Із вини росіян: сторіччя депортацій з України

Примусово з території України росіяни в різний час виселяли представників різних національних спільнот — німців, поляків, чехів, євреїв; але найбільше постраждали корінні народи України — українці та кримські татари. Депортації, як і інші злочини проти національних спільнот, влада використовувала для покарання та ізоляції «неблагонадійних» із російської точки зору прошарків населення. Також насильницьки вивезені люди часто ставали безоплатною робочою силою. Ще через депортації можновладці прагнули моноетнізувати державу та контролювати демографічні показники, фактично пригнічуючи розвиток національних спільнот.

Велика частина території України століттями перебувала під російською окупацією — чи то в складі її імперії, чи в Радянському Союзі. Перші масові депортації українців почалися ще у XVIII столітті, коли за наказом Петра І тисячі людей вивезли будувати Санкт-Петербург і Ладозький канал. У період Першої світової війни Російська імперія також активно застосовувала насильницьке виселення під час окупації територій: зі Східної Галичини впродовж 1914–1915 років депортували приблизно 13 тисяч осіб, серед них — митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та ректора Львівської духовної семінарії Йосифа Боцяна. Проте найбільше людей з України примусово вивезли в ХХ столітті, за часів СРСР.

1920–1940-ві роки — перші радянські депортації

З 1920-х років у СРСР почали створювати табори примусової праці. Вони стали осередками дешевої робочої сили для важких фізичних робіт, наприклад, будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Для наповнення цих таборів використовували в тому числі депортованих людей. 1922 року було створено Особливу комісію при НКВС СРСР для вислання в табори примусової праці. Цього ж року вийшов декрет, який узаконив вислання так званих неблагонадійних осіб у віддалені регіони СРСР. Ці дві події заклали основу та стали підставою для злочинних депортацій радянської влади.

У радянському періоді депортацій з України можна виділити кілька основних етапів:

– 1925–1928 рр. — так звана тристороння комісія Української, Білоруської та Російської соціалістичних республік зібралася для перерозподілу кордонів. Щоб «очистити» землі Стародубщини, Білгородщини, Орловщини, Донщини (які тоді відійшли до РРФСР, нині це територія РФ), сотні тисяч українців депортували на схід новоствореної країни — на Зелений, Малиновий та Сірий Клин. Перший розташований на Далекому Сході, другий — на Кубані, а третій — на Південно-Західному Сибіру.

– 1930–1936 рр. — «куркульська висилка», під час якої заможних селян позбавляли майна та вивозили за межі України: тільки у 1930–1931 рр. до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого Сходу, Якутії депортовано 63 817 селянських сімей з УРСР (і це лише офіційні цифри!). Освічені та майновиті люди здебільшого не бачили сенсу в радянській владі та відмовлялися співпрацювати з нею. Тому багаторічний очільник СРСР і диктатор Йосип Сталін та його поплічники прагнули знищити заможне українське селянство як клас, бо ці люди заважали встановленню тоталітарної влади.

– 1939–1941 рр. — відбулося кілька хвиль депортацій українців із територій заходу України та заходу Білорусі. Якраз тоді СРСР разом із нацистською Німеччиною окупували Польщу й почали Другу світову війну. Усього до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на північ РСФСР було депортовано до 1 млн 250 тис. осіб. За різними підрахунками, це від 10 до 20 % населення цих територій.

Метою перших депортацій було руйнування опору українців, з яким ті зустрічали радянську владу. Сталін прагнув підкорити всі країни, які склали СРСР, стерти їхню національну ідентичність і встановити тоталітарну владу. Висилками радянська влада винищила й асимілювала мільйони людей.

Однак це не зламало українців. На нових місцях вони об’єднувалися в громади, створювали українські школи, своїм поселенням давали назви українських міст та зберігали національні традиції, навіть будували такі самі хати, як в Україні, білили їх, висаджувати квіти біля двору.

