Депортація кримських татар: злочин, що триває

Кримські татари (киримли) як народ існують вже багато століть. На території Криму вони створили власний підхід до державності, взаємодії з природою, власний культурний ландшафт і традиції. Крим просякнутий кримськотатарським життям, проте декілька хвиль окупації, декілька століть репресій, геноцид 1944 року, сучасна загарбницька війна та російська окупація мають на меті знищити будь-які звʼязки корінного народу з його домівкою.

Створення Російською імперією нестерпних умов життя для кримських татар, що призвело до їх масової еміграції, а потім депортація 1944 року стали апогеєм російської державної політики непримиренності, а наслідки цього злочину тривають досі. Адже позбавлення корінного народу батьківщини є чимось більшим, ніж фізичним переселенням людей із одного місця в інше. Передусім це — акт насильства, різкого втручання у життя та долі людей. Подолання наслідків таких дій вимагає багаторічного, а інколи і багатовікового періоду відновлення національної памʼяті, власної історії, культури, а часто і природної та соціальної екосистем регіону, з якого вивезли корінний народ. Це пошук власної ідентичності та складання її з уламків історії та чужих спогадів, які злочинці не змогли знищити.

Походження кримських татар

Етнос кримських татар упродовж тисячоліть формувався в Криму. Під впливом багатьох факторів склалися особливості антропологічного типу, расової приналежності, мови, характеру, традицій, релігії та побуту корінного народу. Це був складний процес, що поєднав історичні траєкторії багатьох народів і племінних союзів, які в різні часи населяли Північне Причорномор’я та Кримський півострів. Таврів, кімерійців, скіфів, сарматів, аланів, еллінів, готів, гунів, хозарів, печенігів, кипчаків, ординців і багато інших племен можна вважати предками сучасних кримських татар. Усі вони внесли вагомий внесок і заклали фундамент майбутньго народу.

Нині три основні субетнічні групи кримських татар — горяни й жителі передгір’я (орта юлак), степовики (ногайці) й населення південного берега (яли-бойлу) — поєднують у собі риси різних субетносів, які у той чи інший час жили на території Криму.

Кримське ханство — незалежна держава кримських татар

Із середини XV століття кримські татари стають провідним етносом на території Криму і в 1441 році створюють свою незалежну державу — Кримське ханство.

Це була велика територія, до якої входили Кримський півострів і землі Північного Причорномор’я. Засновником держави та єдиної правлячої династії став Хаджі Ґірей, який об’єднав біля себе могутні та впливові роди кримської знаті.

Хаджі Ґірей заохочував розвиток землеробства, ремесел, торгівлі, що відповідало економічним потребам. Крім того, засновник кримськотатарської держави зініціював проведення низки реформ, що вимагали мирного розвитку країни, — вони стосувалися адміністративного, економічного й культурного будівництва. Кримське ханство, створене Хаджі Ґіреєм, було державою, яка гармонійно обʼєднала в собі тюркські, ординські, ісламські та європейські риси.

У 1768 році в союзі з Османською імперією Кримське ханство розпочало війну з Російською імперією. Формально війна завершилася у 1774 році, коли було підписано Кючук-Кайнарджійський мирний договір. Проте Російська імперія порушила умови перемир’я, не вивівши свої війська з території Кримського ханства. А через три роки спровокувала народне повстання проти кримського хана Шагіна Ґірея і ввела на півострів додаткові війська під приводом допомоги у його придушенні. Наступним етапом стала окупація Криму.

Перша російська окупація Криму та виселення кримських татар

19 квітня 1783 року вважають днем офіційного припиненням існування Кримського ханства. Цього дня було підписано маніфест країни-окупанта про те, що «півострів Кримський, Тамань і вся кубанська сторона прийняті під російську державу». Сам текст маніфесту характеризує колоніальний експансивний характер політики Російської імперії щодо сусідньої держави, демонструє її прихильність до силових методів, підтасовування фактів і відвертої брехні. Прикладом останньої є нібито зречення трону (абдикція) Шагіна Ґірея. Однак абдикації і тим паче передачі Криму росіянам останнім кримським ханом не відбулося. Так само й населення ханства не складало присягу новій владі. Ба більше, про маніфест у Криму дізналися лише через кілька місяців після його підписання.

Крим для Петербурга був важливий в економічному, політичному, геополітичному, військовому та ідеологічному аспектах — як символ розширення імперії. Його анексію готували протягом кількох років. У хід було запущено весь інструментарій: від пропаганди до фізичного знищення противників. Самі кримські татари період анексії називали чорним століттям. Народ втратив привілеї, землі, свою державу та право на свободу, проте не мав наміру миритися з окупантами. Спалахи збройних повстань, що мали місце під час анексії Криму, продовжувались і надалі. Князь Григорій Потьомкін, який тоді контролював землі колишнього Кримського ханства, наказав знищити всіх непокірних та опозиційно налаштованих проти нової влади.

На півострів ввели каральні загони. Репресії обрушилися не лише на повстанців, а й на їхні сім’ї — гинули жінки та діти. Підозрюваних в агітації проти імперії чи симпатії до представників ханської династії Ґіреїв засуджували до страти. Офіційно за 1783 рік було знищено понад 30 тисяч кримських татар. Але насправді загиблих було значно більше.

Наприкінці XVIII століття імперські вчені отримали від Катерини II завдання виправдати окупацію Кримського ханства 1783 року й довести, що в кримських татар немає підстав претендувати на особливі права в Криму. Історична наука, яка має дотримуватись принципів неупередженості та об’єктивності, в Російській імперії була здебільшого інструментом ідеологічного впливу. Так, тогочасні історики створили псевдоісторичну, маніпулятивну версію походження кримських татар, яка була вписана в імперську світоглядну картину світу: буцімто кримські татари — це нащадки ординців (монголів), які прийшли на півострів у першій половині XIII століття як завойовники. Отже, корінними бути не можуть.

Російська імперія прагнула створити ситуацію, завдяки якій кримці самі залишатимуть батьківщину. Російські чиновники отримали змогу легально втручатися в життя і діяльність мусульманських громад, жорстко упорядковуючи виконання норм і правил їхньої релігії. Якщо ж службовці чимось були незадоволені, вони могли звинуватити представників духовенства в державній зраді. Крім того, ліквідовували мусульманські храми. Якщо наприкінці XVIII століття у Криму було близько 1500 мечетей, то до XIX століття їх кількість скоротилася вдвічі.

Водночас кримці стикнулися зі ще однією проблемою — масовим розкраданням кримського земельного фонду. Князь Потьомкін особисто керував цим процесом. Лише за собою він закріпив 85 тис. десятин земельних угідь. Найбільші за площею земельні масиви колишнього Кримського ханства отримували сановники, поміщики, російське дворянство, офіцери й навіть відставні солдати. Кожен із них мав поселити у своїх землях щонайменше 13 селянських сімей і так, зокрема, поширювали на півострові кріпосне право. Загалом із 1783 до 1854 року тільки російських кріпаків було переселено майже 46 тис. Потьомкін заохочував це, адже його головною метою було якнайбільше заселити окуповані землі російськими підданими. Крім росіян, до Криму активно запрошували іноземних колоністів. Вони становили десяту частину від усіх іммігрантів. В обмін на підданство імперії іноземні переселенці звільнялися від податків і рекрутської повинності на 30 років, отримували великі наділи землі та право займатися промислами. Російська влада роздавала кримські землі до другої половини ХІХ століття, допоки вони не стали дефіцитом, а відповідно і товаром.

Через масове роздавання та розкрадання земельного фонду кримські татари опинилися в статусі безземельних наймитів. Лише за десять років від початку окупації у них було відібрано понад 350 тис. десятин родючої землі. Місцевому населенню заборонялося користуватися лісами, з них вимагали плату за використання чаїрів (гірських садів), води, пасовищ, заготівлі дров і сіна. Всіма цими ресурсами до 1783 року люди розпоряджалися на свій розсуд, оскільки це були володіння джамаату (місцевої мусульманської громади). Ці дискримінаційні фактори та багато інших умов окупації викликали кілька хвиль масових еміграцій киримли до сусідньої Османської імперії, що стало справжньою демографічною кризою для народу.

Перша масштабна хвиля еміграцій відбулася вже з другої половини 1783 року. Як зазначає кримськотатарський громадський і політичний діяч Амет Озенбашли у статті «Трагедія Криму за царизму чи татарські еміграції», виїхало близько 50 тис. кримських татар. Наступного року внаслідок міграції помітно спорожніли Буджак, Єдисан, Східний Ногай і Тамань — історичні провінції Кримського ханства за межами Кримського півострова. Щойно кримці стали залишати свою батьківщину, в 1784 році був виданий указ відбирати будинки у тих татар, «хто не бажав терпіти благодіяння російського панування».

Так званий Грецький проєкт Російської імперії — план Катерини ІІ, який передбачав знищення Османської імперії та відродження Візантійської імперії з центром у Константинополі — спровокував нову війну між Османською імперією та Росією у 1787 році. Війна дала надію кримським татарам відновити державність. Але час і можливість змінити ситуацію було втрачено. Військові дії були млявими й закінчилися підписанням Яського миру, за яким Північне Причорномор’я, зокрема й Крим, залишалося за Російською імперією. Після цього відновився масовий від’їзд кримських татар до Османської імперії.

Переселенню сприяли російські урядовці. Офіційно у 1803 році міністр внутрішніх справ Росії граф Кочубей віддав розпорядження масово роздавати кримським татарам паспорти на виїзд. Навіть тих, хто не хотів виїздити за межі батьківщини, змушували продавати майно та бути готовими до переселення з Криму. Однак катастрофі запобіг генерал-губернатор герцог Рішельє, який прибув до Криму з Одеси. Не з емпатії до кримських татар, а з практичних міркувань про навички і роль корінного населення, яке мало багатовіковий досвід ведення сільського господарства на цій землі, Рішельє склав докладний звіт для уряду, і вже наступного року видачу паспортів призупинили. Ті кримці, які не захотіли виїжджати, залишалися під тотальним наглядом російських чиновників. Росіяни переходили до абсурдних заходів проти корінного народу. Так, у 1827 році для поміщиків Таврійської губернії було видано указ, що давав право на необмежені побори з кримських татар, які живуть на їхній землі. А в 1833 році за прямим розпорядженням міністра внутрішніх справ Росії з бібліотек мечетей, початкових шкіл, медресе (заклади середньої і вищої освіти), приватних книжкових зібрань і будинків простих кримських татар вилучали всі книги й рукописи. Книги від простих бухгалтерських звітів до цінних історичних рукописів було оголошено забороненою літературою та спалено.

Знищували й прикладне мистецтво кримців, руйнували архітектурні пам’ятки, перейменовували міста та великі селища. Наприклад, Кезлев став Євпаторією, Акмесджит — Сімферополем, Кефе — Феодосією, Карасубазар — Білогірськом, а велике село Ак’яр — Севастополем. Російські завойовники планомірно знищували кримськотатарську культуру. Серед кримців наростала напруга проти російського свавілля. Будь-якої миті вона могла перерости в бунт. А 1853 року розпочалася Кримська війна — битва за панування на Близькому Сході та Балканах між Російською імперією та союзними військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського королівства. За таких обставин російська влада почала побоюватися переходу кримських татар на бік союзних військ. Росіяни планували переселити мешканців півострова із узбережжя у віддалені губернії імперії. Але, на щастя, зробити цього не встигли — у вересні 1854 року армія союзників висадила морський десант у Євпаторії, і кримські татари опинилися в центрі доленосних для батьківщини подій.

Кримські татари підтримали Османську імперію та її союзників. Політика союзних військ не відповідала інтересам корінного населення Криму, але поведінка росіян була куди гіршою. Воєнізовані російські загони розорювали села та вбивали мирне населення. Професор Хакан Киримли у статті «Про кримськотатарські війська у складі Османської армії у період Кримської війни (1853–1856)» зазначає, що у лютому 1855 року нерегулярні кримськотатарські частини взяли участь у боях під Євпаторією, відбивши російські війська під командуванням Степана Хрульова. Французьке командування з повагою відгукувалося про мужність кримських татар на полі бою.

Росія програла Кримську війну. Тепер їй було заборонено мати військовий флот і арсенали на Чорному морі. Але за умовами мирного договору, як би прикро це не було для кримських татар, Крим продовжував бути частиною Російської імперії. Це стало причиною другої масової еміграції в Османську імперію, яка не припинялась до кінця 70-х років ХІХ ст.

Водночас наприкінці XIX ст. зароджується плеяда молодої кримськотатарської інтелігенції, яка прагне протистояти переселенню співвітчизників. Так, видатний кримськотатарський просвітник, письменник і видавець Ісмаїл Гаспринський через свою газету «Терджиман» висловлювався проти еміграції та закликав не продавати за безцінь свої будинки та майно, не їхати на чужину, заздалегідь не зібравши відомостей про місця майбутнього поселення. Внаслідок просвітницької діяльності інтелігенції, що сприяла духовному відродженню народу, зростанню його національної самосвідомості та змінам суспільно-політичної ситуації в Криму після революції 1905 року хвиля еміграції починає стихати. До Османської імперії у період між 1783 і 1920 роками емігрувало до 1 млн киримли.

Репресії проти кримських татар після більшовицької революції

Після Лютневої революції в Росії та повалення монархії в 1917 році кримські татари отримали більше свободи. У Криму було обрано Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет на чолі з Номаном Челебіджіханом, створено першу політичну партію «Міллі Фірка» (кримськотат. — Народна партія), відкрито перший головний представницький орган Курултай (загальнонаціональні збори для вирішення важливих питань), де затвердили національний гімн, герб і конституцію. Після завершення Курултаю було проголошено Кримську Народну Республіку з президентом Челебіджіханом.

Під час громадянської війни у Російській імперії 1918 року перемогу здобули більшовики, Номан Челебіджіхан був заарештований і розстріляний. Інтереси корінного народу Криму не враховували ні меншовики, ні тим паче більшовики, які, прийшовши до влади, влаштували на півострові червоний терор.

