Як Росія захоплювала Крим?

Попри порушення норм міжнародного права, півострів уже більше дев’яти років залишається під владою країни-терористки. Однак ті, хто уважно стежить за історією, на питання «чий Крим?» іще в 2014 році відповідали чітко: «Крим — це Україна». Тому нагадуємо, як РФ іще до введення своїх військ на півострів викривляла історію, щоб весь світ засумнівався в цьому факті.

Передумови окупації

Росія вплела в історію Криму низку міфів та маніпуляцій. Нібито це «історична російська» територія, що «мирно» відокремилася від України після Революції гідності, яку російська пропаганда назвала «переворотом». Насправді ж Крим не є російською землею. Це земля кримських татар, яку з росіянами пов’язують хіба загарбання, війни, депортації та економічний занепад.

Крим пов’язаний з Україною територіально і залежить від її ресурсів. До того ж, саме в період незалежності України почали створюватися умови для нормального життя й розвитку кримських татар на їхній землі. Але зазіхати на Кримський півострів Росія почала вже невдовзі після розвалу СРСР. Скажімо, 21 травня 1992 року Верховна рада РФ визнала рішення про передачу Криму 1954 року нелегітимним через те, що воно було прийняте нібито з порушенням норм законів СРСР. Іще з тих часів крок за кроком Росія вдавалася до різних способів привласнення Криму.

Яблуком розбрату між Росією та Україною після розвалу СРСР стало питання поділу Чорноморського флоту (ЧФ). Цей процес у першій половині 1990-х років отримав назву «Кримська криза» і завершився не на користь України: зрештою РФ забрала собі близько 80 % кораблів, багато з яких були просто виведені з Чорного моря на інші флоти Росії. Міжурядовою угодою про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України (1997) російський флот міг перебувати в Севастополі до 2017 року. Але 2010 року проросійський президент України Віктор Янукович (який згодом втік з України після Революції гідності) та тодішній президент РФ Дмитро Мєдвєдєв (фактично маріонетка Путіна) підписали угоду про продовження перебування ЧФ РФ у Севастополі аж до 2042-го року. Так чи інакше, протягом десятиліть після розпаду СРСР у Криму співіснували кораблі і військові формування двох держав. Згодом українська розвідка визнала, що Чорноморський флот міг у будь-який момент розпочати воєнні дії проти України.

Конфлікт, що у 2003 році розгорівся навколо українського острова Тузла, зараз подекуди називають російською репетицією подій 2014 року. Цей невеликий острів розташований у Керченській протоці, що відділяє Крим від Таманського півострова РФ. Росіяни почали насипати дамбу до українського острова, щоб з’єднати його з російським берегом. Зрештою будівельні роботи припинили і конфлікт не переріс у воєнне протистояння, але вважають, що так Росія тестувала, як Україна і світ зреагують на спробу окупації територій незалежної України.

За свідченнями українських військових, активно готуватися до окупації Криму (наприклад, накопичувати пальне) Росія почала з осені 2013 року. Значущі інформаційні приводи часто відводили погляд світової спільноти від підступних планів і дій РФ. Наприклад, під час зимової олімпіади в Сочі (7–23 лютого 2014 року), російська влада перекинула багато військової техніки й особового складу (не лише з Чорноморського флоту) до кордону з Україною, буцімто для ротації й забезпечення безпеки на змаганнях. Згодом ці військові бригади були перекинуті у Крим.

Початок окупації

20 лютого 2014 року у Криму з’явилися військові без розпізнавальних знаків на формі. Вони говорили російською. Прості українці називали їх «зеленими чоловічками» через колір уніформи. Путін спершу сказав (4 березня на пресконференції), що це «місцеві сили самооборони», до яких РФ (передбачувано) не має стосунку, а вже пізніше, поступово змінюючи риторику, підтвердив, що це таки їхні силовики. Хоча ледь не з перших днів вторгнення були свідчення того, що на територію українського Криму вдерлися російські військові. Українські медійники-розслідувачі теж чітко ідентифікували, підрозділи яких сил РФ брали участь в окупації Криму. Це ж підтвердили й українські військові. Бувало, що наші захисники навіть були знайомі з окупантами, адже проходили військові навчання на полігонах, розташованих неподалік один від одного.

«Зелені чоловічки», що насправді були озброєними кадровими військовими РФ, захоплювали українські прикордонні пункти та блокували українські військові частини. При цьому використовували тактику «живого щита», заборонену правилами ведення війни — прикривалися цивільними людьми, через що українські військові не могли обороняти свої позиції.

Важливо пам’ятати, що саме в цей день, коли кадрові військові РФ вдерлися на територію Криму, в Києві відбувалося жорстоке придушення протесту, що тривав із 30 листопада 2013 року та увійшов в історію як Революція гідності. Тоді, 20 лютого 2014 року вбили найбільше українців (48 осіб), які вийшли відстоювати демократичні цінності та європейський вектор розвитку своєї держави (загальна кількість жертв — 107 людей, яких відтоді називають Небесною сотнею). У наступні дні в столиці прощалися з загиблими, формувався новий уряд та управлінський апарат загалом. «Братня» Росія скористалася зокрема цим внутрішньополітичним штормом в Україні, щоб розпочати свою спецоперацію зі спроби анексії Криму.

У великих містах півострова відбувалися проросійські мітинги, учасниками яких були найманці РФ, колаборанти та прості жителі півострова, задурманені пропагандою, чи ті, хто змушений був вийти туди під тиском. 23 лютого у Севастополі мітингарі навіть домоглися відставки мера міста та «обрали» нового — громадянина Росії Олексія Чалого, який вів сепаратистську діяльність ще задовго до 2014-го.

Росія активно стягувала у Крим свої військові сили. За даними української воєнної розвідки, бойовими кораблями РФ перекидала на півострів своїх солдатів і техніку. Воєнно-транспортною авіацією до міжнародного аеропорту в Анапі (а вже звідти військові РФ добиралися до Кримського півострова морем — на поромі через Керченську протоку) або на аеродроми Чорноморського флоту у Криму. Скажімо, на околицях Севастополя 24 лютого стояли бронетранспортери, що перекривали в’їзд, в усіх містах ставало все більше російських військових. Однак Севастополь як головне місце базування ЧФ став початковою точкою окупації.

26 лютого відбувся мирний мітинг у столиці Криму — Сімферополі. За різними оцінками, проти російських сепаратистів тоді виступили від 5 до 10 тисяч мешканців Криму різних національностей. Вони висловили свою позицію на підтримку української влади й готовність протистояти окупантам у разі потреби. Їхніми опонентами були представники партії «Русское единство», що були зацікавлені у приєднанні Криму до Росії.

Українських мітингарів підтримали депутати ВР Криму, а на чолі прихильників Росії були громадяни РФ, що приїхали у Крим, і місцеві проросійські колаборанти. У результаті зіткнень 2 людей загинуло та кількадесят отримали поранення.

Надалі, під час окупації Криму, у зв’язку з цією подією в РФ буде порушено кримінальну справу, в якій обвинуваченими стали лише кримські татари.

Перші українські жертви та захоплення стратегічних позицій

У ніч на 27 лютого розвідувально-диверсійна група спецназу повітряно-десантних військ РФ захопила будівлі Верховної Ради та Ради міністрів АР Крим в Сімферополі. Зранку відбулося засідання депутатів, утім досі невідомо, за яких умов воно пройшло та скільки депутатів були присутні. Тоді незаконно відправили у відставку легітимний уряд півострова й обрали нового «прем’єр-міністра» — представника руху «Русское единство» Сергія Аксьонова. Тоді ж прийняли рішення щодо проведення 25 травня референдуму щодо розширення повноважень автономії.

Після захоплення головних адмінбудівель російські військові почали заходити в районні органи влади та патрулювати міста. З’явилися незаконні блокпости в містах і на дорогах, зокрема на шляху із Криму до материкової частини України. До кінця лютого окупанти заблокували аеропорти, а на військові аеродроми почали стягувати свої вертольоти. В соцмережах з’являлося більше доказів незаконної присутності військ РФ в Криму: фото та відео їхньої військової техніки прямо на вулицях міст чи на околицях сіл. Чимало російських військових хизувалися своїми воєнними здобутками, публікуючи власні фото в населених пунктах Криму на тлі військової техніки, ставлячи при цьому точну геолокацію (скажімо, село Воїнка, що було стратегічним пунктом для них).

Іще 27 лютого в Києві розглядали введення надзвичайної ситуації на території АР Крим. Натомість 1 березня Рада Федерації Росії на запит Путіна щодо використання військ за межами РФ відповіла ствердно. На пресконференції 2 березня президент РФ заявив, що не має планів приєднувати Крим до Росії.

Окупанти закликали українців складати зброю та переходити на їхню сторону, однак багато українських військових не зрадили присязі й чинили опір. Через спротив українських військових, на взяття, приміром, бази морських піхотинців у Феодосії пішло три тижні. А щоб захопити український бойовий корабель «Черкаси», довелося використати спецназ, катери і вертольоти. Незважаючи на відчайдушний спротив українців, росіяни поступово захоплювали українські військові, правоохоронні й адміністративні об’єкти.

