Харків: місто освіти й національного відродження

Потужний освітній, науковий, промисловий і культурний центр — це все про Харків. Із ним пов’язано чимало видатних особистостей, пам’ять про яких містяни плекають і переосмислюють досі. Наприклад, у 2021 році створили літературні резиденції у двох знакових квартирах: у першій мешкав літературний критик, есеїст і лінгвіст Юрій Шевельов, у другій — письменник Петро Лісовий. Харківський літмузей регулярно запрошував на виставки українців із різних куточків країни, а «Гараж-хаб», один із перших інженерних коворкінгів України, пропонував допомогу для втілення своїх проєктів.

Харків, який сторіччями вабив Росію, має бурхливу, складну й подекуди суперечливу історію, він не раз ставав ареною протистояння проукраїнських і проросійських сил. Але якщо уважніше придивитися до суспільних, політичних і культурних процесів різних періодів, стає очевидно: свою українську ідентичність місто відстоювало завжди.

Найдавніші часи

Харків — частина Слобожанщини, територію якої здавна населяли різні народи: скіфи, сармати, слов’янські племена, алани та ін. Їхню історію на цих землях допомагають дослідити матеріальні пам’ятки. Зокрема, неподалік Харкова археологи зробили чимало відкриттів: тут збереглися залишки пам’яток верхнього палеоліту, низка стоянок епохи мезоліту, неоліту та бронзової доби; пам’ятки скіфської культури — городища, курганні скіфські поховання; пам’ятки черняхівської та салтівської культур.

На території Мохнацького городища (V століття до н.е.), поблизу сучасного села Мохнач, яке приблизно за 50 км на південний схід від Харкова, в різний час мешкали скіфи, анти, алани й слов’яни-сіверяни. На розкопках поселення археологи знайшли понад 150 цінних артефактів: сільськогосподарський та ремісничий інвентар, посуд, жіночі прикраси, амулети, кінську упряж. Ці предмети стали частиною експозиції Харківського історичного музею ім. М. Сумцова.

Загалом неподалік Харкова є десятки подібних городищ, серед яких Харківське й Донецьке, розташовані в межах сучасного міста. Друге вивчене краще та має статус археологічної пам’ятки національного значення. Найдавніші знахідки там належать до епохи бронзи.

У добу Київської Русі (IX–XIII століття) Донецьке городище було важливим пунктом торгівлі та центром розвитку ремесел (ковальського, ювелірного, гончарного тощо). У 1239 році воно постраждало від пожежі під час нападу монголо-татар. Відтак Харків у складі Слобожанщини, частина земель якої входили в той час до Переяславського та Чернігівського князівств, відійшов до новоствореної Золотої Орди, а у 1362 році, після битви на Синіх Водах (притока Південного Бугу), — до Великого князівства Литовського, що здобуло перемогу у цьому бою та конфліктувало за землі з монголо-татарською державою. На початку XVI століття війна з Московським князівством значно послабила Велике князівство Литовське. Так, держава втратила третину земель, що відійшли супротивнику, зокрема й Слобожанщину, де натоді Харкова ще не існувало.

Паралельно через шлях на Слобожанщині монголо-татари продовжували здійснювати набіги вглиб Московського князівства, аби грабувати й викрадати людей, яких пізніше продавали в рабство.

Таємниця виникнення міста

До середини–другої половини XVII ст. Слобожанщина була малозаселена і входила до складу так званого Дикого поля: степів, що простягалися від лівої притоки Дніпра — Самари і верхів’я приток Південного Бугу — Синюхи та Інгулу на півночі та мали важливий вихід до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні. Вшир ця територія сягала від Дністра на заході до середньої течії Волги на сході.

Згодом землі Дикого поля стали магнітом для переселенців із Гетьманщини (Правобережної та Лівобережної України). Селяни й містяни тікали від соціальних, феодальних і релігійних утисків туди, де не розповсюджувалася влада Речі Посполитої (федеративної держави, що займала частину земель сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, Молдови, Естонії та РФ). Новоприбулі зрікалися свого попереднього життя, через що козаки між собою називали їх «викотцями».

Козакам, які також масово мігрували у степи Дикого поля, дозволяли селитися цілими колоніями (слободами), зберігати права та полковий устрій, подібний до того, що існував на Гетьманщині. Натомість поселенці мусили підпорядковуватися так званій державній адміністрації, якою керували московські воєводи, та охороняти кордон від монголо-татарських нападів.

У 1650-х роках козаки заснували низку поселень, серед яких і Харків. Коли саме це відбулось, історики й досі не дійшли згоди. Наприклад, дослідник В. Іволгін, який вважав найбільш імовірним роком заснування 1655, у книзі «Старий Харків» так охарактеризував цю непевність:

— День народження Харкова забуто. Про нього можна лише здогадуватись. Та й не про день, а про рік, що заплутався між 1650–1655.

