Як Святогірськ чинив опір окупації

Із перших місяців повномасштабної війни команда Ukraїner почала їздити звільненими від російських загарбників територіями, щоб зафіксувати воєнні злочини армії РФ, а також розповісти про опір українців. Так з’явився документальний серіал «Деокупація» (ввійшов у короткий список номінантів на Шевченківську премію 2023), а згодом вийде друком збірка репортажів «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Історія зі Святогірська — одна із понад двадцяти, що ввійшли в цю книжку. Автор книги — засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій — ословлює те, що почула, побачила й відчула знімальна команда. Однак ці репортажі цінні не тільки як особисті нотатки воєнного часу, а насамперед як можливість бути почутими простим українцям, яким довелося пережити окупацію.

Святогірськ — зелене місто на сході України, між Ізюмом та Слов’янськом. Розташоване на березі річки Сіверський Донець та неподалік від Національного природного парку «Святі гори». Навесні 2022 року в цьому регіоні тривали важкі бої, а з червня до вересня місто було захоплене окупантами. Російські війська зруйнували та пошкодили значну кількість будівель, кілька сіл громади знищені вщент. Про досвід життя в окупації, а також операції зі звільнення Святогірська ми розпитали місцевих і військових у листопаді 2022 року.

Місцеві, які годують

— І як вам смакувала святогірська піца?

Тринадцятого листопада 2022 року ми сидимо з Михайлом Михайловим у Луцьку, в Boris Johnson pub, названому на честь експремʼєр-міністра Великої Британії. Звідси — понад тисяча кілометрів до Святогірська, з якого наша знімальна команда повернулася тиждень тому. Розповідаю, що проїздили повз піцерію Михайла. Кілька років тому ми там обідали, а цього разу споглядали вигоріле приміщення, де вціліла тільки залізна піч.

Михайло випиває за баром у світшоті з написом I’m Ukrainian (у такому ж любить виступати президент Володимир Зеленський). Boris Johnson pub — новий заклад Михайла, відкритий кілька тижнів тому. Його власник усміхається — складно повірити, що в нього все згоріло в рідному місті. Він почав життя з нуля, за тисячу кілометрів від дому, з усвідомленням, що може й не повернутися.

До великої війни вони з дружиною Аліною жили на два міста: Харків та Святогірськ, в якому, крім піцерії, мали з батьками ресторан. Знищене все. Харківська квартира теж зазнала руйнувань від обстрілів. Постраждала і ферма батьків Аліни — її пограбували під час окупації — проте їм вдалося втримати господарство.

Заощадження і драйв допомогли Михайлу відкрити власну справу на новому місці. Йому 33, у підприємництві з 18-ти, батьки все життя займалися бізнесом.

— Чи страшно? Так, бо можемо залишитися ні з чим в орендованій квартирі. Але просто сидіти — точно ні, — переконаний Михайло.

Трохи більш як тижнем раніше, 3 листопада, ми заїхали до Святогірська вночі. На той час місто було вже понад місяць як деокуповане. До нападу Росії Святогірськ вважали курортним містечком, де в кожній третій хаті був хостел, а загальний лік готелів йшов на сотні. Та забронювати якесь житло в понищеному тепер місті — неможливо. Тож найкращий варіант — спати в машині, найгірший — домовитися про нічліг у Святогірській лаврі, що все ще є частиною Російської православної церкви (РПЦ).

Ми доїхали до центру і зупинилися біля руїн, що раніше були піцерією. З увімкненим двигуном та фарами когось очікував мінібус.

— Не підкажете, де можна переночувати?
— Поїхали до нас, у нас свій готель. Мене Роман звати.

Дорогою зʼясовуємо, що Роман Денисов — підприємець та будівельник, допомагав будувати чимало обʼєктів у Святогірську. Кілька тижнів тому він повернувся з Луцька, де будував новий паб своєму старому знайомому — паб, названий на честь Бориса Джонсона. Роман везе нас до готелю «Лісний», який частково постраждав від окупантів. Загарбники жили в ньому і, як усюди, залишили суцільний безлад.