1944 рік — депортація киримли (кримських татар)

Кримські татари пережили 3 окупації рідної землі. Усі — російські.

1783 року через анексію Кримського ханату Російською імперією киримли здебільшого виїжджали в Османську імперію. 18 травня 1944 року почалася депортація киримли з їхньої історичної Батьківщини у віддалені регіони Центральної Азії та Сибіру. Усього за офіційною статистикою було депортовано 191 044 кримських татар, а за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, — 423 100. У перші роки після виселення загинуло від третини до половини тогочасного кримськотатарського населення Криму.

Підставою для депортації були абсурдні звинувачення киримли в держзраді та співпраці із нацистським режимом під час Другої світової війни, утисках нетатарського населення Криму й сепаратизмі. Згідно з постановою Держкомітету оборони СРСР «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року, нарком внутрішніх справ Берія та нарком шляхів сполучення Каганович повинні були виселити кримських татар до 1 червня 1944 року.

Депортацію почали на світанку, і вже о 8 годині у 25 ешелонів зігнали 90 тисяч осіб. Кожна сім’я нібито могла взяти із собою до 500 кг вантажу, а вартість усього майна, що залишилося чи конфіскували, мали компенсувати на новому місці. Проте депортовані їхали майже без харчів та одягу, а на місцях розселення їх ніхто не чекав.

Сталін прагнув знищити всі сліди присутності кримських татар на півострові, заборонив етнонім «кримські татари», і більш як 40 років у переписах населення СРСР (1959, 1970, 1979 років) згадки про киримли не було. Крім того, після депортації почався процес перейменування населених пунктів, щоби стерти згадки про киримли з назв сіл, районів, міст. Усього перейменовано 1300 населених пунктів Криму, майже 90 % від усіх топонімів (наприклад, Леніне замість автентичного Єди-Кую). До окупації півострова 2014 року Росією, на жаль, історичні назви не повернули. Проте 2016 року Верховна Рада України прийняла законопроєкт про перейменування 75 топонімів у Криму, здебільшого їм повернули автентичні назви. Чинності рішення набуде після деокупації півострова.

1945 року на територію тоді вже Кримської області організовано переселяли людей здебільшого з Воронезької, Курської, Орловської та Бєлгородської областей СРСР (нині — РФ) для тотальної русифікації Криму та знищення пам’яті про нього як про батьківщину киримли. Для створення міфу про російськість півострова разом із кримськими татарами було депортовано 16 тисяч греків, понад 9,8 тисячі вірмен, 12,6 тисячі болгар.

Тільки 1989 року киримли змогли повернутися на батьківщину після розгортання кримськотатарського народного руху за повернення додому. Тогочасна радянська влада цьому ніяк не сприяла, хоч і засудила депортацію, визнавши її злочинною та незаконною. Кримські татари не мали куди повертатися, бо нерухомість їм більше не належала, а компенсацій уряд не давав.

Згідно з постановою Верховної Ради України, 2015 року депортація кримських татар 1944 року визнана геноцидом. 2019 року таке ж рішення прийняли уряди Латвії та Литви. Проте ніяких судових процесів над винними чи засудження тих, хто чинив геноцид, у сучасній РФ не відбулося, хоча вона й називає себе правонаступницею СРСР.

2014 року РФ знову окупувала Кримський півострів. Щонайменше 30 тисяч киримли виїхали з півострова на материкову Україну. Як мінімум 150 кримських татар мають статус політичних в’язнів і переслідувані за сфабрикованими кримінальними справами.

Тема депортації, нищівного впливу РФ на киримли активізувалася в українському дискурсі ще до окупації півострова. 2013 року вийшов фільм «Хайтарма», в основі сюжету якого — депортація 1944 року. А 2016 року українська співачка кримськотатарського походження Джамала перемогла в пісенному конкурсі «Євробачення» з піснею «1944», яка була покликана розповісти Європі про трагічні події в історії киримли.

Лідер кримськотараського народу Мустафа Джемілєв говорить про те, що киримли ще 2014 року були готові стати до зброї й захищати разом з українцями цілісність нашої держави. Нині він не вірить у дипломатичні методи деокупації Криму, проте упевнений, що це можливо зробити воєнним шляхом — якщо українці й киримли діятимуть разом.

1944–1951 — депортація українців із західних регіонів

В роки Другої світової війни та після її закінчення СРСР поглинув нові регіони України (зокрема Волинь, Бессарабію, Буковину, Галичину, Закарпаття), які раніше належали до інших державних утворень. Звільнення від німецької окупації принесло українцям не довгоочікуване полегшення, а нові репресії, зокрема депортації. Відбулися вони в кілька хвиль — буцім задля звільнення територій від «бандерівців», «націоналістів» і «куркулів». Насправді тоталітарний режим прагнув стерти національну ідентичність та фізично знищити «неблагонадійних» українців.

Усього з 1944 по 1951 роки (а в окремих випадках і по 1952 рік) виселили майже 750 тисяч українців. Перші хвилі виселення прокотилися у 1944–1946 роках. Це було покарання за супротив, яке проявляли жителі цих територій, за бажання бути незалежними й боротьбу з радянцями в лавах ОУН-УПА. Українців із західних областей, які перебували під управлінням Польщі — Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, — переселили в різні регіони УРСР — на Галичину, Причорномор’я, Слобожанщину, Донеччину. Це була депортація, здійснена комуністичними урядами СРСР та Польщі. Називали її «добровільним переселенням» та обіцяли «рівноцінне відшкодування майна». Насправді ж здебільшого люди стикалися з колгоспним рабством та відсутністю житла — при виселенні влада давала так звані «евакуаційні листи» з переліком втраченого майна та його вартістю, проте по факту на них ніхто не зважав.

Депортовані здебільшого отримали статус спецпереселенців, частину з них поселяли в спецтаборах. На місцях проводили масово-політичну роботу, щоби «перевиховати» українців. Усіх незадоволених такою політикою арештовували й судили як «націоналістичних елементів». Хтось намагався повернутися на свої етнічні землі, проте це рідко вдавалося й найчастіше закінчувалося арештами. Нині українці разом із поляками намагаються опрацювати цю травму. Наприклад, 2021 року вийшов документальний фільм «Депортація 44–46», який розповідає про ті події.

Ще одна хвиля виселення відбулася 1947 року. Тих українців, які в попередні роки не покинули своїх домівок, депортувала комуністична польська влада під час операції «Вісла» за підтримки радянського керівництва та Третьої Чехословацької Республіки. Головною її метою була етнічна чистка територій Лемківщини, Надсяння, Підляшшя й Холмщини. За кілька місяців примусово виселили майже 150 тисяч українців, майже 4000 ув’язнили в концтаборі Явожно (Польща), майже 3000 членів ОУН-УПА було заарештовано, а 655 осіб убито під час операції.

Того ж 1947 року міністр внутрішніх справ СРСР Круглов повідомив про переселення з областей заходу України понад 77 тисяч «активних націоналістів і бандитів». Українців відправили на роботу у вугільній промисловості східних районів СРСР і в Омську область (нині — РФ). Також є свідчення, що окремими ешелонами на територію Росії до радянських військових гарнізонів відправляли українських жінок. Вони отримували каліцтва, ставали жертвами зґвалтувань і всі ці факти замовчувалися за радянських часів.

Окремі обміни прикордонними територіями між СРСР та Польщею відбувалися 1948 та 1951 року. Знову ці події супроводжували депортації українців. Наприклад, 1948 року відповідно до указів президії Верховної Ради СРСР із території України на 8 років виселяли звинувачених у «злісному ухиленні від трудової діяльності в сільських господарствах та веденні антигромадянського способу життя». Під це звинувачення також потрапило дуже багато мешканців східних і центральних регіонів України, які 1947 року пережили голод. Люди не мали ні їжі, ні роботи, тож фізично не могли виконувати встановлену на рік норму трудоднів.

2022 рік. Депортація, що триває

2022 року під час повномасштабної війни РФ знову депортує українців з тимчасово окупованих територій, про що ми детальніше розповідали в одному з попередніх текстів. Станом на початок вересня відомо вже про більш як 1,2 мільйона вивезених людей, зокрема дітей. Українців, як і сотню років тому, відправляють у віддалені регіони РФ: на Далекий Схід, у Північний Кавказ. РФ вигадує закони, якими легітимізує свої злочинні дії, «захищаючи» місцеве населення. Насправді ж, хоч у часи імперії, хоч СРСР, хоч зараз російські політики щодуху намагаються підтримати російський національний міф, створений на ненависті до корінних народів захоплених територій.

РФ здійснила більш як 10 депортацій із території України тільки за часи СРСР, масштаби цієї трагедії й досі важко осягнути. Ми пережили страшний колективний біль, який вплинув мінімум на чотири покоління. 2022 року росіяни знову вивозять українців з тимчасово окупованих територій, і ефективної процедури повернення всіх співгромадян ми поки не маємо. Війна триває. Однак цього разу — на відміну від попередніх депортацій та інших воєнних злочинів росіян — ми маємо шанс прожити це інакше. Якщо раніше, коли Україна була в складі СРСР, нам було заборонено згадувати про страшну владну політику через загрозу репресій; якщо світ не знав і не розумів нашої біди, то тепер спільнота на нашому боці й готова нас слухати.

Тепер ми можемо говорити про свій досвід, осмислювати його завдяки фільмам, розслідуванням, пісням, художнім творам тощо. Щоби розірвати коло передачі колективних травм наступним поколінням, ми маємо говорити про них, чітко й конкретно визначати, що з нами сталося і хто в цьому винен. Тоді винуватці не були покарані, однак їхні злочини не мають терміну давності. Щоби не повторювати помилок минулого, світ має об’єднатися та змусити теперішніх злочинців понести відповідальність за сучасні російські депортації. Визнання режиму РФ терористичним, а війни проти України геноцидом — це впевнені кроки до створення дієвих трибуналів.

Хронологія депортацій

16 жовтня 1922 — утворено Особливу комісію при НКВС СРСР із питань вислання в табори примусової праці.

10 серпня 1922 — декрет ВЦВК «про адміністративне вислання» давав право на вислання всіх запідозрених осіб у відділені регіони СРСР.

28 березня 1924 — затверджено «Положення про права ОДПУ в частині адміністративних виселення, заслання й ув’язнення в концентраційні табори».

4 квітня 1925– ОДПУ отримало право забороняти «соціально шкідливим» особам проживати в певних місцевостях.

12 червня 1929 — постанова «Про заслання особливо злісних злочинців».

20 лютого 1930 — постанова ЦК ВКП(б) про необхідність примусового виселення 200–300 тис. сімей із районів суцільної колективізації, перш за все в райони Казахстану.

червень 1931 — утворено відділ спецпоселень у системі ГУЛАГу.

25 листопада 1935 — постанова ЦК КП(б)У про виселення із західної прикордонної смуги УСРР.

28 квітня 1936 — постанова РНК СРСР «Про виселення з УРСР в Карагандинську область Казахської АРСР 15 тисяч польських та німецьких господарств».

13 квітня 1938 — циркуляр № 80 НКВС СРСР про облік спецпоселенців.

вересень 1939–червень 1941 — із Західної України було депортовано понад 500 тисяч людей.

1940 — утворено управління виправно-трудових колоній (ВТК) і трудпоселень ГУЛАГу.

березень 1943 — постанова ДКО СРСР «Про спеціальні заходи в західних областях України», яка зобов’язувала НКВС СРСР виселяти сім’ї «активних учасників ОУН–УПА у віддалені місцевості СРСР».

7 січня 1944 — розпорядження № 20 з підписом Л. Берії, у якому нарком наказував «усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна на підставі наказу НКВС СРСР № 001552».

31 березня 1944 — наказ НКВС СРСР № 122 за підписом Л. Берії про репресії членів родин оунівців.

березень 1944 — постанова ДКО СРСР «Про спеціальні заходи в західних областях України», у п. 8 якої зазначалось: «Зобов’язати НКВС СРСР виселяти родини активних учасників ОУН, УПА й УНРА у віддалені місцевості СРСР».

24 березня 1944 — у структурі НКВС СРСР утворено відділ спецпоселень.

31 березня 1944 — директива НКВС № 122 за підписом Л. Берії «Про виселення до віддалених районів Красноярського краю, Іркутської, Омської, Новосибірської областей членів родин оунівців і активних повстанців, як арештованих, так і вбитих у сутичках».

5 і 15 квітня 1944 — інструкція «Про порядок заслання членів родин оунівців та активних повстанців у віддалені райони СРСР» та інструкція-вказівка «Про порядок виселення родин активних учасників ОУН і УПА».

29 жовтня 1944 — постанова ДКО № 684-с, відповідно до якої місцем заслання для учасників національно-визвольних змагань та членів їхніх родин були Комі АРСР, Архангельська, Кіровська та Молотовська області «для трудового виховання».

15 травня 1945 — Львів. На нараді із секретарями обкомів КП(б)У та начальниками обласних управлінь НКВС та НКДБ М. Хрущов вимагав вислати родини повстанців у віддалені місцевості СРСР.

19 травня 1945 — звернення керівництва УРСР «до робітників, селян і інтелігенції західних областей України», яких попереджали, що в разі неприбуття з повинністю (до 20 липня) «до всіх учасників банд будуть застосовані найсуворіші заходи».

20 квітня 1946 — директива МВС СРСР № 97 про заслання «колишніх поліцаїв, власовців та інших осіб».

10 вересня 1947 — постанови Ради Міністрів (РМ) СРСР № 3214 про виселення на спецпоселення за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР «родин учасників банд ОУН, посібників учасникам ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхніх родин».

15 жовтня 1947 — таємна постанова № ПБ-148/142 ЦК КП(б)У та РМ УРСР «Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення родин націоналістів та бандитів».

21 лютого 1948 — Указ Президії ВР СРСР «Про виселення з УРСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя».

23 лютого 1948 — Указ Президії ВР СРСР про заслання на поселення засуджених «учасників банд ОУН» після відбуття покарання у виправнотрудових таборах (ВТТ).

26 листопада 1948 — Указ Президії ВР СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового та постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни».

1950 — утворено 9-те управління МДБ СРСР, яке відало спецпоселеннями.

15 квітня 1950 — наказ МВС СРСР № 00248 «Про оголошення виселенцямоунівцям про залишення їх навічно в спеціальних поселеннях».

13 лютого 1951 — постанова РМ СРСР № 377–100 «Про депортацію з України колишніх військовослужбовців армії Андерса та члени їхніх родин».

1944–1952 — з території західних областей України було депортовано 203 662 осіб.

30 жовтня 1954 — утворено 4-й відділ МВС СРСР для обліку й контролю за спецпоселеннями.

5 липня 1954 — постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про зняття деяких обмежень правового становища спец поселенців». Не поширювалась на українських націоналістів і членів їх сімей, виселених із західних областей України.

29 березня 1959 — через зняття з обліку спецпоселенців 4-й відділ МВС СРСР для нагляду за спецпоселеннями ліквідовано.

15 червня 1959 — Указ Президії ВР СРСР «Про відповідальність колишніх спецпоселенців за самочинне повернення їх у місця, звідки вони були виселені», порушникам якого загрожував 3-річний термін виселення.

14 листопада 1989 — декларація ВР СРСР скасувала депортаційні обмеження.

Реабілітовано всі депортовані народи.