Офіційну дату народження (1654) дослідники призначили умовно не так і давно — у 2004-му містяни гучно відсвяткували 350-річчя міста.

1656 року московський цар Олексій Михайлович видав указ про створення окремого Харківського воєводства й будівництво фортеці навколо поселення. Показово, що попри настанови та спонукання тодішніх управителів, її спорудили за «черкаським» (козацьким), а не московським зразком, із десятьма баштами та довжиною стін більше кілометра. За таке на «самовільних» поселян навіть скаржився місцевий воєвода.

Немає єдиної думки і щодо того, звідки походить назва міста. Ймовірно, від річки Харків, що існує дотепер. За іншою версією — від половецької фортеці Шарукань (Харукань). В усних переказах славу фундатора отримав козак Харько (Харитон). 2004 року в центрі Харкова цьому міфічному персонажу встановили пам’ятник, а після початку повномасштабного вторгнення навіть обкладали його мішками з піском, щоб уберегти від обстрілів. Найімовірніше, насправді ватагу козаків-поселенців очолював отаман Іван Кривошлик, історичних відомостей про якого збереглося не так багато.

Невдовзі після заснування міста розрядний приказ, тодішній головний мілітарний орган Московського царства, постановив утворити з мігрантів козацькі слобідські полки. Центром одного з них став Харків. Устрій і внутрішня система управління були подібні до формувань Гетьманщини. Відрізнявся правовий статус: переселенці отримали автономію, але виступали як піддані, а не союзники лідера Московської держави в боротьбі з монголо-татарами.

У полках формувалася військова еліта, що просувалася ієрархічною драбиною завдяки так званому достоїнству, обов’язкові складники якого — грамотність, сумлінність, важливість виконаних завдань («заслуга») та відсутність перебування під слідством. В окремих випадках враховували й походження: нащадки старшин мали «краще достоїнство». Саме тому більшість високих посад обіймали нащадки місцевих старшинських родів. У Харківському полку такими були Донці-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Жуки, Смородські, Черняки, Шидловські, Щербини та ін. Династії нараховували чотири-п’ять поколінь, а їхніми засновниками були предки-переселенці до Дикого поля.

З Харковом пов’язаний легендарний Іван Сірко. Кошовий отаман Запорозької Січі особливий хоча б тим, що козаки обирали його на цю посаду вісім (за іншими даними — дванадцять) разів поспіль, і тим, що здобув більше пів сотні перемог у боях. Місце народження Сірка точно не відоме, на думку деяких істориків, це була слобода Мерефа (нині однойменне місто поблизу Харкова). У тих місцях Іван Сірко жив із родиною в 1660-х роках. Ймовірно, був обраний харківським полковником, і на цій посаді підтримував тісні зв’язки з запорізькими козаками.

Очільники слобідських полків не втратили ці зв’язки й у пізніші часи. Обговорювалося навіть злиття двох формувань: Слобожанщини й Гетьманщини. Після поразки Івана Мазепи, який укладав договір із Карлом І заради цієї ідеї, спроби об’єднати українські землі припинилися, а імперські можновладці продовжили цілеспрямовану політику поглинання козацьких автономій. Звісно, ці наміри вони завуальовували, мовляв, хочуть «інтегрувати» слобідські полки у склад російської держави. Оскільки Харків — прикордонна територія, то саме місто і весь регіон слугували своєрідним полігоном для випробування таких «інтеграційних заходів». Такі ж заходи згодом використали і щодо козацтва Війська Запорозького Низового й Гетьманщини.

Йшлося про те, щоб усе більше залучати козацтво до участі в імперських війнах, посилити підпорядкування і підзвітність місцевих інституцій державній владі. Також планували розмістити на Слобожанщині, а отже й у Харкові, російські армійські полки, які потрібно було утримувати коштом місцевих жителів і природних ресурсів. Поступово підточували привілейований статус козацтва й «переосмислювали» їхні обов’язки, зокрема, доручали те, що не мало нічого спільного із військовою службою (наприклад, висилали на будівництво Ладозького каналу), стягували податки.

У 1765-му слобідські козацькі полки розформували. Місцева військова еліта остаточно втратила політичну вагу, її позбавили економічних, адміністративних і судових привілеїв, а також статусу окремої мілітарної організації. Деякі старшини вимагали скасувати реформу й відновити козацькі права. Але всіх незгодних із таким станом справ, зокрема учасників протестів, арештовували, висилали або карали фізично. Виявляти невдоволення публічно було небезпечно, тож у старшинських династіях передавали пам’ять про історичну спадщину предків переважно усно, подалі від чужих очей і вух. Так на цих землях вдалося зберегти спогади про українців як окрему націю.

Університети, славетні культурні діячі та школа романтиків

Харків здавна відомий своєю просвітницькою діяльністю: чимало місцевих вищих навчальних закладів, що й зараз працюють і входять до міжнародних рейтингів, заснували понад сто років тому. Традиційно саме університети ставали центрами розвитку науки й приваблювали інтелектуалів з інших регіонів.

Другим за потужністю (після Києво-Могилянської академії) навчальним і науковим центром України, одним із провідних осередків формування інтелігенції у XVIII–XIX століттях став Харківський колегіум. Його заснував єпископ Єпіфаній Тихорський 1722 року в Бєлгороді, а вже 1726-го навчальний заклад переїхав до Харкова. Заведено вважати, що рішення про переїзд ініціював князь Михайло Голіцин, який натоді був управителем Слобідської України. Новину про відкриття колегіуму громада сприйняла позитивно: хтось дарував землі або будинки, хтось допомагав фінансово.

Приймали до колегіуму представників різних соціальних станів, серед них чи не найбільше було дітей козацької старшини. Навчатися приїздили студенти з губерній на українських землях (Київської, Чернігівської, Новоросійської), російських (Тамбовської, Тульської, Санкт-Петербурзької), навіть із Сербії. В перші роки роботи Харківського колегіуму викладали поетику, риторику, філософію, богослов’я, грецьку, латинську та російську (єдину мову, котру розуміли в різних куточках Російської імперії); пізніше до програми додавали й інші предмети.

Із Харківським колегіумом пов’язаний і Григорій Сковорода — філософ, богослов, поет і педагог, який викладав тут протягом десяти років. Його підходи до освіти дещо відрізнялися від загальноприйнятих: він волів бути ментором і другом для учнів, допомагати їм розвивати природні здібності. З багатьма колишніми студентами Сковорода товаришував чимало років.

Спадок Григорія Сковороди важливий не лише для української культури, адже, за словами відомого дослідника його творчості Леоніда Ушкалова, тексти філософа «завершують добу українського бароко, а водночас і барокову літературу всієї Європи».

Найбільш упізнаваний Сковорода ученням про три світи (мікрокосм, макрокосм і біблійний світ символів) і концепцією про дві натури людини — видиму й невидиму. Також серед питань, які він порушував, ключовими є пошук свободи, щастя, себе і свого призначення за допомогою «сродної праці». Свої ідеї мислитель описував у різних жанрах, тож кожну з тем можна розглянути, до прикладу, у трактаті, пісні, вірші, афоризмі, байці тощо. Останні особливо знакові тим, що збірка «Байки Харківські», тридцять текстів якої Сковорода написав і уклав у Харкові та сусідньому селі Бабаї у 1769–1774 роках, заклала основи українського байкарства. Вирізнялися ці невеликі тексти і структурою — після основної оповіді йшла «сила», тобто короткий висновок байки.

Не забував про Харків Григорій Сковорода і в останні роки свого життя у селі Пан-Іванівка (нині — Сковородинівка): місту присвячений вірш «Молитва до Бога за місто Харків» (лат. Oratio ad deum in urbem zacharpolim). В оригіналі автор пише латинською мовою і замість звичного «Харків» каже «місто Захарії»:

Каже Захарія, є в тебе сімка очей.
Сьоме ж бо око — то місто Захарії.
Всім цим очам ТИ єдиний, Христе, зіниця.
Очі незрячі, закрита зіниця коли.
О, розплющ свої очі, зглянься на нього!
Місто Захарії так стане, мов сонце ясне.

(Переклад Леоніда Ушкалова)

У 1972-му з маєтку у Сковородинівці зробили Національний літературно-меморіальний музей ім. Григорія Сковороди. Там регулярно проводили конференції та літературні вечори, а також експонували речі філософа. За збігом обставин чи за підлим розрахунком, у 2022-му, тобто в рік, коли з дня народження Сковороди пройшло 300 років, російські окупанти ударом снаряда знищили будівлю музею. Уцілів лише пам’ятник Савичу, який пізніше експонували у столичному «Українському домі» на виставці з нагоди його ювілею.

Паралельно з тим, як снаряди цілеспрямовано руйнують пам’ятні місця Сковороди, РФ нерідко привласнює постать філософа, називаючи російським, бо, мовляв, жив він у Російській імперії, писав зокрема й російською, а його праці значно вплинули на подальший розвиток російської культури та її філософських шкіл. Втім, про національну ідентичність Сковороди свідчить більше те, що як мислитель він формувався й творив у руслі української культури, у побуті розмовляв українською. Про мову його творів чимало дискутують досі. Наприклад, мовознавець Юрій Шевельов називав її «слобожанським варіантом нормативної російської мови, яким розмовляли в тогочасних освічених колах». Тоді як філософ і автор книги про Сковороду Тарас Лютий вважає, що мова ця «дрейфувала» від староукраїнської до слов’яноруської. Сам же Григорій Сковорода був переконаний, що мова його творів — українська.

