Як українцям стирали пам’ять?

Відновлення втраченого пласта національної пам’яті стало частиною деколонізації в Україні — процесу позбавлення від російської імперської спадщини, що розпочався після розпаду СРСР. Позитивним кроком у цьому напрямку стало створення у 2014 році Інституту національної пам’яті. Важливими аспектом у його роботі є доступ до даних. Тому в Україні ухвалили закон, згідно з яким архіви про злочини комунізму та масові порушення прав людини стали доступними.

Історична пам’ять — це соціокультурний феномен колективного осмислення спільнотами свого минулого (знання основних подій національної історії, сприйняття її символів, вшанування визначних дат та діячів тощо). Основна мета плекання і збереження національної пам’яті — це зокрема вивчати досвід попередніх поколінь, щоб не повторювати їхніх помилок і зробити майбутнє наступних поколінь кращим.

Голодомори та геноциди

Друга стаття «Конвенції щодо запобігання і покарання злочину геноциду» ООН визначає геноцид як будь-які дії, «вчинені з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу». Різні російські державні утворення століттями цілеспрямовано знищували український народ. Утиски українців відбувалися за часів імперської Росії, Радянського Союзу, а тепер і Російської Федерації.

Українському народові довелося пережити три голоди — у 1921–1923, 1932–1933 і в 1946–1947 роках. Наймасштабнішим із них є Голодомор 1932–1933 років. Першим правовим актом в Україні, який визнав його актом геноциду, був закон 2006 року «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні».

Масові, навмисно організовані радянською владою репресії призвели до багатомільйонних людських втрат на території України. Хоча радянська історіографія це замовчувала, але однією з основних передумов Голодомору 1932–1933 років було намагання зламати опір українців, стерти їхню національну ідентичність, зробити покірними громадянами Радянського Союзу.

Упродовж десятиліть інформація про примусові знищення українського народу замовчувалася, а історія України була викривленою, щоб приховати злочини тоталітарної радянської держави. У радянській Україні про Голодомор було небезпечно згадувати навіть у приватних розмовах — це могло коштувати десятиліттям таборів ГУЛАГу. Та й нині з розповідей очевидців подій стає зрозуміло, що вони боялися про це говорити. Вимушена обережність і страх передавати історії про цей злочин призводила до розривів у тяглості історичної пам’яті.

Одним із методів масового знищення українців у Радянському Союзі була фізична розправа над інтелектуальною елітою українського народу. Радянська влада впродовж років проводила «чистки», арешти, ув’язнення й депортації діячів освіти, науки і культури. Українці не могли вільно творити, займатися академічною діяльністю й осмислювати власну історію. Відомим втіленням цього феномену стало Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х і 30-х рр. XX століття в Українській РСР, яке було знищене здебільшого під час великого терору.

Назви вулиць, бібліотек та культурних закладів також іменували переважно не на честь української інтелігенції, а на честь росіян — навіть тих, що брали участь у репресіях проти українського народу. Впливаючи таким чином на публічний простір, російська влада намагалась знищити культурну спадщину українців і пам’ять про важливих діячів. Адже вулиці та подібні їм об’єкти є такими собі «безтілесними пам’ятниками» тим явищам або персоналіям, яких прийнято вважати видатними.

У XXI столітті українці зіткнулися з новою активною фазою геноциду. Вчинене майже 100 років тому зло не було визнано і покарано, а шовіністичні настрої у Росії лише посилювалися. Зараз РФ вкотре намагається масово фізично знищити українців і все, що асоціюється з українством. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України проголосила дії російських військ на українській території геноцидом, ухваливши постанову «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні». Цей крок підтримали у парламентах Польщі, Чехії, Литви, Латвії, Естонії, Іспанії та Канади.

Депортації

Примусові переміщення українців супроводжувалася терором, репресіями, конфіскацією матеріальних цінностей, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав. Звісно, все замовчували, щоб в нащадків не було спогадів про скоєні злочини. Перші масові депортації українців почалися у XVIII столітті за часів Російської імперії. Примусово виселяли українців й у період Першої світової війни, але наймасштабніше — за часів СРСР у ХХ столітті.

