Як українці повертаються до української мови

Команда Ukraїner пильно стежить, як українська мова живе, розвивається, змінюючись сама і змінюючи суспільство. Зокрема, у 2021-му ми випустили експлейнер «Що таке українська мова?», в якому спробували пояснити, що відбувалося з нею від зародження до поширення далеко за межі Європи. Коли ж розпочалася повномасштабна війна, тема лиш актуалізувалася. Тому ми з’ясовували, чому ж РФ так боїться української мови, як вона поповнилася низкою неологізмів на кшталт «чорнобаїти», «макронити», «затридні» і чи правда, що її масово почали вивчати іноземці. Також підіймали тему наболілого — внутрішні протиріччя від двомовності українців та ділилися ініціативами, що в ігровій формі допомагають покращувати рівень знання української (наприклад, «Давай займемось текстом») або зберегти мовні скарби своєї родини.

У 2022 році, у самому розпалі повномасштабної війни, ми вирішили поглибити своє дослідження рідної мови та її розуміння як об’єднавчого чинника всіх українців. Аби з’ясувати, що відбувалося з нею вже з часів незалежності, запустили мультимедійний проєкт «Повернення до української мови». У серії матеріалів спілкуємося з мовознавцями та представниками креативної індустрії, щоб зрозуміти, чим для кожного й кожної з нас зараз є українська мова.

Перший лонгрід — про те, з якою мовною ситуацією українці ввійшли в добу незалежності своєї країни, що і як впливало на подальші зміни та яке майбутнє чекає Україну. Про це поспілкувалися з Богданом Ажнюком — професором, мовознавцем, соціолінгвістом, директором Інституту мовознавства ім. О. Потебні, Микитою Вірченком — волонтером і засновником ресторану «Трипіччя» в Харкові та Олександром Сидоренком — вокалістом гурту ТНМК, більш відомим за прізвиськом Фоззі.

Перші роки незалежності

Соціолінгвіст і доктор філологічних наук Богдан Ажнюк присвятив своє життя дослідженню та популяризації української мови. Від 1989 року він написав приблизно 150 наукових робіт про розвиток української та інших мов, сприйняття їх у суспільно-політичних контекстах. Зараз Богдан Ажнюк працює в Національній академії наук України, продовжує досліджувати рідну мову, упорядковує наукові збірники та словники.

Богдан розповідає, що після розпаду СРСР активна українізація не розпочалась, бо життя людей у багатьох аспектах, зокрема мовному, залишилося таким самим. За його словами, відсутність чіткої мовної усвідомленості тягнулася ще з кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя, коли більша частина населення була бідною і малоосвіченою:

— Суспільство не усвідомлювало, що мова — не лише інструмент повсякденного спілкування, а ще й також цінність і символізм. Воно не бачило українську як мову багатомільйонного народу, спадщину князів і великих воїнів, Хмельницького, Мазепи та інших важливих історичних постатей.

У 2012-му Богдан у одному зі своїх досліджень хотів з’ясувати, як українці ставляться до рідної мови та її використання у побуті. Для цього провів анкетування, в якому простежив різні мотивації, що спонукають переходити в повсякденному житті з російської на українську:

— Один чоловік сказав, що він завжди говорить українською, його дружина перейшла після того, як [Віктор] Ющенко виграв на виборах (2004 року. — ред.), а теща далі говорила російською. Але коли на виборах виграв Янукович (у 2010 році. — ред.), теща теж перейшла на українську. Важливим спонукальним моментом є народження дитини у сім’ї: батькам важливо, щоб малеча не чула іншої мови від рідних. Загалом за останні 20 років використання української в побуті зросло на 10–12 %.

Ті, хто застав цей буремний відтинок часу, можуть пригадати це зі власного досвіду. Наприклад учасники музичного гурту «Танок на Майдані Конґо» (ТНМК) розповідають, що в часи їхнього особистого становлення, у 90-х роках, середовище в Харкові було тотально російськомовним. Вокаліст гурту Олександр Сидоренко, більш відомий під псевдо Фоззі, розповідає:

— До української ставилися зневажливо, називали «телячою мовою» і вважали ознакою сільського, «неправильного» походження. Не слід вигадувати, що й ми були націоналістами від народження. Але якийсь датчик [внутрішній] казав, що українська — це прикольно і це правильно, і [що це] такий розворот від [позиції] громадянина Радянського Союзу. І тому відбувався внутрішній злам у ставленні до української мови.

