Запоріжжя — одне з великих українських міст, яке опинилося відносно недалеко від лінії фронту. Це наклало на нього відповідальну роль: підтримувати українську оборону, а також одним із перших приймати переселенців з тимчасово окупованих територій, бути гуманітарним хабом. У місті розвинувся потужний культурно-інформаційний фронт. Мешканці роблять виставки, що підтримують українців, розповідають про історію та архітектуру міста і борються з російською пропагандою на ютубі.
Запоріжжя має міцний характер щонайменше з козацьких часів. На острові Мала Хортиця були побудовані перші козацькі укріплення, а розташований посеред міста острів Хортиця став національним заповідником, де створили Музей історії українського козацтва. Частина регіону і населених пунктів на південь від Запоріжжя тимчасово перебуває під російською окупацією. Загарбники захопили Запорізьку АЕС, що в Енергодарі. Вони використовують її як військову базу і погрожують перетворити на другу Чорнобильську катастрофу. Але запорізький дух продовжує жити у волонтерських ініціативах. Містяни, наперекір погрозам та постійним обстрілам російських окупантів, підтримують своїх військових і надають допомогу людям, які виїхали з окупованих територій.
Знайомити із Запоріжжям. Роман
Роман Акбаш — запорізький екскурсовод, військовий, колишній креативний директор міського Музею історії зброї. Раніше Роман працював журналістом, але завжди любив краєзнавство. Згодом захоплення надихнуло змінити професію. З 2011 року він почав працювати гідом, читати лекції, співпрацювати з музеями, продовжив створювати матеріали на історичну тематику.
До 24 лютого 2022 року більшість екскурсій проводив російською мовою. Після повномасштабного вторгнення Роман перейшов на українську з сім’єю, з друзями і в соцмережах та записався у добровольче формування територіальної громади Запоріжжя «Азов». Тож бачить війну на власні очі — це дало йому змогу переосмислити і екскурсії, які проводив. Він розуміє, що мова визначає сенси і творить реальність:
— Багато екскурсій дещо зміняться, я бачу вже речі, які буду по-іншому розповідати, тому шо те, що нам розповідали про війну чи ми читали в книгах, дивилися в кіно, — на жаль, ми це переживаємо. Я хочу побажати, щоб пережили якнайшвидше.
Роман каже — місто «одягнулося» по-військовому з лютого: містяни поставили протитанкові їжаки і зробили бетонні загородження на дорогах, а вікна заклеїли клейкими стрічками, щоб уберегтися від можливих уламків. На його думку, зараз все більше людей почали переходити на українську й гуртуватись. Сильні позиції займають громадські організації Запоріжжя: волонтери навчились швидко і злагоджено вирішувати більшість питань, пов’язаних з обороною міста:
— Волонтерський рух в Запоріжжі мене не перестає приємно дивувати. У нас є волонтерські цехи, цілі «заводи» по виробництву потрібних для оборони речей.
Крім волонтерів, злагоджено діють і добровольці, що вступають в сили територіальної оборони. Держава забезпечує підрозділи зброєю, боєкомплектами та приймачами супутникового зв’язку Starlink. Решту речей необхідно купувати самотужки.
— Запоріжжя — це моя дуже-дуже велика любов… Це життя моє, в Запоріжжі я буду більш ефективним військовим, бо дуже добре його знаю і дуже багато мене знає тут людей.
Репутація Романа допомагає швидко вирішити будь-яке складне питання: люди одразу відгукуються на прохання. Також Роман «заробляє» на потрібні для військової служби речі за допомогою культурного блогу. Він, як і раніше, робить публікації про цікаві факти з історії Запоріжжя. В обмін на інформацію заохочує підписників надсилати гроші для військових. Кошти збирає для свого підрозділу та для друзів, що також служать в теробороні:
— Вважаю, що найцінніше, що в мене є, крім близьких людей, — це те, що в мене в голові, що я займаюся цими екскурсіями. Інформацію, яку я розшукував, зараз міняю на підтримку добрих людей.
У вільний від служби час Роман досліджує історію топонімів Запоріжжя. На своїй сторінці у фейсбуці гід переконує людей брати участь у голосуванні за зміни назв вулиць, закликаючи до дерусифікації. Каже, що російських назв серед урбанонімів (міські назви) регіону стільки ж, скільки й українських.
— На мапі Запоріжжя можна знайти 12 назв, які пов’язані з Москвою. 12 — це тільки одна Москва, а Львівської вулиці, наприклад, у нас немає.
Станом на літо у Запоріжжі запропонували перейменувати більше 300 міських вулиць і площ, пов’язаних з країною-агресоркою. Створені робочі групи, які мають напрацювати реєстр нових назв і запропонувати їх для затвердження міською радою.
У Романа є особиста мотивація до змін. Його донька ходить в школу, де вивчає історію України. Чоловікові не хочеться, щоб вона не розуміла, чому в нас досі є топоніми, пов’язані з Росією.
— Представте собі, вона в школі вивчає, що Дзержинський — це негативна постать в історії України. А в потім йде в ту ж школу по вулиці Дзержинського. І це як мінімум приведе до того, що вона колись мене спитає: «Тату, а чого ти і вчителька розповідаєте про нього так, а я досі по вулиці Дзержинського ходжу?».
Російські назви мають не тільки населені пункти й вулиці, але й культурні об’єкти. В місті є філармонія, яку назвали в честь російського композитора Михайла Глінки. Поряд із концертним залом — пам’ятник Глінці. Його обклали мішками з піском, аби вберегти від російських ракет. Роман вбачає в цьому іронію:
— Тобто пам’ятник російському композитору рятують самі запоріжці, які страждають від ракетних обстрілів, щоб росіяни по ньому не жахнули.
Роман скучив за улюбленою справою. До того, як у 2020 році почалася пандемія коронавірусу і почалися обмеження на масові скупчення людей, його екскурсії збирали по півсотні слухачів.
— Я дуже люблю спростовувати думку людей, шо Запоріжжя — це щось нецікаве, що там, крім Хортиці, ДніпроГЕСу та заводів взагалі більше немає нічого.
Через ковід за останні роки кількість охочих дізнатись про історію Запоріжжя зменшилась, а під час великої війни в місті зовсім припинили проводити екскурсії, але Роман сповнений надії:
— Люди не дуже знають історію. Тобто роботи вагон ще у мене насправді. І зараз ось цього не вистачає, хочеться зібрати купу людей, піти екскурсією, але ж ми знаємо, що ні, поки що є інші, більш потрібні справи. Але я вже готую багато нових маршрутів!
Ілюстрації українського опору. Наталя
Наталя Лобач — запорізька урбаністка та дизайнерка, яка з початку великої війни почала створювати постери про незламні міста України. Також організовує заходи для ЛГБТ+ та феміністичних спільнот, проводить екскурсії по Соцмісту — збудованому в 1930-х роках житловому масиві Запоріжжя, що став майданчиком для експериментів тогочасних архітекторів-конструктивістів.
ЛГБТ+
Цей акронім поєднує у собі різні поняття, що стосуються гендеру та сексуальної ідентичності.
Дизайнерка створює постери про свій регіон у двох кольорах: червоному та чорному. Чорний — основний, для сюжету; червоний — акцентний, зображає кров ворога. На більшості постерів центральний елемент — російський солдат, з якого авторка іронізує і щоразу через різні метафори показує, що окупанта на українській землі чекає лише смерть.
— Червоне — то любов, а з чорним — то УПА. (сміється. — ред.). Я хочу показати, що він (російський солдат. — ред.) зникає. Спочатку я малювала як кришаться їхні танки, літаки, зброя. Але потім зрозуміла, що не шмат заліза на нас нападає. На нас нападають люди й чим менше їх буде тут, тим безпечніше буде нам. Тому на малюнках вони криваві.
У травні у Запоріжжі пройшла відкрита виставка постерів, де роботи Наталі вивісили на вікнах Туристичного інформаційного центру. Ілюстраторка вважає концепцію виставки символічною, адже зараз багато вікон закривають листами з деревної стружки для захисту від пошкоджень, а плакати цей захист підсилюють. У виставці були представлені 8 ілюстрацій, присвячених Енергодару, Азовському морю, Мелітополю, Кам’яній Могилі, Василівці, Гуляйполю, Кирилівці та Розівці — мужності місцевих людей, які чинять опір окупації.
Подруга дизайнерки, психологиня Вікторія, відвідала виставку і поділилась враженням від робіт. У Вікторії немає улюблених постерів, кожне з зображених місць викликає спогади. Через війну їй не вистачає звичного культурного життя, а плакати дають надію на перемогу і підтримують бойовий дух:
— Я не знаю, як я буду це сприймати через багато років, а зараз це щось таке дуже живе і при цьому це не просто фотографія. Ілюстрація, якщо говорити про плакати, — це швидкий спосіб «культурного перетравлення».
Наталя робить злободенні ілюстрації майже щодня. Формат обраний нею не просто так, адже постери дозволяють швидко передати ідею: процес створення займає від 15 хвилин. Сюжети бере з новин, вважає, в них достатньо мотивів для творчості. Тимчасово окуповані Токмак, Енергодар, Розівка — вони є і вони стоять за своє. Ілюстрації Наталі — вдячність тим людям, які продовжують чинити опір. Це її відповідь на їхню сміливість: ви видимі, ви з нами, ми вас бачимо.
