Як Дергачівська громада чинила опір окупації

Команда Ukraїner із перших місяців повномасштабного вторгнення відвідує деокуповані українські населені пункти. Ми висвітлюємо злочини окупантів і спротив людей у документальному серіалі «Деокупація», а згодом видамо і збірку репортажів «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Історія з Дергачівської громади — одна із понад двадцяти, що ввійшли в це видання. Автор книги — засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій — дає змогу бути почутими простим українцям, яким довелося пережити окупацію.

Територія Дергачівська міської громади простягається від північних околиць Харкова до російського кордону. Найбільш наближені до ворога села і селища громади, наприклад Козача Лопань, близько пів року були окуповані — загарбники закріпилися там уже в перші дні повномасштабного вторгнення. Саме місто Дергачі російські військові постійно обстрілювали, але взяти його виявилося їм не під силу, тому й не змогли прорватися далі до Харкова. У вересні Сили оборони остаточно звільнили землі на північ від Харкова і вийшли до державного кордону.

Доставляти гуманітарку під обстрілами

— Синочок мій роднєнький, як я ждала! В мене цвіток разцвів! Я знала: як разцвіте — все закончиться! Мої залатиє! Я забрала всі твої вєщі, все сохранила до грамочки. Тільки хата твоя замінірована, сказали. Хлопці, я борщу наварила, хочете покормлю?

Так у вересні зустріла Вячеслава Задоренка його матір. Вячеслав — голова Дергачівської військової адміністрації та очільник міста Дергачі, в минулому — селищний голова Козачої Лопані. Там, у селищі, його будинок, там проживає і матір. Це за три кілометри від російського кордону. Двадцять четвертого лютого 2022 року, зранку, звідти рушила одна з російських колон, що мала взяти Харків.

Уперше ми приїхали до Дергачівської громади в червні. Журналістів майже не пускали, та нам вдалося познайомитися з Вячеславом та його командою завдяки Яні Білецькій, співзасновниці харківської волонтерської організації «Хаб Вокзал». Від початку вторгнення вони постачали гуманітарку до районів Слобожанщини, які опинилися відрізаними від інфраструктури, та навіть на окуповані території.

У червні ситуація була вкрай напруженою. Ми зустрілися біля Будинку культури в Дергачах, що вже був зруйнований російською ракетою. Їздив невеликий навантажувач: потроху збирав уламки стін, стелі — всього, що залишилося від споруди. Вячеслав розповідав, як мріє відновити цю центральну площу та вже думає, як відбудовувати Дергачівську громаду. Хоча сюди продовжує регулярно «прилітати», а за десяток кілометрів — уже лінія фронту. Біля неї залишилися люди, яким конче необхідна підтримка. Тож ми з Яною, Вячеславом та його підлеглими, які сформували невеликий партизанський загін, вирушаємо в Слатине — останній на той момент підконтрольний Україні населений пункт. Лінія зіткнення тоді проходила по селу Цупівка, де стояли наші військові. Туди нам уже заборонили вʼїжджати.

Кілька блокпостів — і їдемо трасою, тією ж, якою в Дергачі прямували російські танки. Подекуди на ній — величезні ями від обстрілів, але призупинятися й обʼїжджати їх не виходить: наша швидкість перевищує 130 км/год, а часом і 150 км/год, а назустріч — жодної машини. Вячеслав каже:

— Звук відчуваєте? Так на автомагістралях роблять шумові смуги, щоб водій, який закимарив (задрімав. — ред.), наїжджаючи на них відчував, шо хватнув узбіччя. А тут танки накатали гусєніцами таку шумову полосу.

Він говіркий і часто повторює, що є політиком локального масштабу, який не боїться їздити на передову й навіть не думав тікати звідси. Схоже, більше боїться загроз своїй репутації, аніж життю.

Російських військових із цієї траси відкинули вже давно, але бої продовжуються й обстріли можуть нас застати в будь-який момент. Частину російської колони, що загалом налічувала близько двохсот одиниць броньованої техніки, було знищено в селі Безруки (десять хвилин їзди автівкою від Дергачів), частину — на виїзді з цього села. Першою колону зустріла 92-га бригада під Козачою Лопанню — там були підбиті ворожі «Тигри» (армійські позашляховики), бетеери (бронетранспортери). Частина колони вже зайшла в Дергачі, але, ймовірно, через топографічний кретинізм звернула не в місто, а пішла правіше, на північний захід — до селища Золочів. Близько сотні одиниць важкого озброєння окупантів там зустріла 93-тя бригада, якій вдалося розбити ту частину колони. Потім уздовж усієї дороги довго стояли спалені автозаправники, «Гради», машина Росгвардії, «Урали» з боєкомплектами. У деяких місцях спалена техніка створювала суттєві перешкоди, перекриваючи проїзд, та зрештою її всю відтягли.

У селищі Слатине під час окупації залишалося десь п’ятсот людей. У Безруках — близько тисячі. Та що ближче до фронту — то менше тих, хто ризикнув залишитися вдома. Волонтери не могли доставляти їжу та речі першої необхідності в найближчі до лінії зіткнення населені пункти. А поставки на окуповані території — радше виняток, ніж правило.

У Слатиному небезпечно ще й тому, що над головами постійно літають російські безпілотники «Орлан», які коригують вогонь артилерії. Треба швидко переміщатися з місця на місце. Усі трохи нервують. Раптом із-за кущів виходить наш провідник, який має показати шлях до людей, які на нас чекають. Капелюх, біла сорочка — доволі парадний одяг як для місцини, що постійно під обстрілами. Чоловік хвацько залазить у багажник нашого пікапа, а Яна тим часом намагається підняти скло на вікнах. Вячеслав відмовляє — щоб у випадку обстрілу це скло не поранило нас усередині машини. Не пристібаємось: у разі загрози треба швидко покидати авто.

Суцільні хащі деруть скло й корпус авто з усіх боків. Зупиняємося біля хати поблизу селища Слатине. З багажника вилазить наш партизанський загін і заходиться їсти вишні з дерева. Наш нарядний провідник неспішно приймає коробки з гуманітаркою, Яна з Вячеславом його підганяють. Декілька автівок, якими ми заїхали з хлопцями в мілітарі, які, хоч і офіційно не в ЗСУ, але натреновані й озброєні, — непогана мішень.

— Нам ще Козачу [Лопань] надо звільнить, — каже Вячеслав.
— А ви хто? — запитує місцевий житель, який узяв на себе зобов’язання розвезти гуманітарку.
— Задоренко. Міський голова.
— Ооо, так і не впізнав. А по фамілії поняв! — кидається обніматися.

Мчимо далі крізь гілки. Знову намагаємось пошвидше проскочити по центральних дорогах, які ворог може проглядати. Раптом Вячеслав різко гальмує біля військових. Упізнає поміж них учасників музичного гурту «Антитіла», колись вони давали концерт і в Козачій Лопані. Тарас Тополя, лідер гурту, став одним із найвпізнаваніших українських музикантів, які пішли в ЗСУ.

— Я до вас ще повернусь! — Вячеслав згадує, що треба швидко переміщатися.

На наступній точці роздачі гуманітарки, у Слатиному, нас чекає Валерій Наумов — місцевий житель, який долучався до спротиву російській агресії. Знаходив ворожу техніку, що застрягла в полях, і допомагав її витягувати й відновлювати. Уперше місцеві виявили покинуті російські танки за Безруками, позливали з них солярку й понівечили, аби техніка стала непридатною. А один танк викрали й подарували ЗСУ. Як це вдалося? Валерій пояснює:

— Як, як — мовчки! Завели, ЗСУ приїхали, на брьовна [викотили] — і з багнюки його витягнули.

Пізніше Валерій із друзями знайшов авто, повне боєприпасів. Воно теж потрапило до Сил оборони. Хотілося б поговорити з Валерієм більше, але маємо гнати далі — роздавати гуманітарку та заодно не потрапити під обстріл. Відлунює артилерія.

Хлопці Вячеслава доволі добре екіпіровані, зі зброєю, їздять на пікапі. Розповідають: як починали охороняти місцевість і партизанити, мали лише зимові спортивні костюми синього кольору. Один із бійців саме в такому вигляді керував танком, який вдалося захопити в росіян. Партизан згадує:

— Ох і подиву було у наших! Прикинь, це ж перші дні [вторгнення], на блокпосту стоїть наша військова бригада. І тут ми на танку з літерами «Z», вилазимо в цих синіх спортивних костюмах. Люди дивляться: ви взагалі хто?

Серед тих українських військових не було місцевих. Тож хлопцям, які заїхали з непідконтрольної території, довелося пояснювати, що вони взагалі-то цивільні люди. «Як це?» — дивувалися військові. Нечасто побачиш цивільних та танку ще й у спортивних костюмах.

Після того як пригнали танк, хлопці їздили патрулювати місцевість на білій «копійці» (так називають першу модель «Жигулів», повністю скопійовану з італійського Fiat 124). Пересуватися на «копійці» взимку складно, слизько, а треба було постійно перевозити людей, техніку та зброю. Згодом знайшли «Ниву». Далі хлопці почали освоювати дрони. Зараз як добровольці задіяні у військовій розвідці. Усі квадрокоптери для них купували місцеві фермери.

У червні в цих селах гаряче. Місцеві намагаються не ходити далі своїх вулиць, не збираються на площах. Не працює ані базар, ані жоден магазин — виручають тільки волонтери, які стараються систематично доставляти гуманітарку людям, внесеним у списки, ризикуючи власним життям і потрапляючи під обстріли.

Домовляємось із Вячеславом, що не публікуватимемо репортаж до звільнення всієї Дергачівської громади — його рідні все ще під окупацією. Він вивіз маму в безпечне місце в перші ж дні повномасштабного вторгнення. Та вже згодом вона йому зателефонувала і запросила додому на борщ. Повернулася туди крізь окупантські колони.

Вийти до кордону і звільнити матір

Початок вересня. Кілька днів тому розпочався слобожанський контрнаступ, який, ймовірно, увійде в топ найкращих світових операцій з деокупації — за вражаючу швидкість звільнення територій. За декілька днів українські війська просуваються на десятки кілометрів. Ми вирішуємо їхати в Дергачі, де також відбувається рух у напрямку російського кордону. Знову зустрічаємось із Вячеславом та його командою. Хлопці зо дня на день офіційно стануть прикордонниками, а Вячеслав з міського голови — начальником військової адміністрації міста. Сидимо в невеличкій знеструмленій кімнаті якоїсь адмінбудівлі біля центральної площі Дергачів. Умикаємо кілька ліхтариків. Лунає повітряна тривога, але сховатися нікуди. Вячеслав починає розповідати:

— Десятого вересня, опівночі, зателефонували з Козачої Лопані сказать, що росіяни поспішно відступають з селищ, залишають позиції, проводять масову «евакуацію» місцевого населення.

Евакуація в перекладі з так би мовити новітньої російської означає викрадення. Людей часто залякують: мовляв, через те, що вони залишалися в окупації, їм може щось загрожувати після неї. Це неправда, хіба що людина справді колаборувала та сприяла захопленню українських територій.

