Як Олександрівка чинила опір окупації

19 квітня 2023
Share this...
Facebook
Twitter

Російські війська принесли в село Олександрівку смерть і розруху, а натомість забирали пральні машини й унітази. Цей населений пункт розташований орієнтовно за 40 кілометрів на захід від Херсона, на березі Дніпровсько-Бузького лиману. Олександрівка відома зокрема через близькість до мальовничих Станіславських круч, що височіють над водоймою. У 2017 році ми знімали історію про розвиток туризму в цьому регіоні, яким опікується активний місцевий мешканець і волонтер-оператор Ukraїner Олег Марчук. У листопаді 2022 року ми зустрілися з ним в деокупованій Олександрівці й довідалися, як село опиралося російським загарбникам.

Із початком повномасштабної війни в Україні ми документуємо воєнні злочини російських окупантів і записуємо оповіді очевидців про героїчний опір українців. Матеріали цієї експедиції можна побачити в документальному серіалі «Деокупація», а згодом вийде друком і збірка репортажів «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Історія з села Олександрівка, що перебувало під окупацією близько семи місяців і було звільнене 10 листопада 2022 року, — одна із понад двадцяти, що ввійшли в це видання. Автор книги — засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій — дає змогу бути почутими простим українцям, яким довелося пережити окупацію.

Олег. Із громадського активіста в партизани

— За останні два дні підірвалося двоє саперів. Там усе: розтяжки, [протипіхотні] міни «лєпєсткі» — і ніхто не знає, де саме що лежить. За вісім місяців, поки нікого не було, все заросло травою.

Так дорогою до рідної Олександрівки описує ситуацію Олег Марчук. Він також був героєм нашої історії про каякінг поблизу Станіславських круч. Олегу 39, якийсь час він працював у Кривому Розі, але зрештою повернувся додому. Роками будував бренд цієї місцевості й намагався розвивати її туристично. Був власником кемпінгу та прокату каяків під назвою «Скелька Тур». Саме так — Скелькою — називалося античне грецьке поселення, що входило в Ольвійську хору (околицю грецької колонії) і, вірогідно, було одним із найбільших її поселень тут. Це місце стало знаменитим іще й завдяки українському гурту «Скрябін», який зняв кліп до пісні «Місця щасливих людей» на кручах, що височіють над Дніпровсько-Бузьким лиманом (іноді їх також називають Херсонськими горами). Звідси не видно іншого берега, але це ще не море, тут рідко бувають великі хвилі. Довкола багато заплав, тож каякінг мав би бути надзвичайно розвиненим. Утім, Олег взявся за це одним із перших.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Памʼятаю, як ми зустрілися вперше. Це було під час експедиції Ukraїner Таврією чотири роки тому. Тоді Олег за кілька годин вивалив нам усе, що знав про ці місця. Він загалом говіркий, схильний сперечатися та гнути свою лінію. Зосереджується на «зраді», але її тут справді немало. Місцева влада ніколи не підтримувала його ініціативи з розвитку місцевого туризму, ба більше — Олег із другом Андрієм, з яким взялися за справу, часто наштовхувалися на різкий опір. Частково через те, що малі локальні спільноти в Україні переважно надто консервативні. Але річ ще й у прямоті самого Олега. Зміни місцевих спільнот — це завжди складна дипломатія, а Олег — не зовсім дипломат. До його проєктів долучалися небайдужі, але далеко не всі.

Дорога, вздовж якої над Дніпровсько-Бузьким лиманом височіють ті самі кручі, пролягає між селами Станіслав і Олександрівка. А вздовж неї — стовпи електропередач, на яких майже на кожному написане імʼя та прізвище Олега та якісь обра́зи.

Олег також є адміністратором фейсбук-групи «Село Олександрівка». Останнє повідомлення перед повномасштабним вторгненням — його, про графік вивозу сміття у лютому. І перше після вторгнення — теж його: про опір, який можна чинити окупантам. Згодом фейсбук такі інструкції видаляв: «через розпалювання ненависті». Із початку квітня у цій групі багато повідомлень від немісцевих людей: одеситів, киян і львівʼян. Шукали своїх братів, синів, чоловіків та друзів. Десятки людей зникли безвісти саме в Олександрівці.

А колись Олег часто публікував у цій групі власні фотороботи. Його знімки з коптера вражали навіть тутешніх мешканців, змушували трохи переосмислити своє ставлення до місця, де вони живуть, подивитися на нього з інших ракурсів і навіть полюбити. Одна з таких фотографій стала обкладинкою книжки Ukraine from above нашого видавництва.

А тепер Олександрівки практично не існує. Після місяців важких боїв у селі майже немає цілих хат. Олег теж залишився без власного дому, без свого кемпінгу та прокату каяків, але радий, що живий. Ми їхали забирати Олега через кілька днів після того, як стало можна заїжджати до звільненої Олександрівки. Тепер, як частково і під час окупації, він тимчасово живе під Миколаєвом. Його хата знову з видом на Дніпрові кручі, тільки дуже далеким. Звідти до Олександрівки на каяках можна сплавитися за кілька годин. Утім, нам треба їхати автівкою, і це майже вдвічі довше.

Зустрічаємо Олега на порозі хати, де він нині живе, усміхненого. Учора він уперше після деокупації побував у рідній Олександрівці. Відколи ми бачилися востаннє, здається, він посивів. Утім, у нього таке ж довге волосся, зібране у хвостик. Показує календар із фотографією свого авторства, який знайшов у домі товариша. На світлині — Хаблівський задній маяк, неофіційний символ півдня України. Біля нього часто проводили різні відеозйомки, фотосесії, його силует доволі впізнаваний: маяк, що одиноко стоїть у безкрайому полі. Багато хто знає лише цей, задній, маяк із трьох Хаблівських (є ще середній, що на березі Дніпровсько-Бузького лиману, і передній, що посеред цієї водойми). Вважалося, що російські війська зруйнували обстрілами саме задній Хаблівський маяк. За кілька годин ми, вже разом із Олегом, його проїжджаємо. Зупиняємося зробити фото та сповістити тих, хто переймався: маяк уцілів!

Стоїмо на ґрунтовці, якою ледь проїхали на повнопривідному бусі, а трішки збоку, в полі, — підірваний військовий пікап українських захисників. Біля нього кілька військових і священник. Схоже, наїхали на міну. Олег коментує, що крім полів, кожна десята хата в Олександрівці замінована. А ми туди ще навіть не доїхали.

Олег згадує найпершу партизанську операцію, в якій йому вдалося взяти участь:

— Коли росіяни підійшли до села, то вперлися в канал, за яким їх не було видно. Ми з погранцами (прикордонниками. — ред.) піднімаєм дрон — а вони в 300 метрах від села: тридцять вантажівок, купа бетеерів. Ми з дрона скоригували арту на дві їхні групи. Вони полишали БК (боєкомплект. — ред.) і звалили. Ми тоді їх там три дні кошмарили. На третій день з їхнього забутого АГС (автоматичний гранатомет на станку. — ред.) ми обстріляли їхні два «Тігра». Вони вже не поверталися на наступний день, і ми шістьома машинами за три ходки вивезли БК й передали ЗСУ.

Дамба життя і смерті

Назустріч їде позашляховик. Олег махає пасажирам, а нам пояснює: «Пацани, шо партизанили, на Київ їдуть зараз».

Один із них, доброволець Федір, був поранений під Іловайськом ще у 2014-му. Із перших днів повномасштабного вторгнення вони разом із Олегом організовували групу коригувальників та налаштовували мережу спротиву серед місцевих. Федір та колеги зупиняються, підходять до нас обійматись. Довго стояти тут не виходить, дме сильний вітер, та й хлопці поспішають. Встигають трохи розповісти про тутешню роботу:

— Ми ці поля прекрасно знали, бо полювали на них, знали прив’язки (мітки. — ред.), і таким чином передавали ворожі позиції. Хати наші розграбовані повністю, нема нічого, пусті стіни залишились. Майно пошкоджене, авто викрадене.

Хлопці обіцяють привезти з Києва котячого корму. Олег зо дня на день чекає кілька тонн собачого з Одеси. Він підгодовує бродячих тварин Олександрівки, приїжджаючи до рідного села з кормом та гуманітарною допомогою. Прощаємося з хлопцями, а Олег продовжує розповідати про Федора:

— Він сім’ю вивозив зранку. Щойно заїхали на дамбу (на виїзді з села. — ред.), [окупанти] їх почали крити з міномета. Міни доганяють, а вони — [їдуть] на всіх парах. Доїхали до краю дамби, як [бачать], їде жінка на велосипеді: з двома дітьми і з речима — евакуйовуються. Федір спинився і крикнув їм, щоб заскакували до машини. А велосипед так і залишився.

Їдемо по відкритому полю, гуляє вітер. Такий простір ускладнював наступ російських військ на Миколаїв: усе прострілюється, усе до найменших деталей проглядається. Але це потім сповільнювало й контрнаступ ЗСУ в бік Херсона, Олександрівки та Станіслава. На розвідку тут ходили невеличкими групами прибережною територією та балкою. Олег розповідає, що іноземний добровольчий підрозділ Dark Angels працював тут, у полях, постійно. За голову одного з їхніх добровольців росіяни обіцяли шістдесят тисяч доларів. Ті, вбиваючи тут російських загарбників, залишали на їхніх тілах візитівки Dark Angels і виходили непоміченими.

Повз нас проїжджає таксі. Таксі! Тут, на щойно звільненій від окупантів території, у багнюці, по якій їдемо полями, оминаючи головну дорогу, що може бути заблокованою або замінованою.

Далі — дамба, яку під час окупації називали по-різному: і дамбою життя (бо це була єдина можливість виїхати з Олександрівки), і дамбою смерті (бо загарбники розстріляли багато цивільних, зокрема волонтерів). Досі невідомо, скільки людей там загинуло.

Кілька штурмів дамби українськими військами завершилися фатально. Наші сили були розбиті. Олег згадує, що дамбу прострілювали з перших днів повномасштабного наступу — з мінометів, що стояли в полі. Перший гуманітарний коридор із Херсона проліг через Станіслав та Олександрівку, але проїхати було неможливо. Колони складалися з тисяч людей. Олегу часто телефонували, аби впевнитися, чи безпечно їхати через дамбу, чи, бува, не почався ворожий обстріл.

— Коли орки (російські військові. — ред.) зайшли вперше, вони за нами (партизанами. — ред.) ганялися до лиманів, у бік Миколаєва, на танках, бетеерах. У цей момент мені телефонують знайомі, шо їдуть зі Станіслава в бік Миколаєва з дітьми, трьома машинами. Наказав їм сховатися: танки ж по трасі, — згадує Олег.

Це трапилося орієнтовно 16–17 березня. Російські військові прорвалися, але ще не окупували село. До того моменту в Олександрівці стояв перший на шляху з Херсона український блокпост, що зустрічав тих, хто виїжджав із окупації. Люди заїжджали колонами й плакали, побачивши наших військових. Двадцять восьме березня стало останнім днем, коли можна було виїхати з Херсона через Олександрівку.

Мама й бабуся Олега пробули всю окупацію в селищі Білозерка. Село всього в кількох кілометрах від Херсона опинилося під окупацією майже одразу. Олег згадує, як послав машину по них. Але тоді Білозерку не обстрілювали, і його рідні вирішили, що безпечніше буде лишитися. Переконати їх посланцям не вдалося, а звʼязатися з Олегом не було можливості — російські загарбники саме тоді заглушили звʼязок. Він пробився через два дні, тоді Олегу вдалося дізнатися: родичам «прилетіло» в город. Осколок пробив вікно, піаніно, двері, і застряг у сусідній кімнаті. Тепер мама вже сама набирала Олега: «Забирай нас!».

Це було 27 лютого, і наступного ранку Олег намагався прорватися до Білозерки з військовими, «Госпітальєрами» та Червоним Хрестом, але вже не вдалося. Він показує відео, яке записав кілька днів тому в рідних: лежача бабуся плаче від радості його бачити знову, мама плаче, а він стає навколішки, щоб обняти бабцю.

«Госпітальєри»
Український волонтерський медичний батальйон, що бере участь у російсько-українській війні з 2014 року. Надає першу медичну допомогу та евакуює поранених українських воїнів.