Нічліг у готелі, в якому раніше жили вояки-буряти, — це намагання абстрагуватися від смороду і навіть запаху постелі, яку ще, імовірно, прали не всю. У місті ще немає ані води, ані світла, проте в готелі є генератор. Роман із дружиною готують вечерю і накривають на стіл. Із вікон видно Святогірську лавру, що вбудована в скелю. До повномасштабного вторгнення сюди приїжджали тисячі туристів.

Святогірська лавра не була в окупації жодного дня, але під російськими обстрілами перебуває з першого дня повномасштабної війни. Армія РФ гатила по ній і тоді, коли, за словами Романа, монахи російської церкви сідали в човни й перепливали Сіверський Донець. Вони тікали на окуповані території, а звідти — до Росії.

Уранці Роман збирається на роботу. Крім відновлення готелю, має важливу місію: нагодувати гарячим обідом усіх містян, які залишилися. Таких у місті трохи більше ніж пів тисячі. Його мікроавтобусом їдемо до центру. Біля «Укрпошти» вишикувалася вервечка людей за пенсіями, яких не отримували з початку окупації. Тоді перевести в готівку гроші з картки коштувало 30 % від суми. Це було дорого для тих, хто мусив вдаватися до такої послуги, і ризиком для тих, хто її надавав. Хто мав готівку, опинявся під пильним наглядом окупантів — таких людей можна було «доїти».

Під час окупації люди практично не спілкувалися між собою, каже Роман. Зустрілися, перемовилися двома словами та й розбіглися по підвалах. Страшно. Але тепер набагато краще, говорить чоловік, показуючи на пекарню: свіжий хліб тепер є щодня. Пекарня вціліла, хоча трохи обладнання окупантам вдалося вкрасти.

Роман розповідає, що вкрали навіть добавку для тостового хліба. Її було багато в мішках — вкрай специфічний товар, незрозуміло, навіщо її брали:

— Може, думали, щось цікаве — давай заберемо, — припускає.

— Ми теж про це говорили: нагадує розкуркулення. Тобто все, що совки (зневажлива назва СРСР. — ред.) робили до та під час Голодомору, повторюється? — ставлю доволі риторичне питання Роману.

— Так. Усе, що цінне, — забирають. Або нищать. Де вони жили чи заходили — забирали телевізори. Де не вкрали, то розбили або прострелили. Що не можуть забрати — руйнують.

Зграя безпритульних собак оточує нас, щойно виходимо з авто.

— Собак багато з ошийниками. Люди їхали — тварин просто відпускали. Здається, собак і котів зараз вдвічі більше, ніж містян. Ідуть, де життя, щоб якось прогодуватися. У лісі свійській тварині складно.

Роботу пекарні допомогли відновити волонтери та військова адміністрація. Роман відгукнувся на пропозицію адміністрації відкрити центр харчування для населення і почав налагоджувати процес. Починали з двохсот порцій, за тиждень вийшли вже на пів тисячі. Цього досить — більше людей у Святогірську нема (станом на початок листопада 2022 року. — ред.). Із 12-ї до 15-ї години обіди роздають в центрі. Опісля Роман розвозить їх по віддалених районах міста, звідки важко дістатися пішки до центру.

Чоловік говорить, що знає багатьох, які підтримували росіян, навіть світилися на їхніх пропагандистських відео. Зараз вони так само приходять по їжу. Їм ніхто не відмовляє — гуманітарна місія передбачає, що маєш нагодувати всіх. У час окупації не було навіть спроб організувати якесь харчування для нужденних, каже Роман:

— Уперше, ще на початках, [російські військові] роздали гуманітарку. Це були українські харчі, заготовлені завчасно на складах. Вдруге привезли продукти, термін придатності яких минув у 2015-му. Більше ніхто нічого не возив.

Роман заручився підтримкою американської гуманітарної місії World Central Kitchen, що допомагає людям їжею у місцях катастроф, та місцевої військової адміністрації, і відкрив свій центр допомоги. Тут можна також підзарядити ґаджети та підключитися до вайфаю — працюють генератор та старлінк (система супутникового зв’язку. — ред.).

Центр розташований на вулиці Івана Мазепи. Триста п’ятдесят років тому гетьман та військовик, чиїм іменем названа центральна вулиця, так само протистояв Москві.

Як звільняли місто

Операція зі звільнення Святогірська розпочалася орієнтовно у другий тиждень вересня. Аби зайти в місто, українські військові скористалися човнами, схожими на ті, які використовували російські монахи, щоби потрапити до «вєлікой матушкі». За словами одного з бійців Національної гвардії Віталія Марківа, що брав участь у звільненні міста, це була блискавична спецоперація. Ми не зустріли Віталія у Святогірську — їхній підрозділ уже рухався далі, але, як усе відбувалося, він розповідав у своїх інтервʼю.

Що він помітив, зайшовши в місто? Зокрема те, що окупанти перестали клеїти символи «Z» на цивільні автомобілі. На початку великої війни ці наклейки слугували не просто для ідентифікації «свій-чужий», а й для підняття бойового духу — таке собі «побєдобєсіє», в якому георгіївські стрічки чомусь були витіснені незрозумілими латинськими літерами «Z», «O» і «V».

«Побєдобєсієм» в Україні називають культ 9 травня, дня перемоги сталінізму над нацизмом, що його використовує російська пропаганда. Коли українська риторика відзначення цієї дати звучала як «ніколи знову», російська роками нагадувала: «можем павторіть».

У Святогірську більшість окупантів їздили на цивільних автівках, переодягнені у цивільне, каже Марків. Згадує і про все ще російську лавру та її прислужників. Розповідає: вони звинувачували саме українських військових у тому, що росіяни обстрілюють лавру. Мовляв, якби українська армія здалася — цього би не сталося. Наші військові не брали навіть води з рук російських священників, побоюючись, що вона може бути отруєною.

Віталій Марків більше ніж три роки просидів у італійській вʼязниці через російську пропаганду. Його заарештували 30 червня 2017 року, а згодом хибно визнали винним у загибелі італійського фоторепортера Андреа Роккеллі в травні 2014 року. У листопаді 2020-го Марківа виправдали і він повернувся до України.

Суди і фальшування інформації щодо українців — не новий прийом російської машини терору. Майже сто років тому, у 1926-му, було вбито одного з лідерів української держави Симона Петлюру. Його застрелив у центрі Парижа радянський агент Самуїл Шварцбард. Про те, що вбивство було операцією російських спецслужб, свідчив працівник КДБ СРСР Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців під час виступу в Конгресі США. Слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю через буцімто причетність Симона Петлюри до єврейських погромів. Однак спростування цієї тези можна знайти в його ж спогадах та зверненнях.

На щастя, сучасна Україна має значно більшу субʼєктність і спроможність до захисту в таких справах. У десятках країн проходили акції на підтримку Марківа, тег #FreeMarkiv під час судового процесу й опісля нього став одним із найпоширюваніших у соцмережах. На жаль, маємо визнати, що нині в європейських судових системах досі можливий як вплив пропаганди, так і прискорення обʼєктивного розгляду завдяки інформаційному тиску.

У 2014 році, коли Росія почала війну проти України, першим окупованим містом став Слов’янськ — за 31 км від Святогірська. Населений пункт захоплювало угрупування російського офіцера ФСБ Ігоря Стрєлкова (позивний — Гіркін). Перш ніж зайти до Словʼянська, він переховувався в підвалах Святогірської лаври, про що сам розповідав в інтервʼю. Як і про те, що всі його особисті охоронці були монахами цієї філії російської церкви. Одним із підрозділів у так званій словʼянській бригаді, каже Стрєлков, керував намісник лаври.

