Зберегти мосяжництво Карпат

Share this...
Facebook
Twitter

Мосяж — так віддавна називали латунь на Гуцульщині. Родинні династії карпатських майстрів-мосяжників століттями робили з неї гуцульські топірці, ключі, пряжки. Топірці або бартки й досі є невід’ємним атрибутом гуцульської коляди, яку, як і мосяжництво, тут намагаються зберігати. Мосяжник з села Брустури Назар Габорак зберігає унікальне ремесло, яким жили ще його прадіди, і готовий ділитися своїми знаннями з іншими.

У карпатському селищі Кути, поблизу Косова, вирує своє нічне життя. Уже не перший десяток років тут щотижня проходить нічний базар виробів народного мистецтва. Браму відчиняють опівночі. Майстри займають свої місця, які давно вже розподілені, і стоять так до шостої або сьомої ранку. Після вдалого торгу вони роз’їжджаються по домівках, а сувеніри звідси потрапляють на різноманітні ярмарки для туристів в Україні та за кордоном.

Узимку продавців і покупців тут значно менше, ніж у теплу пору. Єдиним способом зігрітися тут є гарячі чай чи кава. Однак для багатьох цей базар — чи не єдиний спосіб заробітку. Гуцульські майстри — від ліжникарів і вишивальників до ложкарів — часто можуть сподіватися на прибуток від своєї справи лише за рахунок туристичного інтересу до Карпат. Ймовірно так сталося тому, що раніше ремесла мали велику практичну цінність, а тепер набули скоріше «сувенірного» значення. Через це більший успіх зараз мають ті, хто зміг пристосуватися до умов часу і створити власний бренд в інтернеті, решта ж мають покладатися на перевірені часом, але й пов’язані з більшими труднощами, шляхи збуту власних товарів.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Народний майстер Назар Габорак уже сімнадцять років поспіль регулярно їздить на нічний базар у Кутах. Каже, що з його села, Брустури, туди також їздить багато майстрів з оберегами, ложками тощо. Проте він — єдиний на весь базар мосяжник.

Мосяжництво в Карпатах

Мосяжництво — виготовлення зі сплавів кольорових металів (мідь, латунь, бронза) різноманітних виробів, а також різновид художньої обробки цих металів. Це ремесло здавна існувало в різних регіонах України й донині збереглося на Гуцульщині. Саме слово «мосяж», від якого і походить назва ремесла, словник визначає як іншу назву латуні. Але в Карпатах так називають сплави міді, олова, цинку та бронзи в різних комбінаціях. Виготовлення прикрас, предметів побуту, зброї з різних металів ще в ХІХ столітті було поширене, фактично, в усіх регіонах України, однак найбільше розвинулося і набуло впізнаваності саме в Карпатах. Тут працювали династії мосяжників: справа передавалася в родині від покоління до покоління. Зараз майстрів лишилося в Україні кілька. Є ті, хто через поважний вік уже нічого не виготовляє. Інші ж покинули справу через складність та шкоду для здоров’я. Прадід та дід Назара Габорака працювали саме у цій техніці.

Бартки — сімейна справа

Свій перший топірець Назар зробив у 16 років. До того він допомагав у майстерні своєму дідусеві Федорові Шмадюку й заодно вчився. Дідові нині 84, він вже не майструє, як і його рідний брат — теж мосяжник у минулому. Коли Назар закінчив школу, то пішов на роботу до художнього комбінату, де колись працював дід. Згодом комбінат занепав, і майстер почав продавати свої вироби самостійно. Крім своєї родини Назар знав ще одного мосяжника, друга його діда, — Романа Стринадюка з Косова. Каже, що той був відомим майстром, але по його смерті ніхто з нащадків мосяжну справу не продовжує.

— Я мосяжництвом займаюся з малого. Дідо робив топірці, прадід робив топірці — і так це споконвіку пішло. Зараз багато майстрів залишили цю справу, а я хочу продовжувати, бо мені цікаво. Люблю цю роботу. Хотя би шоб не зникли традиції, не зник сам процес мосяжництва.

Найбільше Назар любить робити саме бартки — традиційні гуцульські топірці. Схожі атрибути є і в поляків, румунів та чехів, але, каже Назар, дерев’яні, а не металеві. Гуцульські бартки віддавна мали і практичну, і ритуальну цінність: без такого топірця, наприклад, гуцули не могли вступити до лав опришків і навіть оженитися. Бартки також зручно було використовувати в мандрах: пастухи відганяли ними вовків, спиралися для відпочинку на довгі топорища (ручки. — ред.). Колядники у давнину також ходили з топірцями, а ще з трембітами, рогами. Зараз ця традиція найкраще зберігається у Криворівні та Верховині, тому на свята більшість замовлень Назар має саме звідти.

— Різновидів барток є дуже багато. Є з орнаментом, з такою різьбою сухою, ну, просто відлитий і відшліфований. Є суто почоканені топірці, які не мають ніякого кольору. Щодо орнаменту, то тут уже що душа бажає: чи пташка може бути, чи дракон, чи змія, чи коник. У кого на що хватає фантазії.

У Назара є улюблений топірець. Майстер навмисне не завершує роботу над ним. Пояснює, що часто приходять люди й хочуть купити те, що не продається. А якщо виріб лишати незавершеним, то ніхто й не купляє. Не віддасть ні за які гроші мосяжник і кілька барток, які зробили ще його дід та прадід. Одному з виробів 120 років. Він навіть не з латуні, а з алюмінію. Іншим — приблизно по 60-70.

Назар Габорак показує ще одну свою роботу. Топірець оздоблений шматочками кольорової пластмаси, кольоровим деревом та пацьорками (скляні намистини. — ред.).

— То інкрустація по дереву йде. Колись цим тоже пробував займатисі, робив тарілки, бо в мене тато інкрустацію робив. Але чогось більше мені пішло по мосяжництву, ніж по дереву. Хотя вмію і то робити. Зробити можу, але не хочу.

Вартість топірця залежить від рівня складності роботи. Ціна стартує від трьохсот і може сягати двох тисяч гривень. Назар частіше робить прості бартки, бо вони дешевші, тому їх купують охочіше. Якщо ж потрібен ексклюзив, то треба замовляти завчасно. Іноді майстер отримує нестандартні прохання — наприклад, відреставрувати вже готову бартку або зробити копію старої.

Процес творення

Основою для виготовлення топірців є литі заготовки. Спочатку треба виточити дерев’яну форму, потім зробити її глиняний відбиток, потім цю глину випалити і в готову форму заливати розплавлений метал, аби той застигав. Саме тільки створення форм займає до двох тижнів. Якщо ж форма матиме дефект, то треба починати все наново. Раніше гуцули виготовляли таким способом ключі й металеві пряжки для ременів.

— Час — гроші. Ти вкладаєш свій труд. Не в раз все виходит так, як хотіло би си. Це є метал. З металом дуже важко працювати.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Згодом майстер відчищає, відбиває та обпилює металеві заготовки. Каже, що під час роботи — завжди купа пилу й шуму. Коли заготовка має форму, тоді роззначує виріб і наносить орнамент.

— Орнаменти на бартках переважно геометричні. Чогось так споконвіку. Трикутники, кола. Я використовую різні візерунки. Що прийде в голову: щось пробую, вироблєю, а потім уже використовую у чоканці.

Далі майстер наточує лезо топірця. Виріб готовий на третину. Настав час виготовити для нього топорище. Мосяжник бере палицю й починає обтесувати її. Після цього ретельно шліфує та фарбує майже готове топорище в темно-коричневий.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Доки фарба сохне, майстер знову сверлить і вибиває молотком, шліфуючи лезо топірця. Припасовує готове топорище. На неї накладає бляху та вирізає за формою. Прибиває її до руків’я, шліфує та робить візерунки.

— Будемо врізати бляху на топорище. Бляха в нас є приготовлена. Будемо колоти топорище. Тепер будемо чеканити бляху. Ось і в нас є готове. Треба покрити лаком.

Майстер розповідає, що по одному топірцю ніколи не робить. Зазвичай одночасно виготовляє два, три або й п’ять. Топірці виходять схожими на золоті. Назар використовує латунь та бронзу з домішками олова та алюмінію. Якщо добре відполірувати виріб із такого сплаву, то матеріал не тільки має гарний вигляд, а й довго зберігається і не окислюється.

Залишитись у традиції

Зараз майстрів-мосяжників в Україні можна перерахувати на пальцях однієї руки. Хоча колись, як каже майстер, їх було багато: у кожному художньому комбінаті близько тридцяти. Така кількість не перейшла в якість, адже за радянських часів стерлася традиція передавати мосяжницькі знання. Тому зрештою не залишилося нового покоління, яке б підхопило їхню справу. А старі майстри вже не мали сил продовжувати через небезпеку для здоров’я. Стружка і пил, які утворюються при обробці металу, можуть серйозно пошкодити органи дихання, зору, і цей згубний вплив накопичується з роками.

— Це дуже шкідлива робота. Колись, в художньому комбінаті, виходили скорше на пенсію, бо працювали з важкими металами. Все в оцих порохах.

Складним ремесло є і через його малу оплату. Майстер сам має займатися своєю «рекламою», щоб його вироби знали і купували. Назар каже, що не хоче продавати в Інтернеті — мовляв, кому справді треба, той знайде і так. Так само по-філософськи він ставиться й до того, щоб учити когось мосяжництву:

— Прийде час, хтось захоче, то, може, навчу. Лиш треба хотіти, це треба любити, аби си навчити. Просто так показати можна, але це треба вникнутись душев, аби почати робити. Час навчання залежить від самої людини. Я з маленького учуся і дотепер.

Майстер сподівається, що його справу хтось все-таки продовжить. Можливо, це зробить його син, але він поки ще малий. Хоча Назар каже, що хотів би для своєї дитини не такої важкої та шкідливої праці.

Назар пояснює, що для нього мосяжництво — це і ремесло, і творчість. Він хоче зберегти його в історії, оскільки невідомо, чи хтось продовжуватиме традицію, чи мосяжництво можна буде знайти десь, крім підручників. Важливо зафіксувати не тільки технологію як таку, але й спосіб її побутування в народі, від майстра до майстра.

— Народний майстер — той, який займається народною творчістю. Все, шо було в побуті, в народі, чим люди жили і тому подібне. Я думаю так. Народного майстра люди визнають самі. Не майстер себе визнає, а люди — майстра.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Інтерв’юер:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Марія Масюк

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Анастасія Гулько

Коректорка:

Олена Логвиненко

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Юлія Безпечна

Діана Горбань

Вікторія Кравчук

Анна Сильман

Фотографиня,

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Оператор:

Павло Пашко

Олег Марчук

Оператор коптера:

Павло Пашко

Сергій Коровайний

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Сценаристка:

Діана Горбань

Транскрибатор:

Віктор Перфецький

Транскрибаторка:

Діана Стукан

Марія Холошнюк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик