Рідний вкрадений Крим

Запахи лаванди, що росте на схилах довкола Бахчисараю, стиглого інжиру з дідусевого саду поблизу Алушти, теплих бабусиних янтиків щойно з пательні, ялівцю на південному узбережжі півострова та дорожнього пилу кримських ґрунтовок улітку. Більшість із нас має улюблені аромати, речі, місця та спогади, які асоціюються з домом.

Зазвичай там, де починається дім, зникає тривога і невизначеність. Дім, наче міцне коріння, тримає нас, підказує, хто ми, звідки і куди йдемо. Для героїв цього проєкту, а також для багатьох інших українців Крим — це рідний дім. І сьогодні вони добре знають як це, коли твій дім забирають і протягом тривалого часу ти не можеш туди повернутися. Дитячі спогади, улюблені краєвиди, рідні люди — усе це нагадує їм про нині недосяжний дім. А що, як на якийсь час вони таки зможуть там побувати?

Рідний Крим — це серія, яку ми створили у партнерстві з Українським інститутом. У ній наші герої в окулярах віртуальної реальності спостерігають за знаковими для них місцями в Криму, діляться роздумами і спогадами про рідний півострів.

Зберігати

— Ми з братом під’їжджали до Бахчисараю. Це був липень, було дуже спекотно. Я відчинив віконце в «Жигулях». На під’їзді до Бахчисараю почав змінюватися ландшафт — я побачив гори і відчув запах лаванди. Тоді навкруги Бахчисараю було насаджено багато лаванди. З того часу запах лаванди — це те перше відчуття повернення на Батьківщину.

Для актора та режисера Ахтема Сеітаблаєва Бахчисарай і, зокрема, Ханський палац стали справжнім «місцем сили», відколи його родина повернулася до Криму з депортації у 1989 році. Саме ці місця шістнадцятирічному Ахтему показали брати у перші дні його приїзду на півострів.

— Стільки разів я там (у Ханському палаці. — ред.) був: приводив друзів, знімав всередині палацу деякі епізоди з моїх стрічок і сам знімався. Прямо всередині палацу ми грали мою виставу «Бахчисарайський фонтан». Так багато теплих спогадів пов’язано з палацом. Таке відчуття, що я його знав повністю весь.

Від початку окупації і до сьогодні російська окупаційна влада активно вивозить з півострова до Росії об’єкти музейного фонду та ініціює так звані «реконструкції» об’єктів культурної спадщини на території Криму, ставлячи тим самим під загрозу їхнє збереження. Зараз у цій ситуації опинилася головна пам’ятка історії та культури кримських татар — Ханський палац у Бахчисараї — єдина офіційна резиденція кримських ханів на території України і єдиний у світі зразок палацової архітектури доби Кримського ханства. Частина його споруд — у риштуваннях та надбудовах.

— Це якось дико виглядає, ніби стадіон. Окупаційна адміністрація каже, що це — збереження палацу. Наскільки мені відомо з особистих джерел і від тих, хто свого часу працював у палаці і знається на цьому, це фактично руйнування Ханського палацу, тому що старовинні балки і черепицю замінюють на сучасні матеріали.

Говорити

Доки говориш про дім, хай навіть і тимчасово недосяжний, — доти про нього не забувають. Один зі способів говорити про Крим і бути почутими — говорити засобами мистецтва. Джамала — українська співачка кримськотатарського походження. Її родина, як і тисячі інших кримськотатарських родин, десятиліттями жила в депортації у Центральній Азії. Присвячена темі депортації кримських татар з півострова пісня «1944», яку Джамала виконала у фіналі «Євробачення» 2016-го, принесла Україні перемогу в конкурсі. У такий спосіб співачка говорить про свій дім, свій народ.

— Мало, мені здається, розмов про Крим сьогодні. Таке відчуття, що всі вже здалися. Всі вже звикли, що є кордон, потім звикли, що є два кордони; потім звикли, що обмежена кількість спілкування з Кримом; потім звикли, що «добре, вони там залишились, то вони зрадники»; потім звикли, що цих зрадників постійно чогось саджають у тюрми; потім звикли, що вони не повертаються, щезають і ніхто про них не говорить. Оце погана штука така, знаєте, що людина звикає до всього абсолютно. Єдиний рецепт, як змінити ситуацію — говорити про це. Без подвійних стандартів. Україна — європейська країна, ми йдемо до майбутнього разом і пам’ятаємо про те, що Крим і Донбас повернуться, що люди, які там живуть, — це наші люди. Але ми про них поступово забуваємо. Вони стають ворогами в якийсь момент, і ми просто закидаємо їх камінням, бо нам так зручно. Нам сумно, нам набридло говорити про війну, нам набридло говорити про анексію. Ми втомилися. Втомилися? А як кримські татари повертались до Криму після депортації 1944 року? Скільки років пішло на те, щоб повернутись? А якби вони втомилися? Я б не знала, що таке Крим. А ми втомились за сім років. Серйозно?

Сьогодні в Україні діє низка громадських організацій, які є «голосом» Криму на материку. Вони оперативно інформують про ситуацію в окупованому Криму, фіксують порушення прав людини на півострові, надають правову та інші види допомоги вимушеним переселенцям. Найвідомішою з них є «Крим SOS», яку створили волонтери наприкінці лютого 2014 року, у перші ж дні окупації.

Найбільш знаною організацією у сфері культури, що опікується дискурсом Криму в українському інформаційному просторі, є «Кримський дім», який з 2017 року очолює Ахтем Сеітаблаєв. Організація об’єднує вимушених переселенців з Криму та допомагає їм пам’ятати свою мову, культуру та історію.

Відстоювати право повернутися

Родину всесвітньо відомого правозахисника, лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва двічі депортували з Криму за радянських часів. Сьогодні він, як і решта наших героїв, переживає ще одну, так звану гібридну депортацію. Їм або офіційно заборонений в’їзд на територію Російської Федерації (частиною якої окупаційна влада вважає і Крим), як от Мустафі Джемілєву та Олегу Сенцову, або ж вони не їдуть туди з міркувань безпеки.

Востаннє Мустафа Джемілєв був у Криму 19 квітня 2014 року. На одному з постів, що відокремлюють Крим від материкової України, російський офіцер зачитав Мустафі розпорядження про заборону в’їжджати на територію Російської Федерації протягом п’яти років. Наразі термін заборони продовжено.

— Я спитав: «А чому це ви вирішили забороняти мені в’їзд на територію вашої країни? Тоді вони сказали: «Крим — це теж Росія». Я відповів: «Тоді ви — дуже великі оптимісти, якщо думаєте, що будете тут (у Криму. — ред.) протягом п’яти років». Я й справді тоді так думав. Я думав, що ця окупація триватиме не так довго. Помилився. От уже сьомий рік я не можу туди в’їхати. У Криму залишилися майже всі мої родичі та друзі. За ці роки дуже багато моїх рідних там померло, а я не міг поїхати на похорон.

З початку окупації на півострові тривають арешти та обшуки в оселях українських активістів та кримських татар. За даними «Кримськотатарського ресурсного центру» з 2014 до 2020 року статусу політичних в’язнів та переслідуваних за сфабрикованими кримінальними справами у Криму набули 218 осіб (150 з яких — кримські татари) і понад половина з них нині досі перебуває у місцях позбавлення волі.

Дисидент Мустафа Джемілєв, якого радянська влада сім разів позбавляла волі і який врешті провів за ґратами 15 років, порівнює радянські репресивні заходи із тим, до чого вдається сьогодні російська влада у Криму.

— Радянська влада проводила обшуки у інакодумців, у мене був десь десяток обшуків. Приходили і говорили: «За нашими даними у вас вдома є матеріали, що ганьблять радянський державний устрій, його політичну систему. Просимо видати їх добровільно, інакше нам доведеться провести обшук». Ясна річ, це була радше формальність, бо навіть якщо їм щось віддавали, обшук вони все одно проводили. Зараз такого немає. Зараз оточують будинок, усі в масках, ніхто не представляється, жодних ордерів на обшук. Просто вдираються у дім. Всіх на підлогу. Починають нишпорити. Обшукують, завдаючи максимальних матеріальних збитків та принижуючи людську гідність.

Коли довго не був удома і повертаєшся — помічаєш пил, що назбирався на всіх поверхнях, яких так довго не торкалися. Можливо, двері у під’їзд стоять вже інші — їх хтось замінив. Можливо, поруч із твоєю домівкою виросли вже інші будівлі, й знайома вулиця тепер має інший вигляд. Але дещо, як і улюблені запахи лаванди, інжиру та ялівцю, лишається незмінним. Відчуття дому і бажання туди повертатися.

— Ми впевнені, що ця окупація обов’язково скінчиться, тому що інакше бути не може. Але це, мабуть, питання часу. Я думаю, що вже після повернення багато чого буде по-іншому в Криму.

Український кінорежисер, письменник та громадський активіст Олег Сенцов став одним із найбільш відомих політичних в’язнів з початку окупації Криму. Його затримання, обвинувачення та утримання під вартою в російській колонії суворого режиму стало одним із найбільш резонансних випадків порушення прав людини в окупованому Криму. 2014 року в Сімферополі режисера затримали російські силовики, звинувативши в підготовці низки терористичних актів. Свідків у цій справі змусили дати неправдиві показання проти нього під час катувань. Окупаційна влада засудила Олега Сенцова на 20 років позбавлення волі.

У травні 2018 року, перебуваючи за ґратами, Сенцов починає безстрокове голодування з вимогою звільнити всіх українських політв’язнів у Росії. Голодування тривало 145 днів, поки керівництво колонії не вирішило перевести Олега на штучне годування. У десятках міст світу відбувались масові акції на підтримку політв’язня.

Після 5 років незаконного ув’язнення Олег повернувся в Україну в межах обміну російських злочинців на українських військовополонених. Він пройшов через викрадення, арешт, неправомірний судовий процес, але досі, як і тисячі інших, не має можливості потрапити до рідного Криму.

— Ми повинні вимагати повернення Криму і працювати на те, щоби відбулися процеси, які призведуть до деокупації. А не намагатися вести перемовини з цим режимом, який просто нам дурить голову. Я маю на увазі також Донбас, тому що для мене це те саме питання. Це прояв агресії Російської Федерації. Ми повинні з нею боротися за нашу землю, і все.