Українські військові на сусідньому, більш східному напрямку пройшли села Великі і Малі Проходи, вибили ворога на північ, за межі кордону Росії, та відрізали дорогу вздовж кордону до Вовчанська. Відповідно ворожі збройні сили на півночі Дергачівської громади ризикували потрапити в оточення і почали відступати. Вячеслав доповів про це Нацгвардії, ЗСУ та Службі безпеки. Разом із українською армією та прикордонниками туди виїхала група незареєстрованої територіальної оборони, якою керував Вячеслав:

— Не могли пропустити такого дійства. Щоб всю війну чекати цей день і залишитись в окопі, коли звільняють рідне селище. Із Нацгвардією ми заїхали в Прудянку, а звідти разом йшли пішки в бік Цупівки. Військовим надійшла вказівка від вищого керівництва проводити зачистку Цупівки, а потім планово виходити на кордон у Козачій Лопані.

На той момент один із підрозділів прикордонників також планував вирушати до Козачої Лопані. Їхати було доволі небезпечно — невідомо, чи ворог встиг замінувати дороги. Але група Вячеслава разом із прикордонною службою висунулася вперед. Познімали російські прапори та разом із місцевими мешканцями повернули українські. Вячеслав забрав матір з-під російського кордону. Відео звільнення його матері облетіло весь інтернет.

— Люди в центрі нас зустрічали. Кидали свої велосипеди, бігли, обіймали, плакали. Вірили, що ми прийдем. Староста селища зробила зачіску, манікюр — як і моя мама. Наварили борщу, напекли хліба — чекали.

Такою невеликою групою вдалося об’їхати всі населені пункти й передати військовим, що селище «чисте», можна заходити. У військових була власна стратегія зачистки. Окупанти ще сиділи по дачних кооперативах, коли Вячеслав з командою вже були в центрі Козачої Лопані. Наступного ранку Нацгвардія з Силами територіальної оборони почали закріплювати позиції в селищі. Взялися евакуйовувати людей, доставляти гуманітарну допомогу, повернулася до роботи законно обрана староста.

Вячеслав не зміг у перший день деокупації потрапити до себе у двір. Сусіди сказали, що російські військові замінували його дім, тож він тільки зазирнув із вулиці. Востаннє чоловік був у Козачій Лопані, коли вона вже була окупована. Окупація почалася 24 лютого 2022 року, але через два дні, попри серйозний ризик, їм вдалося пробитися повз російські війська до селища. Вели розвідку. Потім хлопці їздили вже у «сірі зони» виявляти ворожу техніку. Не знали, що за пів кілометра — укріпрайон зі скупченням російських військ. Та й ентузіазм проганяв страх.

— Коли ми заїхали в селище, зрозуміли, що Козача Лопань менше за всіх постраждала від війни в нашій громаді. Але тепер, відійшовши на територію Росії, ворог наносить удари саме сюди. Селище зазнає хаотичних обстрілів. Сподіваємося, що наші військові підтягнуть артилерію, системи залпового вогню та почнуть давати гідну відповідь, щоб ворог відійшов.

У 2014-му вже був ризик, що росіяни можуть вторгнутися не тільки на Донеччину, а й на північ Слобожанщини. Тоді наші військові з прикордонниками укріпляли державний кордон, а Вячеслав із колегами їм допомагали. Пригадує, як одного дня якась жінка з прикордонного населеного пункту з боку Бєлгорода прямувала до них полем і несла щось у руках. Бійці якраз сиділи в лісі на позиціях, як «бортовий» доповідає: «Відбувається рух людини в бік державного кордону». Туди вислали групу, яка з’ясувала: жінка хоче передати харчі українським військовим. «У мене син там, — каже. — Воює разом із вами». Сама росіянка, але син одружився з українкою і воював в українській армії. Кошик просунула через протитанковий рів. Підозра, що харчі можуть бути отруєні, не підтвердилася.

Вячеслав зізнається, що сам донедавна мав друзів у Росії, з якими роками їздив на відпочинок, на риболовлю. Про політику не розмовляли: думали, що вдасться дружити без неї. Не вийшло. Після повномасштабного вторгнення російські товариші почали телефонувати й пояснювати: мовляв, війна — вимушений захід, треба трохи потерпіти. Вячеслав стер їхні номери — хоче стерти з пам’яті і цих людей.

Місцеві в Козачій Лопані розповідають, що загарбники шукали «бендеровців», «нацистів». А також Вячеслава — аби провести «референдум» (за законом міський голова може ініціювати місцеве волевиявлення). Росіяни хотіли скористатися цим і виманити Вячеслава на окуповану територію. Йому постійно підкидали інформацію, що його матір загинула і її готуються хоронити. Через це Вячеслав, бувало, вже думав поїхати здатися — тільки б побачити матір.

Але місцеві хлопці з ДСНС зателефонували й застерегли: «Не вірте, мама жива, ми за нею дивимся». Переховували її по різних хатах, годували. Потім окупанти вирахували помічників і забрали одного з них на допит. Тиждень били й катували. Що з ним тепер — невідомо.

У вересні 2022 року в Козачій Лопані ловлять лише російські мобільні оператори. Тут можна побачити катівні, де наші вороги влаштовували допити селянам. Невідомо, як зараз жити в селищі, яке за три кілометри від кордону з Росією, але нарешті знову українське після пів року окупації. Тут більше нікого не катують, але все ще «прилітають» «Гради» і трапляються мінометні обстріли.

У Козачій Лопані Вячеслав народився, ходив до школи, пропрацював десять років (до 2020-го) головою селищної ради. Тоді вже очолив Дергачівську громаду, але залишився з родиною жити в рідному селищі.

Спускаємось із Вячеславом у підвал, де окупаційні війська утримували полонених цивільних і вибивали в них свідчення. Це одна з перших виявлених катівень у деокупованому регіоні. ЗСУ прицільно вдарили по будівлі — саме в приміщення, де перебували російські військові. Артилерійський снаряд пробив дах та стелю — там загинув не один окупант. Загарбники сиділи в окремій кімнаті, що сусідила з катівнями — полонених використовували як живий щит. Зараз тут валяється російське лахміття. У центрі підвалу сидів комендант. На його столі залишилося кілька книг — детективи. Підбираю шапку-вушанку для аукціону, щоб потім розіграти її для допомоги ЗСУ.

Вячеслав підсвічує клітки — по швах видно, що приварили їх уже загарбники, зумисно. У підвалі, поділеному на сектори, ці конструкції зварені і закріплені до опор. До таких кліток в одній кімнаті кидали разом і чоловіків, і жінок. Очевидці розповідають, що спершу людей допитували на залізничному вокзалі. Зламавши їх психологічно та вибивши якісь свідчення, кидали в камеру. Тримали тижнями: без жодного медичного супроводу, належного харчування та елементарних санітарних умов. У кутку стоять прикриті пластиком відра — у них полонені мусили справляти нужду.

Потерпілі переповідають, що на них капали гарячим воском, садили на стіл, примотували ноги й били струмом. Передусім до катівні потрапляли місцеві депутати, аграрії, підприємці, колишні прикордонники, воїни, які були на фронті з 2014-го. Декого окупанти вивезли в Росію, а з уцілілими вже працюють українські військові психологи.

Зі слів місцевих, звірства чинили так звані еленерівці, денеерівці, осетини, буряти, чеченці. Рухаємось із Вячеславом далі, до залізничного вокзалу, де в окупантів був штаб. Між ним і підвалом, де ми раніше були, — сто метрів.

Вокзал, вихваляється Вячеслав, свого часу був гордістю Козачої Лопані:

— Сучасний, красивий, відремонтований. Привокзальна площа завжди прибрана, все навколо покошено. Тут у штучних озерах жили жаби, кумкали по вечорах. Сидиш, слухаєш — релакс!

Потяги з Росії на станцію Козача Лопань перестали ходити ще у 2014-му. До цього росіяни приїздили доволі активно, переважно за харчами. Як кажуть тутешні, сусіди завжди визнавали, що в Україні і смачніше, і дешевше. А Вячеслав розповідає, що між ними доходило навіть до бійок за м’ясо. Із кіоску Роганського м’ясокомбінату вигрібали все до кісток.

У 2014 році, коли електричка до Бєлгорода перестала курсувати, росіяни прогнозували, що без Росії Козача Лопань почне занепадати. Але натомість селище стало більше торгувати з іншими регіонами України і його розвиток, навпаки, прискорився. Вячеслав каже:

— Росіян злило, що селища на кордоні так змінилися за ці десять років: ми асфальтували вулиці, відремонтували всі магазини. Зробили красиву привокзальну площу, облаштували сцену, свята відзначали з концертами. Я завжди казав, що обличчя України починається саме з Козачої Лопані. Перетинаючи кордон, росіяни бачили привітних людей, магазини з прийнятними цінами.

Опір у Козачій Лопані був значним. Люди передавали дані Вячеславу й команді, а ті — вже ЗСУ.

— За сім кілометрів від нас — селище Ветеринарне, ворог звідтіль наносив удари. Ми спершу не розуміли, звідки він б’є. Місцеві люди сідали на велосипед, приматували удочки — якоби на рибалку. На свій страх і ризик їхали понад ставками, понад лісками. Виглядували, що звідки стріляє. Потім поверталися в Козачу Лопань й телефонували нам. Допомагали навіть діти: дві дівчинки-підлітки ходили по совхозу (радгоспу. — ред.), видивлялися, де техніка: куди переганяють, в які ангари ховають. Передавали нам через інформатора, і ЗСУ наносили удари по цілях.

Біля нас пригальмовує старезна «Лада». Виходить старший чоловік, усміхається золотозубо, тисне нам руки. В’ячеслав знайомить нас:

— Це Ваня, герой наших днів: під окупацією вивозив людей із Цупівки. Росіяни його зупиняли, роздягали, шукали свастику…

— Прівєт! — каже Ваня.

З окупованої Цупівки він під обстрілами вивозив на «Ладі» людей і тварин.

— Разом із головою, додавай. Голова учасником був… — Ваня намагається подякувати Вячеславу, а той веде розповідь далі:

— Отож, росіяни шукали українські наколки, а Ваня — весь у мастях! Не раз в мєстах був атдальонних — це його й закаліло там, він не з трусливих. Проїжджаючи російські пости, скандалячи з ними на свойом язику, об’ясняв їм, хто вони такі і що вони тут роблять. Забрав десь пів сотні людей, вивіз — стариків, дітей, собак, хом’яків. Допомагав розвідникам, виявляв міни. Сусід мій!

Вячеслав розповідає, що Ваня евакуював з окупованої Цупівки його батька. Для цього провели цілу операцію — батька також могли шукати, адже раніше російські військові вже приходили до нього й заборонили покидати дім:

— Взяли його під контроль. Батько телефонує: «‎Синок, мабуть, всьо, повезуть». Я розумів, що батька стратять, часу не було. Визвали Ваню, разом з ним доїхали до Прудянки, польовими дорогами пробралися на Цупівку, вичекали. Наші військові артилерією попрацювали трохи, загнали орків у нори. Під шум артилерії Ваня на машині, пробираючись через поля, через міни, вискочив. Потім ще вивіз мого двоюрідного брата, кучу дітей і стариків.

А розмова Вані з росіянами закінчилася тим, що його відпустили з умовою: ще раз потрапить їм на очі — розстріляють. Та чи це б його спинило? Ваня одягнув інший спортивний костюм і каже: «Всьо, я замаскірувавсь, перевдівсь, можу їхать знову».

Ще вчора сюди, прямо по центру селища, «прилітали» і касети, і «Гради», і артснаряди. Тож тиша, яка зараз стоїть у Козачій Лопані, — оманлива.