У 1921 році було створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (АРСР) у складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР), державними мовами стали російська та кримськотатарська. Але за коротким підйомом національного життя після створення республіки — відкриття національних шкіл, театру, випуск газет — слідували сталінські репресії 1937 року. Було репресовано більшість кримськотатарської інтелігенції. 17 квітня 1938 року увійшло в історію кримськотатарського народу як чорний день. Тоді у Сімферополі кати НКВС розстріляли десятки найактивніших кримськотатарських громадських діячів, науковців і представників політичної еліти. Перед розстрілом провели «судові засідання», які тривали не більше 20 хвилин. Формально всіх їх звинувачували в долученості до забороненої комуністами кримськотатарської національної партії «Міллі Фірка», шпигунстві на користь Німеччини, Великої Британії та інших країн, а також націоналізмі. Але справжньою метою розстрілу було знищити авторитетних представників інтелігенції кримськотатарського народу — політичних діячів, педагогів, письменників, науковців, журналістів, художників, тобто тих, хто впливав на громадську думку.

Депортація кримських татар 1944 року

Голод 1921–1923 років, спричинений посухами, повоєнною розрухою, політикою продрозкладки та надмірним вивезенням хліба Радянською Росією за межі України, а також масові репресії 30-х років забрали десятки тисяч життів кримських татар. Уже тоді комуністичний радянський уряд готувався реалізувати бажаний сценарій «Крим без кримських татар». Можливим це стало з початком війни між СРСР і Німеччиною, адже тоді оборона Криму зазнала повного провалу. Уже восени 1941 року півострів повністю окупували німці, а в провалі партизанського руху звинуватили кримських татар. Справа в тім, що керівники цього партизанського руху в Криму Серафим Мартинов і Олексій Мокроусов поширили міф про нібито тотальну співпрацю кримських татар із загарбниками, щоб приховати свої грубі прорахунки. У липні 1942 року Мокроусов скерував до Москви доповідну з дезінформацією про те, що «більшість кримських татар гірської та передгірної частин пішла за фашистами».

Досі точно невідомо, хто був ініціатором ідеї вислати корінний народ за межі Криму, проте відомо, що до цієї операції готувалися кілька років — про це свідчить постанова Державного комітету оборони СРСР (ДКО) від 29.05.1942 р. №1828. А 13 квітня 1944 року народні комісари НКВС Берія та Меркулов підписали цілком секретний наказ: «Про заходи щодо очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів». У цьому документі наказували «очистити територію Кримської АРСР від агентів шпигунських резидентур німецьких, румунських розвідувальних і контррозвідувальних органів, зрадників Батьківщини й активних посібників, ставлеників німецько-фашистських окупантів, учасників антирадянських організацій». Для забезпечення цієї масштабної акції перед її початком у Крим було перекинуто війська НКВС СРСР під керівництвом наркома державної безпеки Кримської АРСР Фокіна та наркома внутрішніх справ Кримської АРСР Сергієнка, а також їхніх заступників Кобулова і Сєрова.

А тим часом з 11 квітня до 10 травня 1944 року під час Кримської операції 4 Український фронт повністю звільнив Кримський півострів від німецьких окупантів. Населення півострова радісно вітало бійців Червоної армії. В її лавах було чимало вихідців із Криму — кримських татар, котрі служили на різних фронтах, але отримали відпустки, щоб побачити рідних, які пережили страшні роки окупації.

Кримці святкували звільнення півострова від нацистів, не підозрюючи, який злочин проти них готують «свої». 10 травня Сталін отримав від Берії проєкт рішення Державного комітету оборони про виселення всіх кримських татар із території Криму «з огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу та виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Тобто весь кримськотатарський народ — від найменших до найстарших — звинуватили в колабораціонізмі і пособництві ворогу.

Чітко обґрунтованої відповіді на те, що керувало особисто Сталіним у прийнятті рішення знищити цілий народ, все ще немає, проте можна зробити певні висновки. Не виключено, що «небажаність подальшого проживання кримських татар» у Криму була продиктована забаганкою та власними інтересами найвищого керівництва країни, а ще більше — намірами мілітаризувати півострів. Народ завадив лише тим, що споконвічно проживав на благодатній землі. Найзручніше було звинуватити увесь народ у пособництві німцям. А чудовим приводом для цього стало повідомлення Мокроусова від 1942 року. Схожу тактику бачимо й нині, коли у 2022 році президент РФ Путін виправдав повномасштабне вторгнення в Україну намірами «денацифікувати та демілітаризувати» країну і звинуватив цілий народ у неонацизмі.

11 травня 1944 року було складено та підписано Постанову ДКО, яка стала офіційним обґрунтуванням депортації кримськотатарського народу. У ній наводилися вигадки на кшталт диверсійної та шпигунської діяльності кримських татар у глибокому тилу Червоної армії.

Злочинну акцію запланували на другу половину травня. Інформація про підготовку такої масштабної кампанії, яка готувалась у звичайному для Кремля режимі секретності, просто не могла просочитися назовні.

У Крим було стягнуто війська НКВС. Почався поголовний перепис населення. При чому уточнювали й перевіряли адреси проживання саме кримськотатарських сімей у поселеннях і містах зі змішаним населенням. А в селах, де проживали лише кримські татари, було додатково розміщено військовослужбовців. Враховуючи, що ще не припинилися воєнні дії, мирний народ продовжував радіти деокупації та не звернув належної уваги на комбатантів. Навпаки, є свідчення, що місцеве населення запрошувало цих бійців НКВС до себе додому та годувало їх, бо люди не дуже розумілися на підрозділах. Для них НКВС та солдати Червоної армії були однакові.

Отже, все було готове. Згідно з графіком, депортація мала розпочатися рано вранці 18 травня. Але в деяких районах кампанію почали ще ввечері 17-го. Так, ближче до півночі стали виганяти з будинків мешканців Сімеїзу, а в деяких районах степового Криму депортація розпочалася ще раніше — о 7-й вечора.

18 травня о 4 годині ранку майже одночасно по всьому Криму загони-трійки, що складалися з сержантів, офіцерів та оперативників вдиралися до будинків кримських татар і оголошували: «Іменем Радянської влади! За зраду Батьківщині ви виселяєтеся до інших районів Радянського Союзу». У середньому давали 15 хвилин на збори, але насправді кожен старший групи самостійно відмірював час. Тож у когось не було й тих формальних 15 хвилин. Постанова ДКО СРСР «Про кримських татар» від 11.05.1944 р. № 5859 дозволяла «спецпереселенцям взяти з собою особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та продовольство у кількості до 500 кг на сім’ю». Проте солдати НКВС цей пункт проігнорували. Більшість свідків подій того страшного дня розповідали, що людям не дозволяли брати із собою навіть 5 кілограмів продуктів. У декого солдати вилучали їжу повністю. Не давали взяти з собою цінні речі, посуд, інвентар.

Ділявер Еннанов, який пережив депортацію в дитинстві, згадував:

— Увечері 17 травня 1944 року до Сімферополя прибуло багато вантажівок. Тоді ж у місті з’явилося безліч вояків. Ми, маленькі хлопчики, бігали по вулицях, рахували та збилися з рахунку. Чи могли ми уявити, для чого вони? У місті не скасували комендантську годину, тому ми з мамою рано лягли спати. Раптом серед ночі у двері голосно грюкнули. Я прокинувся і побачив, як офіцер сердито читає щось на папері моїй мамі, яка щойно відчинила двері. Перед нею стояли двоє солдатів. Вони поспішали і казали, що ми маємо 10 хвилин, щоб зібрати речі […] Нас вивели з хати на двір. Наші сусіди, теж кримські татари, сиділи зі своїми речима під дощем в оточенні внутрішніх військ. Ми сиділи з ними до світанку. Приїхали машини, і нас вивезли на околицю міста, на вокзал […] Пам’ятаю, нас посадили в вагон № 44. Сльози, стогони, крики — і потяг рушив. Коли ми перетинали кордон Криму, всі в потязі співали пісню. Співали і плакали, озираючись.

Люди були розгублені, налякані, не розуміли, за що їх виселяють із рідних домівок. Більшість старших кримських татар взагалі не розуміли російську мову. Хтось встиг прихопити щось цінне, а хтось спантеличено узяв лише те, що було під рукою. Їх зганяли на площі, вантажили в машини та до світанку не дозволяли їх покидати. А потім людей вивозили на найближчу залізничну станцію, де на них чекали вагони, що служили для перевезення худоби.

Ось як описує події один із виконавців цієї операції солдат НКВС Олексій Веснін (цитата з книги Валерія Возгріна «Історія кримських татар»):

— 9 травня 1944 року літерним ешелоном (ніде не зупиняючись) наша частина прибула до Криму… У ніч на 18 травня ми були підняті і кілька годин кудись йшли безкрайнім степом. О 3-й годині 30 хвилин ранку підійшли до степового аулу (села. — ред.) Ойсул, тільки тоді нам повідомили мету нашої операції — виселення татар. Операція була підготовлена ​​блискуче: в аул прибуло стільки новеньких американських «Фордів» і «Студебекерів», що вони вивезли все населення за одну ходку на найближчу залізничну станцію. Безногого чоловіка з інвалідністю, що днями повернувся зі шпиталю додому та заявив про свої права, волоком потягли до машини та, як куль муки, кинули в кузов… 20 хвилин на збори та вантажі — що понесеш у руках. До того ж було організовано змагання між групами: хто раніше закінчить свою ділянку.

Тобто новенькі американські автівки «Форди» та «Студебекери», котрі прибули за програмою лендлізу, використовували для депортації цілого народу.

Один із очевидців цього трагічного дня Мідат Юнусов розповідав: «Людей загнали на цвинтар, з усіх боків оточений кулеметами. Дітей стали забирати від батьків, говорячи, що старших розстріляють, а дітей відправлять до дитячих будинків. Так їх тримали окремо близько трьох годин. За цей час деякі матері збожеволіли». У севастопольському, судакському, балаклавському та сімферопольському районах були аналогічні ситуації. У деяких районах людей справді убивали. Приміром, у Капсіхорі зібрали мешканців у сараї, і хтось із солдатів просто вирішив подивитися, як люди падатимуть від автоматної черги. Таким чином було вбито чотирьох людей.

Є свідчення і про випадки фізичного насилля та знущань, коли військові могли побити людей та закинути у вантажівки. Над вірою теж знущалися. Відбирали Корани та кидали у вбиральні.

Жахливі умови депортації, примусового розміщення в товарних вагонах описувала киримли Зера Баталова:

— 18 травня 1944 року мою маму Нуріє, її батьків Меджит і Фатму, сестер Біян і Еміну, а також двоюрідну сестру і доньку моєї мами забрали. Мій брат Енвер тоді був на війні. Рідних він почав шукати лише в 1946 році… Усі, крім маминої старшої сестри, потрапили на Урал, у Комі-Перм’яцький автономний округ. Моя мама дивом опинилася разом зі своєю родиною. Але її сестру Біян відправили в Узбекистан.

Мама жінки розповідала, що до Уралу вони їхали не менше трьох тижнів. Поїзд зупинявся лише в лісі. Бувало, вони простоювали по кілька днів, але людей не випускали з вагонів. Отже, вони були в дорозі дуже довго, гублячись у днях. Коли приїхали на Урал, люди були голодні. Вони гризли кору дерев. Коли дізналися, що там минулого року посаджена картопля, то ходили по тих місцях і шукали її — торішню мерзлу картоплю.

Згідно з зібраними істориком Валерієм Возгріним свідченнями сучасників депортації, до ешелонів не були доставлені тяжкохворі («нетранспортабельні») кримські татари, їх фізично ліквідували. Все це відбувалося одночасно по всьому Криму. Тих, хто знайшов у собі мужність чинити опір депортації, також розстрілювали. Жорстокість солдатів доходила до того, що мешканцям цілих сіл офіційно оголошували, що вони будуть поголовно розстріляні. Так було у населених пунктах Бююк-Ламбат, Масандра, Шелень, схожим чином відбувалось і в Алушті та селі Чокурча біля Сімферополя. Люди вже прощалися одне з одним.

Дорогою до ешелонів солдати НКВС перемішували деякі сім’ї, щоб до одного вагона не потрапили всі родичі, навіть сусіди. Отже, розміщення у вагонах фактично могло означати розлуку із близькими назавжди. Ешелони в дорозі могли переформовувати, відчеплювати один від одного та привозити на різні станції.

За планом операція мала тривати до кінця травня, але вже до 16-ої години 20 травня 67 ешелонів, набитих кримськими татарами, відправили на схід: до Середньої Азії та на Урал.

Відповідно до пункту 2 «г» Постанови від 11.05.1944 р. ешелони зі спецпереселенцями мали бути забезпечені в дорозі «щодня гарячим харчуванням та окропом». Крім того, кожен потяг мали супроводжувати лікар і дві медсестри. Насправді нічого цього не було забезпечено. Як зазначає Возгрін у своїй праці, до кожного вагона зганяли до 200 людей, попри всі санітарні норми. Багатьом доводилося стояти, а потім сидіти по черзі. Вагони були після худоби або військовополонених, на підлозі лежала солома, змішана з кінським послідом. Травень 1944 року був спекотним, і залізний дах вагонів нагрівався під палючим сонцем.

Люди гинули від стресу, задухи, антисанітарії: відсутності води та туалетів. Їжа, взята з дому, дуже швидко закінчилася, у вагонах почався голод. А попереду була довга дорога, яка тривала від трьох тижнів до сорока днів. У деяких випадках солдати продавали воду та їжу кримським татарам. Загиблих не давали ховати: у найкращому разі прикопували вздовж залізних шляхів, у найгіршому — солдати просто викидали тіла з вагонів.

Але й у місцях заслання переселенців ніхто не чекав. Тамтешнє населення підготували до того, що їдуть зрадники батьківщини. Для проживання людям виділяли землянки, сараї чи бараки, непридатні для життя, а вже наступного дня людей, змучених далекою дорогою та голодом гонили на примусові роботи: бавовняні поля, якщо це був Узбекистан, або лісоповал, якщо Урал. Щодня необхідно було відмічатись у комендатурі та під страхом смерті ніхто не мав права залишати місце заслання.

У Криму в перші місяці після депортації дуже популярним заняттям серед радянських солдатів було мародерство. Російські військові — ще нещодавні захисники — пограбувавши будинки, посилали «трофейні» речі поштою до себе додому. Зараз їхні нащадки так само надсилають своїм сім’ям накрадене на війні проти України.

Кримськотатарського майна вистачило і переселенцям з інших регіонів СРСР, яких почали завозити на півострів з осені 1944 року для нібито відновлення порушеного війною мирного способу життя. Під час депортації радянською владою було відчужено 80 тис. 350 будинків, 34 тис. земельних ділянок, близько 50 тис. голів худоби, виноградні плантації, сади, реманент, приватний транспорт тощо. Усе це майно віддали переселенцям з російських глибинок.

Керівництво НКВС прозвітувало Сталіну про виконану спецоперацію «зачистки Криму від кримськотатарських зрадників і пособників Гітлера», за що отримало нові зірки на погонах. Про корінний народ півострова нагадували лише назви спорожнілих селищ. А ось на Арабатській стрілці продовжувалося буденне життя. Про її нечисленне населення — кримських татар — просто забули, бо вважали стрілку вже нежилою. Цю історію подає у своїй праці історик Валерій Возгрін. У вересні 1945 року місцева влада випадково виявила своє «недопрацювання». Спочатку вони були розгублені, не знали, як вчинити, адже вже прозвітували про виконану роботу, а тут — кілька крихітних селищ кримських татар, які спокійно живуть і навіть не підозрюють про те, що співвітчизників давно вже вислали в Азію.

Про це доповіли заступнику наркома державної безпеки СРСР Богдану Кобулову — одному з очільників операції з виселення кримських татар. Він розумів, що такий казус не міг залишитися для нього безкарним, і наказав очистити Арабатську стрілку протягом двох годин, проте не уточнював, як саме. Тоді хтось із працівників органів місцевого управління знайшов вихід: кілька десятків людей зібрали на одній із пристаней, загнали у трюм старої баржі та відбуксирували її до середини Азовського моря. Згодом відчинили кінгстони (клапани в підводній частині зовнішньої обшивки судна, що допускають витікзабортної води усередину) і зачинили верхні люки. Баржа поволі пішла на дно. Поверхню моря ще кілька годин бороздили катери конвою, про всяк випадок, щоб ніхто не виплив.

За даними Міністерства зовнішніх справ України, з Криму депортували 238 500 киримли, із яких діти та жінки становили 205 900 людей, тобто 86,4 %. А за підрахунками Національного руху кримських татар, ця цифра може сягати 423 тис. 100 осіб. Важкохворих і тих, хто чинив опір, розстрілювали на місці. Унаслідок цієї операції (під час переселення й у роки заслання) загинуло до 46 % киримли. Такі ж дані наводить Гульнара Бекірова у книзі «Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення».

СРСР звинувачував усіх кримських татар у співпраці з німецькими окупантами. Проте, згідно з міжнародно-правовими нормами, весь народ не може нести відповідальність за дії його окремих представників.

Історик Владлен Мараєв зазначає: хоч пропаганда СРСР і називала киримли зрадниками, насправді ж напередодні німецько-радянської війни до лав Червоної армії призвали понад 5 тис. кримських татар, а у 1941–1945 рр. — ще близько 16 тис. Щонайменше п’ятеро отримали звання Героя СРСР, а льотчик Амет-Хан Султан, який збив 30 ворожих літаків, став двічі Героєм Радянського Союзу. Проте депортація кримських татар не оминула і їх. Щойно військові поверталися на рідну землю з перемогою, їм давали рівно 24 години на виїзд до Середньої Азії.

Деяких офіцерів, як-от Амет-Хана Султана, не депортували, проте заборонили жити в Криму. Його брата Імрана у 1944 році працівники НКВС звинуватили в «пособництві окупантам» і заарештували. Також хотіли забрати матір, але за неї вступився Амет-Хан Султан. Зрештою батьків льотчика відправили до Краснодарського краю РРФСР, де вони жили до завершення Другої світової війни.

Депортація народів Криму

Кримські татари були єдиним корінним народом Криму, який депортували в 1944 році. Проте не єдиним народом півострова, кого торкнулася депортація. Першими стали кримські німці — іноземні колоністи, представники менонітів (протестантського руху), які мешкали тут із 1803 року. До початку Другої світової війни на території Криму проживало понад 51 тис. німців. Директива Ставки Верховного головнокомандування від 14 серпня 1941 р. наказувала 51 армії «негайно очистити територію півострова від місцевих німців та інших антирадянських елементів».

У серпні 1941 р. розпочалася депортація німців Криму. До кінця року було депортовано 2 233 людини. Швидкий наступ німецьких військ не дозволив організувати масове виселення народу, тому в першу чергу вивозили чоловіків призовного віку. За спогадами очевидців, о четвертій ранку в день депортації населенню сіл Нейзац (крим. Кукурча, нині Красногірське) і Фріденталь (крим. Хан-Токуз, нині Курортне) дали розпорядження цілими сім’ями прибути на збірний пункт зі змінною білизною і добовим пайком. Пізніше невелику кількість німців виселили в березні 1942 р. з Керченського півострова та ще кілька сотень — у червні 1944 р. Більшість кримських німців була депортована до Казахстану.

У Криму проживало близько тисячі італійців. Деякі з них була нащадками тих самих італійців, які ще в XIV столітті заснували торгові факторії на південному березі Криму. До моменту вторгнення німецьких військ у СРСР вони здебільшого проживали на Керченському півострові. Перший етап депортації кримських італійців за розпорядженням НКВС припав на 28–29 січня 1942 року. Понад 600 людей було виселено у Казахстан. Другий етап відбувся 8–10 лютого — тоді виселили ще 70 людей. Останні вцілілі італійці були виселені разом із депортованими вірменами, болгарами та греками у червні 1944 р. Люди мали дві години на збори, з собою кожен міг взяти лише до 8 кг багажу.

На початку Другої світової війни у Криму проживало понад 13 тис. вірмен. Постановою Державного Комітету оборони № 5984 від 2 червня 1944 р. належало депортувати цей народ із території Криму. У результаті насильницького виселення 27–28 червня, а також додаткових виселень всього було вигнано 9 821 людину.

Кримські болгари, як і німці, у Криму мешкали з початку ХІХ ст як колоністи, які прихильно ставилися до Російської імперії. На момент Другої світової війни тут їх жило трохи більш ніж 15 тис. осіб. Їхню депортацію було визначено Постановою ДКО від 02.06.1944 р. № 5984. У результаті виселень загалом було депортовано 12 628 осіб.

Трохи більше від болгар до 1941 року у Криму мешкало греків — понад 20 тис. осіб. Насильницьке виселення проводилося 27–28 червня того року, депортації за ці дні, а також протягом додаткових виселень загалом зазнало 16 006 осіб. Це були ті греки, яких після 1775 року Потьомкін переселив до Криму, створивши з них Грецький батальйон у складі імперської армії.

Усіх депортованих жителів Криму звинувачували в неблагонадійності, називали антирадянськими елементами, що було цілком несправедливим. На жаль, цей злочин проти людяності досі залишається непокараним.

Більшість із депортованих народів Криму потрапила до Марийської області Туркменської РСР та Північного Казахстану. Нерухоме майно всіх депортованих було конфісковане та згодом зайняте іншими людьми.

Наслідки депортації кримських татар

Депортація — це найтрагічніша сторінка в історії кримських татар. У той час, коли на фронтах Другої світової гинули найкращі сини цього народу, літніх людей, жінок і дітей у вагонах для худоби вивозили до Середньої Азії та на Урал.

Про ті жахливі події 1944 року заборонено було згадувати ще кілька десятиліть. А нація кримських татар узагалі «зникла» на 80 років, адже в Радянському Союзі не дозволяли навіть писати «кримський» татарин — тільки татарин. Так народ зумисно прирівнювали до інших татар, яких було багато на просторах тодішнього СРСР: казанські, касимські, башкирські, сибірські й інші. Проте киримли не забували свого коріння, адже генетичну пам’ять стерти неможливо.

У наступному, 1945 році указом Верховної Ради РРФСР було перейменовано 1062 населені пункти Криму, знесено історичні пам’ятки, знищено понад 1500 бібліотек і приватних книгозбірень, знищено кладовища і надгробки з написами кримськотатарською мовою, зачинено 861 кримськотатарську школу, а також музеї, наукові інститути та культурні центри. Унаслідок депортації кримські татари не лише втратили своє споконвічне середовище проживання, а й були розпорошені між різними регіонами СРСР, тобто фактично приречені на вимирання як нація. Саме тому депортація кримських татар у травні 1944 року — це геноцид.

Україна офіційно визнала депортацію киримли геноцидом у 2015 році. А 18 травня 2023-го, у 79-ті роковини трагедії та День боротьби за права кримських татар, МЗС України закликало весь світ зробити те саме.

Трагічними були наслідки депортації і для самого Криму, адже корінне населення, яке тут сформувалося і яке мало сильний звʼязок із батьківщиною, раптом було масово депортовано, а на його місце завезено новий, штучно створений соціум. Відразу після депортації киримли в 1944 році ЦК ВКП(б) поставив перед партійними та радянськими органами півострова завдання — «зробити Крим новим Кримом, з його російським укладом». Для виконання цього завдання було вирішено знести перлину кримської історії та культури — Ханський палац у Бахчисараї. У ньому бачили символ колишньої державності кримських татар. Палац дивом вдалося відстояти його тодішній директорці Марії Кустовій.

Улітку 1944 р. вже була готова секретна Постанова ДКО №6372 про переселення багатьох тисяч селян і невеликої частини міського населення з різних куточків СРСР. Після чого почалося заохочувально-примусове переселення селян до Криму. Маса переселенців попрямувала до раніше густонаселених районів, зокрема:

– Ялтинський (1000 сімей з Ростовської області);
– Алуштинський (2500 сімей із Краснодарського краю);
– Судацький (2500 сімей зі Ставропольського та Краснодарського країв);
– Карасубазарський (2700 сімей з Тамбовської та Курської областей);
– Старокримський (1300 сімей з Ростовської та Курської областей);
– Балаклавський (2000 сімей з Воронезької області) та Бахчисарайський (2000 сім’ї з Орловської та Брянської областей).

Нові поселенці були суттєво відірвані від історичного контексту регіону, що й було однією з прихованих цілей радянської влади — позбутись історичної пам’яті на цих теренах. Післявоєнних іммігрантів стали заселяти у традиційно кримськотатарські місця, де було багато спорожнілих будинків. «Усі вони приїхали з гарячим бажанням відновити сільське господарство Криму та оселитися надовго в цьому благодатному південному краю!» — писали радянські журналісти тих років. «Нові кримчани» стикнулися з незвичними умовами праці та кліматом.

У перші кілька років було створено близько 170 переселенських колективних господарств. Та замість того, щоб відновлювати Крим, переселенці його ще більше знищували: руйнували природний і культурний ландшафт, плодові дерева і виноградники використовували як дрова. Ще гірша ситуація склалася з традиційною кримськотатарською системою водопостачання. За нею просто не вміли доглядати та очищувати її. З сотень невеликих фонтанчиків у кожному місті та селищах вціліли одиниці, старовинні колодязі та джерела у передгір’ях і горах були засмічені.

Один із яскравих прикладів пов’язаний із Дегірменкоєм (після 1944 р. Запрудне). Це велике, старовинне село рясніло водою. Воно налічувало 165 джерел, викладених каменем, доглянутих, кожне джерело мало своє ім’я. Дегірменкой постачав воду до дитячого табору «Артек», а також населених пунктів Партеніту, Кизилкою, Карасану та інших. Ці джерела після 1944 року були знищені новоприбулими жителями. Вціліло лише одне.

В Інкермані було джерело, яке славилося своєю цілющою водою. Раніше тут була оселя азіза — святого, якого паломники так і називали: Інкерман-баба. Після депортації кримських татар могила святого була зрівняна з землею в ході будівництва місцевого кар’єру, було порушено водопостачання цілющого джерела, його води пішли в кар’єр, назавжди зникнувши. Наступними на знищення були мусульманські цвинтарі. Переселенці просто використовували кам’яні прямокутні надгробки у будівництві будинків, сараїв, огорож. Надгробні камені з арабською в’яззю (абеткою) йшли навіть на будівництво тротуарів.

Трохи згодом до Криму їдуть нові переселенці, так звана радянська еліта. Відставним військовим НКВС, партійним працівникам і багатьом іншим надають ділянки у довічне користування. Для них будують нові дачі та зони відпочинку. Саме вони та їхні нащадки називатимуть себе корінними кримчанами та лобіюватимуть власні інтереси у Москві після того, як у 1954 році кримський півострів офіційно відійде під юрисдикцію Києва. Здебільшого саме вони виступали проти повернення кримських татар на історичну батьківщину.

Таким чином, у Криму роками цілеспрямовано відбувалася заміна населення. Проте переселенці не змогли відновити економіку краю. Правильніше буде сказати, вони зруйнували те, що залишалося. У 50-х роках стало зрозуміло, що ситуацію потрібно терміново виправляти, оскільки Крим поступово перетворився на безводну пустелю. Єдиним виходом стало будівництво Північнокримського каналу та запрошення до Криму українських селян із південних регіонів, які добре знали, як обробляти чорнозем. Після 1954 року ситуація з економікою на півострові почала змінюватися на краще.

Через десять років після депортації кримці наполегливо домагалися відновлення своїх прав. У цей період зароджується національний рух кримських татар за повернення на батьківщину. У 1956 році їх знімають з обліку спецпоселенців і звільняють з-під адміністративного нагляду. Але це не знімало з них загальних звинувачень і не давало права на повернення до Криму. Починається активна боротьба за відновлення прав.

У 1967 році радянська влада видала указ, який частково скасовував депортацію кримських татар, але фактично не дозволяв їм повернутися на батьківщину. У відповідь кримські татари розпочали масові акції протесту, які були жорстоко придушені. Так, 17 травня 1968 року в Москві відбулася демонстрація до чергової річниці депортації, на яку з’їхалося близько 800 киримли з різних регіонів. Ця та інші демонстрації закінчувалися однаково: побиттям та арештом учасників співробітниками КДБ. Крім масових заходів, кримські татари складали петиції та звернення до керівництва країни, збирали підписи під листами протесту, висвітлювали проблеми депортації в самвидаві.

Незважаючи на виселення і суди за звинуваченням у порушенні паспортного режиму, у 1967–1970 роках у Криму оселилися 3026 кримських татар. Деякі — пройшовши через одне чи кілька повторних вигнань. У червні 1978 року на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму піддав себе самоспаленню Муса Мамут. Його акція стала символом руху киримли за повернення на батьківщину. Наприкінці 1970-х — у першій половині 1980-х років були заарештовані й засуджені найвпливовіші діячі кримськотатарського руху: Мустафа Джемілєв, Решат Джемілєв, Роллан Кадієв, Ельдар Шабанов, Юрій Османов та інші.

У 1980-ті роки кримськотатарський рух знову вийшов на арену політичного життя. У 1983 році в Криму було видано «Інформаційний бюлетень Ініціативної групи кримських татар імені Муси Мамута». Лише 1989 року Верховна Рада СРСР засудила депортацію і визнала її незаконною та злочинною.

Кримським татарам потрібна була їхня етнічна територія, рідна мова, культура (матеріальна та духовна). Національний рух кримських татар обрав ненасильницький шлях боротьби та зламав радянську систему, врешті-решт домігшись повернення народу додому. І попри те, що це був складний шлях, більшість кримських татар масово почали повертатися до Криму з місць депортації на початку 90-х років XX століття.

Уже 26 червня 1991 року в Сімферополі розпочав свою роботу другий Курултай (перший відбувся у 1917 році), який прийняв «Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу» і на основі таємного голосування обрав Меджліс. Саме тоді кримські татари самовизначилися бути у складі незалежної України. На жаль, минуло трохи більше ніж 20 років, і український Крим у 2014 році спіткала страшна трагедія — чергова російська окупація. Сьогодні ми бачимо повторення історії, адже Росія не змінює своїх методів.

Злочини проти кримських татар після окупації Криму 2014 року

Окупація Росією Криму 2014 року стала початком нового трагічного періоду в історії України та кримських татар. Фактично з перших днів на півострові почалися репресії проти тих, хто відкрито чинив опір загарбникам.

Окупаційний уряд Криму почав швидко вживати репресивних заходів щодо самобутньої культури та ідентичності кримських татар. Зокрема, всі громадські організації, медіа та релігійні об’єднання зобов’язали перереєструватися. Більшість із них фактично були закриті, оскільки відмовилися це робити. Єдиний кримськотатарський телеканал ATR мусив виїхати на більш безпечну територію та мовити з Києва.

Кримськотатарську мову поступово стали витісняти із системи освіти та публічної сфери. Меджліс — найвищий представницький орган кримськотатарського народу, був оголошений «екстремістським» та заборонений, його керівники були змушені виїхати з Криму, а будівлю Меджлісу окупанти «націоналізували».

Від 60 до 100 тисяч жителів Криму вимушено покинули окупований півострів, бо не приймали нові умови життя або їм загрожувала небезпека. Щонайменше 30 тисяч із них — це кримські татари. Щодо тих, хто залишився, але не захотів вписуватись у концепцію «російського Криму», репресії продовжились.

За даними «Кримської правозахисної групи», першою жертвою російського терору став кримський татарин Решат Аметов. У березні 2014 року він проводив одиночний пікет у Сімферополі та був затриманий людьми, які називали себе «самообороною Криму», а потім знайдений мертвим зі слідами тортур. А далі почалися безкінечні обшуки, викрадення і арешти інших активістів.

У травні 2014 року зникли Тимур Шаймарданов і Сейран Зінедінов. Вереснем того ж року датують ще два зникнення — це син кримськотатарського правозахисника Абдурешита Джеппарова Іслям Джеппаров та племінник Джевдет Іслямов. У травні 2016 року зник громадський активіст, член Світового конгресу кримських татар Ервін Ібрагімов.

У 2016 році Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) у своїй Резолюції констатувала, що сукупний ефект репресивних заходів російської окупаційної влади щодо кримських татар був загрозою самому існуванню цієї громади як окремої етнічної, культурної та релігійної групи.

Відносно більшості затриманих почали порушувати кримінальні справи, переважно — про членство у визнаній терористичною та забороненій у РФ організації «Хізб ут-Тахрір», рідше — за нібито участь у діях добровольчого батальйону імені Челебіджихана. Є дані про випадки репресій щодо сусідів і родичів обвинувачених. Пізніше об’єктами переслідувань стали й учасники «Кримської солідарності» — об’єднання активістів і родичів обвинувачених і вже засуджених кримських татар.

У російських в’язницях перебувають (станом на лютий 2025 р.) активісти Асан та Азіз Ахтемови та багато інших людей. У червні 2024 року вдалося повернути з російського полону кримськотатарського політика, викладача, політолога і журналіста Нарімана Джеляла. Від початку окупації Криму він залишився й боровся за свободу півострова. Було зрозуміло, що окупаційна влада не вибачить йому проукраїнську позицію. Проте Наріман не залишив півострів та підтримував тих, хто став заручником окупантів. Після участі у саміті «Кримська платформа» в Києві у вересні 2021 року до його будинку рано вранці увірвалися з черговим обшуком та відвезли у невідомому напрямку. Згодом стало відомо, що йому та братам Ахтемовим висунули абсурдне звинувачення в підриві газопроводу в селі Перевальне під Сімферополем, тобто звинуватили в диверсії. Безумовно, ці люди не мають до підриву жодного стосунку, проте окупантам необхідно було створити гучну справу.

Після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року репресії та терор у Криму посилюються і вже поширюються на нові окуповані Росією території. Фактично одразу після її початку в РФ було ухвалено закон, який передбачає до 15 років позбавлення волі за поширення недостовірної інформації про дії російських військових, що зробило інакодумство у Криму ще небезпечнішим. За даними Кримськотатарського ресурсного центру (КРЦ), лише в період з лютого до вересня 2022 року російські силовики провели в Криму 25 обшуків, 108 затримань і 124 допити. За 9 місяців 2022 року в Криму було заарештовано 138 осіб, 104 з яких — кримські татари, які виступають проти російської окупації та військової агресії.

Із початком повномасштабної фази війни та окупації територій на півдні, де також є кримськотатарські поселення, почалися переслідування кримських татар і за межами півострова. Незважаючи на це, Крим активно продовжує чинити опір окупантам.

Одним із елементів репресивної політики щодо кримських татар можна вважати і примусову мобілізацію, яку росіяни проводять у Криму. Представниця президента України в Автономній республіці Крим (до грудня 2024 року) Таміла Ташева заявила, що лише за перші дні мобілізації кримські татари отримали близько 1,5 тисячі повісток. Це викликало нову хвилю виїзду кримських татар із території півострова. Мобілізація на окупованій території грубо порушує IV Женевську конвенцію і, за міжнародним законодавством, є воєнним злочином.

Окупаційна влада показує зневажливе ставлення до атрибутів кримськотатарської ідентичності, кримськотатарської культурної спадщини та пам’ятних місць. Окупанти паплюжать і руйнують пам’ятники та надгробки на цвинтарях, пам’ятні дошки, які присвячені загиблим у Другій світовій війні кримським татарам або мають кримськотатарську символіку. Всього за шість років після окупації в Криму зафіксовано 23 подібні випадки. Зазвичай напередодні пам’ятних дат, пов’язаних із депортацією кримських татар у 1944 році, акти вандалізму стають частішими. Фіксуючи псування і руйнування пам’яток культури, активісти марно добиваються реакції окупаційної влади.

