до Дніпра, де їх прихистив місцевий театр. Сергій якийсь час навіть жив у його приміщенні, потім разом із трупою проводив там репетиції. Згодом почали шукати, куди можна переїхати всім театром, і таким містом стали Суми. Тоді посада директора Сумського театру була вакантною, тож Сергій її обійняв.

У серпні 2022 року театр знову запрацював. Актори виступали і для цивільних у місті, і для військових на передовій.

— Коли ми зробили перші вистави, то в нас були повністю забиті зали. Люди йшли навіть на ті вистави, які вже бачили. Їм важливо було зануритися, відчути якусь частину того мирного життя, якого довго не було.

Трупа також працює із темою війни, адже не хоче перетворитися на просто розважальний заклад. Так театр почав проводити театралізовані читання, після яких відвідувачі обговорювали почуте, ділилися своїми історіями.

Олександр Гришков — директор і художній керівник Луганського театру. Театр з’явився в його житі несподівано після 2014-го, коли він вирішив змінити діяльність. Раніше Олександр мав бізнес і займався пасажирськими перевезеннями. Директором став у липні 2022 року після переїзду театру в Суми.

Коли Луганськ окупували, Олександру було 30 років. Покинути рідне місто було складно. У Сєверодонецьку він купив квартиру та зробив ремонт, проте встиг пожити там лише рік. Утім, чоловік не здається, освоюється на новому місці й підтримує тих, хто пережив вимушений переїзд уперше.

— Тобі вже 40 років, і в тебе нічого немає. Ну, є поруч люди, яким 67, і вони теж нічого не мають. У тебе є заради чого жити. Ти маєш, мабуть, допомогти людям пережити те, що в них от уперше сталося. У тебе вже вдруге — тобі вже легше, у тебе вже було.

Він був одним із тих, хто 2016 року чи не щодня бував на відбудові театру в Сєверодонецьку та дбав, щоби будівельники зважали на деталі.

— Коли 2017 року ми переїхали до відбудованого театру, кожна людина з нашого колективу щось робила, приносила з дому або з дачі якісь квіти, висаджувала. Це був такий маленький оазис у місті.

Сумчани дізналися, що Луганський театр переїхав до їхнього міста, із соцмереж. У Сумах багато людей, які переїхали з Луганської області, і театр запрошує їх безплатно відвідати вистави. Окрім власних проєктів, створюють спільні з місцевим театром. Луганський театр усіляко облаштовується в Сумах, проте планує повернутися додому.

— Ми всі працюємо, щоби повернутися. Ми вже не розглядаємо повернення в Сєверодонецьк. Ми розглядаємо повернення до самого Луганська. І ми знаємо, що будемо там робити, із чим працювати. І що буде дуже важко.

Максим Булгаков — головний режисер двох театрів: Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру та Сумського театру ім. Михайла Щепкіна. Його шлях у театрі почався понад 20 років тому, коли він разом з партнеркою з бальних танців вирішив розширити погляд на сценічне мистецтво. Максим каже, що театри спробували співпрацювати не тільки поза сценою, а й на ній, і так з’явилися спільні вистави.

— Спільні проєкти — це великі вистави. Луганський театр доволі маленький за кількістю акторів. Сумському театру для великих вистав теж бракує ресурсів. Тому ми об’єднуємось і співпрацюємо.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим пішов у військкомат. Він потрапив у 95-ту бригаду десантно-штурмових військ. Брав участь в обороні до осені 2022 року, але демобілізувався, оскільки його мама має інвалідність і потребує догляду.

— В окопі я чітко зрозумів, що якщо ти не житимеш сьогодні, то можеш не встигнути пожити взагалі. Але, щоб не збожеволіти, треба планувати майбутнє: «Я от скоро з ротації вийду, і мені там посилочка прийшла, приїду — то зроблю, то зроблю, помиюся-поперуся. О, нормально, й обстріл уже закінчився, слава тобі господи». Якось так.

Війна в місті відчувається: постійні тривоги, багато поранених військових, у багатьох родичі та знайомі на нулі. Максим каже, що пережитого в боях він ще не переосмислював і навіть родичі не розуміють його досвіду сповна, утім, зараз він не береться із цим розбиратися. У своїй творчості хоче втілювати думки про щось світле, про перспективу.

Музей Ханенків: берегти надбання й розповідати історії

Простір Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві сильно змінився після повномасштабного вторгнення. Його експонати заховали через небезпеку знищення, якийсь час навіть проводили екскурсії порожніми залами, але згодом туди зайшло сучасне мистецтво й різні артпроєкти. Коли буде безпечно, українські ікони, грецькі амфори, живопис легендарних художників повернуться в рідні стіни, але поки триває війна, культура не може бути на паузі, тож Музей Ханенків відкритий до експериментів.

