Росія як країна-імітаторка

Росія називає себе федерацією, хоча її суб’єкти не мають ані задекларованої свободи самоврядування, ані самостійності. Вона називає себе демократичною державою, хоча не має демократичної традиції, а вже понад двадцять років при владі перебуває диктатор. Стверджує, що поважає цінність людського життя та свободу думки, але закриває у тюрмах усіх, хто її критикує. У цьому матеріалі розглядаємо Росію як країну-імітаторку, що ховає свої злочини під ілюзією цивілізованого суспільства.

Прояви демократії

Вибори

Право голосувати та бути обраним є основою демократичної форми правління, що будується на волевиявленні народу. Справжні вибори — необхідний і фундаментальний компонент середовища, яке захищає та сприяє дотриманню прав людини. Сучасній системі виборів закидають чимало претензій, зокрема маніпуляції, фальсифікації тощо. Втім, голосування залишається впливовою демократичною силою. Наприклад, у листопаді 2022 року на виборах у США молоді люди до 29 років продемонстрували рекордну явку та допомогли представникам партії демократів перемогти на багатьох дільницях.

Російська історія не рясніє прикладами здорової конкуренції у владі. Вибори у Державну думу за часів Російської імперії містили чимало цензів: статевих, вікових, майнових і навіть моральних. А за часів СРСР взагалі діяла однопартійна система, за якої монополія на владу була конституційно закріплена за комуністами. У сучасній Росії, яка намагалась принаймні декларувати себе як демократичну державу, вибори поступово деградують та перетворюються на суцільний фарс, де результати відомі ще до підрахунку голосів.

Особливо це стало помітно після 2000 року, коли до влади в Росії прийшов Володимир Путін. Відтоді весь процес виборів у країні фактично контролює Кремль. З 2003 року до Держдуми постійно проходять чотири партії — Єдина Росія, Комуністична партія Російської Федерації, Ліберально-демократична партія Росії (псевдоліберальна і псевдодемократична партія, яку багато років очолював Володимир Жириновський) та Справедлива Росія (лівоцентрична партія, що підтримує політику Єдиної Росії).

На парламентських виборах 2011 року міжнародні організації фіксували численні порушення та відсутність реальної конкуренції між партіями. У 2016 році Конституційний суд Росії взагалі заборонив присутність спостерігачів на виборах до Держдуми. У тому ж році незаконні вибори пройшли й на території тимчасово окупованого Криму. Україна, США, ПАРЄ і низка інших країн та організацій заявили про невизнання результатів цих виборів. У 2021 році вибори до Держдуми провели з чисельними фальсифікаціями й нерівним доступом кандидатів до ЗМІ та виборців. Крім того, партії, які не погоджуються з провладною політикою, визнали екстремістськими та позбавили можливості брати участь у виборах.

Щодо президентських виборів, Володимир Путін обіймає посаду глави держави з 2000 року, крім періоду між 2008 і 2012 роками, коли цю посаду обіймав Дмитро Мєдвєдєв, але фактично влада залишалась в руках попереднього президента. У 2024 році президентський термін Путіна мав закінчитися, але в Росії були прийняті поправки до Конституції, які «обнуляють» його минулі терміни, даючи Путіну можливість балотуватися знову. Тепер він зможе балотуватися на п’ятий президентський термін у 2024 році, і навіть на шостий — у 2030. По суті, це перетворює Путіна на диктатора з необмеженою владою, а регулярні вибори проводяться лише для імітації демократичного процесу.

Референдуми

Форма прямої демократії, що дає виборцям можливість голосувати не за конкретного кандидата чи партію, а за політичні, конституційні чи законодавчі питання. Референдуми найчастіше оголошуються представниками влади, але іноді їх ініціюють і самі виборці. Результати референдумів можуть бути як обов’язковими для виконання, так і рекомендаційними. Наприклад, на референдумі 1 грудня 1991 року 90,3 % українців проголосували за незалежність України. Швейцарія з 1848 року провела близько 300 референдумів і плебісцитів, на яких розв’язувалися як державні, так і локальні питання. Референдуми часто критикують за можливі маніпуляції у постановці питань та подекуди нездатність виборців адекватно оцінювати наслідки голосування. Наприклад, під час референдуму у Греції щодо отримання кредитування від Європи, питання у бюлетені було настільки складним та довгим, що більшість виборців не могли його зрозуміти. Тоді 61 % греків проголосували за відмову від фінансової допомоги ЄС, яка мала допомогти країні вийти з фінансової кризи. Та попри результати референдуму, Греції довелося погодитися на цю допомогу. Таких прикладів існує чимало, але попри це, референдуми залишаються важливою частиною прямої демократії.

У Конституції Росії також прописані норми проведення референдумів. На практиці, далеко не всі з них дотримуються. Наприклад, прийняття згаданих вище поправок до Конституції Росії (про президентські терміни) у 2020 році мало б вирішуватися на референдумі. Але замість референдуму в Росії оголосили проведення так званого загальноросійського голосування. Підміна понять та відсутність зрозумілої методики проведення такого формату голосування дало простір для численних порушень та маніпуляцій. Наприклад, явка виборців на загальнонаціональному референдумі має бути понад 50 %, тоді як на цьому голосуванні явка значення не мала. Крім того, голосування провели та опрацювали у стислі терміни (один тиждень), порушували правила агітації та підрахунку голосів.

Натомість коли йдеться про окуповані території, Росія радо використовує термін «референдум». Хоча референдуми на окупованих територіях є незаконними. Згідно зі статтею 73 Конституції України питання територіальної цілісності може бути проголосовано лише на всеукраїнському референдумі, але аж ніяк не на місцевому голосуванні під час війни. «Референдум» у Криму та на тимчасово окупованих територіях сходу України проводився під тиском і з погрозами з боку озброєних російських військових. Списки виборців і сама процедура голосування ніяк не контролювалися. Це призвело до того, що за возз’єднання з Росією «проголосували» 123 % жителів Севастополя. «Референдуми», які Росія проводила у 2022 році на новоокупованих територіях сходу і півдня України, були засуджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Радою Європи та іншими міжнародними організаціями. Більшість країн світу не визнали й не визнають результати постановного «волевиявлення», організованого Росією на території України.

Протести

У демократичних країнах кожен має право на свободу мирних зібрань, а саме: страйків, демонстрацій, мітингів та протестів, як онлайн, так і офлайн. Наприклад, у Великій Британії майже регулярно відбуваються страйки та протести залізничників з приводу підвищення зарплат чи перегляду умов праці. Мирні зібрання можуть набувати форми антиурядових протестів — наприклад, у 1989 році близько 2 мільйонів людей у Ризі, Таллінні та Вільнюсі взялися за руки, створивши 600-кілометрову живу вервицю на знак протесту проти окупаційної радянської влади. Протестувальники можуть вимагати відставки керівництва країни, захисту прав людини, протидії дискримінації чи скасування певних законів.

Історія протестів у Росії — це історія поступового викорінення мирних зібрань як явища. У 2012 році на Болотній площі в Москві відбулися масові протести проти фальсифікацій на виборах до Держдуми РФ, які охопили й інші міста Росії. На так званий «марш мільйонів» прийшли декілька десятків тисяч людей (за завищеними даними організаторів — 200 000), але його розігнала поліція. Декільком протестувальникам висунули звинувачення та засудили до позбавлення волі на строк від двох до чотирьох років.

З того часу кількість протестувальників у Росії суттєво зменшилась — у країні майже відсутнє громадянське суспільство, здійснюється тотальний поліційний контроль масових зібрань та тиск на ЗМІ. У 2014 році в Росії відбувся «Марш миру» — антивоєнний протест на тлі окупації Криму. За різними даними, на протест у Москві прийшло від 20 до 50 тисяч людей. Коли через вісім років Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, на протест у Москві вийшло всього близько 2000 людей. Водночас у період з 24 лютого до 13 березня 2022 року по всій країні було заарештовано близько 15 000 людей, які виходили висловити протест проти воєнної агресії Росії. Влада не тільки використовує силу, щоб розганяти нечисленні чи одиничні пікети, але й забороняє ЗМІ називати війну війною, ввівши термін «спеціальна військова операція», «дискредитувати армію» чи висвітлювати мирні протести. Відомі випадки, коли силовики РФ затримували людей із чистим аркушем паперу або ж зафарбовували слова «ні війні», написані на кризі. Ідея висловлювати свою громадянську позицію публічно настільки атрофована в Росії, що навіть залишивши країну через мобілізацію чи незгоду з владою, росіяни не виходять на протести й мітинги в інших країнах світу. А влада тим часом «експортує» свої навички у придушенні протестів — так, наприклад, Іран попросив Кремль прислати своїх «радників» для урегулювання внутрішньої ситуації в країні після смерті 22-річної студентки та початку заворушень проти обмеження свободи та надто жорстких правил носіння одягу.

Свобода слова

Кожен має право на свободу переконань і на їхнє вираження; це право містить свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань, а також свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами та незалежно від державних кордонів. Як і з виборами, у сучасному демократичному світі свобода слова переживає складні часи. Мова ненависті, культура скасування, алгоритмізація глобальних соціальних мереж та цензура зокрема призвели до того, що тільки 34 % американців вірять, що мають повну свободу слова. Однак і це не порівняти з тим, що коїться в Росії щонайменше десятиліттями.

Свобода слова в Росії гарантується Конституцією, але вже давно перетворилася на фікцію. Ще до початку повномасштабного вторгнення путінський режим тиснув на ЗМІ, які не поділяли — повністю чи частково — провладну позицію. Після 24 лютого Роскомнадзор заблокував діяльність так званих опозиційних ЗМІ, серед них — «Медуза», «Дождь», «Голос Америки», «Медиазона», «Эхо Москви» тощо. А після позбавлення «Дождя» ліцензії на трансляцію у Литві та Латвії прессекретар Путіна Пєсков ще й звинуватив Захід у топтанні свободи слова та подвійних стандартах.

Також у Росії був ухвалений закон про нерозповсюдження «фейків» про дії російської армії, що дав провладним органам контроль не тільки над російськими медіа, але й над іноземними. Після ухвалення цього закону про зупинку діяльності у Росії оголосили BBC, CNN, Bloomberg News, ABC і CBS News. Глобальні соціальні мережі, як-от Facebook та Instagram, були визнані екстремістськими, їхня діяльність заборонена на території РФ; обговорюється також заборона YouTube. За репости, висловлювання опозиційної політики у ще дозволених соціальних мережах чи навіть приватні розмови росіяни отримують реальні терміни ув’язнення. Міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів» називає Путіна одним із найбільших ворогів свободи ЗМІ у світі. Щорічний рейтинг свободи слова у РФ опустився зі 150 місця у 2021 році до 155 у 2022 році. Навіть Білорусь у цьому рейтингу має трохи кращі показники за Росію, посівши 153 місце.

Цінності

Свобода

Свобода та повага до прав людини є основними складовими демократії, йдеться на сайті ООН. Усі конституції демократичних країн в першу чергу наголошують на правах людей бути вільними. У Статті 21 Конституції України йдеться: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». «Свободу не спинити» — одне з головних гасел і цінностей українських майданів. «За нашу і вашу свободу» — гасло польських повстанців, яке знову стало актуальним; зокрема його використала правозахисниця Олександра Матвійчук під час пресконференції з нагоди вручення Нобелівської премії миру.

У 29 статті Конституції Російської Федерації також прописано право на свободу: «Кожному гарантується свобода думки й слова». Як і в багатьох інших випадках, це лише фікція. Вище вже зазначали, що свобода слова, думки, мирних зібрань та ЗМІ фактично відсутня в путінській Росії. Згідно зі щорічними доповідями організації Freedom House, Росія має статус невільної держави з 2004 року. Але відсутність свободи як цінності можна відстежити й на більш глибинному рівні. Український філософ Вахтанг Кебуладзе називає Росію «тінню цивілізації» — вона повторює обриси західної цивілізації та її цінностей, але наповнює їх тіньовим, темним значенням. Так, брехня стає правдою, а рабство — свободою, як у знаменитій антиутопії Джорджа Орвелла. Інший український філософ Володимир Єрмоленко вважає, що прагнення Росії поневолити інші країни продиктовано тим, що самі росіяни є рабами. Російське суспільство є внутрішньо колонізованим, позбавленим базових прав людини та зведеним до пасивної невільної та безвідповідальної маси. І хоч право на свободу прописано на сторінках головного документу РФ, росіяни фактично невільні й мають всі шанси лишитися такими навіть після падіння путінського режиму.

Гідність

Перша згадка гідності в офіційних документах з’явилася у 1948 році, коли Декларація прав людини визнала її «основою свободи, справедливості та миру у світі». Втім, сама концепція існує доволі давно. Філософ Іммануїл Кант писав: «Те, що має ціну, може бути замінене також у чомусь іншому еквівалентом; а що є вищим за всяку ціну, отже, не допускає жодного еквівалента, те і має гідність». Іншими словами, гідність — це усвідомлення цінності людини. Тобто люди мають ставитися до інших так, як того вимагає ця цінність. З поняття гідності випливають й індивідуальні права та свободи людей — права на життя, свободу, справедливість тощо. Інший філософ Юрґен Габермас пов’язує гідність із демократичними засадами верховенства права: «Ідея людської гідності — це той поняттєвий шарнір, який поєднує мораль рівної поваги до кожного з позитивним правом і демократичними правовими деклараціями».

Знову ж, Росія імітує дотримання цінностей цивілізованого суспільства — згідно з її Конституцією, «гідність особистості гарантується державою». Водночас у червні 2022 року президент Російської Федерації заявив, що «відчуття гідності та самоповаги приходить лише тоді, коли ти пов’язуєш своє майбутнє і майбутнє своїх дітей зі своєю батьківщиною». Таким чином він намагався переконати російський бізнес не залишати країну. Підміна понять спостерігається навіть у цій короткій заяві. Так, універсальна цінність людської особистості набуває умови, а саме: підтримувати злочинний путінський режим та війну в Україні. Схожі ідеї висловлює патріарх РПЦ Кирило і називає «гідність» і «права людини» запозиченими із західної філософії поняттями. Він вважає, що у документі під назвою «Стратегія нацбезпеки Росії» список цінностей має починатися з «любові до вітчизни» та «жертовності».

Засвідчивши злочини російської армії на окупованих нею територіях України, поняття гідності можна взагалі виключити зі списку російських цінностей. Історикиня Ольга Попович пише: «До ворога можна мати повагу, якщо ворог поводить себе гідно. Але Росія завжди й тепер показує, що гідність — це не про неї, її основним знаряддям є брехня, жорстокість, зневага до іншого і ницість». Навіть в російській армії, яка пропагує міф «кодексу честі російського офіцера», повага до людської гідності відсутня. Росія створює так звані «заградотряди», які вбивають чи катують непідготовлених та погано озброєних солдатів, які відмовляються воювати.

Рівність

Рівність — одна з найдавніших і найбільш проблематичних демократичних цінностей. З одного боку, рівність є основою прав людини. З іншого — за словами Верховного комісара ООН з прав людини, важкий, але прогресивний шлях західної цивілізації в бік справжньої рівності знову опинився під загрозою. Глобальна пандемія Covid-19 порушила і без того хиткі суспільні договори, провокуючи збільшення нерівностей для вразливих верств: жінок, літніх людей, етнічних, расових і релігійних меншин. Крім того, збільшилася економічна нерівність, нерівність розподілу вакцин та матеріальних благ, підвищилися бар’єри між країнами та спільнотами, що постали внаслідок кліматичних змін, міграції тощо. Наразі, 66 % американців, країни-лідера вільного світу, вважають, що в США існує гендерна нерівність, а 61 % занепокоєні расовою нерівністю.

Росія — мультикультурна країна, що охоплює як європейську, так і азійську частину континенту, парадоксально не приймає інакшості жодної зі своїх етнічних груп, яких є близько 200. Ще в Радянському Союзі декларувалася «рівність» усіх республік, проте ця «рівність» була спотвореною — прикривалася «дружбою братніх народів», а в реальності найвищим завжди був Кремль і росіяни. За словами українського філософа Володимира Єрмоленка, Росія і зараз використовує ідею спотвореної рівності у своїх загарбницьких амбіціях. Так, у розумінні президента РФ, рівність замінюється на однаковість, себто росіяни та українці є однаковими, не мають розбіжностей, а отже — мусять бути одним народом з однією культурою: колись — радянською, зараз — російською. Химерну ідею рівності як універсальності можна простежити й у відносинах Кремля зі своїми суб’єктами федерації. Так, наприклад, російські чиновники заборонили вивчення карельської мови у школах Карелії, пояснивши це тим, що незнання російської суттєво обмежить можливості майбутніх студентів під час вступу до університетів, де мовою викладання, звісно, є російська.

Також станом на 2019 рік в Росії не було жодної українськомовної школи, хоча тільки за офіційними даними там проживає близько 2 млн українців.

Цікаво, що в Росії існує доволі стійкий міф про рівність суб’єктів федерації та етнічних меншин. Попри часті та жорстокі напади російських неонацистів на мусульман чи представників народів Кавказу, етнічні меншини дотримуються позиції «рівності», адже держава пропагує тези про рівність як єдність, а отже — національну безпеку. Таким чином, підмінивши поняття «рівності» однаковістю, універсальністю чи єдністю, Росія створила свою «альтернативну» систему цінностей, протиставивши її країнам Заходу.

Протистояння дискримінації та насильству

Повага та толерантність — фундаментальні цінності демократичних суспільств. Втім, в останні роки вони переживають не найкращі часи. За даними організації Human Rights Watch, глобальна пандемія Covid-19 спричинила збільшення дискримінації та злочинів на основі ненависті у Європейському Союзі — посилилась дискримінація ромів, зросла кількість агресивних випадів у бік євреїв, збільшилась кількість затримань та перевірок правоохоронцями мусульман та представників ЛГБТ-спільноти. Всесвітня Організація Охорони Здоров’я також відзначає зростання випадків домашнього насильства проти жінок і дітей у період локдаунів.

За словами Антона Дробовича, директора Українського інституту національної пам’яті, проблеми расизму, ксенофобії та антисемітизму дійсно притаманні багатьом державам світу, проте в Росії вони сягають особливо великих масштабів. Водночас російська влада намагається приховати їх та маскує за своєю пропагандистською риторикою. Так, расизм і дискримінацію меншин у Росії називають «патріотизмом» та «боротьбою за традиційні цінності», а ті самі явища у Європі та США — «націоналізмом» або навіть «фашизмом». Російське керівництво полюбляє вказувати на недоліки інших країн (справжні чи вигадані), але не звертає увагу на занепад власного суспільства. Наприклад, у своєму зверненні напередодні повномасштабного вторгнення Путін заявив про прийняття Україною нібито «дискримінаційних» законів про корінні народи, які відбирають право на ідентичність у росіян. Насправді ж, закон про корінні народи визначає автентичні групи населення, що мають свою самобутню культуру, наприклад, кримські татари. До речі, в Росії теж є закон про «гарантії прав корінних народів», як-от населення Сибіру чи Далекого Сходу, але цей закон систематично порушується.

У 2022 році, згаданий вище патріарх РПЦ Кирил активно висловлювався проти прийняття закону про заборону домашнього насильства та наголошував, що такий закон є «наслідуванням Заходу», а «сім’ї самі розберуться». Водночас за даними організації Human Rights Watch, у 2017 році від домашнього насильства в Росії постраждали 36 000 жінок і 26 000 дітей. А от інші закони, наприклад, про заборону «гей-пропаганди», який було прийнято у 2022 році, виконуються без заперечень з боку РПЦ. У грудні 2022 року в Росії навіть відкрили першу справу за пропаганду ЛГБТ-цінностей проти незалежного видавництва Popcorn Books. У своїх книгах Popcorn Books не тільки висвітлювали теми сексуальності та самоідентифікації, але й додавали на сторінки цитати з Конституції Росії про свободу слова та недопустимість цензури. Тепер видавництву загрожує штраф у сумі 5 мільйонів рублів.

Імітуючи універсальні цінності на кшталт свободи та рівності, Росія намагається підтримати свою приналежність до західного світу. Щоразу на засіданнях Організації Об’єднаних Націй постійний представник Росії Небензя вперто тримається за завчений фарс — нібито Росія воює з нацистами, усі звинувачення проти неї є сфабрикованими, а справжніми злочинцями є Сполучені Штати. На очах у представників з усього світу він вимальовує свій світ-перевертень, в якому лише Росія є оплотом цивілізації. Втім, із кожним новим воєнним злочином та порушенням демократичних засад залишається все менше людей, готових вірити в ілюзорну Росію, не помічаючи її справжню, злочинну сутність.