«Хто здав Херсон?» Як насправді велись бої за Південь

Ukraїner фіксує героїчну історію спротиву херсонців, які не здаються навіть після збройних розгонів їхніх мирних мітингів проти окупаційної влади. Містяни роблять усе можливе, щоб не дати РФ загарбати їхнє місто за методичкою, яку країна-агресорка вже неодноразово використовувала для привласнення чужих земель.

У цьому матеріалі пригадуємо, як розвивались події у Херсоні та довколишніх селах із 24 лютого, та яким чином південь чинить опір.

Територію причорноморських степів між Дністром на заході та середньою течією Волги на сході колись називали Диким Полем. Утім, життя тут бігло своїм особливим, степовим способом. Це був простір, де аж до останньої чверті XVIII ст. мешкали тільки кочівники, кримські татари і запорізькі козаки, що поступово освоювали ці території.

Уже тоді Російська імперія на повну реалізовувала свої хижі наміри щодо інших земель. У ХVIII ст., вигравши російсько-турецьку війну, вона загарбала Кримський півострів. А також розробила план зміни етнічного складу населення Кримського ханства, яке на той час займало всю територію двох південних регіонів сучасної України: Таврії та Причорномор’я. На той час Російські імперія мала дві мети: «розчинити» локальну ідентичність мешканців території Приазовʼя та Таврії, але вичерпавши людський ресурс у війні (царській Росії просто нікого було туди відправити) та остаточно витіснити звідти козаків (Запорізьку Січ Катерина II ліквідувала у 1775 році). Відтак із Криму на Приазовʼї та Таврії опинилися греки, вірмени, грузини та болгари, які почали жити разом із частиною козаків-запорожців.

Величезну територію нинішніх Приазовʼя, Причорномор’я і Таврії Російська імперія називала Таврійською губернією, або Новоросією. Вона проіснувала з поч. XIX ст. до першої пол. XX ст., і весь цей відтинок часу росіяни вкорінювали безглузді міфи про ці території та українців. Наприклад, що степові землі були освоєні саме завдяки Російській імперії або про «визволення» кримських християн з-під впливу ісламу.

220 років — саме через стільки часу російські окупанти, що в 2022 році прийшли на територію України через Крим, знову витягають карту Таврійської губернії. Однак вони або не знають, або добряче призабули, з якими вільнолюбними українцями їм доведеться мати справу.

До великого вторгнення

2014 рік, що став переломним для всієї України через вторгнення РФ на території східних регіонів, окупацію Криму й Революцію Гідності, Таврія та Причорноморʼя теж переживали непросто. Головними в контексті боротьби за проєвропейський курс розвитку України стали події, що передували Революції Гідності. Це «похід» на офіс проросійської «Партії регіонів», організований місцевою владою «Антимайдан», на який добровільно-примусово зганяли працівників бюджетних установ, спроба захоплення сепаратистами Херсонської облдержадміністрації, яку відбила місцева самооборона, та вибори нового мера — Володимира Миколаєнка. До речі, через 8 років Володимир Миколаєнко потрапить у полон до російських окупантів, але під час зйомок сюжету для телеканалу «Известия» висловить свою проукраїнську позицію, назвавши Романа Шухевича героєм. План утворення Новоросії з Херсонської області та приєднання її до РФ під егідою «руского міра» провалився. На площі Свободи у центрі Херсона бронзового Леніна змінила стелла Героїв Небесної Сотні. Наступні роки люди в Херсоні та околицях жили своїм звичним життям: розвивали малий і середній бізнес, збирали врожай, розвивали інфраструктуру й локальний туризм, займалися мистецтвом. Щоправда, тепер їхній регіон сусідив не з вільним, а тимчасово окупованим Кримом.

22–23 лютого. Хмари чорнішають

На контрольно-пропускному пункті «Чонгар», розташованому на адміністративному кордоні з Кримом, чути артилерійські постріли та видно блимання світла зі сторони  півострова. Пізніше виявиться, що так російські прикордонники хотіли «попередити» українських, щоб ті втікали зі своїх позицій.

Рух через прикордонний пункт припиняється РФ без уточнень причин. На материкову Україну прямують російські реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) та самохідні артилерійські установки (САУ).

24 лютого. Повномасштабна війна

25–28 лютого. Атака

Наступні кілька днів селище Антонівка перебуває під постійним російським обстрілом, а бої за Антонівський міст не припиняються, як і бої на Кримській трасі. Міст неодноразово переходить від однієї сторони до іншої. Ціною надлюдських зусиль захисників Херсона й довколишніх територій він тримається до 28 лютого, після чого переходить під остаточний контроль загарбників.

Чимало окупантів були ліквідовані під містом Олешки. Точаться бої за Нову Каховку, місцеву ГЕС контролюють то ЗСУ, то окупанти. На сході регіону окуповано Генічеськ, війська РФ переходять адміністративний кордон і рухаються у бік Бердянська.

01–04 березня. Російський терор

1 березня російські війська зайшли у Херсон і Нову Каховку. Останню спробу зупинити окупантів робить територіальна оборона Херсона. Без будь-якої зброї, крім одного ручного протитанкового гранатомета (РПГ) і «коктейлів Молотова», чоловіки вийшли назустріч танковій колоні окупантів. На жаль, усі вони загинули у Бузковому парку (його ще називають парком Нафтовиків). Пам’ять про них відіграє дуже важливу роль у подальшому спротиві регіону: їхня жертва не була даремною.

Російські військові діють дуже жорстоко: обстрілюють житлові квартали, розстрілюють людей на вулицях, встановлюють «міни-розтяжки»  перед входами в магазини, вбивають усіх, хто здається їм підозрілим.

Бійці ЗСУ змушені відступити з міста, щоб зберегти життя військових і цивільних. Окупанти навідуються до міськради та дозволяють мерії функціонувати тільки за умови дотримання їхніх вимог про співіснування містян із російськими військовими. Наприклад, у місті обмежили рух автівок і могли в будь-яку мить перевірити вміст багажника, містянам заборонили ходити по більш як двоє людей, а військові мали право зупинити будь-кого. Мер міста Ігор Колихаєв був змушений прийняти умови російських окупантів, однак своїх обіцянок вони не дотримуються і починають гуманітарну блокаду міста.

05 березня. Протест херсонців

Після того, як стихійний мирний протест проти російської гуманітарки встояв, а зв’язок поновився, херсонці зробили героїчний вчинок. Незважаючи на пряму загрозу життю та здоров’ю, самоорганізувались і вийшли на багатотисячну акцію проти окупаційної влади. Люди несли прапори, кричали «Додому!», «Слава Україні!», співали гімн та відтісняли собою російську техніку. Вони показали всьому світу, що здаватись і чекати доброї волі від окупантів вони не збираються.

Саме цей перший великий протест запустив хвилю мітингів у інших тимчасово окупованих містах і селах регіону у Мелітополі, Генічеську, Бердянську, Токмаку, Новій Каховці, Бериславі, Олешках, Скадовську та ін. Це був поштовх, що перетворив колись не дуже активний регіон на осередок потужного опору — буквального й інформаційного. Фото херсонця, який із прапором України вистрибнув на ворожий БТР, облетіло світ.

06–21 березня. Кінець терпінню

Херсонці продовжують жити під гаслом Vive la Resistance! (із фр. «нехай живе опір»). Чи не щоденні протести продовжуються попри страх і розуміння, що бійці ЗСУ все ще не можуть йти в контратаку. Усе частіше починають зникати люди. Їх «пакують» в авто на вулицях або ж приходять до їхніх домівок уночі та вивозять «на розмову». Викрадали журналістів, учасників АТО, поліцейських і волонтерів. Серед них опинився і настоятель церкви Пресвятої Богородиці Сергій Чудинович (отець Сергій), який відспівував загиблих в Бузковому парку.

Спочатку отець Сергій розповідав, що російські військові з ним поводились нормально. Однак уже після евакуації він зміг пояснити, що говорити правду було небезпечно: насправді ж його били, йому погрожували та примушували до співпраці.

