Імперська хвороба Росії

Російський імперіалізм царського періоду

У Росії імперіалізм розвивався приблизно так само, як і в будь-якій іншій європейській країні. З появою еліт почалося розширення життєвого простору, а отже, були неминучими й загарбницькі війни для освоєння нових земель. Адже суть кожного імперіалізму — це колоніальна політика.

Є класичні колоніальні імперії — держави, де метрополія, територіально не поєднана зі своїми колоніями. Найяскравіший приклад — Велика Британія. Острів зі столицею у Лондоні ніколи не мав сухопутного кордону з власними територіями, які були значно більші за саму метрополію. Імперіями такого штибу були, наприклад, Португалія, Іспанія, Франція та Нідерланди.

Росія вибудувала себе як імперію національних «окраїн», тобто коли метрополія має бути територіально об’єднана з колоніями. Найпоказовіший приклад такої імперії, окрім Росії, — це Австро-Угорщина.

Російське будівництво імперії національних «окраїн» мало свою специфіку. Насамперед стирання меж, де дійсно російська земля, а де та, яку вони колонізували. Якщо, приміром, британці не могли вибудовувати міф про умовну Індію чи Судан як споконвічно британські території, то Росія у процесі колонізації заявляла про «споконвічні права» на дедалі більше територій, які ніколи не були етнічно російськими.

Росіяни довго претендували (і претендують) не лише на землі, які завжди були заселені українцями, а й на території Білорусі, країн Балтії, Закавказзя (Південна Осетія, Абхазія, Ічкерія) та Центральної Азії (північ Казахстану, Киргизстан).

Наприклад, в Австро-Угорщині, яка також була імперією національних «окраїн», такої політики не було. Там чітко визначали існування інших народів та їхніх прав бодай на базове самовизначення. Були школи й культурні організації, що навчали та просвітлювали національними мовами, та й сама імперія не була самодержавною аж до свого краху в 1918 році.

Натомість російський імперський гранд-наратив вибудовувався за принципом «куди шапку встиг закинути — там і Росія». Тобто жодної поваги до захоплених і колонізованих народів не було. Всіх їх намагалися максимально асимілювати, зробити підкореними «рускімі». Байдуже, чи це слов’янське православне населення України й Білорусі, чи католики та протестанти Польщі й Балтії, чи мусульмани Північного Кавказу й Уралу, чи навіть азійці Далекого Сходу. Всіх їх російський імперіалізм «змелював» в одну загальну масу, нав’язуючи підкореним народам свою мову, релігію та культуру.

Однак у 1917 році Російська імперія розвалилась під впливом негативних соціальних факторів, двох програшних воєн і повної недієздатності самодержавства як форми правління. Втім, після придушення національних революцій у 1917–1922 роках (зокрема й в Україні) Росія змогла трансформуватися в неоімперію — Радянський Союз.

Радянський Союз як неоімперія

Неоімперія — це держава, яка, володіючи потужними економічними й військово-політичними важелями, намагається загарбати ще більше сусідніх територій, розбудовуючи так звані сфери впливу. Неоімперія тісно пов’язана з поняттям неоколоніалізму — політики, за якої метрополія прагне утримати колишні колонії завдяки економічному, військовому чи політичному тиску.

Як повноцінна неоімперія СРСР сформувався в роки правління Йосипа Сталіна. Саме тоді ціною мільйонів життів Радянський Союз провів колективізацію та індустріалізацію, що сформували економічний та військовий щит неоімперії. Після цього сталінський режим почав спершу демонтовувати залишки самостійності в підкорених Володимиром Леніним республіках та автономіях, а після розпочав експансію сусідніх територій. 

Спершу Радянський Союз анексував східні території Польщі в 1939 році, за ними окупував балтійські республіки, території Румунії, почав загарбницьку війну з Фінляндією, анексував Тиву на Далекому Сході. Після перемоги у Другій світовій у залежність від СРСР потрапила більша частина Східної та Центральної Європи: Польща, Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Болгарія та Східна Німеччина.

Певний період СРСР намагався забрати під свій вплив також Югославію та послабити Австрію. Окрім того, сталінський режим повністю легалізував окуповані ним території до 1941 року та ще приєднав колишні території Східної Пруссії (нині Калінінградська область РФ) та Курильські острови й Південний Сахалін (нині частина РФ, яку оспорює Японія).

«Обрісши» новими землями, Радянським Союз уже сповна відчув себе неоімперією. Тут варто нагадати, що коли СРСР існував на рівні ідеї, були три плани його створення: план федерації Леніна (його врешті затвердили), план конфедерації незалежних країн (його пропонувала Компартія Грузії) та план автономізації (коли всі республіки на правах автономії входять у Велику Росію), який відстоював Сталін.

Розбудувавши СРСР, Сталін не міг піти проти волі Леніна, з якого сам зробив кумира для мільйонів, однак вирішив втілити план «автономізації» не так де-юре, як де-факто, позбавивши радянські республіки будь-якої реальної, а не декларативної суб’єктності. Навіть зовнішньополітичні відомства в Українській та Білоруській Радянських Соціалістичних Республіках (УРСР і БРСР відповідно) існували лише як фікція, щоб отримати додаткові для Москви місця в новоствореній Організації Об’єднаних Націй. 

Але відтворення шаблону неоімперії відбувалося не лише на рівні політичних та економічних сфер. Сталін відроджував імперські традиції і в культурному, і в ідеологічному сенсах. Зокрема, повернув в армію погони, що були символом царського офіцера. Відновив традицію балів, щоправда, не різдвяних, а новорічних. За Сталіна реанімували видатних військовиків імперії: Олександра Суворова, Михайла Кутузова, Федора Ушакова, Павла Нахімова. Досі чимало українських вулиць, площ чи скверів носять їхні імена. Ба більше, після кривавих «атеїстичних п’ятирічок», коли священників та інших релігійних діячів масово знищували, Сталін відновив Російську православну церкву. Вона була повністю просякнута спецслужбістами, однак офіційно її позиціонували як велику релігійну організацію. 

Тобто на ідеологічному рівні Сталін поступово відмовлявся від більшовизму з його ідеєю «нового світу», де не було б місця «буржуазним пересудам імперіалізму», а натомість починав вплітати імперські наративи в гранд-наратив радянської неоімперії. 

Наступної великої ідеологічної зміни радянська неоімперія зазнала наприкінці 1960-х років, коли при владі був Леонід Брєжнєв. Саме тоді стає очевидним, що весь цей радянський неоімперський механізм, який для свого функціонування потребував постійних масштабних, дорогих проєктів із неочевидною, а то й сумнівною користю (підйом цілини в Центральній Азії, космічні перегони зі США, будівництво Байкало-Амурської магістралі, війна в Афганістані, підтримка диктаторських режимів і партизанських рухів у країнах так званого третього світу тощо), потребували оновлення державного гранд-наративу. 

Саме в цей час, у 1960–1970-х, виникає і набуває небаченого ідеологічного розмаху міф про Велику Перемогу у Другій світовій. Формується поняття «радянський народ», яке мало б врешті остаточно стерти будь-які інші варіанти ідентифікації. Зрештою, виникає поняття «радянський спосіб життя» як певна ідеологічна догма того, як варто жити, щоб бути хорошим громадянином неоімперії та мати щастя. 

Як РФ будувала власну імперіалістичну політику

Після того як Радянський Союз розвалився (є безліч гіпотез чому, але це тема для окремої статті), на його уламках виникла Російська Федерація. На початку існування цієї держави, очолюваної Борисом Єльциним, були намагання утворити щось на кшталт демократичної федерації. Однак усі ці прагнення були перекреслені вже в 1994 році, коли російські війська розпочали війну з незалежною республікою Ічкерія на Північному Кавказі. Потім було «закручування гайок» із суверенітетом, проголошеним Татарстаном і Сахою (Якутією).

Окрім того, російський режим почав намагатися утримувати вплив у колишніх радянських республіках, розпалюючи воєнні конфлікти та проголошуючи невизнані державні утворення. Так сталося з Молдовою, де у 1991 році виникла самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка. У Грузії з’явилося одразу два «відростки російської імперської агресії» — невизнані республіки Абхазія та Південна Осетія.

Росія довго вела свою гру в конфлікті між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах, утримувала значний військовий контингент у Таджикистані, а кількість спроб анексувати Крим до 2014 року важко й перерахувати. Найвідоміші — сепаратистський заколот президента Криму Юрія Мєшкова у 1994 році та конфлікт навколо острова Тузла в 2003 році. 

Щоб випестити власний імперіалізм, російська влада вдавалася не лише до військово-політичних засобів. Ідеологічний і культурний фронти також працювали на повну. На початку 2000-х, коли до влади прийшов тоді ще «ліберальний політик» Володимир Путін, який на позір проводив ринкові реформи, в його оточенні з’являються «сірі кардинали», відповідальні за насадження неоімперської ідеології. Це піарник із дуже непрозорим минулим Владислав Сурков і філософ зі ще більш мутним минулим Олександр Дугін. Перший надовго стає одним із головних радників Путіна, а інший працює радше віддалено, однак теж є «вхожим до Кремля». Обіймаючи високі академічні посади в Московському університеті, Дугін активно бере участь у поясненні та відбілюванні російського імперіалізму на Заході та водночас є одним із неофіційних радників Путіна з ідеологічних питань.

Владислав Сурков активно розробляв неоімперський концепт під назвою «рускій мір», яким сучасна Росія прикриває агресію в Україні та всьому світі. Поняття «рускій мір» як доктрину, що обґрунтовує сучасний російський імперіалізм, уперше ввів у політичне життя політтехнолог Петро Щедровицький. Однак саме Сурков формує і запроваджує головні технології та наративи цього кремлівського концепту. Спочатку його особливість полягала в захисті культурних прав російськомовних громадян і діаспор в інших країнах. Зокрема, існували культуро-просвітницькі російські організації, як-от «Російська община» та інші, які через урядову організацію «Росспівробітництво» отримували фінансування на розвиток та збільшення впливу в інших країнах. Пізніше саме це стало для Росії підґрунтям розгорнути свою агресію, зокрема в Україні.

Олександр Дугін натомість розробляє й осучаснює давню концепцію «євразійства», яка спрощено полягає в тому, що є два цивілізаційні стовпи: атлантизм (США та «колективний Захід») і євразійство (Росія і сателіти), які віддавна протистоять одне одному. Виходячи з цієї концепції, Росія має право захоплювати території, які «належать до її сфер впливу» задля «досягнення колективної безпеки». 

Саме тоді, в 1990-х і 2000-х роках починається осмислення імперського й радянського минулого Росії як однієї цілісної традиції (що мало б суперечити само по собі). Відновлюють прапор Російської імперії правління Миколи II (той самий червоно-біло-синій стяг, що нагадує зубну пасту «Аквафреш») разом із музичною складовою гімну Радянського Союзу.

У новій російській нагородній системі відновлюють як імперські нагороди (як-от орден Святого Георгія та Георгіївський хрест), так і радянські відзнаки (наприклад, ордени Суворова та Кутузова). Ба більше, в пантеон вводять тих, кого до цього так високо не звеличувала (хоч і дуже цінувала й використовувала) жодна з попередніх імперій — це маршал Георгій Жуков і поет Олександр Пушкін. Їх російська пропагандистська машина починає активно промотувати в колишніх радянських республіках як «спільне минуле, яким варто пишатись». 

Зокрема, виникає медаль Жукова, якою нагороджують усіх ветеранів країн Співдружності Незалежних Держав (СНД). Пам’ятники й погруддя Пушкіну ставлять навіть у найвіддаленіших від Росії містах інших країн за сприяння провладних громадських організацій РФ на кшталт «Російська община». По суті, поступово Росія розгортає активну культурну й ідеологічну експансію в колишніх колоніях.

Паралельно з цим російська пропагандистська машина починає працювати і для «внутрішнього споживача». У 2000-х і далі все стрімкіше насаджується тренд на ностальгію за імперією, причому як за СРСР, так і за Російською. На державне замовлення знімають великі стрічки з імперськими наративами, як-от «Сибірський цирюльник» (1998), «Слуга пана» (2007), «Панове офіцери: врятувати імператора» (2008), «Адмірал» (2008). А паралельно з ними активно штампують стрічки про радянську велич: «Сталінград» (2013), «Рух вгору» (2017), «Час перших» (2017) тощо. 

Імперська ідеологізація охоплює не лише популярну в масах сферу кіно, а й інші сектори культури. Тобто за допомогою культурного продукту росіян весь час усе більше переконують у тому, що єдиний варіант їхнього існування — це імперія, де вони будуть «вєлікіє», а решта — підкорені, які їм прислуговуватимуть. 

Така ностальгія за імперією (в широкому значенні слова) виливалась і в інші не менш химерні форми, як-от «відродження казачества», коли громадським об’єднанням історичних реконструкторів дозволили грати роль моральної поліції. Зокрема, «казачі» громадські організації патрулювали вулиці й виконували фактично функції поліції, при чому з дуже вільним трактуванням своїх обов’язків і прав. Так влада розділяла з ними державну монополію на насильство. Річ у тому, що з приходом до влади Путіна Кремль почав поступово приєднувати «казачі» організації до державної бюрократичної системи, аж поки 2005 року окремим законом надав їм офіційного статусу держслужбовців. Так вони стали своєрідною «кишеньковою армією» Путіна. Неофіційну, а згодом уже офіційну участь «казаків» було помічено майже в усіх військових конфліктах Росії на території колишнього СРСР: Придністров’ї, Абхазії, Чечні, а згодом у Криму і на Сході України.