Також на території півострова виникло протизаконне формування «Самооборона Крыма» (самоназва — «Народное ополчение Крыма»), учасники якого патрулювали вулиці міст, а також сприяли штурму українських військових частин: спершу у споруди вривалися вони, а вже після них — озброєні російські військові Також жителі повідомляли, що майже перестав працювати мобільний зв’язок — сигнал українських операторів окупанти заблокували.

До слова, діяльність учасників-«самооборонців» Криму пізніше узаконили, регламентувавши його діяльність у так званому законі «Про народне ополчення». Правовою основою цього формування визначено аж ніяк не чинне законодавство України — все ґрунтується на нормах РФ, що ще раз доводить штучність цього утворення, організованого силами країни-агресорки, а не українцями, які мешкали на півострові в той час.

Окрім штурму й захоплення головних адмінбудівель півострова, загарбники вдавалися до стратегії «м’якої сили» (англ. soft power) — запевняли місцевих жителів півострова, що ті матимуть краще життя, якщо Крим відійде Росії, пропонували українським військовим перейти на їхню сторону (тим самим зрадивши присягу) й далі мирно працювати, маючи нібито більшу зарплатню й інші соціальні переваги. З різних обставин чимало українців і справді пристали на пропозиції окупантів, однак завжди були ті, хто до останнього опирався. Наприклад, Ігор Бедзай, командир 10-ї бригади морської авіації ЗСУ, не чекаючи вказівок керівництва зміг евакуювати стратегічно важливу для України авіатехніку. Оскільки і в серці материкової України, і у Криму ситуація була дуже нестабільною й непередбачуваною, військовий вирішив не зволікати й діяти по уставу.

Ще одна типова практика окупаційних військ на Кримському півострові — погрози, залякування й арешти українських активістів за сфабрикованими справами. З особливою прискіпливістю перевіряли кримських татар — корінне населення півострова, адже вони завжди активно виступали проти російської влади. Журналістка Наталя Гуменюк, яка, ризикуючи власним життям, їздила в окупований Крим у 2014–2019 роках, спілкувалася з багатьма жителями півострова, хто став свідком російського свавілля або сам постраждав від нього. У 2020 році вийшла її книга «Загублений острів» — це збірка репортажів, що фіксують злочини РФ у Криму. Своїми історіями з журналісткою ділилися ті, хто став свідком цього російського свавілля чи сам потерпів від нього.

6 березня парламент Криму під тиском окупантів прийняв постанову про призначений на 16 березня так званий референдум «щодо возз’єднання з Росією».

Псевдореферендум

Незважаючи на те, що українське законодавство не передбачає жодних референдумів про зміну кордону, 16 березня відбувся «референдум», де нібито кримчани вирішили, що Крим має бути у складі Росії. Важливо додати, що 7 березня в.о. Президента України видав указ, який визнавав неконституційність постанови ВР Криму «Про проведення загальнокримського референдуму» та зупинив його дію. Через тиждень, 14 березня, таке ж рішення прийняв і Конституційний суд України. Вже наступного дня ВР України розпустила ВР Криму.

Проведення «рефередумів» — класичний загарбницький сценарій, який РФ розігрує на окупованих територіях. Усі такі заходи проводять під дулом зброї, що вже суперечить демократичним цілям і цінностям таких процедур. Громадська ініціатива КримSOS, створена 27 лютого 2014 року для об’єктивного висвітлення того, що насправді діється на півострові, зафіксувала щонайменше п’ять ознак порушень цього дійства: референдум порушував чинне законодавство України; бюлетень для волевиявлення мав усього два варіанти й обидва — за визнання Криму частиною РФ; явка виборців була сфальсифікована, а на виборчих дільницях панував повний хаос; міжнародні спостерігачі не були присутні; жителів півострова змушували брати участь через погрози та залякування. Показово, що до 16 березня робота всіх незалежних українських ЗМІ в Криму була примусово зупинена.

18 березня 2014 року диверсійний загін Ігоря Гіркіна захопив картографічний центр у Сімферополі. Окупанти хаотично обстрілювали військову частину. Тоді ж з’явилися перші жертви серед українських військових — від куль російських солдатів загинув прапорщик ЗСУ Сергій Кокурін.

Уже за кілька років по тому українські військові зійдуться в думці, що хоч у кінці лютого 2014 року вони не були стовідсотково готові до збройного протистояння з Росією, та якби такий наказ був, вони би змогли відстояти позиції України. Українським військовим командувачам у Криму було наказано якнайдовше вичікувати й не вступати першими у конфронтацію.

18 березня 2014 року (нібито внаслідок так званого референдуму) Путін із представниками окупаційної влади підписав документ про прийняття Криму до складу РФ. Через два дні, 20 березня, Держдума РФ майже одноголосно ратифікувала його, а вже 21 березня це зробила Рада Федерації, і документ набув чинності. У 2019 році самопроголошений прем’єр-міністр окупаційної влади в Криму Сергій Аксьонов зізнався, що захопленням Криму керував особисто Путін.

В очікуванні звільнення

Україна на всіх міжнародних майданчиках заявила про окупацію Кримського півострова як злочин Росії. Країни ЄС, Велика Британія та США не визнали Крим російським і наклали санкції на країну-агресорку. Україна також припинила співпрацю з багатьма російськими компаніями. Протягом дев’яти років українські урядовці, громадські організації та активісти працюють над поверненням Криму та завершенням бойових дій на сході країни. Попри переговори з Росією, виступи в ООН та спілкування із західними державами щодо політично та економічного тиску на РФ, вплинути на країну-агресорку поки що не вдалося.

Тимчасово окупований півострів став місцем, де системно порушуються права людини: відбуваються масові арешти й обшуки в незгодних із режимом активістів, під ширмою «боротьби з тероризмом» відбуваються переслідування, ув’язнення і заслання невинних людей. Також тамтешніх чоловіків мобілізують на повномасштабну війну, яку РФ розпочала в лютому 2022 року, через що вони знову змушені покидати півострів, аби не воювати зі своїми співвітчизниками.

Олег Сенцов — кінорежисер родом із Криму, який із 2014 по 2019 рік був політв’язнем Кремля, рефлексуючи про окупацію півострова зазначає, що російська влада розраховувала на швидке й безболісне для неї захоплення Криму. На це було кілька підстав: мовне питання (більшість жителів півострова спілкувалися російською та віддавали пріоритет російським медіа); відносна пасивність мешканців у політичному житті всієї України; висока ефективність впливу російської пропаганди. Звісно, всі ці підстави — прогалини тодішнього політикуму України, який не приділяв достатньо уваги суспільному й культурному розвиткові Криму передусім через те, що не сприймав Росію як потенційного ворога та агресора. Попри все це, більшість жителів Криму (українсько- й російськомовних) все-таки бачили Крим як автономну республіку у складі України.

За словами режисера, після остаточної окупації Криму, а саме з 18 березня 2014 року, будь-які мирні зібрання в підтримку проукраїнського курсу розвитку півострова стали ще більш небезпечними для життя, ніж були до цього. «Незгідних» просто ліквідовували: люди зникали безвісти, деяких знаходили вбитими. В той же час ті, хто вболівав за Крим у складі РФ чи пасивно змирився з таким розвитком подій — усі вони розчарувалися, адже телевізійні обіцянки «лучшей жизні» країна-загарбниця не втілила. І навіть після більш як дев’яти років окупації Крим не став російським оазисом, де б його жителі могли реалізуватися. Тобто наразі політичний розвиток суспільства на півострові наче завмер: адекватні люди вже (чи досі) не підтримують Росію, але висловлювати опозиційну позицію до влади — надто ризиковано, щоб сформувалася активна проукраїнська спільнота. Тим часом у Крим приїздить дуже багато росіян, які встановлюють там свої порядки, продовжуючи таким чином культурну експансію.

За час перебування в окупації Крим перетворився з регіону з великим економічним і туристичним потенціалом на воєнну базу РФ — там розміщено чимало військової техніки, яку активно застосовують уже в повномасштабній фазі війни проти України. Також проводять регулярні військові навчання. Окупаційна влада контролює і виявляє всіх незгодних із російською політикою та бездумно експлуатує всі доступні ресурси Криму для задоволення своїх загарбницьких потреб і амбіцій. Пустими виявилися гучні обіцянки російських пропагандистів про «лучшую жизнь» на півострові, коли їхні військові «відновлять історичну справедливість» і повернуть ці землі у склад РФ. Історія показує, що ще жодна територія, на яку приходив «рускій мір», не ставала кращою, а навпаки, занепадала. Тож оскільки добровільно залишати півострів окупанти не планують, Сили оборони України зараз роблять усе можливе, щоб рано чи пізно звільнити Крим.

Експертиза: Представництво Президента України в АР Крим.