Культура під час війни. Схід

Ukraїner далі їздить країною, щоб розповідати, що відбувається з культурою під час повномасштабної війни та як вона допомагає нам переживати ці нелегкі часи. Уже можна прочитати про мистецьке життя в містах на заході й півночі, а в цьому лонгріді розповімо про культуру сходу країни, зосередившись на Харкові — культурному осередку України впродовж багатьох століть.

Під час повномасштабної війни землі сходу переживають усе жахливе, що може відбуватися через близьке сусідство з країною-агресором: оточення й окупація населених пунктів, обстріли й бої, загибелі й масова евакуація населення. Проте українські Сили оборони відбили ворога від Харкова й там, попри всю небезпеку, зокрема постійні обстріли, потроху відроджується життя.

Про культуру Слобожанщини ми поспілкувалися з львівським музичним гуртом «Пиріг і Батіг», який улітку 2023 їздив із концертами тамтешніми селами й містами; театром «Нафта», що свого часу евакуйовувася у Львів, а тепер відновлює роботу в Харкові; постраждалим від обстрілу музеєм Григорія Сковороди у Сковородинівці; простором сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр», який після 24 лютого 2022 року став ще й укриттям; харківськими видавцями Юлією Орловою (Vivat) та Олександром Савчуком («Видавець Олександр Савчук»).

Гурт «Пиріг і Батіг»: підтримувати українською поезією

Мар’ян Пирожок (псевдо — «Пиріг») — композитор, поет, куратор і вокаліст музичного проєкту «Пиріг і Батіг», який через співану поезію та народну пісню популяризує українську мову й культуру. Улітку 2023 року гурт за п’ять днів виступив у десяти містах і селищах Слобожанщини: Слатине, Циркуни, Кутузівка, Чкаловське, Коробочкине, Шевченкове, Ізюм, Балаклія, Шестакове й Старий Салтів. Реалізувати цю ідею допоміг благодійний фонд ArtDacha, який взяв на себе питання логістики й комунікації з місцевою владою цих населених пунктів. Музиканти зі Львова поїхали на інший кінець України, щоб підтримати людей, які постраждали від обстрілів й окупації, і почути їхні історії.

У шкільні роки Мар’ян полюбив поезію Павла Тичини. Дізнаючись більше про нього, вийшов на Василя Стуса, який написав працю «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)» про його життя й творчість. Тепер Мар’ян співає поезію обох митців, а ще Володимира Свідзинського, Михайла Петренка, Володимира Сосюри, Степана Руданського, Григорія Чупринки та інших. Найчастіше гурт «Пиріг і Батіг» кладе на музику поезію митців Розстріляного відродження, а після 24 лютого 2022 року — вірші, написані після приходу радянської влади. Такий відлік музиканти пояснюють своїм намаганням відновити рівень самосвідомості українців і той рівень побутування української, який був до неї.

Ідея туру з’явилася під час великоднього виступу в Харкові. Тоді музиканти заграли також у селищі Старий Салтів і твердо вирішили, що треба повернутися, адже люди в населених пунктах, які були окуповані або близько до лінії фронту, побачили багато жахіть, тому їх варто підтримати. І справді, Мар’ян безліч разів чув від місцевих подяку не лише за пісню, а й за те, що гурт проїхав стільки кілометрів зі Львова.

— Я вважаю, що наша місія вдалась, і сподіваюся, ми її повторимо, а ще розширимо свій географічний діапазон і свого часу виступимо в деокупованому Криму.

Спілкуючись із мешканцями міст і селищ, які відвідав під час туру, Мар’ян помітив, що багато хто рішуче переходить на українську. Каже, раніше він читав спогади сина розстріляного драматурга Миколи Куліша, що російську в Харкові 1920-1930-х той чув переважно від етнічного росіянина, який жив у будинку «Слово». Мар’ян вірить, що колись на цих теренах знову говоритимуть лише українською, як було до приходу радянської влади, але розуміє, що на це піде багато часу.

— 100 років тривала русифікація, то, я думаю, не менше років піде на повернення до стану українського суспільства, яким би воно мало бути, якби не наш злий сусід.

За словами Мар’яна, хоча в кожному населеному пункті музиканти мали небагато часу, історій назбиралося чимало. Наприклад, дівчинка з Коробкиного написала гурту довгого листа. У ньому дякувала за популяризацію українського й пообіцяла продовжувати їхню справу, сказала, що виступ «Пирога і Батога» не виходить з голови, а ще спитала Мар’яна, чи немає в нього мозолів від гри на інструменті та як познайомилися учасники гурту.

Шевченкове, каже Мар’ян, також запам’яталося. Село колись називалося Булацелівкою через російського дворянина, який дозволив прокласти залізницю за умови, що цей населений пункт назвуть його прізвищем. Утім, 1922 року селяни вирішили перейменувати його, адже в кожній хаті був портрет кобзаря. Прикметно, що гурт «Пиріг і Батіг» під час свого туру Слобожанщиною виступав біля пам’ятника Тарасові Григоровичу:

— Перед виступом, коли ми тільки розкладали інструменти, до нас підійшли троє діточок і поставили дуже круте запитання: «Ми сподіваємось, ви не будете співати для нас російською?».