Тогочасні власники маєтку у Сковородинівці також пов’язані з освітою — це були вітчим і матір Василя Каразіна, котрий був нащадком старшинського роду, просвітником та ініціатором створення в Харкові університету (сучасного Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна). Кошти на відкриття закладу збирала громада, зокрема друзі й учні Григорія Сковороди.

Відкритий у 1805 році університет — один із перших у Східній Європі — став не лише потужним освітнім центром, а й впливовим осередком культури та просвіти для харків’ян. З ініціативи університетської спільноти виходили перші в регіоні періодичні видання: «Харьковскій Еженедельникъ», «Украинскій Вестникъ», «Харьковскія Известія», «Украинскія Известія» та «Украинскій Журналъ». Завдяки ним містяни дізнавалися новини політики, економіки й культури.

Із Харківським університетом пов’язані також національні діячі Михайло Грушевський та Іван Франко, удостоєні звання почесних докторів. Певний час у місті жив і Микола Міхновський — адвокат, публіцист, громадський діяч, який одним із перших у ХХ столітті розвинув ідею українського націоналізму і самостійництва — руху, в основі якого ідея незалежної України. Надихнувшись його маніфестом «Самостійна Україна» (1900) та сміливими промовами, студенти заснували Революційну українську партію — першу політичну силу Наддніпрянщини, осередки якої були в Харкові та Чернігові. І саме першу відому згадку національного гасла «Слава Україні!» пов’язують із середовищем студентської громади Харкова. Так віталися між собою проукраїнські активісти.

Вплив мали й наукові товариства. Наприклад, члени Харківського історико-філологічного товариства (працювало у 1876–1919 роках і відновило діяльність в 1991-му) вивчали археологію, історію, побут Слобідської та Лівобережної України, українську літературу й культуру, проявляли політичну активність. Серед діячів групи були такі відомі та знакові українські діячі як мовознавець Олександр Потебня, історик Дмитро Багалій, фольклорист Микола Сумцов. Останній почав читати лекції українською 1905 року — тоді ж, коли Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, бо «не на часі».

Історичне минуле цікавило й учасників Харківської школи романтиків у 1830–1840-х роках. До складу входили студенти та викладачі Харківського університету: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко та ін. Їхня творча манера й дослідницька цікавість ґрунтувалася навколо фольклору: пісні, казки, перекази, легенди тощо.

Членом одного з наукових гуртків був і Григорій Квітка-Основ’яненко — письменник і культурний діяч, котрий розвинув напрям сентименталізму в українській літературі. Нащадок роду Квіток, як і інші представники слобідської інтелігенції, залюбки розмовляв українською, натомість писав і українською, і російською. За словами мовознавця Володимира Калашника, Харків часів Квітки-Основ’яненка був істинно українським. Русифікація посилювалася й поступово прослизала в суспільні сфери значно пізніше. Тоді місто потрапило до царської Росії як губернське, а потім купецьке, і стало містом у Російській імперії.

Українська мова, «перша столиця» і повоєнні часи

Поки в середовищі харківської інтелігенції міцніла національна свідомість, Російська імперія не втрачала нагоди нав’язувати свій вплив: діловодство, засоби масової інформації та культурне життя поступово русифіковували. 

Як свідчать результати першого в Російській імперії перепису населення, 1897 року в Харківському повіті 83,3 % жителів говорило українською, 16,4 % — російською мовою. У місті ж ситуація була протилежною: лише 25,9 % опитаних послуговувалися українською, 63,2 % — російською. На такий розподіл вплинуло зокрема масове переселення на Слобожанщину етнічних росіян із Курсь­­кої, Орловської, Московської та Калузької губерній (нині центральні регіони Європейської частини РФ). Також Харків був промисловим і залізничним центром, тож селяни масово приїздили, шукаючи роботу в місті, де українськомовні від народження працівники поступово послуговувалися російською, щоб і не асоціюватися з селом, і мати бодай якийсь шанс на краще соціальне становище.

Але й тоді місто не було повністю русифіковане. Так, 1907 року постало питання про встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові, в 1906–1914 роках активно діяли українські кооперативні союзи, 1913-му відбулася виставка української архітектури, виходила україномовна преса тощо.

20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада ухвалила Третій Універсал, що проголосив Українську Народну Республіку (УНР). Документ декларував автономію у складі Росії, але не тодішньої Російської Радянської Республіки, яку Центральна Рада не визнавала, а «буржуазної». 

Кілька років українські сили боролися за можливість самостійно розпоряджатися долею своєї держави, але зазнали поразки через посилення російської агресії після проголошення УНР. За словами історика Степана Величенка, більшовицьке керівництво добре усвідомлювало, що окупація українських земель можлива лише за допомогою війська. Він наводить приклади: газета «Правда» у січні 1919-го писала, що «Червона армія проклала дорогу до зерна, завоювавши Україну», а у квітні того ж року Ленін назвав захоплення України завоюванням. 

На початку 1920-х років українські землі у складі Російської імперії перейшли до радянської влади. Харків отримав статус столиці новоутвореної Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (1919–1991), оскільки був першим великим містом, котре захопили більшовики в 1917-му році і продовжували його контролювати. За прогнозом чиновників, Харків мав «радянізуватися» швидше за Київ, де було менше заводів, і, відповідно, основного електорату — робітників і бідних міських мешканців.

Пізніше радянські історики й автори шкільних підручників перетворили твердження «Харків — перша столиця УРСР» у міф «Харків — перша столиця України», тобто й України нібито раніше не було. Це формулювання частково збереглося навіть у незалежній державі, хоча історичних підстав для цього немає: Київ був столицею задовго до Харкова.

Тим не менш, у статусі столиці УРСР Харків стрімко розвивався й розбудовувався, стаючи фактично осердям українізації — політики 1920-х–початку 1930-х років, що залучала українців до місцевого керівництва й надавала офіційного статусу українській мові.

У цей період архітектура міста збагатилася культовими пам’ятками, що стали символами Харкова. Це низка кооперативних будинків, серед яких найбільш відомим є будинок «Слово», комплекс будівель Держпрому, район Харківського тракторного заводу (ХТЗ). Популярний тоді стиль конструктивізму нині змінюється не від плину часу, а від обстрілів РФ. Окупанти суттєво пошкодили будинок «Слово», Палац культури «Залізничник», будівлю облдержадміністрації на Майдані Свободи, декілька факультетів Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, а також, станом на червень 2023 року, понад 5 тисяч житлових будинків.

Визвольні змагання 1917–1922 років радянська верхівка ще добре пам’ятала, тому й усвідомлювала, що селян, котрі забезпечували продуктами харчування жителів центральних районів СРСР, та представників інших верств населення потрібно заспокоїти, щоб уникнути нової хвилі опору. Для цього вирішили послабити заборони щодо мови та культури. Окрім того, багато селян і провінційних робітників не знали російської, що заважало розуміти спрямовану на них пропаганду.

На певний час українізація торкнулася державного апарату, освіти, видавничої сфери, преси, але особливий вплив мала саме на представників творчих професій. У 1926 році до Харкова із Києва переїхав Державний український драматичний театр «Березіль» (із 1935-го — Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка) на чолі з режисером-реформатором Лесем Курбасом. Його постановка п’єс «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» Миколи Куліша викликали загальноукраїнську літературну дискусію і несхвальні відгуки радянських чиновників, адже твори порушували гострі суспільні теми, зокрема й українізацію. У сатиричній комедії «Мина Мазайло» Куліш зобразив харківського службовця, який прагне змінити своє прізвище на «більш благородне» російське. Підтримують його в цьому бажанні дружина, донька та спеціально «викликана» з Курська тьотя Мотя. Ось одна з її промовистих цитат: «Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?». Натомість син Мини виступає проти зміни прізвища й за українізацію. Так у своєму творі Микола Куліш розкритикував імперську хворобу, якою російські чини «заразили» й частину українців.

У 1929 році перші вистави в Харкові почав давати Український театр музичної комедії (нині — Харківський академічний театр музичної комедії), у 1932-му створено Харківську організацію Спілки композиторів України, у 1934-му — Спілку письменників України.

Совєти, вдавшись до загальнорадянської коренізації, різновидом якої була й українізація, прагнули підтримувати боротьбу з нетерпимістю до деяких народів, оскільки таке ставлення, на думку партійців, могло перешкоджати побудові «соціалістичного майбутнього».

У той час, коли села Слобожанщини потерпали від колективізації та штучно створеного голоду 1932–1933 років, в Харкові почалася хвиля репресій проти української інтелігенції. Одним із символів знищеного покоління, пізніше відомого як Розстріляне відродження, став згаданий будинок «Слово». Побудована для кооперативу літераторів багатоповерхівка спершу була прихистком, а потім стала пасткою — культурні діячі перебували під постійним наглядом і контролем КДБ. Першим із мешканців у травні 1933 року заарештували поета, письменника і драматурга Михайла Ялового. Того ж місяця самогубство вчинив його сусід і товариш, письменник Микола Хвильовий, автор забороненого цензурою памфлету «Україна чи Малоросія?». За кілька років до того він викликав бурхливу літературну дискусію серед харківської інтелігенції, про яку зрештою дізналося керівництво СРСР: Сталін засудив позицію Хвильового, який, мовляв, кличе українців «геть від Москви». До 1938 року репресували власників більше половини квартир будинку «Слово», що стало відчутною втратою для української літератури, живопису, театру й інших видів мистецтв. Через це місцеві називали його «Крематорієм» або БПУ — будинком попереднього ув’язнення.