Попри те що Україна здобула незалежність, Росія не випустила її з горизонту своїх колоніальних амбіцій. Саме тому в українському просторі довго було засилля різних російськомовних продуктів і шлейф меншовартості української мови. Телекомпанія, де натоді працювали учасники ТНМК, мовила російською. Одного дня там з’явився актор Ігор Арнаутов, який на корпоративах співав пісень суржиком. Він уперше відкрив українську мову в інфопросторі музикантів ТНМК. Тоді ж гурту запропонували участь у всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики «Червона Рута» — єдиному натоді проєкті, який ставив за мету становлення нової української культури, вкладав у неї гроші і просував молодих артистів. До артистів події була серйозна вимога: вони мали не лише співати, а й постійно розмовляти виключно українською. Це стало поштовхом для гурту ТНМК почати українськомовну кар’єру.

У Харкові 90-х років, як додає Фоззі, однак, були свідомі люди, які не толерували вплив РФ на Україну:

— Попри те, що ми були журналістами у Харкові, інформації щодо ставлення Росії до України там було не так багато. Хоча вже були люди, які, говорячи російською, казали про те, що Росія — це ворог. І це було відкриттям. Я пам’ятаю, як я ще працював у Харкові на радіо і там був один з топменеджерів, який розповідав постійно на перекурах якісь такі стрьомні речі про Росію, про її ставлення до України і так далі. Це було вперше, коли ідея якась з’явилася в голові, що Росія ніфіга не друг.

Після переїзду в Київ музиканти отримали доступ до ще більшої кількості інформації. Вони дізналися про історичні події, обговорення яких забороняли в СРСР, і постаті, яких совєти нарекли противниками режиму та зрадниками, — зокрема Степана Бандеру й Романа Шухевича. Хоча Київ теж не оминула русифікація, туди з’їхалося багато проукраїнської інтелігенції. Крім того, українська на той час була своєрідним протестом, що резонувало з ідеєю хіп-хоп культури. Так пазл українськості і склався для гурту ТНМК.

Після цього, навіть коли учасникам гурту пропонували писати пісні російською, щоб залучити ширшу авдиторію, вони відмовлялися, бо мова для них — фундамент культури. Артистам важливо бути не лише її носіями, а й популяризаторами.

Наприклад, бас-гітарист гурту Костянтин Жуйков вважає, що українська пісня — найпростіша форма поширення української мови:

— Література — це важкувато для загалу, на кіно потрібні великі гроші, на телебачення потрібні дуже великі гроші. А щоб записати пісню, потрібні не такі великі кошти, навіть для того, щоб поширювати продукт.

Відмова від російської

Згідно з опитуванням «Суспільного», проведеним 2022 року, 57 % українців почали частіше використовувати або повністю перейшли на українську мову з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. У березні 2023 така позитивна тенденція теж простежувалася — до 71 % мешканців України для щоденного спілкування обирали українську. Хоча подібні процеси відбувалися протягом усіх років незалежності України, війна стала своєрідним поштовхом до формування мовної національної свідомості.

Так сталося, наприклад, з Микитою Вірченком — волонтером і засновником стихійного ресторану «Трипіччя» в Харкові. На початку повномасштабного вторгнення чоловік почав волонтерити на кухні харківського зоопарку, де готували їжу для військових. Коли цей проєкт завершився, Микита та його товариші хотіли продовжити допомагати війську саме їжею, тож почали вивчати, що для цього необхідно. З часом їхня ідея втілилася у заклад стихійної української кухні, де волонтер створює страви, експериментує з ними та зустрічає гостей. Ресторан став дуже популярним місцем у Харкові.

Микита розповідає, що з початком повномасштабного вторгнення змінив ставлення до усього російського:

— Відмовився від усієї російської літератури, що я прочитав, засвоїв. <…> Я відмовився не через те, що є погані чи хороші рускі, а через те, що в моєму розумінні і в моїй актуальній філософії не може бути в житті українців нічого російського. Прям зовсім! Неважливо — добре воно чи не добре.

Додає, що раніше він був сильно русифікований: виріс у проросійській сім’ї, навчався в російській школі і ставився до подій навколо дуже несвідомо, зокрема закривав очі на Революцію гідності, початок війни на сході тощо. Вважав, що творчі проєкти — поза політикою. Вступив 2014 року до Санкт-Петербурзького вишу на творчу спеціальність, бо до цього вчився на інженера-програміста в Харкові й відчув, що в житті не вистачає креативності.