Робота починається вранці: Наталя прокидається, читає новини про Подніпров’я, переглядає щоденну статистику вбитих російських солдатів і аналізує карту бойових дій. Якщо бачить новини про містечка, які знає, то приступає до малювання. Вона досліджує особливості населеного пункту, обирає символи для ілюстрації. Наприклад, в малюнку про Розівку центральний елемент пов’язаний із трояндою. Для зображення Василівки Наталя взяла за основу впізнаваний місцевий об’єкт архітектури: споруду, що схожа на літаючу тарілку.
Перший постер на військову тематику був створений завдяки новині з Конотопа, мешканці якого на початку березня протистояли окупантам. В одному з популярних відео звідти мешканка міста стоїть перед дулом танка та погрожує російському військовому:
— Я побачила відео з Конотопу. Там, де жінка під танками каже: «ти знаєш гдє ти? тут каждая вторая женщина відьма, у тебе завтра не встане.» Як так? Перед нею — танк, а вона це говорить.
Наталя була вражена побаченим і захотіла про це говорити ще й візуальними засобами. Просто зробити репост для неї було недостатньо:
— І я думаю: а як ше закцентувати? Зробити ще перепост і ще більшими буквами написати: дивіться всі, срочно? Тому мені захотілося картинкою проілюструвати, підсвітити те, що я бачила на відео.
Так з’явилася картинка з танком, в якого опущене дуло. Наталя каже, що підписники відразу почали репостити ілюстрацію, а відомий український відеоблогер Олексій Дурнєв використав зображення в одному зі своїх випусків на ютубі:
— Я так розумію, що у спільноті відьом також поширили (ілюстрацію. — ред.). Там реально такі фрази: «Так, працюємо.» І я думаю: «Ого.» Це якийсь інший рівень.
Війна змінила підхід Наталі до творчості, адже додала в її ілюстрації криваві мотиви й зробила хобі систематичним. Дизайнерка впевнена — культура може боротися з російською пропагандою на різних рівнях. Ілюстрація — один із них:
— Ми опираємося і ми відвойовуємо своє. За допомогою крові показується те, що ми дійсно відвойовуємо. Ми на своїй землі і беремо її собі, повертаємо.
Бабуся Наталі пережила Голодомор, примусові роботи в Німеччині й життя в Радянському союзі, тож дизайнерка добре знає, з якими викликами стикалися попередні покоління українців. Однак у своїй творчості вона намагається відійти від наративу «жертви та страждання», натомість зосередитись на силі українського духу. Тому постери — про рух опору саме в маленьких містах:
— У Запоріжжі в більшості людей коріння десь в селах або містечках регіону. Мені важливо, щоб був емпатичний меседж, що ми вас бачимо, ми вас чуємо, не забули й знаємо, що вам складно.
Безпека у прифронтовому місті зараз відносна, тому Наталя не ігнорує цей факт. Вона слідкує за тим, як розгортаються події, і щоразу ухвалює рішення залишатися чи ні, свідомо.
Ілюстраторку надихає волонтерський рух Запоріжжя. Вона впевнена, що можна по-різному допомагати і кожен вклад — важливий. Водії маршруток, які без вагань погоджуються їздити ближче до лінії фронту, аби передати військовим необхідні речі; її знайомі, які плетуть маскувальні сітки, готують, збирають кошти на необхідне обладнання для ЗСУ; касири, які щодня виконують свою роботу попри все. Наталя також волонтерить: навіть вилила з пляшки коньяк, якому 40 років, щоб зробити коктейль Молотова:
— Відчуваєш, скільки людей є в місті та скільки класних речей вони роблять. І так багато цих людей. Таких героїв, які ніби непомітну справу роблять, але вони є. Вони скрізь.
Інформаційний фронт. Тайлер Андерсон
Тайлер Андерсон — запорізький блогер, який має три україномовні канали на ютубі, основний з них — Geek Journal. Раніше він розповідав цікавинки про кіно, а зараз розвінчує міфи російської пропаганди й випускає огляди новин.
Справжнє ім’я блогера — Олексій. Канал Geek Journal він заснував разом з дівчиною Юліаною ще в 2016 році. У вересні 2022 року канал має понад 306 тисяч підписників, а відео сумарно зібрали понад 22 мільйонів переглядів.
Тайлер народився в нині окупованому селищі Нижні Сірогози, що між Мелітополем і Новою Каховкою. Багато його родичів залишились там, варіанти для виїзду ризиковані. Тайлер переконує родичів, але поки вони не погоджуються їхати:
— Я їх вивезти не можу, тому що бачите, у бабусі кози, вона їх не може покинути.
Останні 12 років Тайлер живе в Запоріжжі, але рідко виходить з дому: каже, що любить проводити час зі своїми книжками, коміксами та ігровою консоллю. Через це називає себе «якби місцевим, але не дуже». Повномасштабний напад Росії для нього був передбачуваним, особливо після новин про те, що російські війська стягувались до сходу України.
Їхати з прифронтового міста Тайлер не планує. Проте вже декілька років тримає напоготові зібрані тривожні рюкзаки — про всяк випадок:
— Це просто як мати аптечку, це не те що ти готуєшся порізатись. Ти просто «а що як я поріжусь, та й візьму і заклею собі того пальця». І в мене були рюкзаки, які я регулярно перевіряв, доїдав тушкованку, яка уже все. А так до війни, мені здається, підготуватись просто неможливо.
Після повномасштабного вторгнення Тайлер планував записатися в Сили тероборони. Друг переконав блогера, що той буде більш корисним на інформаційному фронті. Тоді Тайлер вирішив змінити формат свого каналу: перестав робити огляди фільмів та сфокусувався на створенні суспільно важливих роликів:
— А який зараз контент? Робити огляди фільмів, які не хочеться дивитися? Вирішили їх не робити. Що можна робити? Можна сміятися з рускіх.
Тоді на Geek Journal з’явилася рубрика «новини з дна». В ній Тайлер робить комічні огляди на російські новини. Блогеру не дуже подобається знімати про росіян, але він впевнений, що такий контент зараз необхідний Україні. Він переконаний, що це війна всіх росіян, а не тільки Путіна чи політиків:
— Ми там пояснюємо деяким людям достатньо очевидні речі, бо все ще є люди, які мають певні симпатії до тієї сторони. І оця симпатія повинна бути розвінчана.
Тайлер також робив відеостріми з коміками проєкту «Підпільний стендап», де закликав глядачів надсилати гроші для ЗСУ. Кошти передає «Повернись живим», «Благодійному фонду Сергія Притули» та місцевим підрозділам. Збирає на різні потреби: від звичайних телефонів до балістичних навушників, дронів і безпілотників:
— Україна перетворилась в гігантську толоку, і всі потихеньку скидаються, і це прям фантастично.
Тайлер також брав участь в аукціоні зустрічей «Побачимось», який організували коломийські волонтери разом із Drive for live fest, де переможець аукціону мав змогу поспілкуватись з блогером.
Підписникам за надіслані кошти віддячує в оригінальний спосіб: надсилає фотографії домашніх тварин у твіттері. Тайлер каже, що завжди робив багато фотографій улюбленців, натомість знайомі коментували це скептично:
— «Нащо тобі стільки фоток тих котів?» — ха-ха, щоб зібрать дуже багато грошей. «І нашо ти каламбуриш всю жизнь?» — от будь ласка, я на цьому кар’єру побудував по факту.
На утриманні в нього — дев’ятеро котів і один пес. Тому фотографій багато. Завдяки різним акціям вдалось сумарно зібрати чимало:
— Я вирішив по приколу написати «давайте, твітерчани, я вам фотку кота або собаки на вибір, а ви мені умовних сто гривень». І продав котячих NFT майже на 60 тисяч, якщо не помиляюсь.
Серед запорізьких волонтерських об’єднань Тайлер виділяє «Шо ти, дядя?», які утворились під час великої війни, й «Центр Паляниця», в якому щодня залучено близько 600 волонтерів. Запоріжжя згуртувалося і стало одним цілим.
— Зараз вони усі набрали просто небачених масштабів. Я був і там, і сям. І от там просто фантастичні темпи, там всі варять, зварюють, хтось метал, хтось хліб.
Тайлер каже, що під час Революції Гідності відбулася хвиля українізації. Почали з’являтися перші україномовні канали. Після наступу росіян в лютому 2022-го Тайлер помітив іншу тенденцію: контенту в ютубі вже було достатньо, але нарешті глядачі почали цікавитись українськими блогерами:
— Дуже багато каналів, які набирали по тисячі переглядів максимум, в хороші погодні дні. Зараз вони набирають по 20 тисяч за тиждень.
На його думку, це призведе до підвищення якості, адже від кількості переглядів буде залежати можливість блогерів інвестувати в професійну відеотехніку. А секрет успіху полягає в тому, щоб робити те, що подобається:
— Треба просто зробити контент, якщо ти робиш його українською, робиш з душею і так, щоб він подобався людям — цього вже достатньо. Ти уже воїн світла, воїн добра. Це уже дуже кльово.
Тайлер також переконаний, що зараз найкращий час робити український контент:
— Сьогодні це питання національної безпеки, і це захищає українську культуру і, як наслідок, буде захищати й українські території.