Комунікаційниця музею Ольга Носко розповідає, що музей постійно шукає способи взаємодіяти з порожніми залами. За час повномасштабної війни в його стінах уже відбулися події, які могли статися тільки в такий час і за таких обставин. Наприклад, у межах проєкту Opera Aperta створили п’ятигодинну оперу, у якій залучили всі зали, а співачка Джамала влаштувала благодійний концерт у музеї.

— Концерт Джамали в музеї був би неможливим у будь-який інший час, коли тут експозиція. Звук, потрібний для хорошого концерту, несумісний з музейними сигналізаціями та з предметами, які в нас зберігаються.

Із сусідами — кав’ярнею-двориком Squat 17b музейники дружать давно, але для світу цей теплий зв’язок не був помітним, допоки не з’явився спільний проєкт «Коктейль із кураторкою». Це неформальна зустріч у Squat 17b в кінці робочого дня на легку, захопливу лекцію про мистецтво. Бар розробив три «музейні» коктейлі, присвячені колекції та історії музею. Частина коштів з їхнього продажу йде на розвиток музею. Ідея з’явилася після обстрілу Києва 10 жовтня 2022 року, внаслідок якого вибило майже всі вікна будівлі та пошкодило дах.

Важливим для музею став проєкт «Тим часом в Домі Ханенків» — виставка робіт сучасних митців, більшість із яких підтримує музей з початку повномасштабного вторгнення. Вони частина спільноти, яка утворилася навколо музею, допомагає йому і відвідує заходи. Також нарешті запрацював внутрішній дворик, який довго був закритим для відвідувачів місцем.

— І все це не завдяки пустій експозиції, а радше на противагу бездіяльності. Тобто, виходячи з умов, які в нас є зараз, ми дуже не хочемо опинитися в такій ситуації, коли ми просто сидимо й такі: «Ну, у нас уже нічого немає, ми, мабуть, тут трошки почекаємо перемогу».

Ольга бачить роль музейників у тому, щоб не лише зберігати експонати, а й далі розповідати історії та розробляти програми для розвитку інституції.

— Важливо, щоб культура не зупинялася. Зараз вона має звучати ще голосніше, ніж коли-небудь. Звичайно, ресурсу стає дедалі менше, але якщо ми не будемо дуже голосно говорити, нас не буде чути. Розумію, що всі тепер працюють на межі своїх можливостей, але треба працювати далі.

Юлія Ваганова з осені 2021 року виконує обов’язки директорки Музею Ханенків. До її завдань входять візія та стратегія розвитку інституції, промоція культурних надбань в Україні й за кордоном, а також безпека колекції та співробітників. Юлія каже, що завдання музею у воєнний час мало чим відрізняються від завдань мирного часу, адже це місце формування візій, ідей, комунікації з мистецтвом. Проте одна функція таки додалася: бути місцем прихистку й опіки.

— Світ настільки змінився, і настільки зламалися всі наші усталені поняття, звички. Ми стоїмо перед чимось новим. Нам треба якось себе привчити це нове випробувати, це нове народжувати і з тим новим разом жити. І музей — прекрасний простір, де можна це відтестувати в безпечному форматі: працює, не працює, що це дає, що це народжує.

Музей чесний у своїй комунікації з відвідувачем. Він не ховає пошарпані вибухом 10 жовтня стіни зі слідами від експонатів, які працівники змушені були заховати. Зайшовши до музею, людина бачить проєкт, який розповідає про всіх українців у часі війни, — це «Фонтан виснаження» Павла Макова. На перший погляд, він транслює фрустрованість — складний стан, коли немає сил. Водночас він про наповнення, адже складається з піраміди лійок, у кожну з яких тече вода.

Експонати Музею Ханенків не лише чекають безпечного часу у сховищах, а й беруть участь у європейських виставках, адже це важлива частина комунікації про Україну та її культуру. Так музей співпрацює з Національним музеєм у Вільнюсі, Королівським замком у Варшаві, паризьким Лувром. Після перемоги, за словами Юлії, експозицію будуть переосмислювати.

— Музеям важливо відчути себе суб’єктами. Тобто чесно поставити собі запитання, що вони роблять. Перестати боятися органів управління, що хтось прийде й покарає за те, що вони не відсвяткували якусь річницю. Вони мають взяти на себе відповідальність, як і про що вони розповідають.

Юлія каже, що завдяки силам оборони, зокрема протиповітряної, Київ відчувається як нездоланна фортеця, але це відчуття співіснує з думками про фатум, коли дрон чи ракету, які летять у напрямку музею, не зіб’ють. У стані постійної загроженості важко будувати плани, заразом це мотивує не чекати кращого часу, а діяти в тих обставинах, які є.

— Максимально відкрити, максимально показати, максимально витягнути з тих колекцій [які не знищені] усе, що можна. Витягнути в усіх сенсах: естетичному, критичному, історичному. Це також про бути в Києві — усе ж таки Київ є столицею, і різні дипломатичні місії постійно приїжджають сюди. І це наша відповідальність — репрезентувати себе.