З початком повномасштабного вторгнення Микита переосмислив своє ставлення до української мови й культури та вважає, що війна сталася не в останню чергу через його байдужість. Зараз має чітку позицію: офіційні комунікації, зокрема й від мера свого міста, хоче бачити лише державною мовою. Каже, що сам він теж тепер не може собі дозволити спілкуватися мовою загарбника, хоч наголошує, що кожен має робити власний свідомий вибір:

— У мене радикальна позиція особисто до себе, а не до інших людей, бо це неекологічно і це не про те суспільство, котре я хотів би бачити в нашій країні. Радикальщина під час війни повинна бути, тому що яким ще чином щось змінити? Якщо кожен до себе матиме радикальну позицію, то це зробить (перейде на українську. — ред.). Я просто власним прикладом показую, і цього вдосталь.

Микита вважає, що Харків сильно українізувався за більш як рік повномасштабного вторгнення. Каже, це помітно навіть у тому, що багато харківських брендів почали комунікувати в соцмережах українською мовою. За словами Микити, раніше в місті могли кепкувати з української чи запитувати в українськомовних працівників закладів харчування щось на кшталт: «Тебе тут катують? Тебе змусили?». Або навпаки — коли гості просили спілкуватися з ними українською, проросійськи налаштовані працівники могли почати скандал. Сьогодні ж багато людей відмовляються від російської, а ті, хто ще нею послуговуються, вже не реагують так агресивно на державну мову.

Микита повністю перейшов на українську під час другого місяця повномасштабного вторгнення. Каже, вивчити мову йому було нескладно, попри те що все життя спілкувався російською:

— Показую на своєму прикладі, як людина, яка вчилась у російській школі, навчалась у Санкт-Петербурзі, потім працювала на Білгородщині і до біса прочитала російської літератури: це не важко. Головне почати. Потрібно відмовитись тотально від усього російського. Від російського контенту, від ютубу, від книжок — і почати спілкуватись виключно українською. І ще дві книжки українською обов’язково з ходу прочитати. Не просто книжки українською, а підібрати доцільно, щоб формувався актуальний словниковий запас, про реальність, що нас оточує.

Дослідник Богдан Ажнюк пояснює, що хоча багатьом хочеться, щоб зміни в нинішньому суспільстві відбулися негайно і завтра всі заговорили українською, це не станеться:

— Формування свідомості — довгий і болісний процес. Зараз через бої з ворогом він стрімко пришвидшився, але за це ми платимо життями багатьох воїнів і цивільних. Та в історії високі ціни — це радше правило, ніж виняток.

Ключові міфи про українську мову

Міфи про українську, з якими ми стикаємося сьогодні, часто мають коріння у століттях, коли Україну намагалися русифікувати. У них часто зашифровані нав’язані тодішньою владою ідеї та судження — про меншовартість українців як нації, «бракованість» власної національної ідентичності, а також недорозвинутості, провінційності власної мови та культури. Усе це — наслідки столітньої колоніальної політики. Щоб сучасні й наступні покоління українців не почувалися так щодо своєї тожсамості, важливо відстежувати нав’язані міфи та розвінчувати їх насамперед для самих себе.

Українська мова — наймилозвучніша у світі (солов’їна, співоча)

Соціолінгвіст Богдан Ажнюк пояснює, звідки це з’явилося:

— Це епітети, які виявляють любов людей до мови, якій протягом останніх століть доводилося дуже тяжко, яку намагалися стерти з лиця землі, з лиця української землі.

Дослідник розповідає, що на таке трепетне ставлення дійсно впливає емоційний фактор: ще не вміючи розмовляти, маля чує мову від рідних, вбирає її, як кажуть, із молоком матері. Саме з неї в дитини починається соціалізація, формуються бачення світу й цінності, якими вона керується в житті. Богдан вважає, що краса мови — це більшою мірою питання естетики, ніж лінгвістики:

— Ми міряємо красу мови критеріями любові. Параметри української мови роблять її співочою, але насамперед сприйняття зумовлене ставленням до цієї мови, яке природно пов’язане з колом найдорожчих людей.