Застосовуючи метод «батога та пряника», окупанти від примусу та залякування переходили до вже відомої ролі «асвабадітєлєй»: пропонували херсонцям гуманітарну допомогу та ліки, хоча самі ж і влаштували гуманітарну блокаду регіону. Разом із цим військові РФ постійно нагадували українцям про те, що їх нібито кинули і Херсон із його довколишніми селами «київській владі» більше не потрібні. Так, Наталія Поклонська, колишня прокурорка АР Крим, сфотографувалась у камуфляжі нібито на території регіону та розповіла про розвезення російської гумдопомоги, за отримання якої людям, за її словами, українська сторона начебто погрожує підпалом домівок.

Утім, залякування не спинило жителів регіону. Вони самі підтримували одне одного: розвозили допомогу самостійно, збираючи залишки на складах і супроводжуючи до точки призначення поодинокі вантажі, які вдавалось провозити з територій Причорномор’я і Запоріжжя та Подніпров’я.

Переможець популярного телешоу «Майстер-шеф» Павло Серветник зі своєю командою Breadman зібрали кошти та безкоштовно випікали хліб разом із Херсонським хлібокомбінатом, доки була така можливість.

Частину курей і яйця із найбільшої в Європі Чорнобаївської птахофабрики, що внаслідок російських обстрілів працювала без електроенергії, працівники роздавали людям, сусіднім фермам і співробітникам підприємства. Через ці злочинні дії РФ понад 4 млн птахів загинули, а їхні тушки не змогли належно утилізувати.

Опір місцевих збивав росіян з пантелику. Каховський журналіст Олег Батурин, який також побував у полоні, згадує в інтерв’ю «Новій газеті»:

— Після чергового допиту вони (російські військові. — ред.) відкрили вікно, а там у цей час на площі Свободи відбувався мітинг, і він був просто грандіозний. Я відчув розгубленість тих, хто мене допитував. Вони казали: «Ми прийшли захищати цих людей, а вони ходять і кричать щось».

Морально витримувати таке приниження російські військові не могли і 21 березня перейшли межу. Херсонська арткритикиня стала очевидицею цих подій. Вранці вона йшла на день народження друга і вирішила зайти за подарунком. Проходячи повз мітинг, потрапила на силовий розгін протесту:

— Починається стрілянина, вибухи, вмикається сирена… Розумію, що треба бігти прямо до музею (Музей Сучасного Мистецтва Херсон. — ред.) — найближча точка. Там дізнаюся подробиці: окупанти написали на пам’ятнику Героям Небесної Сотні «ЗСУ — убийцы детей Донбаса». Наші стали стирати цей напис. Орки кинули світлошумові та сльозогінні гранати у людей і почали стріляти. Є поранений, поки що немає подробиць, наскільки серйозно. Решту били прикладами автоматів та чоботами, забрали трьох протестувальників (за офіційними даними, постраждало четверо осіб. — ред). Що ж, ми знали, що так буде.

21 березня – 30 квітня. Усе менше кисню

Російські військові наче шаленіють. Усе частіше вдаються до насильства й обмежують свободи людей. Наступні мирні мітинги херсонців вони знову і знову обстрілюють та застосувують проти них світлошумові гранати. Протестувальників без розбору б’ють  кийками. Окупанти захоплюють будівлю мерії Херсона, знімають український прапор. Потім призначають нових керівників області — місцеві звуть їх «гауляйтерами» — терміном часів окупаційного режиму Німеччини, яким називали очільників адміністративно-територіальних одиниць. Новими керівниками загарбники призначають колаборантів: ексгубернатора Херсонської міськради Володимира Сальдо та нікому невідомого на той час Олександра Кобеця. Рупором російської влади стає Кирило Стремоусов — одіозний активіст, який «прославився» своїми проросійськими й антивакцинаторськими висловлюваннями, антиукраїнськими мітингами, організованими ще 2014 року, і навіть убивством.

У цей час медіа оприлюднюють першу інформацію про криваві злочини російських військових у Бучі, Гостомелі й Ірпені. Це ускладнювало просування пропагандистського міфу про «асвабаждєніє от кієвского рєжима», тож окупанти в Херсоні змінили стратегію. Вони почали поводитись демонстративно приязно і перепитувати у місцевих: «Ми же вас нє обіжаєм, правда?». Зрозуміло, що сподівання загарбників на те, що херсонці попадуться на це, були марними.