Нині будинок «Слово» продовжує підживлювати українську культуру й береже пам’ять про злочини Росії, що вкотре прийшла вбивати й нищити. Великий проєкт, присвячений будівлі та її мешканцям, — інтерактивний музей «Proslovo». На сайті можна походити, так би мовити, 3D-версією будинку, дізнатися більше про його історію, а також зазирнути до архівних матеріалів: фото, креслень, спогадів про культурних діячів, які там жили, тощо. Для більшої обізнаності з життєписом мешканців будинку «Слово», Харківський літмузей створив однойменну настільну гру. Під час роботи опрацьовували не лише біографії, а й візуали з колекції музею (обкладинки, фото, автографи тощо). 

Листи, спогади, тексти чи картини діячів культури, які жили в будинку «Слово», також допомагають дізнатися, яким був дух міста в 1920–30-х. Наприклад, у творах Миколи Хвильового Харків — головне тло для його героїв, що такі ж суперечливі, як і сам населений пункт. З одного боку, письменник каже про Харків як «від голови до п’ят революційний город», а з іншого, критикує, мовляв, в 1920–30-х роках він став «великим, але не величним». Хвильовий зауважує, що це місто дивує своїми розмірами, транспортом, промисловістю й іншими незвичностями для жителів менших містечок і сіл, проте «забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки». Звісно, ця втрата історичної тяглості і зміна ідентичності відбулася не без впливу радянської окупації.

Втім, Хвильовий як і критикував, так і був особливо залюблений у місто. Чи не найвідоміше підтвердження — монолог оповідача з новели «Арабески»: «Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики — так, здається — в трикутниках цифр: будинок на розі, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай…». І в цій же новелі можна знайти те, що робить Харків упізнаваним і важливим поза образом «великого міста СРСР»: «…Про що розповім тобі? Чи розкажу тобі, як співають наші дівчата біля шведських могил, коли пісня з буряків, як сіроока жура, як геніальний Леонтович у бур’янах мойого степового краю?».

У 1934 році столицею УРСР проголошено Київ. Відбулося це з пропозиції Сталіна, який назвав Правобережжя «серцевиною України». Фактично, радянські очільники перенесли столицю республіки після того, як знищили або залякали там основну частину активної інтелігенції.

Передавши статус Києву, Харків змінювався, та попри все намагався зберегти свою цілісність. Особливо складно це було робити під час Другої світової війни, адже окупація тривала 21 місяць: було вбито і закатовано понад 256 тисяч жителів, 164 тисячі — силоміць вивезено на роботи.

Історик Андрій Парамонов вважає, що некоректно порівнювати ті події з повномасштабним російським вторгненням, адже нині місто не було окуповане. Та все ж певні паралелі провести можна. Німецьким загарбникам Харків, а особливо місцеві фабрики та заводи потрібні були неушкодженими. Тому цілили переважно в залізничні об’єкти, щоб не допустити вивезення обладнання. Крім того, потужність боєприпасів була меншою. Натомість сучасним окупантам, як бачимо, військові цілі не цікаві. Ось що в перші тижні повномасштабного вторгнення говорив Сергій Жадан — письменник і поет, який мешкає в Харкові:

— Вони (російські військові. — ред.) просто винищують житлові квартали. Вони стріляють по будинках, по центру, по спальних районах. Жодного обстрілу військової інфраструктури немає, вони знищують місто.

Тим не менш, після Другої світової війни в місті залишилося 200 тисяч жителів — менше чверті від довоєнного населення. Совєти кинули найбільше сил на відбудову промисловості й уже на початку 1950-х підприємства Харкова вийшли на колишній рівень виробництва, а воно залишалося потужним економічним центром. Згодом, у 1962 році, Харків став другим після столиці містом-мільйонником.

Із початком перебудови, у середині 1980-х років, харків’яни, як і всі українці, відчули перші демократичні зміни. Але остаточно радіти було зарано: наступні події показали, що змагання за національну ідентичність просто переходить у нову фазу.

Від боротьби за незалежність до «Російської весни»

Центр Харкова гуртував тих, хто підтримував ідею української незалежності ще з 1989 року. Активісти проводили чимало просвітницької роботи для місцевого населення: розповідали про історію національних символів, аргументували потребу їх узаконити на державному рівні, підтримували популяризацію української мови в різних сферах. Мирні зібрання були під забороною, тож часто учасники ночували в районному відділку міліції через конфлікти із представниками влади.