Кожен виступ Мар’ян завершував словами: «Ще не вмерла Україна і не вмре! А тепер я біжу вас усіх обіймати!». Каже, одного разу жінка похилого віку пригорнулася та сказала йому: «Будь моїм сином. Мої два загинули…». Ці слова неймовірно розчулили музиканта, він планує приїхати до неї в гості разом зі своєю сім’єю.

Додому Мар’ян поїхав із низкою історій, які допомагають зрозуміти український схід. Наприклад, йому розповіли, що до 1929 року селище Чкаловське називалося Нежурилівкою, тож він вирішив звернути на це увагу під час виступу, нагадати слухачам про справжню назву:

— Коли ми представлялися людям, я сказав: «Радий бачити вас у такому нежурливому стані, тому що ми перебуваємо в Нежурилівці!». І вони просто в захваті були від цього, хоча тільки двоє людей похилого віку пам’ятали стару назву.

Виявилося, що не тільки з назвою цього села пов’язана довга історія, у яку на певному відтинку часу втрутилася Росія. Коробчине стало Коробкиним після зросійщення. Кутузівка була поселенням для каторжників, яких називали кутузянами. А Шестакове колись було Непокритим. Місцевий мешканець останнього села, який не покидав його після повномасштабного вторгнення й став свідком обстрілів, зауважив: «Так, я пам’ятаю цю стару назву, але покрило нас капітально!». Там гурт заспівав поезію Володимира Свідзинського в пам’ять про трагічні події жовтня 1941 року, коли енкаведисти загнали засуджених людей, зокрема поетів, у клуню, а коли ті позасинали, підпалили приміщення. Серед убитих був Свідзинський.

— Ми спеціально підготували його (Свідзинського. — ред.) для цього населеного пункту. Для мене цей край має сакральний характер. Це був наче сеанс містичного повернення, воскресіння.

На концертах «Пирога і Батога» також були присутні люди, які під час окупації співпрацювали із загарбниками. Як пояснили Мар’яну, громади намагаються дати їм шанс та інтегрувати в суспільство.

— Люди скрізь різні, але всюди, де ми були, бачили щирість і радість чути українське слово. Вони втішалися й плакали. Там було багато емоцій, які я для себе ще маю якось ферментувати. Щем у грудях від того, що ці люди пережили, і я втішений, що їхні землі вільні.

Мар’ян упевнений у перемозі України, попри те що в росіян більше зброї та інших ресурсів. За його словами, вони вміють тільки слухатися, у них немає концепції індивідуалізму, а їхнє братерство — фікція.

— Вони не можуть збагнути краси, а ми (українці. — ред.) фанати краси й не дамо її знищити.

Театр «Нафта»: усюди добре, а вдома найліпше

Артем Вусик — актор, перформер, художній керівник і режисер харківського незалежного театру «Нафта», заснованого 2018 року. До повномасштабного вторгнення він називався «Нєфть», хоч усі вистави, крім одної, були українською. За перші тижні, коли місто було під загрозою окупації, трупа роз’їхалася хто куди й театр став на паузу. Однак Артем і частина його колег повернулися в рідний Харків, щоб восени 2023 року розпочати театральний сезон.

До лютого 2022 року театр «Нафта» працював майже безперервно. Навіть у пандемію COVID-19 створили «виставу», яка приїжджала до людей додому — це була спеціальна коробка з поскладаними певним чином речами та інструкціями. «Глядачам» треба було дотримуватися підказок персонажів, щоб спрацювали всі сюжетні лінії. Тобто це був своєрідний творчий квест, театральна гра від «Нафти», створена, щоб підтримати людей творчістю в непрості часи.

На момент повномасштабного вторгнення театр устиг створити десять вистав. Тепер жодна з них не йде, адже деякі актори виїхали за кордон чи в інші міста, а частина — в ЗСУ або волонтерить. Старі вистави з новою трупою вирішили не грати. Артем пояснює таке рішення:

— Я дуже хочу, щоб мої колеги-суперпрофесіонали після того, як ми переможемо, повернулися до [театральної] діяльності. Тому що та команда, яку вдалося зібрати, — найбільше досягнення театру. Навіть не вистави, а те, як нам усередині існувалося, працювалося. Завдяки спільноті нам вдалося те, що ми зробили, і те, чим пишаємось.

Під час евакуації Артем організував «реактивний» (швидко створений і той, який миттєво реагує на все, що відбувається довкола) театр «Варта», який складався з акторів, композиторів, хореографів із різних міст, які через війну перебували у Львові. Їхні роботи стосувалися тільки теми війни. Наприклад, перформативна вистава «Лютий» базувалася на інтерв’ю з харків’янами, які ділилися спогадами про перші тижні повномасштабної війни.

— У Львові мені вдавалося займатися своєю справою, але моє серце було тут (у Харкові. — ред.). І для мене повернення — це щось емоційно сильне й важливе. Ні ракети, ні вибухи не можуть зупинити мене перед цією ідеєю та метою робити мистецтво під час війни тут.

«Нафта» потроху оговтується та планує свою роботу. Уже набрали нових людей і домовилися з кількома «старими», які лишилися в Харкові. Також думають, як зацікавити аудиторію, адже місто сильно змінилося після лютого 2022: багато хто повернувся і багато хто все ще там, куди евакуювався.

— Ми театр, який шукає способи відновлення, мову, жест, меседж, з яким ми хочемо відкритися зараз, під час ще тривання війни, тут, у Харкові, прифронтовому місті.

«Нафта» любить експерименти й виклики. Наприклад, на виставу «Альтернатива» запропонували людям два види квитків: на один перегляд або на два за день. Так, придбавши квитки, глядачі могли побачити ту саму виставу з іншим акторським складом, з іншим гендерним розподілом ролей. Наприклад, в одній головного героя звати Альберт і він має кішку, а в іншій головна героїня Альбіна і в неї кіт. Або ж у виставі «Гамлет» Гамлетів було двоє: чоловік і жінка, що сильно вплинуло на розвиток подій. У «Великій курці» на сцену вийшла тільки лялька. Глядачі так полюбили її, що театр відкрив можливість замовляти відеопривітання від іграшкової курки. А до відомої вистави Квітки-Основ’яненка, який колись займався театром у Харкові, підійшли іронічно, назвавши її «Страждання на Гончарівці» — у ній працюють із темою прибіднення й позиції жертви.

На логотипі театру — динозавр. Артем каже, що нафта — наче кров землі, що береже в собі пам’ять про минуле, та водночас важлива в сучасному житті й буде важлива в майбутньому, тобто об’єднує три часи. А кістки динозаврів часто знаходять саме в нафті — звідси й образ динозавра, голова якого — пістолет для заправляння машин. Так і театр: спирається на минуле, працює із сьогоденням і залишить слід, видимий у майбутньому. А спиратися є на що, адже саме в Харкові майже 100 років тому діяв театр Леся Курбаса  «Березіль». Актор «Нафти» Микола Набока, якого Артем називає суперкурбасофілом, посприяв перевиданню праці «Філософія театру» Леся Курбаса, адже українських акторів навчали й далі навчають за радянсько-російською системою, у центрі якої — ідеї та концепції росіянина Станіславського. Артем вважає, що ставлення Курбаса до роботи, вибір матеріалу, його філософія і комунікація в колективі — це скарб, з яким треба працювати. Він сподівається, що книжка, видана, до речі, у Харкові 2022 року, стане настільною в багатьох театрах, адже за одне прочитання навряд чи вдасться скласти повну картину, а втілити ідеї Курбаса в життя — і поготів.

Артем недарма називає команду театру спільнотою: за роки роботи в них багато історій, жартів і спільних переживань. Тут уважно ставляться до акторів у колективі. Перед репетиціями трупа проводить гру в асоціації, щоб режисер розумів, з яким настроєм люди прийшли, як із цим далі працювати.

У приміщенні, де працює театр, колись був чоловічий монастир, потім — база більшовиків, а згодом — фабрика іграшок. Театр використовував його як репетиційний простір, а під час пандемії створив тут камерну залу на 50 глядачів. Команда «Нафти»  зробила чималі зміни в будівлі — від розмалювання арки до знесення стіни, а ще дала жартівливі назви деяким частинам споруди. Наприклад, комірка в них називається Жанною, а невеличка кімнатка освітлювача — годівницею, бо його прізвище — Чиж, як назва птаха.

За словами Артема, у Харкові війна відчувається інакше, ніж у Львові. Він вирішив працювати із цією темою обережніше, адже місцеві жителі й так постійно чують звуки «прильотів» і сирен. На його думку, їхній театр має стати місцем, де харків’яни зможуть відволіктися й розслабитися, тому пропонують комедію-детектив «Щур». Трупа також працює над моновиставою «Веселка на Салтівці», яка містить елементи автобіографії (Салтівка — район Харкова, де Артем виріс), фантастики й реальності.

— Моя мета — увіковічнити Салтівку як район у культурному й літературному пласті. Мене надихнуло, як Григорій Квітка-Основ’яненко своїм «Сватанням на Гончарівці» викарбував цей район Харкова в історії культури.

Артем розповідає, що і біля театру, і біля його будинку вже були удари. Але він прагне оживити культурне життя міста, попри всю небезпеку. До повномасштабного вторгнення в Харкові діяли близько 50 театрів — від камерних на десятеро глядачів до великих державних і легендарних, як-от «Арабески». Тепер більшість із них зупинили роботу або вкрай скоротили репертуар. Але Харків лишається містом-мільйонником, і мистецтво потрібне тим, хто творить, і тим, хто споживає його:

— Харків — серце авангарду, де може з’являтися і з’являється щось нове, сучасне, несподіване, прогресивне.

Музей Сковороди: «з журбою радість обнялась»

6 травня 2022 року російська ракета влучила в маєток XVIII століття в селі Сковородинівка на Слобожанщині, у якому останні роки життя працював і біля якого був похований український філософ Григорій Сковорода. У цій споруді розташовувався присвячений йому літературно-меморіальний музей.

Ганна Ярміш — завідувачка науково-освітнього відділу Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди. Вона працювала тут 17 років і долучилася до створення сучасної експозиції, чим дуже пишається, адже застала колишню, ще радянську, наративи якої були колоніальними:

— [За радянських часів екскурсоводи] розповідали про [Сковороду як] виразника інтересів народних мас і в залі великими літерами було написано «А мій жереб з голяками».

У новій експозиції акценти змінили, зосередившись на багатогранності особистості Сковороди. Гостям музею розповідали також про його коло спілкування, що розбиває міф про бідного старця-мандрівника. Завдяки цим зусиллям Сковорода поставав так, як йому й належить, — як філософ любові, щастя й свободи, освічена людина, музикант, який грав на скрипці, сопілці, гуслях, флейті й бандурі, а також співак, поет і педагог.

У перші ж дні повномасштабного російського вторгнення працівники музею Сковороди перемістили експонати в безпечніше місце, тож вони не постраждали, коли 6 травня 2022 року ворожа ракета влучила в будівлю музею. Ганна пам’ятає той вечір:

— Я людина немолода, десь о 22:00 у мене вже ліжечко було підготовлене, чоловік іще по двору ходив. Я задрімала, аж раптом його страшний крик: «Горить твій музей!» — підняв мене з ліжка. Усе село було осяяне, іскри підіймалися в небо.

Ганна хотіла відразу побігти в музей, але вже була комендантська година, тому вона подалася туди рано-вранці. Її здивували усміхнені обличчя рятувальників, адже сталася така біда. Згодом зрозуміла: ці люди тепер так часто дістають з-під уламків тіла, що коли ракетний удар обійшовся без жертв, то причини усміхатися справді є. Як виявилося, охоронець музею Андрій саме вийшов поговорити по телефону, бо надворі краще ловить зв’язок, і саме тоді пролунав вибух. Чоловік дістав поранення, але вижив.

Окрім рятувальників, приїхали журналісти, серед яких Сергій Козлов. Саме його фото було чи не в кожній публікації про обстріл музею у Сковородинівці, адже на ньому — справжнє диво: скульптура Сковороди височіє серед обвуглених шматків будівлі. Вона єдина вціліла тут під час злощасного обстрілу. Ганна пригадує:

— Він сфотографував Григорія Сковороду, над яким зійшло отакенне сонце!

Кілька місяців опісля ця скульптура поїхала до Києва, де стала центральною частиною мистецького проєкту «Світи Сковороди», який створили в Українському домі з нагоди 300-річчя філософа важкого 2022 року.

Навіть попри руйнування, музейна справа живе. Реставратори взялися за предмети, які можна відновити. Деякі з них, обгорілі й понівечені, стали частиною міжнародної виставки від проєкту «Війна впритул». А працівники науково-освітнього відділу музею далі розповідають про українського філософа.

— Ми хотіли потужно відзначити трьохсотріччя Григорія Сковороди, але ворожа ненависть усе зупинила. Проте не зовсім! Ми потужно працювали в онлайні, провели силу конференцій, зустрічей і навіть приймали групи на території музею.

Музей відновлять. Для цього ведуть роботу на різних рівнях. ЮНЕСКО організувала збір, Міністерство культури та інформаційної політики спільно з Харківською ОДА створили фонд, Святослав Вакарчук переказав 350 тисяч гривень, а слобожанський туристичний бізнес започаткував акцію збору коштів через продаж екскурсій, сувенірів.

Поки українці шукають шляхи відновлення, Росія нищить далі. Через два місяці після удару по Сковородинівці росіяни поцілили в Харківський педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, ракета впала якраз поруч із пам’ятником філософу.

— [Пам’ятаю, як] усі медіа повідомляють, що пам’ятник Сковороді знищено. Важко на душі. Директорка телефонує ректору висловити співчуття. А він каже, що під руїнами [майже] неушкоджений пам’ятник Григорію Савичу. Це був фурор! Усі славили Сковороду, його незнищенність, як і незнищеність духу нашої держави, нації, ідентичності.

Так легендарна фраза Сковороди «світ ловив мене, та не спіймав» набула альтернативного трактування — що Росії філософа ніяк не спіймати. Ганна роздумує: росіяни не змогли привласнити Сковороду, для якого свобода цінніша за золото, тож намагаються його знищити. І цього вони також не зможуть.

«ЄрміловЦентр»: прихисток серед сучасного мистецтва

«ЄрміловЦентр» — найбільший у Харкові майданчик сучасного мистецтва, названий на честь живописця, графіка, монументаліста, художника-конструктора й авангардиста Василя Єрмілова (1894–1968). У перші дні повномасштабного вторгнення мистецький простір став прихистком, адже розташований у добре укріпленому підвальному приміщенні Харківського національного університету імені Н. В. Каразіна.

Наталія Іванова — директорка «ЄрміловЦентру». Із часу його заснування 2012 року вона працювала над його створенням майже п’ять років. Ідея зробити простір саме сучасного мистецтва з’явилася не відразу. Усе почалося з бажання облаштувати порожню університетську будівлю з окремим входом і всіма комунікаціями в центрі міста. Хоча вона є частиною приміщень вишу, у 1990-ті в ній був нічний клуб, а коли його закрили, простір пустував. Наталія почала досліджувати, як працюють і які місії мають галереї сучасного мистецтва в Україні та за кордоном, і презентувала свою ідею ректору університету й асоціації його випускників, до якої сама належала. Задум створити культурний простір підтримали, адже Харків — студентське місто, а період навчання — один із найважливіших етапів формування світогляду людини.

— Університет — це не просто отримання професійних навичок, це ще й становлення тебе як особистості. Вищий навчальний заклад має сприяти формуванню ціннісних орієнтирів молоді. Ми нині відчуваємо, як це важливо: процеси самоідентифікації, належність до певної нації, ідентифікації себе як людини з певними якостями.

Наталія вважає, що в цьому процесі самоідентифікації, формування цінностей і критичного мислення може допомогти сучасне мистецтво, тож його доступність в університетських стінах відіграє свою роль.

Сьогодні «ЄрміловЦентр» є місцем взаємодії митців, кураторів, критиків, дослідників і глядачів, майданчиком для виставок, фестивалів, перформансів й обговорень. Дизайн приміщення розробили харків’яни Ігор Остапенко, Інна Педан та Андрій Хворостянов:

— Вони працювали над утіленням харківського конструктивізму. І коли куратори потрапляють у наш простір, вони оцінюють його як готовий артоб’єкт, у який треба вписати свій виставковий проєкт.

Наталія пригадує, як 2014 року виставки проводили в інтенсивному темпі: по дві на місяць, адже митцям хотілося висловитися про події в країні. Тоді ще вірили в можливість діалогу з непропутінськими росіянами й запросили їх узяти участь у проєкті «Межа довіри» про вплив пропаганди. Росіяни відмовилися. А тепер у стінах центру виставка за виставкою — про наслідки російської агресії. Наприклад, фотографка Вікторія Якименко документувала руйнування університету Каразіна, зокрема наукової бібліотеки, спортивного комплексу, і разом із художницею Ганною Середою створила проєкт «Ліхтарики», що показує, який вигляд мали будівлі до й після ракетних ударів. Наталія була в «ЄрміловЦентрі», коли 1 березня 2022 року вибухова хвиля вибила вікна головного корпусу:

— Я піднялася на перший поверх — там не було жодного цілого вікна. Усе скло уламками лежало в холі університету, і не можна було пройти інакше, як по ньому.

Із 24 лютого по 6 березня «ЄрміловЦентр» був прихистком для родин мистецького середовища Харкова. Люди позносили туди матраци, ковдри, плити для приготування їжі. Наталія каже, що, імовірно, не їхала б із Харкова, якби в будівлі університету не зникло електропостачання. Одразу стало дуже холодно й неможливо було приготувати їжу, тож усі роз’їхалися.

— Це ж ніхто ніколи не ночував у просторі «ЄрміловЦентр» до цього. Пам’ятаю, сидимо, обговорюємо це, і я кажу: «От ви уявіть, що колись прийдете сюди на виставку й скажете: “Ось тут я спав, а тепер тут висить робота мого колеги або ж моя”». І справді, я коли ходжу повз місце, де спала, то щоразу про це згадую.

Додає, що досвід дійсно був унікальний і навіть трохи сюрреалістичний. Російські військові атакували Харків авіацією та реактивними системами залпового вогню, танками намагалися прорватися на вулиці. Наталія разом із сім’ями, які прийшли в «ЄрміловЦентр», тоді перебувала в просторі, повному фігурок солдатів, які ще вчора були частиною виставки. Її відкрили за два дні до повномасштабного вторгнення. Це була рефлексія скульптора Олега Калашніка на радянське дитинство, коли всі хлопчики гралися фігурками солдатів. Ніхто не міг подумати, що культурний простір перетвориться на укриття, де солдатиками гратимуться діти, які ховаються там від небезпеки.

— Ми [у перші дні вторгнення] не думали про мистецтво, але ми були в центрі сучасного мистецтва. Ми говорили, що добре було б зробити проєкт про те, що тут відбувається. І це буде найкращий проєкт «ЄрміловЦентру» — про ці ліжка, про ці спальники на підлозі, про дітей, які граються в пісочниці, яка ще два дні тому була інсталяцією художника на виставці.

Такий проєкт справді реалізували, зібравши фото й відео всіх, хто був там натоді. Назвали його «Як ви?». Ним зацікавилися іноземні колеги, і якийсь час Наталія чи не щодня давала інтерв’ю закордонним ЗМІ. Згодом, коли на запрошення колег вона їздила в Лондон і Париж, також розповідала про нього.

— Коли я показую фотографію вибитої балконної рами своєї квартири, то на них (іноземців. — ред.) це справляє більше враження, ніж усі засоби масової інформації. Ось я, ось моя квартира, ось художники з дітьми в «ЄрміловЦентрі» в перші дні [повномасштабної] війни.

До Харкова Наталія повернулася у травні 2022 року, коли електропостачання відновили й Сергій Жадан запропонував зробити рок-фестиваль «Музика Опору» в «ЄрміловЦентрі». Це була перша така подія за час повномасштабної війни. Зібралися музиканти, зокрема Святослав Вакарчук, Сергій Василюк, Олег Каданов і гурт ТНМК, а також волонтери, військові.

Відтоді «ЄрміловЦентр» зробив чимало проєктів, деякі вийшли за межі його стін, як-от плакати про російсько-українську війну, які можуть використовувати харків’яни. Після атаки РФ у Харкові безліч вибитих вікон, і багато з них забиті фанерою. Власники таких приміщень могли заповнити гугл-форму й розмістити ці плакати на своїх вікнах. Зараз із таким запитом можна звернутися, написавши «ЄрміловЦентру» в соцмережах.

— У Харкові, як ніде, відчувається, що немає бути ніякої паузи, ніхто не має втомлюватися від війни, тому що за декілька кілометрів від нас люди воюють, стоять за незалежність, свободу, правду зі зброєю в руках.

Видавництво Vivat: сучасні книжки як літописи війни

Юлія Орлова очолює видавництво Vivat із дня його відкриття 2013 року й разом із Сергієм Політучим є його співзасновницею. Серед книжок одного з найбільших видавництв України кожен може знайти щось для себе, адже вибір величезний: це і трендові теми, як-от дитяча книжка про пса Патрона чи романи, за яким Netflix зняв серіали, і праці про складні питання геополітики, і фентезі для різного віку, і українська класика, і світові бестселери, і часто дебютні книжки українських письменників і письменниць.

Деякі книжки стали знаковими, як-от «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», над якою працював Вахтанг Кіпіані. До слова, він нині боронить Україну зі зброєю в руках. 2020 року українці розкупили наклад понад 100 тисяч примірників про судилище над письменником Василем Стусом, призначений адвокат якого Віктор Медведчук 2019-го позивався, щоб заборонити її розповсюджувати. Юлія з усмішкою розповідає:

— Коли я кажу щось про видавництво Vivat, мені відповідають: «А! Це те, що видало “Справу Василя Стуса…”?». Начебто ми не видаємо 400 книжок на рік!

2023 року для видавництва Vivat символічними стали дві книжки: «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» — воєнний щоденник Володимира Вакуленка, убитого російськими військовими, і «Синдром листопаду» — дебютний роман Вікторії Амеліної, виданий у Vivat 2015 року. Письменниця загинула 2023 року в Краматорську від російської ракети. Саме вона разом із батьком Володимира Вакуленка 2022 року відкопала його записи в деокупованому селі Капитолівка на Слобожанщині. Письменник заховав свої щоденники від окупантів, знаючи, що вони точно прийдуть по нього й навряд чи залишать живим.

Керівництво Vivat вирішило віддати гроші з продажу першого накладу «Я перетворююсь…» родині письменника, а прибуток від роману «Синдром листопаду» спрямувати на літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк на Донеччині, яким опікувалася Вікторія Амеліна.

Віватівці вважають книжки про теперішню війну своєрідним літописом, тож серед видань їх чимало: «Як ти там?» — щоденник харківської блогерки та психологині Анни Гін про життя під обстрілами в оточеному місті, «Поміж сирен. Нові вірші війни» — антологія, яку упорядкував письменник і перекладач Остап Сливинський, а також його «Словник війни», написаний на основі розмов із людьми, чиє життя назавжди змінилося 24 лютого 2022 року, «Повітряна й тривожна книжка» журналістки Ірини Славінської, написана в часи блекаутів, а ще видана 2021 року збірка оповідань В’ячеслава Раєвського «ПозитиVV. Спогади. Від радянського курсанта до захисника України». Одною з наскрізних тем усіх цих книжок є цінність і ціна миру.

Читаючи «Словник війни» Остапа Сливинського, Юлія звернула увагу, як події 2022 року вплинули на значення й розуміння слів:

— У Харкові по-іншому стало відчуватися слово «дім». Коли я когось вітаю з днем народження, то кажу: «Я тобі щиро бажаю, щоб завжди в тебе були твоя подушка, твоє простирадло, твій посуд».

Ще однією книжкою Vivat про повномасштабну війну став переклад «Вторгнення. За лаштунками кривавої війни Росії та боротьби України за виживання» британського журналіста, кореспондента The Guardian Люка Гардінґа, який приїжджав до Харкова та на власні очі бачив масові поховання в деокупованому Ізюмі. Юлія вважає, українцям важливо знати, що такий потужний голос розповідає світові правду про війну.

Віватівці помітили, що попит українців на книжку зростає, особливо у двох категоріях: українська класика та фентезі. На думку Юлії, є кілька причин: перша — певний ескапізм і бажання зануритися в події вигаданих світів, друга — книжка стала хорошим способом перебути осінньо-зимові перебої з електрикою, третя — масовий перехід людей на українську.

— Я вже не хочу слухати, що Харків — «ватне» або російськомовне місто. Так, у нас багато російськомовних людей. Так, вони поступово переходять на українську. Що я можу зробити? Я можу допомогти. Для цього ми відкрили книгарню в самому центрі.

За словами Юлії, харків’яни скучили за офлайновими подіями, які через пандемію, а потім повномасштабну війну були довго недоступні. На відкриття книгарні у серпні 2023 року прийшло багато людей. Попри те що будь-який захід може перервати повітряна тривога й доведеться негайно спуститися в укриття, люди гуртуються.

Та все ж війна неабияк позначилася на роботі видавництва. Два місяці від початку повномасштабного вторгнення всі процеси були на паузі, потім робочі темпи потроху відновились, але всі працівники перейшли на віддалений формат. За кілька місяців Юлія помітила, що чимало людей були в стані емоційного вигорання через стрес і нестачу живого спілкування. Окремий її жаль — фахівці, які виїхали з України й шукають роботу там, де живуть:

— За кордоном залишилося декілька ключових наших співробітників (станом на серпень 2023. — ред.). Ми з ними спілкуємося, і вони щиро підтримують віватівську команду, але, на жаль, вони вже не [працюють] з нами.

Попри всі виклики, харківське видавництво Vivat працює далі і вірить у перемогу України. Для Юлії перемога означає території, повернені до кордонів 1991 року, і доросла країна з відповідальними громадянами:

— Я вірю, що ми це зможемо. Ми видавали книжку посла України в Японії Сергія Корсунського «Як відновлюються нації». Я її прочитала й розумію, що це відновлення буде досить важке, але ніхто, крім нас, цього не зробить. Я ніколи не скаржилася на ті часи, у які ми живемо, тому що вони дивовижні. Коли мені буде 100 років, я зможу сказати, що щось для відновлення цієї нації таки зробила — і як людина, і як громадянка, і як видавчиня.

«Видавець Олександр Савчук»: видавати невидане

Харків наповнений історіями про українських митців, які тут жили й творили, утім, цю частину його життєпису ще розповідати й розповідати, адже вона довго була в тіні міфу про «ісконна рускій ґорад» з усіма відповідними наслідками. Станом на початок жовтня 2023 року тут досі немає вулиці Василя Єрмілова, однак Пушкіна — є, а до кінця 2022-го були ще і його погруддя й театр, названий на його честь. Видавець Олександр Савчук працює, щоб це змінювати. Разом зі своєю командою він докладається до того, щоб Харків асоціювався з Юрієм Шевельовим, Василем Кричевським, Йосипом Гірняком та іншими людьми української плеяди.

— Ніяких конкретних зв’язків у Пушкіна з Харковим немає. Це звичайна історія маркування території імперії. І як би ми не ставилися до Пушкіна як поета, тут він має роль звичайного маркера.

Олександр — викладач історії філософії, культурології та історії культури Харківського національного університету імені Василя Каразіна й засновник видавництва українознавчої літератури «Видавець Олександр Савчук» (створене 2010 року), яке повертає із забуття багато імен, важливих не лише для Харкова, а й для всієї України.

Пригадує, як у шкільні роки його привчили не запитувати, адже це нібито свідчить, що ти чогось не знаєш, а не знати було соромно. Згодом він зрозумів, що нормально чогось не знати, а запитання допомагають це змінити. Чітка потреба ставити запитання й шукати на них відповіді з’явилася в студентські роки, коли він поїхав в етнографічну експедицію Карпатами:

— Ми побували на традиційному весіллі, бачили, як виготовляють одяг і так далі. Я приїхав додому [на Слобожанщину] і зрозумів, що в нас чогось не вистачає, що в нас цей пазл (спадкоємності традиції. — ред.) сильно вибитий. Я намагався зрозуміти: це через індустріалізацію, розвиток заводів і міст чи щось інше? І от з’ясувалося, що протягом XX століття відбувалося цілеспрямоване знищення української традиції.

Так почалося Олександрове зацікавлення історією свого краю. На початках він навіть планував видавати лише книжки, пов’язані зі Слобожанщиною, але згодом інтерес розширився, тож нині його видавництво спеціалізується на українознавстві в широкому контексті цього слова. Серед видань є мемуари митців і науковців, праці з історії та мистецтвознавства діячів XIX–XX століть, а також художня література, зокрема сучасна поезія про війну, як-от книжка «Відчаєспинне» харків’янки Наталки Маринчак — поетичний щоденник, де кожен вірш продатований і можна простежити, як поезія змінюється під час війни.

— Ми насичуємо інформаційний простір українознавчим контентом. Створюємо такий культурний, книжковий, інтелектуальний контекст, який дозволяє читачам знаходити відповіді, якщо в них виникає запитання про свою історію, культуру. «А які є українські народні музичні інструменти?» — «От ціла книжка про це». — «А яка в нас була дерев’яна архітектура? А хто такий Кричевський? Шевельов? Бойчук?».

Серед книжок, які видав Олександр, чимало перевидань цінних праць, що були бібліографічною рідкістю. Їх можна було знайти лише в певних книгозбірнях великих міст або архівах. Наприклад, 2022 року вийшла книжка Леся Курбаса «Філософія театру», де зібрані тексти митця. Це перевидання на честь сторіччя його театру «Березіль». Понад 20 років тому книжку підготувала Соломія Павличко для видавництва «Основи». За ці роки вона стала рідкістю, тож перший наклад перевидання швидко розлетівся й видавництво додрукувало другий.

— Часто про бізнеси кажуть, що спочатку ти розв’язуєш свої питання, а потім виявляється, що це потрібно комусь іще. Фактично я видаю те, що мені близьке. Коли я був науковцем, багато які книжки не були доступними, необхідно було їхати в бібліотеки їх шукати.

Особливістю більшості книжок «Видавця Олександра Савчука» є ґрунтовні примітки та передмови, адже багато текстів написані давно й потребують пояснень. Для цього видавець залучає фахівців: викладачів, науковців і працівників архівів.

— Мені здається, важливо реалізовуватися саме в Україні. Коли ти це робиш, то якоюсь мірою рухаєш дотичні сфери. Ну, скажімо, якщо мені треба надрукувати книжку, то я шукаю друкарню. І потрібні фахівці з коректури, філологи, художники, дизайнери. Виявляється, що начебто звичний продукт — книжка, а він обростає безліччю потреб.

Зосередившись на українознавстві, Олександр не припиняє дізнаватися й розповідати про рідне місто. Він знає чимало помешкань, де жили люди, що зробили великий внесок у те, якою є сучасна Україна, на чиї роботи ми спираємося, ким захоплюємось. І докладає зусиль, щоб вони стали резиденціями. Це непростий процес, але є люди, готові допомогти. Зокрема, 2020 року харківський меценат Андрій Набока викупив квартиру в будинку «Саламандра», де жив Юрій Шевельов. Її він описував у своїх спогадах «Я — мене — мені… (і довкруги)…», які перевидав Олександр. Резиденція задумувалась як простір для людей, що працюють зі словом. У ній побували Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Євгеній Стасіневич.

Після повномасштабного вторгнення тут проїздом зупиняються волонтери й діячі культури, які везуть допомогу військовим, зокрема Володимир Єрмоленко, Вахтанг Кебуладзе, Тетяна Огаркова, що доставляють машини на фронт. Вони беруть із собою обладнання для запису подкасту й на початку випусків, записаних у Харкові, кажуть: «Цей подкаст ми записуємо у квартирі Шевельова». Олександр каже, що ці слова його дуже гріють, адже більше людей дізнаються про особистість, значення якої для України важко переоцінити. Саме Шевельов, крім усього іншого, своєю працею «Історична фонологія української мови» ущент розбив лінгвістичну теорію про «три братні народи». А його есеїстика вражає актуальністю.

— Шевельов — це певний ключ до розуміння майбутнього України. У нього є дуже така струнка й цікава концепція «П’ятого Харкова», який не буде провінційним і матиме свій голос. Її можна екстраполювати на історію всієї України.

Олександр видає багато мемуаристики, бо вважає спогади вагомим джерелом інформації про минуле:

— Попри складність історії, її часто спрощують, намагаються зробити чорно-білою, але насправді все складніше. Спогади дають диференціацію, нюансування й відтінки, які дозволяють краще все зрозуміти, а значить — екстраполювати й на сьогодення. Чи можна відмовлятися від Василя Кричевського через те, що 1943 року він виїхав з України, рятуючи своє життя, знаючи, що його розстріляє радянська влада? Але ми знаємо, що його ім’я викреслили з усіх підручників. Ось будівлі його стоять, але казати, що їхній автор Кричевський, ми довго не могли.

Додає, що так само, як ми нині читаємо спогади про Другу світову війну, можливо, колись читатимуть про лінії фронту поблизу Харкова 2022 року, обстріли міста й дивуватимуться, як у ньому видавали книжки. І про це зможуть розповісти спогади видавця. Олександр каже, що міг би написати, як перші два місяці повномасштабної війни був у Львові, а до Харкова повернувся 15 травня, коли ЗСУ відбили село Дергачі, з якого росіяни дострілювали в центр міста. Що те 15 травня — його день міста, адже повернення сприйняв дуже емоційно. Про те, що працювати в Харкові, який розташований так близько до кордону з агресором, складно. Про один із приїздів у друкарню по книжки, який закінчився трагічно: будній день, комунальники латали дорогу, він якраз виїжджав із кварталу, і пролунав вибух. Один із загиблих був зовсім поруч із його машиною. Але, напевно, там були б і радісні спогади про літературну резиденцію, де ночують волонтери, які возять машини для ЗСУ. І обов’язково про те, як вони записують в ній подкасти про культуру. Тому що культура живе. Навіть під час війни.