Росіяни України. Молокани. Хто вони?

Молокани — ті, що вживають словесне молоко, тобто читають Святе Письмо. Так вони пояснюють назву своєї духовної християнської спільноти, яка з’явилася в Тамбовській та Владімірській губерніях Російської імперії у XVIII столітті. Тоді імператор Петро I обмежив владу православної церкви та створив Духовну колегію, яка контролювала дії духовенства. Послаблення церковного впливу дало можливість людям самостійно читати і тлумачити Біблію. Різноманітні трактування Святого Письма спричинили появу нових духовних спільнот — хлистів, скопців, молокан, духоборів, суботників тощо. Так Російська імперія неочікувано для себе відтворила західноєвропейську Реформацію.

Надворі був 1823 рік. Православні негативно ставилися до новоутворених християнських спільнот, які відмовлялися від традиційних церковних таїнств, як-от хрещення та причастя, не визнавали церковну ієрархію та ікони. За правління російського імператора Алєксандра I, який був прихильником свободи віросповідання, молокани мали змогу виїхати (фактично — втекти) на землі тодішньої Таврійської губернії (нині — Приазов’я). Там вони будували нові молоканські поселення, не остерігаючись осудливих поглядів російського духовенства. А вже за пару років — 1825-го — новий імператор Ніколай I примусово висилав молокан на тоді ще малозаселений південь сучасної України, аби їхнє віровчення не ширилося імперією.

Молоканські сім’ї зупинилися у болотистій місцині, де перед тим короткий час мешкали інші старовіри — духобори. Вони також відмовлялися від традиційної церкви, а замість Біблії вивчали збірку псалмів та історій «Книга життя», складену лідерами спільноти.

На Приазов’ї молокани заснували селище Нововасилівка, яке назвали на честь першопоселенця та голови місцевої молоканської спільноти Васілія Чєрнова. Відтоді вони активно розбудовували селище, переїжджали туди вже великими сім’ями, звели школу і будинок для традиційних недільних духовних зборів.

Нововасилівка. Старожили

Нащадки старих молоканських родів зберігають історію Нововасилівки до деталей. Окрім сім’ї Васілія Чєрнова, у спогадах місцевих старожилів часто виринає постать Васілія Мазаєва, який прославився не лише у рідному селі. Він відомий тим, що займався вівчарством і вивів породу овець, яку весь світ знає як Мазаєвську.

Васілій Мазаєв залишив по собі будівлю, яка з 1860 року слугувала молоканській спільноті молитовним домом, за радянських часів — клубом, а згодом — будинком партійного районного комітету. Зараз у цій будівлі працює доросла та дитяча бібліотека з краєзнавчим куточком, де зібрана література про молокан на Приазов’ї та старі фото Нововасилівки.

Про життя перших молокан на Приазов’ї оповідають їхні онуки та правнуки. Леонід та Любов Петракови походять з роду, який перекочував з російського міста Рибінська Ярославської області до Мелітополя, а далі — до Нововасилівки. Леонід, старший з дітей, найкраще пам’ятає розповіді про те, як Петракови влаштувалися у селі:

— Коли вони (родичі. — ред.) приїхали сюди, тут не вистачало майстрів з обробки шкіри. Були мулярі, теслярі, а кушнірів не було. Вони знали, як дубити шкіру, побудували шкіряний завод, була своя шорня (майстерня з виготовлення шкіряних виробів. — ред.). Шили шуби, шапки, кожухи, збрую, одягали царя-батюшку. Двадцять два робітники було в шорні. Годували добре, одягали, взували, всіх робітників.

Спогади Леоніда перериває його сестра Наталія Попова (у дівоцтві — Петракова. — ред.), щоб розказати, як в ті часи брали робітників на шкіряний завод:

— Який їдака був — такий і робітник. Ось садять чоловіка, який наймається на роботу. Йому наливають борщ чи ще щось. І дивляться, як він їсть. Якщо їсть погано, то вже хазяйка шепоче хазяїну: «Поїв погано. З нього користі не буде».

Наприкінці XIX століття у Нововасилівці з’являються також цегельний та черепичний заводи, млин із газогенераторними двигунами та майстерні різноманітних ремесел. Разом із промисловістю розвивалося і сільське господарство. На кожну людину в сім’ї давали по дві десятини (приблизно два гектари. — ред.) землі. Позаяк молоканські сім’ї мали багато дітей, вони мали обробляти багато землі.

Тетяна Куцова, чиїх пращурів за наказом імператора Ніколая І вислали з Владімірської губернії на Приазов’я, стверджує, що молокани завжди були відмінними садівниками та землеробами. Багато хто з теперішніх мешканців Нововасилівки перейняв ці здібності від предків:

— Першочергово молокани — це землероби, скотарі, тваринники, бджолярі та садівники. Наприклад, місцевий мешканець Євген Жмаєв зараз займається тим, чим займались колись його предки. У нього шикарні сади. Усі нащадки молокан Жмаєвих та Голубєвих стали фермерами.

Молоканські сім’ї жили великими острівцями. Коли діти заводили власні сім’ї, то зводили будинок поруч із батьківським. Роботи всім вистачало, та молокани пишалися тим, що їм вдалося облаштувати оазу на пустирі. Із приходом радянської влади їхні великі господарства перетворилися з об’єкту гордості на об’єкт зневаги. У 30-ті роки XX століття Нововасилівка, як і решта сіл на Приазов’ї, потерпала від розкуркулення. Кожен місцевий молоканин мав хоча б одного родича, який у ті часи зазнав репресій. Сім’я Леоніда Петракова — не виняток.

— Всіх Петракових вислали в Караганду, на Соловки. Тітка Фрося розповідала, що її з чоловіком та сином Ванєю висадили з потяга на сніг, і він (син) так в санях і замерз. Вони натягли якусь палатку та топили день і ніч хвоєю, щоб самим не замерзнути. Ось так. Потім дядько Петро та тітка Фрося втекли із заслання під чужим прізвищем. Так вони й вижили. Всі інші загинули на засланні.

Радянська влада забороняла одну з найважливіших частин духовного життя молокан — збори. Щонеділі вони збиралися у молитовному домі двічі на день, та читали разом Святе Письмо, співали псалми. І хоч їхнє місце зборів не скидалося на традиційну церкву з банями та іконами, а віра відкидала обряди хрещення та причастя, молокани відчували загрозу, тому таємно збиралися у приватних будинках. За розповідями Любові Фефелової це неабияк повпливало на наступне покоління молокан.

— Нам за радянських часів уже цього (зборів. — ред.) не прививали. Батьки наші ще ходили на збори, бо батько в мене 1908 року, а мама — 1913-го. А я народилась 1951 року, ми вже були радянськими дітьми, їздили по (піонерських) таборах. Зборів у нас вже не було, все змінювалося.

Сьогодні у Нововасилівці традиційно проводять недільні збори. Лиш ходять туди близько 30 молокан, більшість з яких — літні люди, для яких ця традиція не переривалася. У селі діє також баптистська церква, до якої перейшли кілька молокан. Основна різниця між двома духовними спільнотами — обряд хліболамання, або ж причастя, якому баптисти, на відміну від молокан, слідують. Віднедавна у селищі з’явилася також греко-католицька церква, та більшість молокан, народжених у радянські часи, обирають православну, дарма що самі не хрещені.

Тетяна Куцова, як і Любов Фефелова, збори духовних молокан-християн ніколи не відвідувала, тож цю традицію наступним поколінням передати вже не зможе. Натомість у 2006 році декілька молокан, серед яких була й Тетяна, заснували культурне товариство «Русь» з метою відродити традиції молоканства, популяризувати цю культуру і передати її дітям. Тетяна стала його очільницею.

Рускій дом

Згодом до товариства долучилися й інші мешканці Нововасилівки. Спільно вирішили створити музей, де зібрали усе про історію села та молоканську культуру. Під музей орендували старий будинок, зведений у 1864 році місцевим промисловцем Калмиковим, який володів млином із газогенераторними двигунами. Тетяна розповідає, як вони рятували будівлю історичного значення від руйнування:

— Цей будинок спочатку побудували для проведення молодіжних молоканських зборів. Сюди приходила молодь віком 18–25 років на богослужіння. Коли його хотіли зруйнувати і розпродати на будівельні матеріали, ми звернулися до сільської ради з проханням здати нам його в оренду. Таким чином ми вирішили тут відкрити музей.

У відремонтовану будівлю односельці зносили предмети побуту, якими користувалися ще їхні пращури. Окрім побутових речей приносили й художні роботи. Картин місцевих майстрів було достатньо, щоб відкрити цілу виставковкову залу. Так у Нововасилівці постав музей побуту першопоселенця «Рускій дом».

— Тут не тільки живопис, тут є і графіка, і вишивка, і петриківський розпис. Наш односелець Сергій Симонов закінчив училище народних ремесел в селі Петриківка. І зараз він наших молоканських діток вчить розпису.

На стінах висять картини колишнього керівника та вчителів місцевої художньої школи. У музеї часто проводять екскурсії для учнів, зокрема місцевої школи «Гармонія», якою молокани дуже пишаються. Вони віддавна приділяли особливу увагу освіті. Кожен вчився писати та читати за допомогою Біблії. Саме тому наступною після житлових будинків у селищі побудували школу.

За виставковою залою — найінтерактивніша кімната в музеї — бабусина. Перед тим як зайти до неї, Тетяна ставить дітям лінгвістичне питання:

— Яка зменшувально-пестлива форма слова «комната»? Ну вони звичайно мені кажуть: «КОмнатка» Я відповідаю: «А молокани говорять комнАтка».

Найстаршому поколінню завжди виділяли затишну, тиху кімнату в кінці будинку, подалі від побутового шуму та гучних святкувань. На бабусиному ліжку обов’язково була перина, кілька великих подушок та думочка (маленька подушка під щічку). Діти проводили багато часу в бабусиній кімнаті, тому у великій дерев’яній скрині завжди зберігалися цукерки або шматочки цукру.

Добросусідський чай

В останній залі музею завжди смачно пахне і звучить весела пісня. Тут приймають гостей. Молокани дружать із жителями сусідніх багатонаціональних сіл, серед яких болгари, албанці та греки, і часто запрошують їх на теплі зустрічі за чаєм. Традиційні посиденьки перетворилися на фестиваль «Добросусідський чай», якому вже шість років.

— Національно-культурні товариства, створені на території Приазов’я, приїжджають до нас в гості. Ми разом збираємо цей чай. Албанці привозять висушені квіти нагідок, болгари привозять чайну троянду, ми сушимо ромашку та липу — от і виходить чай. Влітку готуємо. В грудні збираємось, п’ємо чай, веселимося. Співаємо болгарських пісень, танцюємо хоро (національний болгарський танець-хоровод. — ред.), з молдованами та албанцями спілкуємося.

Молоканське чаювання не минає без традиційних смаколиків: блінців та рваних пишок. Блінцами молокани називають тоненькі млинці, приготовані на молоці. Господині точно знають, що з літру молока вийде 53 млинці, та майстерності досягає та, якій вдається приготувати 64 тонесеньких млинці. Після того як їх посмажили на пательні, млинці складають один до одного, заливають сметаною та відправляють у духовку.

«Круглі, як сонце» рвані пишки молоканки готують на кефірі і також смажать на пательні.

— Поки вони гарячі, треба їх швидко розірвати на шматочки різного розміру і вкинути у керамічну макітру, на дні якої вже вершкове масельце лежить. Пишки викладаються шарами, а згори тонуть у домашній сметані. Вони такі м’якенькі, повітряні, смачні, за вуха не відтягнеш!

Молоканська локшина

Молокани понад усе люблять домашню локшину. Нововасилівські жінки готують її на яйцях та борошні, без солі та води. Головний секрет молоканської локшини — не в інгредієнтах, а в самому процесі приготування, який зберігся в селі з давніх-давен.

— В руках — качалка, дощечка, ножик. Завжди знаю, в який двір до кого йти. Приносять яйця, приносять борошно, і господиньки стають до роботи. Зазвичай тісто замішувала одна жінка, старша, бо в неї більше досвіду. Одні руки тісто замісили, а інші вже розкочують.

Ідеальну товщину розкачаного тіста перевіряли по скатертині стола. Якщо крізь тісто видно орнамент скатертини, тоді воно готове до наступного етапу. Далі тісто складають у багато шарів та нарізають тонкими смужками, потім висушують. Локшину подають з м’ясом. Молокани надають перевагу птиці, адже їхня віра не дозволяє вживати свинину.

Молоканки самостійно організовують благодійні акції. Четвертий рік поспіль в перший день Масниці жінки проводять акцію милосердя. Вони готують свої славнозвісні блінці і їдуть у лікарні привітати всіх із приходом весни. Вважають, що таким чином відроджують старий слов’янський звичай:

— Перший млинець віддавали пташкам і найнужденнішим: вбогим, сиротам, немічним.

У Нововасилівці відзначають також День врожаю. Односельці прибирають територію навколо «Руського дому» та готують залу до благодійного обіду. Всі охочі приходять почастувати локшиною та борщем. Після обіду активісти та активістки розвозять їжу нужденним.

Співи. «Райська птаха»

Однією з давніх молоканських традицій є співання псалмів. Виконання таких творів вважається одним із найскладніших частково й через те, що їх ніколи не записували і не співали по нотах. Старше покоління передавало їх по пам’яті молодшому аж до часів Радянського Союзу. Любов Фефелова жалкує, що, як була дитиною, не перейняла ці знання від матері. Вона навчилася псалмуванню через багато років, коли почала співати в ансамблі «Райська птаха».

— Ми розписували псалми на листочку А4 по рядках, по звуках: тут точка, тут тире, тут знак оклику, тут тягнути, тут не тягнути. Потім старі сідають і співають зовсім по-іншому. Ка-ра-ул! І так, потихеньку-потихеньку, ми до них звикли, а вони — до нас і почали вчити псалми і старі молоканські пісні.

Ансамбль створили у 2008 році члени товариства «Русь» і назвали на честь однойменної пісні, яка стала їхньою візитівкою.

Вивчивши старі молоканські пісні та псалми, «райські пташки» почали відвідувати місцеві та міжнародні фестивалі. Найбільшою гордістю для них стала участь у міжнародному фольклорному фестивалі «Троїцькі хороводи» 2011 року в Орловській області Росії, де вони представляли Україну.

Крім духовних, ансамбль співає українські та російські народні пісні. У репертуарі навіть є двомовні твори, де в одному куплеті співають «на городі огірочки», а в другому вже — «в огороде лук зеленый».

З початком російсько-української війни ансамбль припинив поїздки у Росію, хоч їх знову запрошували на фольклорний фестиваль. Вони часто їздять Приазов’ям і співають разом із представниками інших національних спільнот регіону. З болгарами співають болгарські пісні, з молдованами — молдавські. Зараз ансамблем керує Любов Фефелова, що сама походить із багатонаціональної родини.

— У нас старший зять був болгарин, невістка — молоканка, далі у нас є ростовський козак з Семибалок Ростовської області, мій чоловік — (приазовський) грек, і у молодшої сестри чоловік з Уралу.

Нововасилівські молокани радіють такому етнічному різноманіттю краю і вважають Україну своєю Батьківщиною. Їхня Україна — це Нововасилівка.