У цей же період значна частина населення самостійно евакуйовувалася з регіону — хто своїм транспортом, а хто й пішки в найближчі області, де безпечніше. Люди не могли надалі залишатися без грошей, спокійно жити та працювати, не боячись постійних обстрілів і обмежень свобод. Відсутність електрики, води й газу, проблеми з постачанням продуктів і ліків, — ось який «рускій мір» робили окупанти в Херсоні. Повністю безпечним (з особистого досвіду авторки матеріалу. — ред.) був маршрут через Крим у Грузію і далі в Європу. Але далеко не всі наважувалися і могли ним скористатися тому часто вибирали дорогу через Снігурівку на Миколаїв або через Давидів Брід на Кривий Ріг. Це не була офіційна евакуаційна дорога (жодного «зеленого коридору» на час публікації матеріалу оголошено не було). Добирання до кордону, де перебували українські військові, могло зайняти 6–10 годин, а на шляху траплялося більше 10 блокпостів — і українських, і російських.

Тим, хто збирався виїжджати, різні джерела й люди, які успішно евакуювалися, радили таке:

– очистити телефон від листувань і фотографій, що можуть виказувати проукраїнську позицію;
– на запитання: «Куда же ви єдітє, здєсь же спакойна» відповідати: «До бабусі, в населений пункт підконтрольної території»;
– із собою брати чипси та цигарки, які можна використати як «валюту» для окупантів;
– прикривати цінні речі їжею, на яку відволікаються російські солдати;
– перекрити проукраїнські татуювання: дівчатам — на видних місцях, а хлопцям — усі (на блокпостах роздягали молодих чоловіків);
– ховати гроші в обшивку автівки, але бути готовими заплатити близько 200 дол. за перетин блокпоста;
– не сваритись, не сперечатись та не грубити російським військовим.

За порушення цих правил російські солдати грабували, били чи викрадали людей.

Не поодинокими були випадки, коли колону машин не пропускали через блокпост або ж використовували як «живий щит» для перевезення військової техніки.

Схоже на те, що в цей час «гауляйтери» все активніше обдумували різноманітні способи захоплення українських земель: у їхніх медіа з’являлися згадки про референдум про утворення так званої Херсонської народної республіки (ХНР, назва за аналогією до ДНР та ЛНР), референдум про приєднання до РФ, відновлення Таврійської губернії, що існувала в XIX–XX ст. тощо. Для реалізації такого плану необхідні, в першу чергу, люди, тому загарбники вирішили не випускати нікого за межі регіону.

Заборона покидати Херсонську область тривала до 11 травня. Водночас збирали паспортні дані людей всіма можливими способами: в обмін на гуманітарну допомогу, лікування, виїзд в окупований Крим і будь-яку іншу послугу. Крім цього, людей намагалися задобрювати: до 9 травня розвішували плакати із запрошенням на «фронтові 50 грамів і кашу».

Водночас окупанти провадили посилену деукраїнізацію території: демонтували алею Героїв Небесної Сотні, герби, написи «Україна», розвішували російські прапори та створювали російські патріотичні малюнки на стінах. Та у цей час у місті вже діяв український партизанський рух.

Партизани

Наростання небезпеки поставило під загрозу відкриті протести. Жителі регіону здебільшого дбали про виживання: роздобути їжу, ліки, оформити документи, оплатити рахунки. Фермери, які вклали у свою продукцію сили і значні кошти, змушені продавати її вдома за безцінь, щоб заробити бодай копійку. Якщо продукти не продавали так, їх могли вивезти в окупований Крим безоплатно. Частина врожаю опинялась на узбіччі, бо аграріїв, які відмовлялися від таких «можливостей» окупанти змушували викидати врожай просто неба.

Однак підпільний спротив жителів Херсона й довколишніх сіл не дає окупантам залишатись спокійними. Все частіше з’являються плакати та зображення на стінах будинків із погрозами чи патріотичними висловами, а дехто з ворогів уже не прокидається вранці. «Гауляйтери», після того як у березні партизани ліквідували російського колаборанта Павла Слободчикова, починають пересуватися містом з охороною та в бронежилетах.  Вночі у різних районах Херсона з’являються листівки (приклад 1, приклад 2, приклад 3), що натякають решті колаборантів: така доля може спіткати і їх.

Список тих, над ким вчинили народне правосуддя, поповнили нардеп (на момент скоєння замаху) Олексій Ковальов, засновник ГО «Нова Русь» Дмитро Савлученко, призначений росіянами голова Чорнобаївської адміністрації Юрій Турульов та інші зрадники.

Зважаючи на таку відсіч, росіяни вдаються до пропагандистського «креативу». На центральній площі Херсона організовують фотовиставку, світлини якої звинувачують Україну у вбивстві дітей на сході протягом 8 років та обстрілі Донецька вже в березні 2022 року. Ця виставка проходить там само, де нещодавно розганяли мітинги, влаштовували терор і запускали ракети по Миколаєву.

Втім, і це не допомагає окупантам домогтися свого: в інтерв’ю французькому виданню France 24 у супроводі російських військових кондукторка тролейбуса сміливо заявляє, що вона за Україну і хоче, щоб Херсон був вільним, як раніше. На зборах вчителів, організованих окупантами, більшість відмовилась співпрацювати та покинула приміщення. На пошуки колаборантів, які могли б замінити демократично вибрану владу, йдуть місяці. Іноді очільників призначають без їхньої згоди. Наприклад, в Олешках новий так званий мер знайшовся лише наприкінці травня.

У кінці квітня в Херсоні почалась акція ненасильницького спротиву окупантам «Жовта стрічка» — жовті стрічки розвішували на деревах і поручнях, носили на рюкзаках і одязі, щоб висловити свою проукраїнську позицію і незгоду з діями окупаційної влади. Акція продовжується і донині. Так херсонці підтримують одне одного і тримають лінію культурного опору.

Російські солдати знаходять свої прапори викинутими під ноги, агітаційні матеріали — зірваними, а пропагандистські вивіски — замальованими.

30 травня жителі Херсона й сіл навколо виявили, що замість українських мобільних мереж у них тепер російські. Це трапилося через дії російських «мережевих спеціалістів». На вулицях пропонують SIM-карти в обмін на паспортні дані, а постачальники інтернет-послуг вимушені направляти трафік через РФ. Цього ж дня в центрі міста гучномовець сповістив, що Україна нібито від’єднала Херсон і довколишні населені пункти від мереж. Однак українці знають, хто насправді руйнує міста й села, свідомо нищачи інфраструктуру. Так жителі на тимчасово окупованих територіях вчаться користуватись VPN.

Шлях до свободи

Методи окупації територій незмінні у РФ вже протягом багатьох років. Порядок етапів може варіюватися, але суть завжди однакова:

– асиміляція військового контингенту в життя цивільних людей для диверсійної діяльності;
– просування наративу «вас покинули»;
– показове надання гуманітарної допомоги одночасно з блокуванням її на інших територіях;
– тотальна русифікація культурного життя й побуту;
– економічна блокада: примушування до співпраці погрозами та відсутністю альтернативних способів виживання;
– виманювання особистих даних для проведення псевдореферендумів;
– заморожування внутрішнього конфлікту і використання його з метою дестабілізації ситуації.

Такий шлях пройшли всі так звані народні республіки, створені за допомогою армії РФ з моменту утворення Придністровської Республіки в 1992 році. Це дуже нагадує аб’юзивні стосунки — подавити волю і змусити жертву не протистояти.

Усі спроби загарбників переконати українців на окупованих територіях, що їхня влада та захисники їх покинули напризволяще, розбиваються об реальність. Прифронтові міста (Миколаїв, Кривий Ріг, Запоріжжя) організовують центри з прийому біженців, годують, селять і допомагають адаптуватися на місці. Волонтерські організації, наприклад, «Котики-патріотики», ХерсОN, фонд «Захист» та ін. ціною надлюдських зусиль доставляють ліки, продукти та засоби гігієни на територію тимчасово окупованих Херсона й навколишніх населених пунктів. І разом із місцевими жителями чекають на повернення українського прапора над мерією Херсона.

Звісно, чимало подій і імен героїв стануть відомі вже після перемоги. А зараз жителі півдня щоденно чинять опір окупантам, не віддаючи без бою жоден клаптик своєї землі.