На початку 2000-х років існувала акція «Різдво разом», коли сім’ї на заході України приймали в себе на Різдво дітей зі сходу та півдня, щоб познайомити їх із традиціями, які збереглися на Галичині, Волині та Поділлі. Команда Ukraїner вирішила відновити акцію, але трохи на свій манір. Ми хотіли, щоб дух Різдва та Маланки відчули люди і на деокупованих територіях, адже зараз їм дуже треба підтримка. Тому ми кинули клич вертепувальникам і очільникам громад звільнених населених пунктів, щоб створити це свято разом.
Так відгукнулося три колективи, а завдяки небайдужим людям нам вдалося зібрати 130 тисяч гривень, щоб покрити логістичні витрати на їхні мандрівки Слобожанщиною та Донеччиною.
16–17 січня останній із трійки — вертеп спільноти «Вільний простір» зі Львова — відвідав міста Тростянець та Охтирку на Слобожанщині, щоб подарувати тамтешнім людям дещицю різдвяного дива. Як усе було — розповідає Віталій Побережний, координатор відділу досліджень Ukraїner, який вирушив із вертепувальниками як продюсер ініціативи «Різдво Разом».
Львів, шоста ранку. Ми з вертепувальниками домовилися зібратися у Львові біля «Ашану», звідки й вирушатимемо на схід. Набите колядниками таксі прорізає фарами темінь парковки перед супермаркетом. Дівчата виходять надвір і обережно дістають із салону звізду, а Слава, який грає Йосипа, виходить останнім, ніжно тримаючи в руках тендітну живу лілію. Стоїмо всі разом і від холоду пританцьовуємо довкола складених на асфальті один на одного пліцаків (кошик із лози. — ред.) та торбин.
У Тростянець нас погодився відвезти засновник ранчо «Скарбова гора» Остап Лунь, але їдемо не на конях, а двома волонтерськими бусами. Всього вирушає одинадцятеро вертепувальників: двоє хлопців і дев’ятеро дівчат, а також четверо членів знімальної команди Ukraїner. У салоні — вертепувальний реквізит: звізда й лілія, яку Слава обережно поклав у кошик на сидінні. Десь о шостій двадцять ранку ми вирушили.
— На добраніч! — сказав нам водій Остап, завівши двигун. Перші години дороги, поки було темно, я таки спав. Але далі — від Рівного й аж до Прилук — спостерігав за горизонтом у вікні, поки не стемніло. Відколи почалася повномасштабна війна, мінімалістичні пейзажі Сіверщини і Слобожанщини почали зяяти понівеченими будинками й полями. Оселі, паркани й сади мають сліди від ворожих обстрілів.
Останню сотню кілометрів колядники й колядниці прямо в бусах репетирували воскресіння овечки — сцену з «пастушої» частини вертепу. Відволікалися від репетиції лише на блокпостах.
— Ми щойно проїхали тисячу кілометрів, — сказав Остап на в’їзді у Тростянець.
Зараз Остапу 47 років. У дитинстві він теж вертепував — грав Ірода й Жида. Його перший дитячий вертеп відбувся в 1988 році, коли у Львові після радянських заборон відроджувалася різдвяна традиція. Режисером цього вертепу був Остапів батько, який тоді викладав у Львівській політехніці. Одного разу їхню дитячу трупу запросили до Києва виступати в Жовтневому палаці:
— Тоді режисер намагався перекроїти весь вертеп, викреслити роль Жида і повикидати «недоречні» фрази. І ми провели кілька репетицій по переписаному сценарію. Але врешті перед самим виходом на сцену батько сказав: «Робим по-своєму», — і ми таки виступили по першому сценарію. Публіка була в захваті.
слайдшоу
Прибули у Тростянець ввечері по дев’ятій. Завдяки підтримці місцевої громади нас безплатно погодився прийняти на ніч готель «Елегія». Коли ми заїхали, там не було електрики, тож довелося заселятися під світло ліхтариків.
У холі готелю стояла ялинка. Саме біля неї вертеп, поснідавши, зібрався на репетицію сцени заручин Йосипа і Марії — епізоду з сакральної частини вертепу. Консьєржка Люда крізь відчинені двері кабінету, що навпроти холу, з допитливістю піддивлялася, як усе відбувалося.
Уже за кілька годин після репетиції сідаємо в буси і їдемо на виступ. Тепер, коли надворі день, бачимо пошкоджені й геть розтрощені будинки. Проїжджаємо повз всіяні слідами від куль стіни Круглого двору — пам’ятки палацової архітектури. Разом із цим помічаємо, як на вулицях нуртує життя.
Виходимо з вертепом на сцену Палацу дітей та юнацтва. Перед нами — юна авдиторія. .Зал повністю заповнений. Западає тиша.
— Ми вертеп… — починає представлення режисерка Анастасія, але гучні аплодисменти не дають їй договорити назву колективу. Це був перший знак, що приїхати сюди було дуже важливим рішенням.
Сценарій до вертепу створювала Анастасія, яка вже має чималий досвід вертепування. Дівчина поєднала «сакральну» та «пастушу» частини. Центральний сюжет першої — заручини Йосипа з Марією, а другої — очікування пастухів на прихід месії, що режисерка обіграла як алюзію на п’єсу ірландського письменника Семюеля Беккета «Чекаючи на Ґодо». Наприкінці вистави ці два сюжети перетинаються, адже месія приходить як до Марії, так і до пастухів. Але для публіки, мабуть, найнесподіванішим моментом вертепу було воскрешання вівці під відомий хіт 70-х років — Stayin’ Alive (з англ. — «Залишайся живим») гурту Bee Gees.
Коли виступ закінчився і, здавалося б, затихла остання хвиля аплодисментів, вертеп попросив глядачів заспівати знайому їм колядку. Вони спершу соромилися, але тоді встав пан Сашко — їхній учитель — і завів «Пречистая діва сина родила». Діти радо підхопили її, плескаючи в долоні, а за ними до співу доєдналися і вертепувальники. У старенькій актовій залі з ліпниною і дерев’яним паркетом тоді відчувалося особливе піднесення.
І хоч у приміщенні Палацу дітей та юнацтва не було електрики, а надворі вже темніло, після виступу вертеп зі слухачами і Сан Саничем (так Сашка називали місцеві) ще довго сиділи при свічках за столом, пили чай і хрумали білий шоколад. Говорили про музику, спів і різдвяну магію. Сашко розказав про свій цьогорічний вертеп: майже всі дітлахи, які прийшли подивитися на наш виступ, грають у ляльковому вертепі «Різдвяна містерія», режисером якого і є Сан Санич. Поки чаювали, надворі почався сніг. Так і не змігши попрощатися, ми взяли Сашка з собою: поклали його ровера в багажник і близько шостої вечора поїхали колядувати до військових на блокпости.
На мороз і під сніг, але до коляди — так військові виходили до нас зі своїх позицій. Спершу слухали, як по-янгольськи вертеп співає «Бог ся рождає», «Нова радість стала», «Рай розвився» та багато інших колядок, а тоді заводили щось своє і всі врешті обіймалися.
Так ми навідали два блокпости по дорозі на Суми, а тоді розвернулися і Сашко повіз нас до військових у сторону Охтирки. Майже всі захисники виявилися галичанами: тут були чоловіки зі Львова, Самбора, Стрия, Дрогобича й інших міст та містечок. Щемко було дивитися, як за 1000 кілометрів від дому галичани гуртувалися в різдвяних піснях і міцних обіймах. Так колядували до восьмої вечора. Потім Сашко сів на свого ровера і поїхав у село Лісне під Тростянець, де живе відтоді як через війну покинув рідний Луганськ. Ми натомість повернулися до «Елегії».
Наступного ранку консьєржка Люда знову спостерігала, як біля новорічної ялинки «Елегії» Йосип дарує Марії лілію, а пастухи воскрешають овечку.
Перша зупинка цього дня — тростянецький цвинтар. Ми прийшли туди провідати могилу Дмитра Євдокимова — 24-річного уродженця Тростянця і студента Української академії лідерства (УАЛ), який загинув у боях на Поліссі в березні 2022 року всього за кілька днів до того, як його рідне місто визволили з-під окупації. Він був другом режисерки вертепу Анастасії.
На цвинтарі було вітряно й сиро, але місцями стояв учорашній сніг. Колектив «Вертепу на Сході» заспівала кілька заупокійних пісень, щоб віддати шану герою, і ми поїхали в Охтирку.
Дорогою бачили багато поруйнованих будинків у селах і підірваний міст через Ворсклу, який довелося об’їздити ґрунтівкою.
— Обставини війни — величезний урок як навчитися бути людиною. Цей біль і страждання — можливість більше прив’язатися до духовного світу, а не матеріального, бо в матеріальному щастя немає. Наш вертеп про те, що треба вчитися помічати світло навіть у найбільшій темряві, — каже Анастасія, яка зібрала всіх охочих вертепувати тут, у звільнених містах і містечках Слобожанщини.
В Охтирці почали з виступу для людей похилого віку в Центрі обслуговування населення. У кімнатці, де на гурт уже чекали близько п’ятдесяти дідусів і бабусь, одинадцятеро вертепувальників заледве поміщалися й виступали, мало не наступаючи на ноги глядачам у першому ряду. Протягом усього нашого вертепування там не було електрики, але наприкінці, коли працівниця Центру виголосила подяку й подарувала вертепу копію охтирської ікони Божої Матері, LED-лампи раптом засвітилися. В цій тісній кімнаті ми співали ще багато колядок. Була і слобожанська «За вікном чорна хмара в’ється» — її уже співали наші сивочолі глядачі після довгих умовлянь.
За вікном чорна хмара в’ється,
Під вікном колядник човпеться.
Пустіть його до хати,
Він вам буде співати
Коляди.
Потім ми вирушили в охтирський Центр культури, на плескатій фасадній стіні якого написано «Охтирка — місто-герой» — так її розмалювали, коли визволили місто. Після того, як в Охтирці побували окупанти, тут стало на одну культурну інституцію менше — будинок культури після обстрілів став непридатний для використання. Тому наразі тут діє лише Центр культури.
Цей виступ, певно, зібрав найбільшу за два дні авдиторію. На вертеп прийшов і міський голова, і медійники регіонального телебачення, і близько сотні глядачів. Окрім оплесків, вертепу подарували ящик «Живчика» та охтирського пива — цими напоями славиться Охтирський пивоварний завод.
Після виступу вертеп ще пів години гомонів із охочими до розмови жителями Охтирки.
Тут, за кількадесят кілометрів від кордону з Росією, життя після деокупації має такий самий ритм, як і деінде. Дітлахи ходять до школи, працюють книгарні й молодіжні центри, — люди відновлюють місто, а заодно і його довоєнний плин.
— Знаєш, у нас тут взагалі безпечніше, ніж деінде. Ото вони (російські військові. — ред.) нас покошмарили в березні, а тепер навіть рідко що «прилітає», — каже мені консьєржка Люда. І справді, в Тростянці навіть електроенергію відключають за графіком.
О першій ночі, коли ми зі Славою сиділи в темній «Елегії» (бо світло знову відключили) і дискутували про існування Бога, Люда підійшла до нас і запитала, чи можу я їй надіслати відеозапис виступу вертепу. Вже за годину, коли ми після довгих розмов розходилися по своїх кімнатах (до від’їзду в Львів лишилося буквально три години), то чули, як у своєму кабінеті-закапелку консьєржка дивиться наш вертеп із телефона.