У день проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 року, в центрі міста зібралося чимало харків’ян, які раділи новині й вимагали, щоб комуністи залишили обласний комітет комуністичної партії. Ті вимоги виконали, а будівлю опечатали активісти. За кілька місяців, 1 грудня 1991 року, на всеукраїнському референдумі з ініціативи ВРУ близько 86 % громадян Харківської області підтвердили Акт проголошення незалежності України, — ще один факт до низки, що спростовують проросійську налаштованість міста й бажання бути частиною «руского міра».

Так в історії Харкова розпочався черговий етап розвитку українськості та утвердився намір синхронізуватися з Європою. Місто всебічно розвивалося. Як свідчення цього — отриманий Приз Європи. Харків став єдиним містом в Україні, яке вибороло цю нагороду: члени Ради Європи відзначили його активну міжнародну співпрацю, озеленення, підвищення якості освіти та соціальну політику. Ще одна знакова подія в житті міста — концерт гурту Queen 2008 року, що зібрав щонайменше 300 тисяч глядачів на одній із найбільших у Європі площ — центральному Майдані Свободи. Запам’ятався жителям і гостям Харкова також футбольний чемпіонат Євро-2012, котрий відвідало понад 110 тисяч уболівальників.

Загалом у 1990–2010-х роках Харків підтвердив статус важливого культурного осередку: тут розпочали роботу чимало видавництв (зокрема й одне з найбільших у країні — «Видавництво “Vivat”», а також «Фоліо», «Ранок», «Пегас», «Талант», «АССА», «Видавець Олександр Савчук» та інші). У місті щороку проходить міжнародний фестиваль класичної музики KharkivMusicFest, об’єднуючи на одній сцені зіркових музикантів України і світу (серед учасників — Мирослав Скорик, Томаш Бугай, Пол Льюїс, Джордж Лі). Харків є домівкою багатьох музичних гуртів і виконавців. Наприклад, Олег Михайлюта на прізвисько Фагот та Олександр Сидоренко, більш знаний як Фоззі, народилися, виросли та створили тут гурт ТНМК («Танок на майдані Конґо»). Сергій Жадан — фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». Основоположники українського «сільського репу» Аміл і Раміл Насірови та Євген Володченко (гурт Курган & Agregat) родом із селища Близнюки неподалік від Харкова.

Із листопада 2013 року харків’яни почали збиратися біля пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб підтримати євроінтеграційні процеси в державі. Поступово кількість охочих зростала: вже 1 грудня 2013-го на Євромайдан, який у Києві переріс у Революцію гідності, вийшло 5 тисяч мітингувальників. А 22 лютого 2014-го, коли в місті мав відбутися з’їзд обласних рад «Партії регіонів» під керівництвом тодішнього президента Віктора Януковича, проукраїнський мітинг зібрав 30–40 тисяч учасників. За словами активістів, саме в цей день «Харків прокинувся». 

У лютому 2014 року в місті відбулися й перші проросійські мітинги, котрі невдовзі переросли в «Російську весну». За планами РФ, Харків мав стати частиною «Новоросії». Путін публічно обґрунтовував реалізовані Кремлем протести для створення псевдодержави на основі історично недостовірних фактів: нібито переважно російськомовні Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв та Одеса не входили до складу України в царські часи й були передані УРСР у 1920-ті роки радянської владою. 

У Харкові «Російська весна» була кровопролитною й мала тимчасові успіхи: 1 березня 2014-го сепаратистсько налаштовані мітингарі ненадовго захопили будівлю обласної адміністрації й підняли російський прапор, а через три дні проголосили створення «суверенної» «Харківської народної республіки». Зрештою, проєкт країни-терориста «Новоросія» повністю втілити не вдалося: російські війська окупували частину Донецької та Луганської областей, створивши так звані ДНР і ЛНР відповідно, але не весь південний схід України.

Помітну роль у «Російській весні» в Харкові відіграв Геннадій Кернес — мер, який натоді вже близько чотирьох років очолював місто. Маючи в багажі кримінальне минуле, він став депутатом міськради в 1998-му. На початку 2014-го активно підтримував Януковича. Кернеса звинувачували в організації банд «тітушок» (найманців, яких влада використовувала для провокацій), погрозах вбивством, викраденні й тортурах учасників Євромайдану в Харкові. Але йому вдалося уникнути покарання й після втечі президента далеко не вперше в кар’єрі він змінив політичну орієнтацію: оголосив, що був заручником «системи Януковича» й розпочинає співпрацю з новою владою. 

