Стріха. Схід: петриківський розпис на глиняних хатах, дерев’яні споруди без цвяхів

Разом зі студією Craft Story продовжуємо цикл публікацій «Стріха» про українську народну архітектуру, її регіональні особливості та шляхи порятунку. У першій серії розповідали про архітектурну спадщину та традиції заходу України, у другій — про північні регіони, у третій — про центральні. У цій частині циклу «Стріха» розповідаємо, як жителі сходу піклуються про архітектурні традиції свого регіону.

Дерев’яні споруди: школа, храм, будинок цукрового барона

У місті Новомосковську (давніша назва Новоселиця), що на Подніпров’ї та Запоріжжі, стоїть дерев’яний православний Свято-Троїцький собор. Його створення ініціював останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський ще на початку 1770-х років. Цей собор заввишки 36 метрів, тобто вищий, ніж дев’ятиповерхові будівлі, і займає близько 550 м². Під час будівництва не використали жодного гвіздка, бо колись за допомогою цвяхів розіп’яли Ісуса Христа. Крім того, споруда особлива своїми дев’ятьма куполами, які символізують дев’ять янгольських чинів.

Яким Погребняк, відомий на той час храмобудівник, погодився створити проєкт собору. Легенда розповідає, що чоловік пішов у плавні, протягом тижня молився і просив Бога показати, як має виглядати будівля церкви. Коли архітектор повернувся до козаків і показав їм макет храму, зроблений з лози, ті захопилися. Отаман Петро Калнишевський, полковник Самарської паланки Антін Головатий і сам Яким Погребняк вклали в будівництво 20 тисяч рублів. Деревину для будівлі сплавляли Дніпром з самого Києва.

Будували собор у стилі козацького бароко на основі з масивних дубових колод, які поклали на кам’яні млинові жорна. Дерев’яні будівлі потребують регулярних відновлювальних робіт, через що зараз церква стоїть на фундаменті з каменю.

Храм пережив уже декілька реставрацій. Подекуди це були не просто заміни старих конструкцій — споруду фактично перекладали заново. При цьому собор зазнав істотних змін. 1887 року перед його парадним фасадом добудували дзвіницю, до якої тепер притикає огорожа.

За радянської доби собор двічі закривали, а богослужіння в ньому поновили лише наприкінці 1980-х років. Радянська влада тероризувала українські церкви, розстрілювала й відправляла у заслання священників, силоміць забирала церковні цінності. Так і Троїцький собор був вилучений у православної громади. У 1931 році там почали зберігати зерно. На думку вірян, це могли зробити спеціально: у зерні часто заводяться миші, які підточують дерев’яні споруди.

У 1960-х роках церква знову потребувала реконструкції, натомість радянська влада хотіла її знищити. Саме тоді письменник Олесь Гончар, який народився і зростав на Подніпров’ї, створив роман «Собор», в якому прототипом стала будівля Троїцького собору у Новомосковську. Хоча цей твір і вийшов друком у двох радянських видавництвах у 1968-му, але майже одразу потрапив під немилість компартії й не видавався, тож інтелігенція поширювала його за допомогою самвидаву. Згодом цей роман став найвідомішим у творчості письменника.

У сучасні часи Троїцький собор теж міг занепасти — він довго залишався поза увагою місцевої влади й був у аварійному стані. Зрештою, держава виділила кошти, роботи розпочали у 2012 році і вони тривають вже багато років поспіль.

Ще одна унікальна, збудована без цвяхів дерев’яна споруда — школа (нині гімназія) у слобожанському селі Павлівка, що біля міста Богодухів. У сусідніх селах такої будівлі нема: її власними силами створили місцеві мешканці у 1906 році. Вони використали дуб, який самостійно замовляв і доставляв сільський добродій.

Під час Другої світової війни німецькі війська облаштували у цій будівлі конюшню. Тоді вона сильно постраждала. Після звільнення Павлівки учні, їхні батьки та вчителі самостійно відбудовували та ремонтували цю споруду. За час існування школи фасад фарбували усього двічі: у 1954 і 2021 році. Тоді ж, під час реконструкції 2020-2021 років, де-не-де почали використовувати гвіздки. Дах будівлі теж зазнав змін: спочатку він був дерев’яний, але в 1990-х його замінили на більш сучасний. Вчителька Алла Василівна розповідає, що коли вона починала навчатися у цій школі, її опалювали за допомогою пічки: з коридору до кожного класу підвели грубки, в яких палили дрова. Каже, взимку завжди було дуже тепло.

У цій будівлі навчався поет Леонід Вишеславський. Пізніше він згадував її у своїх віршах:

«У селі слобожанськім, на волі,
де життя мого ранній причал,
в дивно-рубленій, пам’ятній школі
я Тарасову мову вивчав…»

Вчителька радіє, що багато учнів цінують архітектуру павлівської гімназії:

— Вони мені розповідають, що коли з кимось спілкуються, то обов’язково кажуть, в якій школі навчаються, навіть відсилають фотографії. У нас є сайт школи, і на сайті школи стоїть побудова цієї школи. І часто буває запитують, а що це за приміщення. Вони розповідають, що це наша школа, що це історична пам’ятка. І буває так багато, що, якщо приїжджають до когось знайомі там, вони обов’язково приходять, фотографуються тут, дивляться, чи дійсно тут така школа є, і чи дійсно тут так гарно.

Неподалік Павлівки міститься селище Гути, де у 1869 році почала працювати цукроварня. Через одинадцять років вона згоріла, і її купив цукрозаводчик Леопольд Кеніг. Підприємець почав відновлювати підприємство, возити нове обладнання з Німеччини. Сам Кеніг у селі не жив, але побудував будинок для свого родича, який керував заводом. Низ цієї споруди зроблений з дуба, а стіни й дах — з карельської сосни. Місцевий житель розповідає, що будівлю привезли вже готовою, в розібраному стані, а в Гутах лише склали її докупи.

У підвалі маєтку були кімнати, де жила і хазяйнувала прислуга. Там досі збереглася оригінальна плитка. З підвалу нагору підіймаються коминки з білого мармуру, якими опалювався будинок. Також він вирізняється високими стелями, ліпниною всередині та масивними дверима. Надворі стояв фонтан, у якому плавали рибки, а сходи від нього спускалися до березової алеї.

Одна стіна будинку закладена цеглою — вона згоріла під час пожежі, тож дерево замінили міцнішим матеріалом. На цеглі є позначка: «ЛК», бо вона була привезена з заводу власника Леопольда Кеніга. Вона досі міцно тримається на своєму місці й не осипається.

Після Лютневої революції 1917 року радянська влада використовувала маєток для власних потреб: спочатку в ньому був шпиталь, пізніше — школа фабричного заводського навчання. У 1975 році планування будинку змінили й почали роздавати квартири місцевим мешканцям: якщо від початку кожна кімната маєтку займала 25-30 м², то зараз цілі квартири мають приблизно по 60 м².

Будівля не визнана архітектурною пам’яткою і не реставрується. Зараз там живуть пенсіонери, яким важко самостійно підтримувати її у належному стані. Станіслав Дрешер, який мешкає там вже 40 років, розповідає:

— Тута дуже багато приїжджали на екскурсію. Розглядали цей будинок і всі говорили: «Ой надо ж його під охрану, надо шото з ним робить, надо все». Всі возмущаються, шо такий будинок і без всякої охорони.

Етнографічний музей «Українська слобода»

Писарівка — село на Слобожанщині, за 60 км від Харкова. Тут у 1990-х роках вирішили створити етнографічний музей. Там стояла особлива архітектурна пам’ятка — дерев’яна церква, побудована без використання цвяхів. Навколо неї й створювали краєзнавчу установу. Раніше поселення славилося 15 вітряками, але всі вони розвалилися, тож експонат привезли з сусіднього села Леміщине. Не вистачало селянської хати. Пошукали в Писарівці — достойного варіанту не знайшлося. Знайшли цікаві зразки в іншому сусідньому селі Малижине. Раніше там стояв хутір з п’ятьма однаковими будівлями. Жителів поселення розкуркулили, а хати забрала для власних потреб радянська влада: в одній із них був дитячий садок. Коли стали шукати експонати для музею, знайшли ці будівлі, привезли кілька розібраних хат і склали в одну. Дерев’яний храм пізніше згорів, але всі інші експонати можна побачити й сьогодні.

Керівник музею Леонід Кобець розповідає про українську слободу:

— Це були українці, які переселялися із Правобережної України на Лівобережну в XVII сторіччі, особливо в середині. Після того, як польські поміщики стали захоплювати українські села і пригноблювати їх, українські селяни почали переселятися сюди на більш свободні місця.

Музейник пояснює, що комфорт життя суттєво залежить від того, де відносно сторін світу міститься хата. Він порівнює дві будівлі музею: в обох по чотири вікна, і в одній з них вікна дуже великі, але саме в ній завжди темно. У іншому музеї менші вікна, але вони розміщені таким чином, що й рано вранці, і пізно ввечері сонячне світло потрапляє всередину. Показує також стіну, біля якої спали люди. Ця стіна виходить на північ, звідти не дме вітер, немає протягів, тож там було дуже комфортно спати.

Печі будували великими не лише для приготування їжі: на них спали діти та старі люди. Леонід розповідає, що відвідувачі музею проводили експеримент: на таку піч вміщається по одинадцять дітлахів або по п’ять дорослих.

Кожна хата Писарівки мала кілька картин місцевого художника Івана Підгурського. Чоловік був офіцером під час Другої світової. Діставши поранення, він залишився без однієї ноги та однієї руки. Щоб прогодуватися, Іван почав малювати на фанері й приносити свої витвори людям у село. За це мешканці давали йому сало, яйця, хліб та інші харчі. Таким чином, на початок п’ятдесятих років кожна родина зберігала по 2-3 картини Івана Підгурського. Леонід Кобець зібрав у музеї невеличку колекцію з шести його малюнків.

Петриківський розпис на хатах

Офіційна дата заснування селища Петриківка, що на північ від Дніпра — 1772 рік. Місцеві кажуть, що тоді про населений пункт вперше згадали в офіційних документах, а насправді він існував ще з кінця XVII сторіччя. У цьому поселенні на стінах побілених хат-мазанок жінки малювали, створювали та віднаходили особливі риси розпису, який пізніше назвуть петриківським.

Петриківка містилася на території Вольностей Війська Запорозького. Село мало розвинуту торгівлю, там регулярно організовували великий ярмарок. Торгували зерном, крамом, натуральною продукцією, переганяли скот. Ярмаркували тижнями, і подія ця була масштабна — вона займала більш як два з половиною кілометри в діаметрі. Коли розпис з білої стіни перейшов на папір, предмети хатнього вжитку та інші поверхні, кожна жінка намагалася малювати якнайкращі роботи, щоб саме її витвір придбали на ярмарку. Така конкуренція між майстринями давала поштовх розвитку розпису.

Екскурсоводка місцевого музею Олена Терещенко розповідає, що спочатку традиції розпису передавалися у сім’ях, від покоління до покоління, від матері до дочки. Вже у 1936 році в Петриківці відкрилися школи декоративного малювання для молоді. Першою вчителькою там стала відома майстриня Тетяна Пата. Із початком Другої світової заклади довелося закрити, а розпис почав поступово зникати. Майстра Федора Панка занепокоїв цей занепад, тож він створив цех підлакового розпису, який став початком промислового розвитку петриківки. Зараз у селищі розпису навчають з дитячого садочка, обов’язково викладають у школах, а для дітей, які мають хист, є спеціальні навчальні заклади. Екскурсоводка Олена Терещенко вважає, що розвивати цю творчість украй потрібно:

— Дерево без коріння не буде рости. А це наше коріння. Якщо ми будемо пам’ятати наше минуле, то ми будемо розвивати й майбутнє. Людина без минулого, як дерево без коріння: вона зів’яне, вона не зможе повноцінно жити далі.

Щорічно у Петриківці проводить фестиваль «Дивоцвіт». Майстри продають свої роботи, організовують майстер-класи, готують традиційні страви та популяризують українську культуру. Доповнює атмосферу «Дивоцвіту» те, що він відбувається у центрі селища, в якому будівлі розписані орнаментами так, як це робили здавна. Хати, поліклініка, музей, магазин, аптека — усе навколо грає яскравими фарбами народної творчості.

Петриківці по-справжньому захоплюються своїми традиціями. Заслужена майстриня народної творчості України Людмила Горбуля пояснює, що її мотивує малювати.

— По-перше, я люблю розпис за те, шо це квіти, я люблю квіти, в мене дома й клумби великі. По-друге, шо це яскравість. Петриківський розпис повинен буть яскравим, всі фарби повинні буть яскраві, і вводяться всі кольори туди. І коли ти сідаєш працювать, от у тебе немає настрою, а ти вже забуваєш за те, що настрою не було, все. Тут уже ти впливаєш у свою роботу і думаєш, що в тебе все гаразд, тільки працювать. І кругом петриківку цінують.

Чи не найяскравіша окраса села — розписаний паркан. У 2012 році місцеві жителі вирішили докласти максимальних зусиль, щоб петриківський розпис визнали нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО. Для цього їм потрібно було встигнути розмалювати паркан до тогорічного «Дивоцвіту». Дев’ять майстрів впоралися з роботою менш ніж за два тижні, розповідає Людмила:

— Я, звичайно, цю стіну намічала, робила ескіз, підбирала кольори. Я з людьми стала і розповіла, що ти будеш робити розову квітку, той листя робить, той те, той те. І так в нас вийшло дружно, гарно і дуже швидко. Стали, і працювали зрання і допізна, але ж зробили.

5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Микола Дека і вся його сім’я займається петриківським розписом. Одного разу в нього з’явилася ідея: створити на базі автомобіля «Запорожець» традиційну хату, всередині та ззовні оздоблену петриківським розписом. Тепер «хата» на колесах їздить і рекламує розпис. Цей проєкт — частина комплексу з розвитку сільського туризму. У Малій Петриківці, що за 5 км від Петриківки, міститься садиба, якій понад 120 років. У ній проводять екскурсії, а поряд побудували ще дві глиняні хати, які, за традиційною технологією, вкриті очеретом.

Микола пам’ятає, як у дитинстві зводив такі будинки. Тому він вирішив створити для туризму саме ті глинянки, на яких традиційно робили петриківський розпис. Зараз у хатах можна зупинитися на ніч, а вдень у комплексі проводять екскурсії та майстер-класи з петриківського розпису, ляльок-мотанок, писанкарства, соломоплетіння, гончарства.

Будували мазанки за традиційною технологією:

— Лиття цієї хати — це робили два дерев’яні щитки, потім заливали ці щитки глиною, ріденькою, як сметана. І потім солома, звичайна солома. Чим довша солома, тим краще втоптувалася, і таким чином нарощувалися стіни, потім ще піднімалися вище. Таким чином будувалася ця хата. Ну ми і зовні глини штукатурні роботи провели, щоб робити розпис.

Майстер розповідає, що такі хати дуже зручні — влітку у них прохолодно, а взимку зберігається тепло. До того ж вони міцні. Проблема була лиш у тому, що будівлі просідали без належного фундаменту: волога з землі просякала солому у стінах, і вони руйнувалися.

Ще одна майстриня з Петриківки Валентина Дека після навчання у львівському виші повернулася до рідного села працювати в експериментальному цеху петриківського розпису. Та перед початком роботи вона вирішила оздобити власну хату: розписала стіни кількох кімнат всередині будівлі, і за тими ж ескізами розмалювала фасад. Повністю ремонт вона закінчила уже зі своїми дітьми, які допомогли їй створити інтер’єр у стилі петриківки.

Пізніше родина побудувала невеличкий глиняний готель, покритий очеретом і рогозом. Звісно, він не міг залишитися нерозписаним: сім’я дружно створювала традиційні композиції на стінах хати-мазанки. Жінка вважає, що феномен петриківки з’явився невипадково:

— Сюди втікали люди, які вольнолюбиві були, не любили гноблення ніякого. Вони втікали, оскільки тут не було кріпацтва, оселялися і чим володіли, тим і виживали. Хтось вишивав, хтось ткав, хтось різав по дереву, чи там лозоплетіння, чи з соломки там. І тому всі люди тут були творчі, а творчість — це духовність. Це високодуховне поселення, можна сказати, бо духовність — це люди позитивні, які не захочуть іти когось гнобити і тероризувати. Якби всі люди були кругом так позитивно налаштовані, то, мабуть, би не було сьогоднішніх подій, бо над усе духовність в житті людському, я так вважаю.