«За час окупації російські окупаційні адміністрації зруйнували сталі економічні зв’язки, сформували власні судову та правоохоронну систему, запровадили російські стандарти у сфері освіти, соціального захисту, під різними приводами відбирали приватну власність та землю у громадян України», — розповіла Таміла Ташева.

Злочини проти корінного народу Криму тривають і сьогодні. Російська влада, як сотні років тому, так і нині застосовує ті самі прийоми терору і знищення цілих народів. Зокрема, з 2014 року політику депортацій росіяни застосовують і до українців на окупованих територіях.

Сучасні депортації українців росіянами

За словами правозахисниці Онисії Синюк, росіяни спланували примусове вивезення українців іще до повномасштабного вторгнення.

— Станом на 20 лютого 2022 року уряд Ростовської області РФ повідомляв про підготовку 188 пунктів постійного розміщення (ПТР) для «жителів Донбасу». Станом на жовтень 2022 року на території РФ було розгорнуто 807 ПТР.

Онисія Синюк наголосила, що росіяни не мали підстав депортувати людей, а також розповіла про нелюдське ставлення до громадян України з боку РФ. Українців примусово вивозили до Росії, не повідомляючи, куди саме вони прямують, не продавали квитків до третіх країн. Також їм по кілька днів не давали їсти, пити, селили в жахливих приміщеннях і тиснули психологічно.

Так депортували з Маріуполя 19-річного Андрія з матір’ю. Спершу росіяни вивезли їх на тимчасово окуповану територію, де кілька днів тримали у фільтраційному таборі, перевіряли телефони та відібрали документи. У родини не було іншого вибору, крім залишитися там або поїхати до РФ. Андрій разом із мамою вирушив до Росії, щоб звідти втекти до Естонії. Проте загарбники перевезли їх разом з іще 60 людьми до Таганрога та змусили чекати три місяці на отримання паспорта РФ. Завдяки волонтерам Андрій зміг потрапити до Норвегії, а його матір відмовилася їхати, адже не могла пережити цього морально.

Юлію та двох її синів — 11-річного Матвія та 5-річного Івана — депортували з Рубіжного. Родина ховалася від російських обстрілів у підвалі, адже волонтери не могли її евакуювати через бої в місті. Коли РФ окупувала Рубіжне, сім’ю знайшов кадирівець і наказав зібрати речі за лічені хвилини: так само, як у 1944 році НКВД-исти говорили кримським татарам. Юлію з синами привезли до пункту пропуску між Україною та Росією. Окупанти змусили їх іти пішки близько семи кілометрів до кордону, де протягом кількох годин допитували. Родину депортували спершу до Ростовської області, а тоді — до Санкт-Петербурга, дорога до якого тривала 36 годин. Під час чергового допиту Юлія сказала, що поїде до родичів у місті, щоб її з дітьми не вивезли ще далі. Після кількох фільтраційних таборів і допитів родина нарешті змогла дістатися до Естонії.

Росіяни депортують навіть людей з інвалідністю. Серед них і 35-річний Богдан, який пересувається на колісному кріслі. Він разом з іще 200 літніми людьми та 40 людьми з інвалідністю жив у притулку в Каховці. Коли росіяни окупували місто, персонал закладу залишився працювати, проте згодом загарбники «призначили» нових працівників, які вирішили негайно депортувати мешканців притулку. Спершу їх вивезли до Джанкоя в Криму, а тоді — до російського Воронежа, де розвезли в різні заклади. Росіяни тримали Богдана в жахливих умовах, позбавили інтернету, мобільного зв’язку та змушували змінити громадянство на російське, але чоловік відмовився. Богдана неодноразово катували просто за те, що він українець. Він зміг зв’язатися з волонтерами, які допомогли подолати надважкий шлях до російського кордону та потрапити до Норвегії.

Як попри окупацію сучасні киримли зберігають свою культуру та приналежність

Кримські татари докладають надзусиль, щоб зберегти свої історію та культуру. В Україні створюють багато проєктів, які розповідають про кримських татар, Крим і окупацію півострова росіянами.

«У боротьбі за свою Батьківщину, за Крим, ми намагаємось презентувати свою націю світу та Україні. Ми, кримські татари, завжди шануємо тих, хто знає нашу історію і нашу культуру», — каже народний депутат, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз.

Наймасштабнішою такою ініціативою є Кримська платформа, започаткована 2021 року. Під час засідань представники низки країн обговорюють посилення тиску на РФ через її вторгнення в Україну, порушення прав людини в Криму та підготовку до деокупації півострова.

«Повномасштабне вторгнення Росії не тільки не послабило, а навпаки зміцнило Платформу і нашу спільну рішучість повернути Крим Україні. Кількість учасників та географія підтримки продовжує розширюватися. Зараз Платформа вже охоплює Європу, Африку, Азію та Америку. Скільки б часу не минуло, злочин окупації буде покарано. Повага до Статуту ООН має бути відновлена, а Крим — повернутий Україні», — зазначив тодішній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба на саміті 23 серпня 2023 року.

Також в Україні створюють кримськотатарські культурно-мистецькі проєкти. Одним із них є Zincir. Його назва в перекладі з кримськотатарської означає «ланцюг», який символізує ідентичність народу, культури, мови, історії. У межах проєкту проводять зустрічі із кримськотатарськими митцями, влаштовують майстер-класи, виставки.

У 2018 році журналіст і громадський діяч Алім Алієв заснував літературно-мистецький проєкт «Кримський інжир». Його мета — популяризувати мову, літературу киримли, сприяти взаємному перекладу кримськотатарських і українських творів. Спершу проєкт складався з конкурсу для поетів, прозаїків і перекладачів, а також фестивалю, під час якого проводили книжкові ярмарки та літературні перформанси. У 2019 році вийшла перша антологія «Кримський інжир», до якої увійшли твори фіналістів конкурсу.

Ще однією важливою тенденцією є запуск курсів з кримськотатарської мови в закладах освіти й на освітніх платформах. Зокрема, в межах такого курсу в Українському католицькому університеті мову вивчають в контексті традицій Криму. Вчити кримськотатарську мову дистанційно можна в Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського та — на базовому рівні — на платформі Prometheus.

Киримли також намагаються розповісти про надзвичайно болючу тему депортації 1944 року та відрефлексувати ці події за допомогою кіно. У художньому кіно першою стрічкою про депортацію кримських татар стала «Хайтарма» (qaytarma — повернення) Ахтема Сеітаблаєва. Трагедію цілого народу режисер показав через історію родини Амет-Хана Султана, який саме перебував у батьків у Алупці, коли органи НКВС почали депортацію кримських татар. Фільм знімали в Криму 2012 року, а в масових сценах узяли участь, зокрема, люди, які пережили трагічні події 1944 року.

Режисерка Фатіма Осман зняла документальний фільм про депортацію кримських татар «1944. Крим. Депортація». Вона показала три історії людей, яких НКВС примусово виселив до Середньої Азії. Одного із героїв стрічки — Садиха Аджи-Селімова — депортували у 12 років. У фільмі він разом з іншими киримли розповів, як це було.

У 2021 році, до 30-ї річниці незалежності України, вийшов серіал «Наші 30». Одна із серій — «Самоповернення в Крим» — присвячена історії повернення кримських татар на батьківщину після депортації. Вона — про те, як за багато десятиліть киримли таки домоглися права повернутися до Криму.