Репутація «ефективного господарника» допомогла Кернесові здобути підтримку багатьох харків’ян: він керував містом до кінця життя. Помер через вісім днів після заочного складання присяги на третій термін у грудні 2020-го. Замінив Кернеса на посаді його колишній заступник Ігор Терехов.

Новий етап опору

Уже в перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну харків’яни прокинулись від вибухів: ракети прилетіли в житлові будинки військового містечка в Чугуєві. За словами Ігоря Терехова, українські армійці мали план оборони міста й координували роботу комунальників і будівельників для зведення укріплень, що завадили б окупантам увійти. Вже вранці сотні харків’ян прийшли до ТЦКСП.

Група військових РФ, якій вдалося перейти українсько-російський кордон, опинилася на околицях Харкова. Пізніше один із російських полонених розповідав, що місто планували захопити за три дні, як і столицю. Отримавши відпір 24 лютого, ворог здійснив ще одну спробу пробратися до центру Харкова: 27 лютого диверсанти входили малими групами, орієнтуючись по старим мапам, але заблукали, тож зайняли будівлю однієї зі шкіл. Українські військові розпочали бій і ліквідували більшість окупантів.

Після поразки російські військові змінили тактику: закріпившись у передмістях, почали ракетний, авіаційний та артилерійний терор Харкова. За рік повномасштабної війни загинуло понад 1700 жителів Харкова й населених пунктів довкола нього, серед них 74 дитини, а поранення отримали близько 2718 осіб, серед них — 200 дітей. Правоохоронці розслідують щонайменше 12 700 воєнних злочинів росіян, жертвами яких стали мешканці регіону. 

6 березня 2022 року президент України Володимир Зеленський відзначив подвиг, героїзм і стійкість містян під час опору збройній агресії РФ, присвоївши Харкову почесну відзнаку «Місто-герой України». Звісно, відзначати заслуги українців у протидії агресорові важливо й цілком заслужено, однак назва нагороди, на жаль, перегукується з однойменною радянською відзнакою. Знаючи, скільки ідеологічних кліше наштампували совєти, варто більш пильно стежити, щоб вони не проникали в сучасність. Такий «смисловий демонтаж» допоможе швидше обрубати рештки зв’язків із радянським минулим, а отже, прискорити деколонізацію публічного простору.

Попри терор РФ, життя в Ха, як називають Харків містяни, не зупинилося. Тут і досі чутно яскравий слобожанський діалект, що почав формуватися ще з XVII ст. внаслідок заселення місцевих земель, тож частково увібрав риси північних і західних регіонів України. Його часто вважають суржиком, але цілком даремно, бо те ж «акання» (літера «а» замість літературного «о»: молоко — малако, корова — карова та ін.) на Слобожанщині — риса щонайменше кількох місцевих поколінь. 

І під час повномасштабної війни у пологових будинках народжуються діти, комунальні підприємства працюють, університети навчають студентів, активісти відроджують національні традиції та збирають допомогу для захисників. Оговтується й бізнес: хтось знову береться за улюблену справу, а хтось врешті наважується запустити довгоомріяний проєкт. Місто стає прихистком для внутрішньо переміщених осіб. Знаходять його й евакуйовані тварини: наприкінці липня 2023-го у «Фельдман Екопарк» повернулися зебри, а у серпні цього ж року п’ятеро маленьких лебедів приїхали відновлюватися із зони бойових дій до Центру порятунку диких, екзотичних та домашніх тварин «Добрий дім Фельдман Екопарк».

Знову проживає у Харкові і блогер кіт Степан, що має понад мільйон підписників в інстаграмі. Через постійні обстріли Північної Салтівки він евакуювався з господинею за кордон, проте не припинив підтримувати Україну: на вручення премії World Influencers and Bloggers Awards (WIBA) у Каннах одягав синьо-жовтий метелик, а також вітав українців із Днем відновлення незалежності України. Після повернення у своїх соцмережах кіт Степан, окрім підбадьорливого та розважального контенту, викладає світлини зруйнованого Харкова, висвітлюючи авдиторії наслідки повномасштабного вторгнення РФ. І, звісно ж, не забуває про донейти: 28 квітня 2023 року зібрав $10 035 для Миколаївського зоопарку та зоозахисних ініціатив.

Багато мешканців прикордонної Слобожанщини через низку історичних обставин мали тісні зв’язки з родичами, друзями та знайомими з Росії. Але якщо до 24 лютого 2022 року хтось і міг вірити, що не все так однозначно і що з сусідами треба жити в мирі, то неприкрита агресія РФ, підтримана «простими росіянами», наочно продемонструвала, хто свій, а хто — чужий. Харків’яни, вже без жодного сумніву, вкотре показали: Харків — це Україна, і завжди нею залишиться.