Імовірно, саме лавра була ціллю росіян і у 2022-му — позиції в самому Святогірську вкрай невигідні. Натомість на іншому березі річки Сіверський Донець — гора, а з неї все місто як на долоні. Увесь цей час українські військові обстрілювали російські позиції в умовах чудової видимості. Росіяни ж дивилися на гору зі «своєю» лаврою як на фортецю, яку неможливо взяти. Зрештою, так і не взяли.

Зі Святогірської лаври й почався контрнаступ. Військовий, який просив не називати його та втаємничити його батальйон, згадує переправу в ніч із 10 на 11 вересня:

— Ми переправлялися приблизно 10 разів. Натягнули канат під зруйнованим мостом. Першим пішов командир, далі усі інші. У нас був лише канат і кілька маленьких човників без двигуна, на веслах.

Про ці події згадує також новопризначений голова військової адміністрації Святогірська Володимир Рибалкін. Зараз (на момент розмови — в листопаді 2022 року. — ред.) він опікується тим, як повернути опалення в багатоквартирні будинки:

— Це було таке лагідне звільнення: хлопці переправлялися суто на човнах, накопичували силу, а на березі річки ніхто про це не знав. Інакше все могло б зірватися. Мовчали і йшли.

Володимир Рибалкін замінив іншого Володимира — Бандуру, що з 2020 року був обраним мером Святогірська. У травні 2022-го Бандура розповідав в інтервʼю (українською мовою), що не планує співпрацювати з окупантами. Тоді він радив місцевим евакуюватися на захід України, та вже в червні, в перші дні окупації Святогірська, звернувся до мешканців російською з екрану російського державного телеканалу «Звєзда». Це медіа розповідало про «українських нацистів», які начебто вбивають російських монахів. Тікаючи, росіяни прихопили з собою і Бандуру. Це один із наймолодших колаборантів, йому лише 32 роки. Де він тепер, після звільнення Святогірська, — невідомо. В Україні йому оголошено про держзраду.

Їдемо вулицею Курортною. Володимир Рибалкін показує українські прапори на стовпах. Їх десятки, на вигляд не надто нові — не схоже, що їх повісили нещодавно. Володимир підтверджує: стяги пережили окупацію.

— Чотири місяці їх (українські прапори. — ред.) ніхто не знімав — росіяни не могли тут пересуватися, боялися. Ця частина міста була під постійним вогневим контролем Збройних сил України.

Володимир не має автомата за спиною, але навчений реагувати швидко на загрозу життю або ж якусь господарську справу. На вигляд дужий і кремезний, у його поставі й манері відчувається військова виправка. У 2015-му він воював в АТО, куди потрапив по п’ятій хвилі мобілізації. А 24 лютого, в день початку повномасштабного вторгнення, о 5-й ранку вже зібрав більшу частину територіальної оборони міста. Володимир із побратимами тримали оборону Святогірська 100 днів, поки ворогу все ж не вдалося просунутися.

— Другого червня ми вийшли на протилежний бік мосту, на Тетянівку, четвертого червня підірвали міст, а п’ятого місто вже було окуповане.

По той бік мосту над Святогірською лаврою височить памʼятник більшовику Федору Сергєєву, або ж Артему. Автором величезної білої статуї є відомий український скульптор грузинського походження Іван Кавалерідзе. Попри декомунізацію, памʼятник радянської доби не знесли: по-перше, він справді гігантський (висота — понад 22 метри, вага — близько 800 тонн), по-друге, це памʼятка конструктивізму. Торік, 22 серпня, напередодні Дня українського прапора, бійці одного з батальйонів Національної гвардії підняли над Артемом український прапор. До деокупації залишалося менше місяця.

— Ще тоді всім показали, що Святогірськ — це Україна, що Україна непереможна, що має дух, — каже Рибалкін. — А 11 вересня (початок деокупації. — ред.) всі пересвідчилися: так і є. Ще будучи тут, ми постійно говорили людям: так, можливо, нам доведеться відійти під натиском ворога. Але невдовзі повернемося.