Голоси окупації. Олеся. Розповідати у Львові про свій Старобільськ

Share this...
Facebook
Twitter

Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією і змогли виїхати. Наступна наша героїня — Олеся Мілованова, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, яка разом з сином змогла виїхати з тимчасово окупованого Старобільська. А зараз на Заході України розказує про культуру Сходу країни.

Старобільськ — східне українське містечко із населенням понад 16 тис. людей, розташоване за 100 км на північ від Луганська, на березі річки Айдар. У 2014 році після тимчасової окупації Луганська і навколишніх населених пунктів чимало місцевих освітніх і культурних закладів перебралися до Старобільська. У 2022 році з перших днів повномасштабного російського вторгнення на підступах до Старобільська вже точилися бої, а з початку березня місто перебуває під тимчасовою окупацією російських військ.

Олеся народилася та провела все своє життя в Старобільську. З початком російської агресії на Сході України у 2014 році сюди переїхало кілька установ з тимчасово окупованого Луганська: Луганський національний університет імені Тараса Шевченка і Луганський національний аграрний університет. Зокрема, у місто перенесли й Луганський обласний краєзнавчий музей, керівницею якого стала Олеся.

Бабуся й дідусь жінки переїхали до Старобільська з Кубані (Краcнодарський край, Росія) після Другої світової війни. Усе життя вона розмовляла російською мовою.

— Але моя мама народилася в Україні. Я народилася в Україні. Я себе ідентифікую як українка.

Олеся має освіту викладача музики та художньої культури, також закінчила Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (заснований у Луганську, а після 2014 року переміщений до Сєвєродонецька) та Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Уже в 16 років почала працювати в Старобільському краєзнавчому музеї.

Її кар’єра розвивалася послідовно та швидко: була доглядачкою, організаторкою екскурсій, молодшою та старшою науковою співробітницею. У літній сезон працювала у фондах музею. Потім зрештою мала стати директоркою, але у 2014 році краєзнавчий заклад у Луганську окупували російські війська. Його директор відмовився співпрацювати з українською владою та переміщувати музей. Тоді Старобільський районний музей ліквідували, а на його місці відновили Луганський обласний краєзнавчий музей, директоркою якого 2015 року призначили Олесю.

— Старобільський музей — це дві великі будівлі, великі пам’ятки архітектури. І до переміщення в нас була непогана колекція з 20 тисяч експонатів. Мені потиснули руку, привітали з новою посадою та сказали: «Розбирайтеся». У 2020 році в мене закінчився п’ятирічний контракт. На той момент я вже перемістила музей, зібрала нову команду, повністю запустила роботу. Нас знали по всій Україні, ми проводили наукові конференції, співробітники їздили на обмін досвідом у Польщу. А у 2020 році я знову пройшла конкурс на посаду директорки; це в мене вже другий термін.

Зустріти війну вдруге

До повномасштабного вторгнення команда музею була готова: розробили документи евакуації, першої та другої черги вивозу експонатів, запакували особисті справи. Жителям сходу було зрозуміло, що війна буде, розказує Леся:

— Я роздала всі трудові книжки на руки робітникам. А оскільки я директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, мені підпорядковуються всі музеї області, я зв’язалася з ними та сказала робити те саме. Мене звинувачували в тому, що я «пособніца Крємля», тому що роздуваю паніку. Говорили, що ніколи вторгнення не буде, а я їм казала: «Сушіть підвали, шукайте пакувальні матеріали, документи позбирайте та заберіть свої трудові книжки — готуйтеся».

О п’ятій ранку 24 лютого Олесі зателефонувала подруга та сказала, що почалося вторгнення.

— Перші 5 хвилин дійсно трохи страху та паніки було, а потім зібрала свої речі, відвезла до мами кота й поїхала в музей. Ми допаковували матеріали, винесли в підвал, бо не було розуміння, що буде — може, нас будуть бомбити. Я розпустила всіх співробітників додому, закрила музей, забрала музейного кота, сіла в таксі й поїхала до мами. Люди всі поховалися, банкомати не працювали, магазини й аптеки були закриті — просто дурдом почався.

У перший день повномасштабної війни весь ранок жінка обдзвонювала керівників інших музеїв в області, дізнавалася, як рухається російська техніка. Уже після обіду під Старобільськом були бої. 25 лютого російські війська обстріляли місто зі «Смерчів», тоді українські військові відступили до Сєвєродонецька та Рубіжного, а першого березня російські окупанти зайшли в місто.

— Ми ходили в музей потроху, спочатку в пакети складали основні документи, печатки, особисті справи працівників. А одного разу я пішла знову туди, якраз машину знайшла, щоб вивезти експонати, заховати їх у себе вдома, у знайомих. Ключ засовую — а замки вже змінили.

Коли Олеся почала телефонувати всім співробітникам, одна з працівниць сказала, що до неї прийшли окупанти й вона їх повела до музею. Але про це жінка нікому не повідомила, щобільше, навіть директорці Олесі не сказала, хоча минуло понад 24 години.

Зовнішньо будівлю не пошкодили, але музей окупували, викрали техніку, меблі та найцінніше — колекцію експонатів.

«Асвабадітєлі прішлі»

З початком повномасштабного вторгнення жителі Старобільська поділилися на три категорії, розказує Олеся. Є проукраїнські, які або ховаються, або ходять на мітинги. Є «маргінальні сепаратисти», які мріють про об’єднання країн Радянського Союзу. Їм усе подобається, вони вважають, що росіяни не можуть бути ворогами для України. І є люди, яким байдуже на ситуацію, головне — щоб їх не чіпали, а яка при цьому буде влада — їм однаково:

— Чи Росія тут буде, чи Україна — їм своє робити. Вони хочуть, аби їхні хати не чіпали, аби при роботі залишилися, аби вижили. Прийдуть українці — вони будуть працювати при Україні. Прийдуть росіяни — вони будуть працювати при Росії. У них немає ніякої позиції. Але це маленький відсоток жителів.