У школах запровадили уроки «православної етики», які офіційно проводили факультативно, але на практиці — імперативно, навіть у регіонах, де проживали нехристияни. Часто такі уроки викладали священники без педагогічної освіти.

Окремо варто згадати насаджені Кремлем флешмоби «Георгіївська стрічка» та «Безсмертний полк», коли під виглядом меморіальних заходів з увічнення загиблих у Другій світовій війні, по суті, ідейно об’єднували охочих жити в новій імперії. До того ж це робили не лише в Росії, а й у країнах, на які вона претендувала у своїх імперських поривах.

Буквально за кілька років до повномасштабного вторгнення в Україну російська армія змінила уніформу на схожу до тої, що була в Російській імперії, поєднавши це з радянським дизайном погонів. Тобто в усіх можливих сферах, навіть на візуальному рівні, російська пропаганда намагається показати образ свого імперського майбутнього як гібрида класичної Російської імперії та неоімперії СРСР.

Російський імперіалізм у нинішньому вираженні — це кабінет офіцера Федеральної служби безпеки (ФСБ), де спокійно уживаються бюст радянського організатора «червоного терору» Фелікса Дзержинського та триколор імператора Миколи II. 

Чому імперіалізм — провальна політика майбутнього

Апогеєм російського імперіалізму стало відкрите повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Війна між Росією та Україною, що точиться з 2014 року, набрала небачених раніше масштабів і є найбільшим збройним конфліктом в Європі після Другої світової війни. 

Російський імперіалізм із застосуванням геноцидних практик призвів до сотень знищених населених пунктів, тисяч жертв серед цивільного населення та військовослужбовців України. Однак усе це не дало жодного шансу Росії поглинути Україну. Попри те, що повномасштабна війна вплинула на весь світ, похитнувши вироблену систему колективної безпеки й відповідальності, цивілізований світ підтримав Україну, а отже, прагне не допустити поширення імперської хвороби у світі. Почалось постачання необхідної зброї та іншого обладнання, були запроваджені безпрецедентні економічні санкції, а більшість західних бізнесів покинула Російську Федерацію, щоб не мати репутаційних втрат. 

Суспільство РФ прийшло до такого стану міжнародної ізоляції зокрема тому, що замість того, щоб після розпаду СРСР почати постколоніальні студії, переосмислити власний досвід імперської нації та зробити висновки про контрпродуктивність агресії як явища, воно почало ностальгувати за імперським минулим, шукаючи собі нового царя-месію. Таке суспільне розуміння державного устрою зрештою призвело до колосальних політичних, економічних, репутаційних, людських та інших втрат. Цей агресивний неоімперський підхід взагалі поставив під питання існування російської державності на політичній мапі світу. І все тому, що імперіалізму та ірредентизму в сучасній світовій системі немає місця.

На жаль, імперіалістичні й ірредентистські прагнення Росії толерує низка країн світу, зокрема Сирія, Білорусь, Нікарагуа, Еритрея, Зімбабве. Це пов’язано з тісними зв’язками Росії з цими країнами, зокрема й економічними. Така підтримка частково допомагає РФ, наприклад, при голосуванні в ООН чи визнанні створених нею невизнаних державних формувань. Цікавим тут є і приклад, коли Росія намагалась підкуповувати невеликі острівні держави Океанії, щоб отримати визнання Абхазії та Південної Осетії у 2008 році.

Толерує політику Росії і чинний уряд Угорщини, який також веде активну ірредентистську риторику в міжнародній політиці, зокрема виставляючи низку претензій щодо територій, які Угорщина втратила згідно з Тріанонським договором 1920 року, коли розпалась Австро-Угорська імперія. Така політика Угорщини вже призводить до того, що все більше європейських політиків говорять, що країні не місце в ЄС і НАТО.

Щодо Росії, то її доля очевидна. Імперіалізм та ірредентизм призведе того, що формат існування цієї держави докорінно зміниться після перемоги України та її західних союзників у війні. Не тільки фахівці, а й освічені люди, які добре знають історію, сходяться на думці, що розпад РФ на низку клаптикових держав, що боротимуться за свою суверенність — це вже питання часу. Російська недоімперія виходить з ладу, і які б рішення не прийняло її керівництво, всі вони, навіть ненадовго поліпшуючи ситуацію, так чи інакше призводять до краху.