З початком повномасштабної війни в Україні РФ знову вдалася до депортації. За інформацією Офісу Президента, станом на жовтень 2022 року росіяни примусово переселили понад 1,6 млн українців. Російські війська вивозять людей до тимчасово окупованих територій України й до Росії. При цьому примушують проходити фільтраційні табори. У звіті Єльського університету зазначено, що за період із квітня по липень 2022 року Росія створила 21 фільтраційний табір лише на окупованому сході України. Звільнені з таборів повідомляють про антисанітарію, нестачу їжі та питної води, відмову в медичній допомозі, ізоляцію, фізичне насильство і катування.

За даними Українського інституту національної пам’яті, частина депортованих українців із польсько-українського прикордоння під час операції «Вісла» у 1947 році опинилися у тих південних і східних регіонах України, що зараз опинилися під тимчасовою російською окупацією або на лінії фронту. «До російсько-української війни лемки казали, що вірять і сподіваються, що депортації більше не повторяться. Для них це корінний біль, як для багатьох українців Голодомор. На землях, куди їх примусово переселили, вже виросли їхні нащадки, які полюбили степ, полюбили Дніпро. І тут знову приходять москалі і розповідають їм, що їхні діти не так виховуються, що вони поїдуть у Сибір і так далі. Це — молох (символ жорстокої сили, що вимагає багато жертв. — ред.) історії, який важко уявити», — розповідає Роман Кабачій, історик, дослідник депортацій 1944–1951 років.

Депортації зачепили різні території України: від Лемківщини й Посяння до Криму і Донеччини. Одна з цілей примусових переселень — нівелювання кордонів між українцями та росіянами, тобто асиміляція. Російська влада століттями використовувала депортації як метод стирання національної пам’яті, щоб викорінити прояви національної ідентичності та зробити з представників різних націй один «братскій народ».

Депортація має вагомий психологічний вплив: такий досвід може зламати людину, зробити її безвольною і повністю контрольованою тоталітарним режимом. Депортовані люди залишаються без майна, зв’язків, всього, що пов’язувало їх із домом. У Росії вони не мають змоги зберігати свою ідентичність, особливо діти. Російські сім’ї усиновлюють українських дітей, що подається пропагандою РФ як «порятунок дитячих життів», а фактично є ознакою геноциду.

Знищення культури

Протягом свого існування Російська імперія, а згодом Радянський Союз, знищували культурні артефакти та документи, місця збереження історичної пам’яті поневолених нею народів. Згодом РФ замовчувала ці дії, маніпулювала історичними фактами та привласнювала крадене.

Перші зафіксовані «культурні» крадіжки сягають часів Київської Русі. Наприклад, викрадення Вишгородської (Володимирської) ікони Божої Матері — шедевру іконографії світового рівня. У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський під час нападу на Київ зруйнував частину Вишгорода, пограбував місто і викрав ікону Божої Матері. З 1999 року вона перебуває у храмі-музеї Святого Миколая, що є частиною Державної Третьяковської галереї у Москві. І це не поодинока практика.

Століттями Російська імперія і Радянський Союз утискали українську мову та забороняли українську літературу. Протягом XVIII століття Російська імперія видала низку розпоряджень і наказів, що забороняли та цензурували українську мову. У другій половині ХІХ–на початку ХХ століття таких цензурних розпоряджень було близько 470.

Валуєвський циркуляр 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося заборонити друк україномовних навчальних та релігійних видань. Емським указом 1876 року заборонили друкувати і ввозити з-за кордону будь-яку україномовну літературу, українські переклади з іноземних мов, а також забороняли театральні вистави і нотні видання українською мовою. На Східній Галичині та Буковині, що у ці часи були під владою Австро-Угорщини, влада намагалася замінити кириличну абетку латиницею.

Українських письменників і діячів культури, які були активною частиною дисидентського руху, радянська влада переслідувала, репресувала та послідовно винищувала. Більше того, у Радянському Союзі обмежували українську мову, наближаючи низку слів та формулювань до російської. Так само втручалися в українську історіографію: не згадували імперські злочини, маніпулювали фактами та концентрувалися на схваленні певних персоналій і явищ. Ці маніпуляції та пропаганда були поширені у сфері освіти та книговидання. Через замовчування справжньої історії та культури українська національна пам’ять не могла вільно поширюватися.

Росіяни здавна прагнули знищити докази української козацької державності, що є важливою частиною проявлення і ствердження української державності загалом. Росія використовувала козаків у спільних війнах (через що переоцінюється міць її імперських військ), а коли їхніми руками вигравали протистояння, намагалась пригнобити, при цьому придушуючи козацький національно-визвольний рух. Наприкінці XVIII століття російська царська влада остаточно обмежила права козаків, перетворивши їхні загони на армійські військові підрозділи.

Кожне руйнування Запорозької Січі супроводжувалося захопленням і вивезенням у Москву чи Петербург козацьких клейнодів — їхніх атрибутів і символів військової та цивільної влади. Конституція Пилипа Орлика, яку вважають однією з перших конституцій у світі, досі зберігається у Російському державному архіві давніх актів у Москві. Там цей документ у 2008 році знайшов український історик Олександр Алфьоров. Копію цього документа Алфьоров передав Музею гетьманства у Києві.

Роками російська влада як частину своєї політики використовувала «монументальну пропаганду». Таку назву запропонував Ленін, підписавши у квітні 1918 року декрет «Про пам’ятники Республіки». Тоді радянці поспіхом почали встановлювати монументи лідерам соціалістичної революції, при цьому не надто зважаючи на їхню художню цінність. Український міський простір наповнювали однотипними пам’ятниками радянським вождям, що витісняло можливість вшанування українських постатей. Навіть збиратися біля пам’ятників або місць поховань видатних українських діячів у різні роки було заборонено радянською владою. А через антирелігійну політику СРСР, свята, в яких корінились давні українські традиції, забороняли або заміняли тими, які було легше політизувати. Таким чином в українців стирали згадки про давні звичаї й традиції, які передавались з покоління у покоління.

Ще одним із методів втілення колоніальної політики з перетворення двох окремих національностей у парадигму «братскіх народав» було зросійщення питомо українських прізвищ. Їх змінювали за допомогою суфіксів та закінчень, як от -ов, -ев, -ин. Таким чином, Коваль ставав Ковальовим, Шевченко — Шевченковим, а Козак — Козаковим. Русифікація прізвищ утвердилася у той час, коли відбувалася паспортизація селян, які до 1970-х років не мали документів. Чоловіки, які поверталися з армії, теж мали механічно зросійщені прізвища, які потім використовували у їхніх паспортах. Через такі насильницькі зміни втрачалася суть прізвищ, яка часто відображала цілу історію роду, що обривало в українців зв’язок поколінь.

Інформаційна блокада

Усі злодіяння російська влада приховує інформаційною блокадою. Росія століттями замовчувала свої злочини, обмежувала доступ до архівів, маніпулювала фактами та репресувала тих, хто поширював правдиву інформацію або мав думку, що відрізнялася від «партійної». Те саме РФ робить зараз.

Свідомо або через недбалість, комуністична влада знищувала місця, що нагадували про певні історичні події. Прикладом є Куренівська трагедія, що сталася 13 березня 1961 року на тодішній околиці Києва.

Куренівку накрила хвиля відходів цегельного виробництва, які зливали в урочище Бабин Яр. Після Другої світової війни в Бабиному Яру не спорудили жодного пам’ятного знаку — влаштували сміттєзвалище, а потім заповнювали його рідкими відходами з цегельного заводу. У планах було влаштувати там парк, що зрештою і зробили. Щоб заощадити, замість бетонної дамби збудували піщану, ще й на 10 метрів нижчу, а напередодні Куренівської трагедії демонтували насосну станцію. Коли піщана дамба в Бабиному Яру не витримала, сталася трагедія, що забрала життя 145 людей (за офіційними даними радянської влади). Але через замовчування трагедії кияни не довіряли офіційним заявам. Радянська влада не тільки приховувала і применшувала масштаби та наслідки аварії, але й забороняла згадувати про її жертв.