Допомагати військовим, ховатися від обстрілів

Олег був у «розстрільних» списках рідної Олександрівки: громадський активіст, із перших днів повномасштабної війни «літав» коптером із прикордонниками в розвідку, коригував у полях вогонь. Тутешні друзі радили йому виїхати, бо хтось із односельчан точно здав би. Убили двоюрідного брата Олега, який мав таке саме прізвище. Вони з Олегом не були надто близькими. Обставини смерті чоловіка досі не з’ясовані. На момент нашого приїзду в Олександрівку цивільне авто, в якому він загинув, стояло розстріляне. Автівка чужа, не його, промаркована літерою «Z» — неясно, чому брат Олега їхав нею.

Олег мав власну мережу контактів. Був спільний чат, у якому збирали всю інформацію та через який наводили артилерію. Усе це було ризиковано, та до спротиву долучилася навіть 15-річна дівчина, яка весь час коригувала і знімала на відео та фото переміщення російської техніки.

Говоримо з Олегом про те, наскільки неочікувано раптовою виявилася деокупація та якими не підготовленими до неї були люди. З одного боку — всі місяцями працювали на перемогу і чекали повернення своїх земель. З іншого — це сталося настільки раптово, що дехто розгубився. Для багатьох зʼявилася можливість виїхати з Олександрівки чи, навпаки, повернутися. Але чи варто повертатися, якщо в селі практично не залишилося жодного вцілілого будинку? Чи починати щось відновлювати, якщо з іншого боку Дніпра, за кількадесят кілометрів звідси стоять російські військові? Чи скоро зʼявиться тут якась інфраструктура? Чи поновиться мирне життя? Усі ці запитання постали перед тими, хто місяцями чекав на перемогу, хоча б таку, локальну, але не встиг подумати, що робитиме після неї.

Відео та фото початку повномасштабного вторгнення в Олега не збереглися, бо він загубив телефон 28 лютого під обстрілом, що застав його на фермі поблизу Олександрівки. Цей перший мінометний обстріл, під який він потрапив із товаришами-партизанами, тривав понад дві з половиною години. Вони встигли відійти і ховалися у скелях, поки над ними літав російський безпілотник «Орлан».

— Ми його чуєм, бачим, він по нас коригує, ш-ш-ш, по вісім залпів. Це був найбільший жестяк, — згадує.

У той самий день друг Олега, Сергій із Кропивницького, їхав повним речей мікроавтобусом у Станіслав, що вже був окупований. Прямував до дружини. На тій самій дамбі життя та смерті жінка вийшла з автомобіля й підняла руки, показуючи, що вона неозброєна. Окупанти її відразу ж застрелили, а в бус «прилетіла» міна, через що машина зайнялася. Сергій вижив, йому посікло спину й ноги. Він випав із кабіни й почав повзти, а потім — бігти, і біг майже 20 кілометрів. Так урятувався. Дорогою його просили про поміч інші цивільні, які вже не могли пересуватися, але Сергій, сам поранений, не зміг нікому допомогти.

Берегти пам’ять, не жаліти окупантів

На вʼїзді в Олександрівку з обох сторін — російські окопи й розбиті блокпости. На одному такому пункті — одразу два дорожні знаки: на тому, що лежить на землі, «Олександрівка» виправлена фарбою на «Александровка». А другий — «Олександрівка» — висить на чільному місці.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Заїжджаємо на територію кемпінгу. Там Олег тримав кількадесят каяків, які чудом збереглися. Будинок і територію навколо нього всього рік тому орендували в іноземця з Саудівської Аравії, який колись купив тут декілька будинків, що стояли пусткою. Олег мав багато амбіцій, розробив 3D-модель майбутнього відпочинкового комплексу з кав’ярнею, терасою та кількома номерами. Тепер невідомо, що з цим робити. Каяки, які трохи посікло осколками, Олег вирішив забрати й підлатати. Згадує, що сезон 2022 року відкрили 21 лютого. Того дня була сонячна погода, тож дістали з друзями каяки й вирішили поплавати попри те, що зима. А за три дні почалася повномасштабна війна.

Зупиняємось у центрі села біля школи, що слугувала бункером для українських військових щонайменше до кінця березня. Вони опинилися тут в оточенні, частину бійців вдалося вивести завдяки успішній нічній операції. Зараз школа — це суцільне згарище й руїни. У першій експедиції Ukraїner на південь, що була кілька років тому, ми ходили сюди на шкільну дискотеку. Без камер, просто відчути атмосферу. А в Олега тут своя історія: на місці школи колись стояв будинок його прадіда і прабаби. Двори́ще, де зараз залишки навчального закладу, належало його роду, в них тут був сад і город. У 1986 році родині дали нову ділянку з новим будинком, а цю забрали під школу.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення ми з командою Ukraїner випустили історію про Христину Буній із міста Надвірна, яка досліджує карпатський край, збирає старі фотографії та сканує їх. Вона також волонтерила в Ukraїner (як дизайнерка), а згодом почала власний дослідницький проєкт Carpathian Cult. Олег був одним із операторів, коли ми знімали історію Христини. Це надихнуло його почати щось схоже і про власні землі. У січні 2022-го він анонсував ще один свій проєкт — Pivden’ Cult, у якому також почав збирати старовинні фотографії та фіксувати історію свого краю.

Заїжджаємо до Олега в гості. Він живе на маленькій бічній вулиці. Я думав, що впізнаю цю дорогу з заплющеними очима, але не тепер. Усе заросло, будинки потрощені — впізнавати вже майже нічого. Зупиняємося біля хати Олега. Вона формально ще існує, але в ній немає вікон, даху. Одна з перших речей, яку знаходить і забирає Олег у машину — старий сканер, яким він сканував старі фотографії села. Заглядаю в кімнату, де ми ночували якихось кілька років тому, а там зірвана підлога і лежить лопата — вочевидь, окупанти намагалися вирити окоп. На кухні в Олега — душова кабіна, пралка. Не факт, що, простоявши в хаті без даху, під постійними опадами, ця пральна машина коли-небудь запрацює. Імовірно, російські окупанти, які тут жили, просто не встигли її забрати.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Це їхня дивовижна особливість: завжди конче потрібні речі, пов’язані з гігієною. Здається, я знаю, чому, але все ж зверніть увагу. Саме росіяни «окуповують» усі туристичні узбережжя: Балі, Греція, Кіпр, Ізраїль, Єгипет, Туреччина. Готелі без росіян на будь-якому курорті — як додаткова послуга. Може, тому їм такий важливий Крим? Росія — «імперія» з чи не найбільшою серед усіх країн береговою лінією, але є проблема: це здебільшого берег, де купатися холодно. Росіяни шукають по всьому світу місця, де нарешті можна помити свою немиту Росію. Можливо, тому вони крадуть і пралки. Ця побутова техніка фігурувала не лише на фото з Бучі й Ірпеня, а ще із Грузії 2008-го.

Виходимо з хати і завмираємо. Навколо — доволі гучні вибухи.

— Це пулємьот. ДШК, — зразу визначає Олег.

ДШК
«Дегтярьова-Шпагіна крупнокаліберний» — радянський великокаліберний кулемет, що був прийнятий на озброєння 1939 року.

У дворі повсюду розкидані консерви, тушкованка з написами: «Московська область, Росія» (тут і далі — авт. перекл. із рос.). Олег дістає коробку, як із-під посилки, а на ній напис: «Запоганенко С.А. 127-й полк, 1-й батальон, гранатометний взвод». У своїй кухні він виявив чужі меблі, натомість не знайшов свого бойлера й унітаза, які купив акурат перед повномасштабним вторгненням, бо збирався робити ремонт.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Олег приймає факт, що, цілком можливо, хату розбили ЗСУ, аби вбити тих, хто в ній поселився. Така правда цієї війни, як і анонсував Путін у 2014-му: «Ми будемо ховатися за спинами жінок і дітей, хай спробують у нас стріляти».

Питаю Олега, що він відчуває:

— Нічого, крім зла на русню. До ЗСУ претензій точно немає. Якщо вони вбили бодай одного росіянина або не дали їм тут тусуватися, то вже гаразд. Ми ж самі коригували арту на будинки, де вони, окупанти, живуть. Якби мені сказали, що тут живуть орки і треба навести сюди, я зробив би це не задумуючись.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner,

Автор тексту,

Інтерв’юер:

Богдан Логвиненко

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Анна Яблучна

Редакторка тексту:

Ярослава Тимощук

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка проєкту,

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Більдредактор,

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Оператор:

Сергій Ковальов

Олег Марчук

Операторка,

Координаторка:

Ольга Оборіна

Режисерка монтажу:

Надія Мельниченко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Роман Ажнюк

Транскрибаторка:

Катерина Чеботарь

Марія Холошнюк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією