Культура під час війни. Захід. Андрій Любка та Чернівецький музично-драматичний театр

Цей матеріал є частиною документального проєкту «Культура під час війни» — серії відео та лонгрідів про культуру заходу, сходу, півночі, півдня та центру України. Перша серія — про захід, і вона складається з двох частин. Ми вже писали про Музей Корсаків у Луцьку і музей «Територія Терору» у Львові, а сьогодні розповімо про те, як культурні діячі в Ужгороді та Чернівцях знаходять різні способи бути корисними країні в такий непростий час. Про письменника й перекладача Андрія Любку, який, маючи авторитет серед читачів, став волонтером і збирає гроші на машини для ЗСУ, купує їх і возить на фронт, а також про Чернівецький музично-драматичний театр, який влаштовував безкоштовні вистави для дітей-переселенців, а нині осмислює тему війни у своїй творчості.

Андрій Любка, письменник і волонтер з Ужгорода

Український письменник і перекладач Андрій Любка почав волонтерити після повномасштабного вторгнення. Фронт постійно потребує автомобілів, тож Андрій зайняв цю нішу.

— Моя теперішня основна діяльність полягає в пожвавленні автомобільного ринку у Великій Британії: у купівлі автомобілів (найчастіше дизельних джипів, дизельних пікапів та мікроавтобусів), підготовці їх до використання в зоні бойових дій і передаванні офіційним армійським підрозділам. Це те, чим я займаюся весь свій час і що є тепер моїм основним і, напевно, найбільш продуктивним родом занять.

Почалося все з передвеликоднього дзвінка другу, який у лютому 2022 року пішов у ЗСУ, а вже наприкінці березня воював на сході. Великдень — важливе для закарпатців свято, тож Андрій вирішив надіслати підрозділу друга м’яса, без якого не обходиться великодній кошик на Закарпатті: традиційного шовдаря (засоленої вареної свинячої ноги) і вудженої на фруктових деревах домашньої ковбаси. Основною проблемою виявилася відсутність транспорту, яким би можна було доставити продукти. Вирішили купити пікап і частину грошей на нього зібрати у фейсбуку. Після допису телефон Андрія розривався від сповіщень. Він вимкнув його на ніч, а вранці побачив на своїй картці гроші аж на дві машини.

— Вирішили замість мене, я цього рішення не ухвалював, що займатимусь машинами. Якби це була одна машина, то я б її купив, передав, завантажив туди ковбасу й на цьому б справа закінчилася. Але оскільки в мене на рахунку залишилися гроші на ще одну, то це поклало на мене додаткову відповідальність.

Знайти другий автомобіль виявилося нелегко. Як відомо, під час воєнного стану в країні діють обмеження на виїзд для чоловіків призовного віку, а спеціальних волонтерських дозволів на перетин кордону тоді ще практично ні в кого не було, як і того, хто зможе на місці вибрати машину, оформити документи тощо. Однак процес запустився. Під фотозвітом, що авто доїхало на позиції, Андрію писали військові, їхні дружини та матері, щоб допоміг і їм.

— До літа [2022 року] я купив 20 автомобілів, до Дня Незалежності їх було 50, тобто темп прискорився, а після — став шаленим. У жовтні я зрозумів, що в принципі можу купити ще 50 машин і до Нового року може бути 100. Воно не дуже якось укладалося мені в голові, що це можливо, але я вирішив поставити собі таку ціль.

Цілі Андрій досяг, і кількість машин, які він купує, збільшується щотижня. Крім збору коштів та купівлі авто, треба їх ремонтувати, фарбувати та завозити військовим. Кожна така поїздка — це тисячі кілометрів, чотири доби подорожі, близько ста тисяч гривень на пальне для десяти автомобілів і якийсь час, щоб повернутися до звичного графіка. На момент інтерв’ю Андрій готувався до 21-ї поїздки на схід і підбив підсумки року діяльності:

— 20 поїздок по 3,5 тисячі кілометрів — це 70 тисяч кілометрів за рік. Це практично два екватори земної кулі ми об’їхали просто у волонтерських машинах.

Коли Андрій каже «ми», то має на увазі і людей, які шукають і переганяють машини, і ядро команди — Івана Мацканича та Юрія Куприянчука. До автомеханіка Івана він звертався зі своєю машиною, а коли приїхала перша для фронту, теж повіз до нього. Той відклав усі справи та поремонтував до вечора, відтоді ремонтує кожну. Юрій був у справі з літа 2022 по лютий 2023 року, після чого доєднався до Гвардії наступу. Друзі жартують, що там чіткіший графік, ніж у волонтера.

Цікаву роль у процесі купівлі авто для ЗСУ відіграють словацькі роми. Саме в них Андрій купує велику частину машин. Ціна порівняно низька, а все чому? Англійці в певний день місяця виносять на вулиці непотрібну, але робочу побутову техніку, яку ті збирають і везуть у Східну Європу. І якщо полетіти до Великої Британії можна дешево, то рейси назад дорогі, а з великим багажем і поготів. Простіше скластися на машину, приїхати та продати її. Словацькі роми навіть почали перевіряти певні технічні характеристики й купувати ті машини, які підійдуть на фронт: повнопривідні пікапи в хорошому стані.

— Ця машина виходить дешевшою приблизно на третину, ніж якби я купив її, наприклад, у Німеччині.

Допомагає і українець Ілько з румунського села, особливо якщо потрібен не просто пікап, а швидка, автобус чи броньоване авто. Він може об’їздити пів Європи та знаходить те, що шукає. Окремо є база людей, які готові їхати на лінію фронту як водії машин. Зазвичай їдуть колоною з десяти автомобілів та одного автобуса, щоб було чим повертатися назад, а ближче до пунктів дислокації військових розосереджуються, щоб не стати ціллю ворога.

— Більшість закарпатців, які їздять з нами, на Донбасі побувала вперше. Саме з цих волонтерських поїздок ми добре знаємо тепер деокуповані території: Ізюмщину, Куп’янщину, цю смугу біля російського кордону в Чернігівській, Сумській областях, Миколаївщину, Херсонщину. Часто ночуємо з військовими. Це точки, які є на карті, і точки, яких нема, це відкриття України, це подорож, і вона драйвова, хоча ми й дотримуємося всіх можливих правил безпеки.

Із соцмереж Андрій веде лише сторінку у фейсбуці, саме там і збирає кошти на авто. Донейтять підписники, які знають його як письменника. До 80 % людей, які перед тим замовляли книжки, приходили на фестивалі, виступи, тобто це читацька аудиторія. А тепер цих людей побільшало, вони стали різноманітнішими, але все одно часто надсилають регулярні платежі. Андрій каже, що в Ужгороді є вчителька в музичній школі Марія, і він може чітко сказати, коли в неї аванс, коли зарплата й коли пенсія.

Андрій наголошує, що за кожною машиною стоїть величезна кількість ресурсів, людей, і він щоразу дивується, скільки всього вдалося зробити. А втім, фонду не створював, бо насамперед вважає себе письменником, а це потребувало б значно більшої залученості.

— Я все ще дуже не хочу бути волонтером і дуже сподіваюся, що якоїсь миті потреба в такому активному волонтерстві відпаде, а держава зможе забезпечувати свою армію без такої активної допомоги громадян.

Потреби створювати свою громадську організацію Андрій не бачить, адже всі автомобілі завозить завдяки юридичній підтримці ГО тренерів гірськолижного спорту. З першої ж купівлі машини відкрив окремий рахунок.

Андрій захоплюється українським феноменом волонтерства, водночас його мрія про перемогу пов’язана з тим, щоб закінчити волонтерську діяльність. Він за побудову якісної та гнучкої управлінської моделі держави, яка реагує оперативно.

— Волонтер — це поет, на якого раз на тиждень може зійти натхнення зробити щось для спільного блага. І він дві години виділив для цього, написав один вірш. Коли волонтер стає просто робітником, який працює так багато, це неправильно. Це тоді вже не волонтер. Це тоді має бути просто найманий менеджер, що працює в структурі, яка цим займається.

Не припинив волонтерити з двох причин: запит військових вважає важливішим, ніж розмірковування про ефективність держави, а також розуміє, що його публічність допомагає, адже сім’ям військових стає дедалі складніше закривати збори.

Першу машину віз на початку травня 2022 року. Раніше бував у зоні АТО як письменник, але після цього стільки всього змінилося, що через невідомість було страшно їхати з відносно мирного Ужгорода до зони бойових дій.

— Я не знав, що там і як, який вигляд має життя, бо ти все бачиш у новинах, а там лише картинки вибухів і знищень. Було, чесно кажучи, трохи страшно, але коли ми доїхали вже, то почалася фаза якогось такого драйву.

Спочатку їхав без другого водія, тож слухав музику й обливався водою, щоб не заснути від утоми та монотонного гулу коліс. Окрім спальників, їжі й необхідних речей, Андрій та волонтери-водії привозять військовим пакунки з дому від дружин і матерів із повидлом, малюнками дітей та різними дрібницями.

— Друг, якому ми возили машину оту першу, живе за два кілометри від словацького кордону, від Євросоюзу, і тут раптом вони на Донбасі. І було оце відчуття радості й такого зв’язку тилу та фронту.

Часто залишалися на ночівлю з військовими, адже через блокпости не могли розрахувати поїздку так, щоб вибратися звідти засвітла. Тоді нарешті мали нагоду поговорити. Навколо лунали вибухи, і волонтери ще лякалися, а військові, які місяць тому були цивільними, уже ні.

Із часом поїздки стали рутиною, а від такого темпу Андрій у січні 2023 року пережив вигорання. Війна не припинялася, як і постійна потреба в допомозі, до того ж додалися вимкнення світла й напарник повідомив, що йде у військо. Андрій каже: рутинна робота дає змогу не рефлексувати, не заглиблюватися в суть речей, не думати, бо якщо думати, то стає страшно.

— Дуже багато людей, яких я зустрів за цей рік, загинуло. Я якоїсь миті перестав ходити на похорони військових, тому що це регулярно і це витримати неможливо.

Упродовж 2022 року Андрій мав бути на стипендіях у Польщі та Канаді, писати історичний роман. Натомість зараз його письмо обмежується короткими дописами про куплені машини та кількома есеями, один із яких переклали вже 16 мовами. Він хоче повернутися до писання, бодай у форматі щоденника. І писати не просто «відбувся контрнаступ», а те, що забувається, і те, про що ніхто ніколи не писатиме: про побутові моменти, про те, яке життя під час війни зсередини, фрази людей, кумедні ситуації. Останні йому найближчі, зізнається Андрій.

— Якось приїхали на місце й кажу водієві Юрі: «Іди приготуй бутерброди, будемо щось їсти». І він пішов, там десь збоку став, щось розклав, почав щось різати, відкривав консерву та порізався. Я приходжу, він мотає свій палець. Кажу: «Юро, через 50 років, коли внуки тебе запитають, що ти робив під час війни, ти їм скажи “я пролив свою кров у Слов’янську” і більше нічого не кажи».

Виступи Андрія в Україні й за кордоном відрізняються. Якщо для українців він вибирає читати гумористичні легкі тексти, то із західною аудиторією спілкується про війну серйозно. Під час першого виступу в Німеччині, коли її позиція щодо передавання зброї Україні була неоднозначною, Андрій не стримувався. Він ставив собі завдання показати німцям, що час культурної дипломатії «усміхаємося й махаємо» минув:

— Моя роль полягала в тому, щоб сказати: якщо ви думаєте, що зробили класну акцію, пофоткалися, передаєте книжки і всьо, то так не буде. Це ваша домашня робота, яку ви проспали. Ви 20 років годували звіра, ви створили оцю Росію своєю політикою і своїми «потоками» (ідеться про газопровід із Росії до Німеччини «Північний потік». — ред.). Тепер удавати, що ви тут ні до чого, не можна. Це ваша війна теж. Якщо ви цього не розумієте, то заплатите за це. Ми вже платимо, але заплатите й ви.

Пізніше настрої в Німеччині змінилися, як і тональність виступів Андрія. Він розповідав, як українці гуртуються, як змінюють свою діяльність, зокрема на своєму прикладі. Казав, що нині він письменник, який не пише, який вирішив присвятити себе волонтерській діяльності. Казав, чому це важливо та чому це час, коли треба пожертвувати власними планами й амбіціями.

Якщо на початках доводилося пояснювати очевидне «Україна — не Росія», то згодом виступи почали зосереджуватися навколо того, якою є Україна, яке її сучасне життя та мистецтво. Наступним етапом, вважає Андрій, стане промоція нашої класики.

— Якщо ми будемо промотува́ти Сковороду й Шевченка як людей, що боролися проти імперіалізму на самих початках, наш модернізм сторічної давності, перші феміністичні тексти, а також класику, то зможемо переконати європейські інтелектуальні та культурні еліти, які формують порядок денний, що Україна не просто випадково через війну має право бути членом європейської родини, а що це процес, який базується на глибокому фундаменті. Щоб ні в кого не виникло оманливого враження, що це просто продукт нової епохи й українці стали такими після 1991-го року.

Андрій — один із кураторів антології «Воєнний стан», яку видало видавництво Meridian Czernowitz. Книжка з 50 текстами українських інтелектуалів та передмовою Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного є частиною величезного проєкту видавництва, спрямованого допомогти містам, наближеним до лінії фронту, куди письменники їздили з виступами. Зокрема, його мета — створити портрет доби через тексти різних людей. Їх два: один для української аудиторії, інший — для закордонної. Авторам не ставили жодних жанрових та стилістичних меж, але більшість писала саме нотатник особистих вражень: парамедикиня Юлія Паєвська, яка пережила облогу Маріуполя й полон, письменники, які стали переселенцями або пішли в ЗСУ, люди, які продовжили займатися своєю справою.

— Мені б хотілося, щоб ми цього року теж подібну традицію продовжили та сформували ще одну таку книжку. Я б хотів, щоб потім хтось узяв цю книжку через 20 років, наприклад, прочитав і міг собі скласти портрет того, що відбувалося в Україні, і для документування, не просто для літератури, а для документування. Ще однією ціллю була оплата людям за їхню роботу. Ми намагалися залучити якомога більше людей: коректорів, редакторів, перекладачів, графіків, щоб знову в цю в широкому сенсі інфраструктуру вдихнути життя.

Українські письменники стають дедалі популярнішими за кордоном. В Андрія, наприклад, з’явився французький агент, багато хто купив права на переклади. Він порівнює це явище із цікавістю до Балкан після їхніх воєн і передбачає сплеск туризму в Україні після завершення війни. Теперішній момент в українській літературі називає часом збирання каміння.

— Ми збираємо досвіди. Пізніше будемо це все якось переробляти, пропускати, перетворювати на тексти, але це буде колись. Мені здається, війна — час поезії. Коли воно емоційне й гаряче, справжнє й щире — воно найкраще. Я можу написати вірш, щоб якось пом’якшити свій емоційний стан і щоб читач його прочитав за дві хвилини та теж щось відчув.

Андрій вважає, що боротися варто й за національну культуру, адже вона має символічне навантаження і є маркером вододілу, розрізнення. Саме тому росіяни влучають по музеях, саме тому зачищають бібліотеки від українських книжок: вона для них є тригером, подразником. Українське вони асоціюють із чимось ворожим, так само як ми тепер асоціюємо російську культуру із чимось ворожим.

Війна руйнує все: від побуту й планів до природи й життів. Людина в цьому стані дбає про першочергові потреби та не може творити.

— Антонім до війни — не мир. Мир — це просто точка посередині. Антонім до війни — створення. Створення у всіх сенсах, будування нового життя, повернення життя на постраждалі території, мистецькі твори, тексти, які допоможуть нам як спільноті перетравити все те, що відбулося з нами.

За словами Андрія, війна на Закарпатті, де немає комендантської години, відчувається гостро, адже велика частина населення саме сільська й нині чоловіки або на заробітках, або на фронті.

— Оскільки це мале середовище, ти всіх знаєш. Коли в серпні (2022 року. — ред.) почалися перші спроби контрнаступу на півдні, це йшла наша 128-ма гірсько-штурмова бригада, яка базується в Мукачеві. На Закарпатті був траур три дні, тому що цей контрнаступ фактично покосив роту розвідки, яка туди пішла, і було понад 30 загиблих просто за один день.

Інший аспект — наплив людей після 24 лютого. Ужгород перенаселений, і всі вчаться жити разом. Багато хто релокував бізнес саме на Закарпаття. Навесні 2023 року Андрій помітив, що багато туристів приїхало подивитися на цвіт сакури. Після поїздки на лінію фронту йому це видавалося нонсенсом, але потім він заспокоївся та подумав: війна нікого не оминула, і це їхній спосіб справлятися з горем.

— Один з елементів психологічного захисту — намагатися жити так зване звичайне мирне життя, хоча я впевнений, що ці люди теж починають ранок із карти тривог, а вільні гроші донейтять на якісь волонтерські ініціативи.

Війна з Росією — не гра, яку можна буде переграти. Окупація означала б зникнення України як такої, тому захищатися треба до перемоги. Андрій читав багато матеріалів про початок XX століття й каже, що нині наша ситуація значно краща, адже більшість українців усвідомлює себе як націю, до того ж наша країна нарешті має підтримку інших держав. І світ, і самі українці переконалися, наскільки Україна спроможна, який порівняно хороший рівень життя був тут до війни. Натомість із Росією відбуваються протилежні процеси:

— Це країна (Росія. — ред.), яка не може створити конкурентної економіки та продовжує гратися в імперію і в авторитаризм, хоча має лише сировинні ресурси, на відміну від Китаю, наприклад. Вона не має що запропонувати на майбутнє, не має візії. Росія воює за версією минулого. Україна має забити цвях у труну Росії.

Чернівецький драмтеатр: арттерапія, сцена-майстерня

У перші місяці після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Чернівці стали містом-прихистком та місцем тимчасового перебування людей, які, рятуючись від обстрілів та окупації, виїжджали евакуаційними потягами та іншими способами на захід країни. Багато хто потім поїхав за кордон чи до інших міст, але частина людей залишилася. Іван Бутняк, директор і художній керівник Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, якийсь час жив у Харкові й мав багато контактів там, тож допомагав розселяти і знайомих, і незнайомих людей.

— Чернівці в перші місяці повномасштабного вторгнення стали велелюдним містом. На подіях культурного центру, де я тоді працював, створених, зокрема, для підтримання вимушено переселених людей, значно збільшилася аудиторія.

Центр Миколайчука, у якому тоді працював Іван, відкрив мистецький штаб, де митці з усієї країни могли отримати і прихисток, і майданчик для своїх ідей. Це була своєрідна мистецька терапія в перші місяці. Також під час заходів збирали кошти на гуманітарні потреби. А ще команда театру на чолі з режисером-постановником Дмитром Леончиком створила виїзний проєкт «Паляниця», який робив заходи для переселених дітей у різних частинах Буковини.

Іван Бутняк очолив драмтеатр під час воєнного стану. Його першим завданням було не тільки тримати театр на плаву, а й напрацювати стратегію розвитку в умовах невідомості, коли завершиться війна.

— Ми працюємо, щоб перемогу театр зустрів своєю перемогою в тому, що ми встигли покращити, попри війну.

Значне пожвавлення в театральному житті чернівчан відбулося восени 2022 року, коли театрали навчилися планувати заходи в умовах несподіваних повітряних тривог. Люди, які переїхали через війну, складають велику частину аудиторії вистав, це для них є і арттерапією, і нагодою познайомитися з містом. Іван каже, що в перші місяці зазвичай упізнавав нових жителів міста, а тепер помітно, що вони адаптувалися.

— Ти дуже чітко бачив за виразом обличчя, за тим, як вони прислухалися до мелодики мови, до архітектури, як вони розглядали будинки. А тепер немає такого враження. Тобто ти вже не ділиш людей на якісь категорії місцевих, вони вже всі свої, рідні. І ми вже тепер випрацьовуємо для них щось нове і на сцені-майстерні, і на основній сцені театру.

Команда драмтеатру не побоялася взятися за проєкт створення малої сцени «Сцена-майстерня», про який ішлося ще під час умов відносно мирного часу, тому що для такого міста, як Чернівці, одного театру замало. Поява нового майданчика вплинула на культурне життя міста, адже там уже проводять репетиції та майстер-класи.

— Сцена-майстерня закриває ті потреби, які не встигає чи в принципі не може закрити основна сцена театру.

На відміну від великої зали, на сцені-майстерні глядач зовсім поруч, інколи перебуває всередині дійства. Це зовсім інший контакт з актором, що впливає на сприйняття. До того ж основна будівля театру з пафосом бароко в інтер’єрі наче закликає красиво одягатися, а камерний мінімалістичний лофт, де трішки пахне фарбою, розслабляє та налаштовує на діалог.

Як керівник театру, Іван Бутняк моніторив, як глядачі сприймають різні вистави, щоб розуміти їхній запит. У приїжджих, які звикли до театрів у своїх містах, були певні очікування. До того ж довго найбільший попит мали легкі вистави та комедії.

— Після вистав глядачі казали: «Дуже добре. Ми на якусь мить перенеслися в казку, в іншу реальність. Ми відволіклися від проблем, які нас чекають на вулиці».

Водночас із прийняттям, що люди прийшли відпочити, Іван розумів, що стан забуття не може тривати вічно й необхідна обережна рефлексія на події війни. Театр не може залишатися осторонь справжнього життя та не спілкуватися з глядачем про те, що всім болить. Так з’явилася вистава «Фаустпатрон». Підішли до цього досвіду не з боку документалістики, а художньо, через історію молодої сім’ї. Акторами вистави стала пара, яка переїхала до Чернівців через війну. Мала сцена дала змогу реагувати швидше та змінювати певні моменти залежно від подій у країні, що на великій сцені зробити важче.

— На сцені-майстерні, як на лабораторному майданчику, ми можемо бути відвертими з глядачами. Ще до того, як вони сюди прийшли, вони розуміють, що це буде нестандартна постановка, не академічний підхід.

Іван ділиться, що відгуків, мовляв, глядачі не задоволені темою, не чув. Хтось під час вистави плаче, хтось знаходить підтвердження чи ілюстрування своїх думок, і всі сприймають позитивно. Також після кожної вистави збирають кошти на потреби ЗСУ, зокрема для акторів, які пішли у військо.

Завданням було відкрити сцену-майстерню власною виставою і через неї показати глядачам, як це працюватиме надалі. Іван тоді опрацював матеріал «Фауста» Ґете і вже мав музику харківського митця Олега Каданова. Ґрунтуючись на цьому, він написав п’єсу «Фаустпатрон». Її втілили вже через місяць, хоч усі працювали над цим твором у позаробочий час.

— «Фаустпатрон» поєднав у собі всі ті питання, які крутяться навколо теми «Фауста», і ми просто додали те, що нам болить тепер. Ми Мефістофеля переносимо в сучасну Україну, це поле для нього дуже цікаве. І запитання «яке воно, щастя?» в наших реаліях стає ще цікавішим.

Мефістофель пропонує відмотати час до 2014-го, коли війна ще не почалася. Це вистава — роздум про альтернативну історію крізь призму стосунків двох людей. Іван каже, що вона вийшла багатошаровою, адже військовий, який у час відпустки побачив цю виставу, думає про її воєнний контекст, а чернівецький студент, можливо, зосереджується на любовних переживаннях. Вона спрацьовує з кожним по-своєму. Водночас підкреслює, що в такі часи окремим від війни бути неможливо, але час не зупинився: люди закохуються, діти народжуються, хтось помирає.

Театр не лише виступає в Чернівцях, а й мандрує зі своїми виставами іншими країнами. Із виставою «Фаустпатрон» вони готуються відвідати зокрема Італію. Місія поїздки — розповісти про рівень українського театру італійцям, зустрітися з українцями, які через війну живуть в Італії, та разом рефлексувати про війну.

— Найголовніший меседж — що розвиток нашої культури, нашого мистецтва не зупинився з війною. Війна порушила в нашому мистецтві важливі теми. Найближчими роками, я думаю, у нас буде багато потужних вистав. І до нас приїжджатимуть із тієї ж Європи, щоб відчути пульсацію того, що воно нам болить. А коли болить, тобі є про що спілкуватися з глядачами.

Безпека понад усе, тож вистави українських театрів почали проходити в укриттях, щоб на випадок тривоги не доводилось розходитися. Підвальні приміщення, безперечно, впливають на атмосферу вистав: там немає правильно виставленого світла, зате є вода, аптечки й генератор на випадок блекауту.

Іван вважає, що російська агресія — прояв слабкості їхньої культури. Якби вона була сильною та самодостатньою, їй не треба було б відіграватися на комусь. У «Фаустпатроні» залучений бюст Пушкіна, який зняли з фасаду театру, як ілюстрація, що українці не можуть відокремлювати культуру росіян і їхні злочини. Іван зазначає, що погляд, який був зосереджений на російській культурі, нині повертається в бік світового мистецтва.

— Ми пропрацьовуємо ставлення до російської культури. Я не можу казати за весь український театр, але зі свого середовища бачу, що це питання не потребує дискусій, діалогів і зустрічей із «хорошими» чи «поганими» росіянами.

В Україні російських культурних діячів довго шанували та досліджували, зокрема в театрі. Іван вважає, що навіть скидання пам’ятників є продовженням діалогу з ними й цей процес триватиме ще довго. Навіть пояснюючи дітям, чому вони вивчали творчість стількох російських діячів державним коштом, ми все одно кажемо про російське. Це неминучий процес рефлексії, під час якого буде багато відкриттів свого, для якого звільнилося місце.

— Прибрати з репертуару якісь вистави, які базуються на російській культурі, — це ще далеко не перемога. Треба на те місце поставити щось своє. До того ж Чернівці ближчі до європейських кордонів. Я тільки відкриваю для себе румунський кінематограф, який дуже цікавий. Румунія ближче, ніж Росія, але якийсь такий був високий паркан для сприйняття…

За словами Івана, війна — це не шахова партія, де після певного ходу зрозуміло, за ким перемога. Історія підказує, що остаточних перемог не буває, ми не знаємо, чи надовго вона. Найкращим сценарієм була б відсутність війни, що з таким сусідом, на жаль, неможливо.

Відомо, що Росія здавна нищила українську культуру й крала собі її надбання, але Іван наголошує, що варто відійти від образу жертви, повертати своє та голосно заявляти про себе. І йдеться насамперед про сприйняття самих себе:

— Мені дуже цінно, щоб оце сприйняття, що якась «велика культура» давить нашу «маленьку культуру», було розвінчане. Це не так. Ми не маленькі ні кількісно, ні якісно.