Історик Віталій Нахманович описує Куренівську трагедію так: «Усе це було ознакою набагато страшнішого, як на мене, явища, ніж просто прагнення стерти пам’ять про жертв однієї, хай і жахливої, трагедії. Це було втіленням загальної зневаги до поховань, притаманної комуністичній ідеології, яка відкинула Бога, а разом з ним уявлення про людську душу, її посмертне існування та зв’язок з місцем останнього спокою тіла». Лише у роки незалежності в Києві почали вшановувати пам’ять жертв Куренівської трагедії.

Прикладом інформаційної блокади є також замовчування аварії на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року. Радянська влада на чолі з Горбачовим довгий час приховувала від громадян трагедію, її масштаби та наслідки. Роками КДБ замовчував причини аварії на атомній станції, адже вони вказували на недбалість радянського керівництва.

Зараз росіяни так само знищують пам’ять про жертв злочинних режимів. Зокрема на початку повномасштабного вторгнення Росії, 25 лютого 2022 року російська армія обстріляла архів Служби безпеки України в Чернігові. Унаслідок обстрілу згорів архів із півмільйоном документів.

На початку березня під час обстрілу Києва російські військові влучили в район меморіалу Голокосту «Бабин Яр». 23 березня росіяни поцілили снарядами на територію Меморіалу жертв тоталітаризму у Харкові — місця поховання українців і поляків, що були розстріляні НКВС у 1938–1940 роках. Один зі снарядів влучив у могилу; розбились таблиці з іменами похованих. Також у Харкові 24 березня російські окупанти обстріляли Меморіал Слави (споруджений у пам’ять про солдатів Другої світової війни), а 27 березня російські снаряди влучили в меморіальний комплекс Дробицький Яр — місце масового вбивства єврейського населення Харкова нацистами у Другу світову війну. Фактично окупанти так стирали пам’ять про один злочин — іншим.

Під час російсько-української війни влада країни-агресорки невтомно поширює брехню про історію України і російсько-українських відносин. У 2021 році Путін на офіційному сайті Кремля опублікував статтю «Об историческом единстве русских и украинцев». Волонтерська ініціатива «По той бік путінської брехні» знайшла у ній понад 100 маніпуляцій і близько 60 фейків. З початком повномасштабного вторгнення російська влада використовує підміну понять: називають війну «спецоперацією», вибухи «хлопками», а вимушений відступ «жестом доброї волі».

Центр протидії дезінформації відзначає, що інформаційна блокада вигідна Путіну, оскільки дезінформованим народом легше керувати. В установі пояснюють, що російські окупанти застосовують інформаційну блокаду, щоб схилити населення тимчасово окупованих територій України до співпраці. Така ізоляція передбачає цілковите обмеження доступу до правдивої інформації та впровадженні наративу «про вас всі забули».

Люди, які живуть на тимчасово окупованих територіях, розповідають, що росіяни розміщують на вулицях плакати, які проголошують, що Росія тут нібито назавжди. Інші плакати зображували російські паспорти з девізом «Социальная стабільнасть і бєзапаснасть». Російська символіка всюди — від завезених підручників до прапора на шкільному подвір’ї. Проте битви за культуру, історію та правдиву інформацію точаться по всій нещодавно окупованій території України. Хтось намагається зловити сигнали українських мобільних операторів, а батьки таємно навчають дітей в українських онлайн школах, щоб уникнути системи освіти, яку насаджують загарбники.

Зараз РФ, як століттями до цього Російська імперія і Радянський Союз, вчиняє злочини проти українців і таким чином намагається стерти національну пам’ять українського народу. Тому так важливо фіксувати всі злочини окупантів, щоб зберегти спогади про події, що вже стали історією України, а також берегти і розвивати все те, що складає нашу національну ідентичність, яку в нас намагаються забрати.