Українською говорять лише селяни

Ця риторика поглиблює почуття меншовартості, бо через кількасотлітні старання Росії українських селян, подекуди досі, на жаль, сприймають як малоосвічених і не таких достойних, як містяни, людей. Росія звеличувала свою мову й культуру через приниження мов і культури поневолених народів, серед яких опинилися й українці. Тому щоб зневажити і загальмувати розвиток української мови, Російська імперія, а потім СРСР доклали зусиль, щоб вона асоціювалася з селянством і трактувалася як спаплюжений варіант російської. Українцям доводилося відмовлятися від «селянського нарєчія» та починати спілкуватися «престижною» російською, аби отримати освіту чи хорошу посаду. Сучасна Росія продовжила цю практику зневажливого ставлення до української.

Богдан Ажнюк пояснює: в «мові села» немає нічого ганебного, бо саме завдяки селам, де життя було повільним, ніби законсервованим, українці і змогли зберегти рідну мову в часи тотальної примусової русифікації міст. Ба більше, багато сучасних мов, якими у світі говорять мільйони, формувалися саме у селах. Наприклад, англійською у середньовіччі говорили прості люди, а королівською й аристократичною натоді вважали французьку.

А от мовна ситуація міста, на думку соціолінгвіста, — це великою мірою історія про домінування якоїсь сили на цій території, яка використовує престиж мови задля власних політичних завдань. Тож, наприклад, радянська влада успішно вкорінювала стереотип про те, що місто як перспективне, передове явище може комунікувати лише російською. Науковець розповідає, що схожа ситуація відбувалася в Чехії на початку ХХ століття — у Празі домінувала німецька мова, і навіть зараз німці спокійно почуваються у цьому місті.

Російськомовним людям українську вивчити складно

Богдан Ажнюк пояснює, що насправді це проблема не лінгвістична, а світоглядна й певною мірою символічна, особливо коли йдеться про росіян:

— У росіян, які жили в Україні, сформувався стійкий соціальний стереотип, що переходити на українську — це як поступка перед українцями. [Мовляв], відмова від свого неформального статусу старшого, головнішого брата, і це є метафорична поступка: чия мова, того й влада. Це зречення від символічної влади, від певного символічного капіталу, який виробився з часів Російської імперії і Радянського Союзу.

Дослідник додає, що такий стан речей уже змінюється: мова стає маркером уже не етнічного, а громадянського походження, тобто належності до українського народу, який складається з представників різних національностей.

Зрештою, цей міф спростовують чимало прикладів, коли українську вивчали представники інших мовних груп, тому складність вивчення — часто річ суб’єктивна.

Суржик — це погано

Ще одне явище в українській мові вже не один рік породжує дискусії в українському суспільстві. Хтось вважає його обурливою неграмотністю, хтось — живою мовою народу. Тлумачний словник визначає слово «суржик» як суміш пшениці та жита, жита й ячменю або інших зерен в одному борошні. В експлейнері про те, що таке українська мова, ми писали про одну з причин появи суржику: коли українськомовні селяни під час індустріалізації в кінці ХІХ–ХХ століть приїжджали в міста, які часто населяли росіяни або зросійщені українці та євреї, вони намагалися говорити чужою для себе, «міською» мовою. Виходило в них не дуже добре, тож доводилося змішувати російську з українською: так суржик ставав звичним і поширювався.

Учасники гурту ТНМК дуже позитивно сприймають це явище. Костянтин Жуйков спеціально вставляє елементи суржику в пісні. Коли він займався літературною діяльністю, часто сперечався з редакторами, які не хотіли пропускати в друк нелітературну мову:

— [Редактори] казали: «Ну послухайте, так не можна, так не говорять». Я кажу: «Де не говорять?». Мова ж жива, коли вона підпитується. Тобто є класична мовна українська літературна мова. Зустріти її в житті, ну шанси є більше, ніж зустріти динозавра, але є. А є суржик. Люди, які вважають це явище поганим, не розуміють, що це також захист. Суржик вижив на стику української і російської мов попри русифікацію. І це одна з форм збереження української, хоч і дуже далека від словників.

Фоззі додає, що суржик, як і літературна норма, має право на життя, і він житиме. Вокаліст каже, що ведучі на телебаченні показують правильну мову, а вулиця додасть свого:

— Української любові вистачить і на літературну мову, і на діалекти, і на будь-які варіанти суржиків з усіма відтінками.