Перша категорія містян була проти російської влади й тому виходила на мітинги. Хвиля таких заходів пройшла в Старобільську, Біловодську, Новопскові, Білокуракиному, Марківці, Троїцькому, Сватовому.

Дехто противився іншими способами — один зі співробітників музею зірвав прапор самопроголошеної ЛНР і спалив його. Він неодноразово брав участь у мітингах і «засвітився» на відео. Тоді чоловік попросив Олесю допомогти з евакуацією. І їхні друзі вивезли його у Вінницю.

Олеся розповідає: усі, хто проукраїнський, хто розмовляє українською мовою, хто не каже «Ура! Прішлі асвабадітєлі», — пропадають. Таких людей викликають на допити «у підвал» — там допитують, б’ють, погрожують, натягують пакети на голову, навіть гвалтують палицями, а потім замикають у підвалі:

— Не хочеш співпрацювати (з окупантами. — ред.) — виникають запитання: «А чому не хочеш? Ти що, фашистка? Ти що, проукраїнська? Ти що, вважаєш, що ми не «асвабадітєлі»? Ти з фашистами заодно?»

Та є і ті, хто радіє «асвабадітєлям». Дуже страшно те, що ніколи не розумієш, хто колаборант, ділиться жінка. За час, поки вона була в тимчасово окупованому місті, зрадниками виявилися ті, від кого вона цього не очікувала:

— Я як директорка музею повинна піклуватися про своїх людей і рятувати їх. Але ти не знаєш, хто з них виявиться зрадником. Не знаєш ступінь відвертості — кому допомагати, з ким можна ділитися інформацією. Вирахувати зрадників було неможливо. І тому довіряти нікому не можна. Тож то в мами жила, то ще десь, я змінювала своє місце проживання постійно. Просто не знала, коли за мною прийдуть і хто мене здасть.

Але найстрашнішим для Олесі було нерозуміння свого майбутнього: куди рухатися та що робити. Тому що рухнуло твоє звичайне життя, зізнається жінка.

Вибратися з окупації та мріяти про український Луганськ

Перебуваючи в Старобільську, Олеся за сприяння Ольги Гончар, директорки львівського музею «Територія терору», допомагала працівникам інших музеїв на сході, які залишилися без грошей, їжі та ліків. Усе це відбувалося в межах проєкту «Музейний кризовий центр». Ініціатива спрямована на фінансову, організаційну та людську підтримку невеликих регіональних музеїв і їхніх команд у кризовий воєнний час. Ольга шукала кошти, а Олеся збирала запити, бо мала багато зв’язків.

— Я контактувала з ними усіма, передавала гуманітарну допомогу, відсилала гроші. Я це робила до початку квітня і розуміла, що за мною незабаром прийдуть, мене вже почали шукати. Нас із сином 3 квітня вивезли українські військові, з якими на той час ми співпрацювали.

Сім’ю вивезли українські військові, бо іншого способу евакуюватися не було, оскільки Олесю вже шукали російські окупанти. Маршрут був у напрямку Сєвєродонецька, тоді (до 24 червня) там ішли бої, але місто ще не було окуповане. Потім через Донеччину, а далі майже через всю Україну. Зрештою за три дні вони дісталися Львова.

— У Львові ми приїхали до моєї подруги Олі Гончар. Потім я зареєструвала свій музей у базі, відновила документи. І коли вже отримала зарплату за 3 місяці, зняла квартиру. Тепер ми у Львові окремо живемо.

Також Олеся допомогла з виїздом своїм співробітникам і знайшла їм житло. Зараз організовує евакуації для наукових працівників інших музеїв свого регіону.

Після перемоги України у війні та деокупації Сходу України жінка планує повернутися до Луганська:

— Не в Старобільськ. Я з нашими військовими розмовляла — якщо ми будемо звільняти наші території, то це будуть кордони 1991 року, а не 24 лютого 2022-го. Мене чекає музей у Луганську, наша чотириповерхова прекрасна будівля, наша колекція, наше майно. Виженемо всіх сепаратюг звідти, прийдемо новою командою. А Старобільський музей залишиться як відділ Луганського обласного краєзнавчого музею та буде розказувати про історії Старобільська та його околиць. А ми вже будемо в Луганську.

На період проживання у Львові Олеся розуміє, що в неї має бути місія — розповідати людям на заході України про східну українську культуру.

— Тут думають, що в нас шахти, п’яниці та сепаратисти. Я розказую про нашу гастрономічну сторону, про кінний спорт, що це аграрний край, це Слобожанщина. Розповідаю, як то прекрасно у нас на сході.

Приїхавши до Львова, жінка зрозуміла — що б не сталося, з України вона нікуди не поїде, бо все її життя пов’язане з цією країною.

— Я не хочу виїжджати з України. Я дуже сумую, бо моє коріння на сході. Я до війни навіть і не думала, що моя любов і моє життя настільки будуть пов’язані з моєю Україною. Я відчуваю свою належність до цієї культури, до цього культурного коду.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Владислава Кріцька

Редакторка:

Наталія Понеділок

Коректорка:

Олена Логвиненко

Інтерв’юерка:

Христина Кулаковська

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Графічна дизайнерка,

Авторка обкладинки:

Анастасія Хаджинова

Транскрибаторка:

Вікторія Будун

Діана Стукан

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик