Культура під час війни. Південь

Ми ведемо розповідь про культуру під час війни, яку почали із заходу країни, продовжили північчю та сходом. Сьогодні у фокусі український південь. Він одним із перших зустрів ворога, коли той пішов у повномасштабний наступ. Уся країна захоплювалася херсонцями, які в окупації виходили на мітинги проти росіян, і зберегла в серці дату 11.11.2023, коли українські оборонці зайшли в місто. Станом на осінь 2023 року ворог усе ще перебуває на лівому березі Дніпра й постійно обстрілює правий. Український південь сильно постраждав під час російського теракту на Каховській ГЕС, де затопило цілі населені пункти, зокрема ті, що досі в окупації. Росія обстрілює одеський та бесарабські порти, через які Україна експортує зерно. І попри всі ці жахіття на півдні й далі відбуваються культурні події.

Ми поговорили з Одеським національним художнім музеєм, який зосередився на сучасному мистецтві й переосмисленні спадщини, Херсонським театром, що відновив роботу після звільнення міста, херсонцями Юлією Манукян та Олександром Жуковським, які створили резиденцію в окупації, співачкою кримськотатарського походження Джамалою про її культурну дипломатію, кримським художником Антіком Дановим, роботи якого підпільно з’являються на вулицях у Криму, режисеркою-документалісткою та доброволицею Оленою Максьом і засновником «Виделка fest» Сергієм Гнезділовим.

Одеський національний художній музей: переосмислювати минуле й будувати візію майбутнього

Одеський національний художній музей розташований у центрі Одеси. Упродовж останніх п’яти років він перетворився з місцевої інституції на національну та розширив свою колекцію. Усе завдяки тому, що наприкінці 2017 року його директором став художник Олександр Ройтбурд, який зібрав потужну команду й почав реформувати музей. На жаль, 2021 року Олександр помер, але однодумці продовжують його справу навіть у складні часи війни. 

Увечері 5 листопада 2023 року напередодні свого 124-річчя музей постраждав через ракетний удар Росії. Люди з усієї країни відразу ж почали розкуповувати мерч музею, щоб підтримати його. Мерч приїжджає благодійникам із наліпкою — фотографією пошкодженої будівлі й написом, що ця річ уціліла під час ракетного удару. 

Кирило Ліпатов — голова наукового експозиційного відділу Одеського національного художнього музею. 24 лютого 2022 року він прокинувся від дзвінка з музею, а протягом наступних двох днів демонтував і пакував експонати, щоб відправити їх у безпечне місце. Окрім працівників музею, допомогти з’їхались одеські митці.

— Слово «допомога» — це, напевно, невідповідне слово. Вони, власне, разом з музейними співробітниками рятували це мистецтво.

Музей знову відчинив свої двері у травні 2022 року. Музейники вирішили переосмислити експозицію першого поверху, яка була сформована 1968 року й відтоді не надто змінилася.

— Усі, як і ми, шукали відповіді не тільки на те, якою має бути нова експозиція, а й на те, яким має бути нове життя після завершення війни, після перемоги України в цій війні. 

Через російську імперську та радянську окупацію в музеї української Одеси величезна частина колекції — російське мистецтво. Просто заховати його — не вихід, на думку Кирила, адже демократичне суспільство не має відсторонюватися від складних питань. Він бачить майбутнє в переосмисленні, деконструкції колоніальних наративів. Прикладом такого переосмислення є проєкт, над яким нині працюють музейники, — образ Криму в російському мистецтві. Вивчення цього питання доводить, що романтики XIX століття сприймали півострів не як частину імперії, а як чужу землю, населену народами з іншими традиціями, своєрідну екзотику.

Кожна постколоніальна країна, як і кожне місто, шукає свої шляхи взаємодіяти з публічним простором, у якому залишаються колоніальні маркери. Процес демонтування скандального пам’ятника «засновникам міста», у якому серед постатей є російська цариця Катерина II, затягнувся до грудня 2022 року. Але це рано чи пізно мало відбутися.

— Складно зберігати всі звичні наративи про історію, сенс існування свого міста, коли ці наративи використовують ті, хто запускає в це місто ракети. 

Музейники планують переосмислити цей монумент, який нині лежить у подвір’ї установи. На думку Кирила, у цьому є певний символізм, адже скульптуру сприймають не як активний, а як пасивний об’єкт.

Україна велика, і люди мають різні досвіди проживання теперішньої війни: це перебування і на фронті, і в тилу, і в окупації, і в евакуації. Мистецтво вбирає в себе всі досвіди, і музейникам потрібно вміти з ними працювати.

— Ці різні досвіди вимагають різних референтних мов. І власне це ми намагаємося дослідити.

З літа 2022 до літа 2023 року в музеї відбувався проєкт «До війни». Це роботи сучасних митців, які музею вдалося закупити 2021 року. У них музейники простежують тему війни, яка триває з 2014 року.

За час повномасштабної війни (станом на осінь 2023 року) у музеї вже відбулося близько 20 авторських виставок. Хтось говорить метафорами, хтось створює плакати з прямими, чіткими висловлюваннями. Наприклад, були виставки серії графічних робіт Миколи Лукіна, а також інсталяції Михайла Реви зі знайдених на полі бою фрагментів російської зброї.

Скульптор Василь Дмитрик виступив із проєктом «Мідний саван». Була прадавня китайська практика поховання аристократії в нефритових саванах, що начебто мали зберігати плоть, а Василь зробив саван з окисленої міді, яка створює агресивне середовище для всього живого, — так він наче закапсулював зло, що прийшло в Україну.

— Дмитрик його (зло. — ред.) ховає в цьому савані, а Рева, навпаки, демонструє. Бо, слава богу, більшість українців ці матеріальні свідчення не бачить.

Оскільки основна експозиція евакуйована, у залах є місце, щоб куратори виставок могли попрацювати з простором, могли «римувати» між собою різні способи висловлення.

— Нова хвиля українського візуального мистецтва й зацікавленості до цього феномена за кордоном змінює репрезентацію мистецтва України і всередині країни, і особливо ззовні. Тобто різні аудиторії сприймають той самий проєкт абсолютно по-різному.

Візьмімо проєкт художника Станіслава Жолобнюка, присвячений зміні сприйняття Чорного моря, з якого може йти загроза, адже удари по Одесі росіяни здійснюють, зокрема, з моря. Ракети долітають так швидко, що в місті ледве встигає залунати сирена. Саме так відбулося 5 листопада, коли постраждав музей. І, звісно, одесити цю зміну сприйматимуть інакше, ніж, скажімо, берлінці.

Кирило помітив, що з плином часу митці по-іншому підходять до теми війни. Якщо спочатку йшлося про документальну сповідь, то тепер багато хто зосереджується на візії майбутнього після перемоги.

— Війна — завжди стимул до змін, і ці зміни й візії цих змін часто ретроспективно ми можемо побачити у візуальному мистецтві, у літературі, у театрі, в архітектурі. Розумієте, художники мають якісь свій апарат не тільки фіксації реальності, а й конструювання реальності. Оця візія майбутнього майже завжди виникає в мистецтві.

Юлія Манукян: збирати окупаційний архів

Юлія Манукян — журналістка, кураторка урбаністичних і мистецьких програм організації Urban Re-Public. Народилася й до весни 2022 року жила в Херсоні, а нині перебуває в Одесі. Повномасштабну війну Юлія зустріла в рідному місті, два місяці пробула там та почала курувати резиденцію в окупації — таємне товариство митців: художників, фотографів, театральних режисерів. Після виїзду в Одесу далі підтримувала митців та архівувала їхні роботи аж до звільнення Херсона.

Організація Urban Re-Public виникла 2017 року із запиту на якісні публічні простори в Херсоні. Один із напрямів її діяльності — захист історичної спадщини, привернення уваги до її важливості.

— Втрачаючи наші історичні будівлі, люди відчувають цю порожнечу і розуміють, що це те, що потребувало і протекції, і розголосу ще до війни. 

Найуспішнішим проєктом організації Юлія вважає «Херсонський модернізм». Його ціллю було донести, що забудова ХХ століття цінна й має свою естетику. У Херсоні це, зокрема, кінотеатр «Ювілейний», річковий вокзал, готель «Фрегат», бібліотека імені Олеся Гончара. Проєкт відбувався до повномасштабного вторгнення. Митці організували художні проєкти, дизайнери створили календар з модерністськими будівлями. Містяни, особливо молодь, зацікавилися цим, і завдяки проєкту вдалося додати дві будівлі до переліку архітектурної спадщини міста. 

Частина будівель, навколо яких був побудований проєкт, сильно пошкоджена від російських обстрілів, які не припиняються із часу деокупації міста.

За словами Юлії, перший час після повномасштабного вторгнення мистецтво почало говорити прямо. Частина митців пішла в документування досвіду війни, і їхні роботи важливі для нашого сприйняття подій. Сьогодні роботи стають дедалі складнішими.

— Ми не можемо митцям казати, це зарано чи запізно, тому що добре, що вони спроможні зараз робити ці проєкти. Я пам’ятаю, як на початку війни багато хто відчував цю безсилість, абсолютну зайвість своєї мистецької практики, абсолютну неспроможність і слабкість говорити про жах, який з нами стався, мовою мистецтва.

Ці спостереження й думки надихнули Юлію створити резиденцію в окупації.

— Це була теж велика іронія. Резиденція — це коли ви запрошуєте митців до себе, даєте якусь тему, вони її рефлексують. А ми нікого не можемо запросити, бо ми в окупації. Тобто ми запросили самі себе до резиденції.

Херсонські митці охоче збиралися, щоб поспілкуватися, адже поодинці всі були втомлені й дезорієнтовані.

— Ми майже не бачили одне одного, тому що в нас теж була велика нагальна проблема: відразу в нас почали зникати їжа й ліки. І перші два тижні ми всі пробули у великих, довгих чергах. І я вам хочу сказати, десь мені це нагадало старі фільми совєтські про Ленінград, блокаду. Це був абсолютний страх голоду, який просто нас усіх вишикував у ці довжелезні черги.

Юлія пригадує, що вставала о шостій ранку, щоб зайняти чергу по продукти. Не хотіла, щоб її чоловік чи син виходили на вулицю, бо для них це могло бути небезпечно: окупанти викрадали людей, особливо чоловіків, які мали бойовий досвід. Тож у чергах були переважно жінки.

Кістяком резиденції стали учасники херарту (херсонського арту) — херсонського культурного явища, яке з’явилося в нульових та існує досі. Це своєрідне об’єднання творців сучасного мистецтва різних напрямів. Воно зародилося в умовах протесту проти того, у якому стані перебувала місцева культура.

— Усе, що нам залишалося, — це іронізувати. Дуже важко було впливати на ситуацію, коли очільники міста просто не зацікавлені в тому, щоб місто якось розвивалось. Воно потроху, але занепадало, а ми урбаністи, а ми архітектори, а ми митці, і ми хотіли мати якусь перспективу для цього. І вся наша жовч виливалася в таку рефлексію. Увесь наш історично обумовлений макабр — це і є те підґрунтя, на якому виростав херарт. Але він був завжди зухвалий, сміливий і реально антитрендовий.

Юлія бачила, як українці, оговтуючись від шоку, починають говорити про війну мовою мистецтва, і розуміла, що це потрібно робити в Херсоні, адже місцеві митці перебували в центрі жаху, який почався 24 лютого, — в окупації. Вона пригадала, що в художника Олександра Жуковського майстерня в підвалі, звернулася до нього, і він підтримав ідею збиратися разом.

Збиратися було небезпечно, адже росіяни складали списки нелояльних до них людей і митці могли опинитися серед них. До того ж у майстерні Олександра висіла почата робота, де він поєднав синій і жовтий кольори, які є тригером для окупантів, а Юлія разом із журналісткою Ксенією Келебердою писали щоденники війни для The Guardian.

Перша зустріч відбулася на третій тиждень повномасштабної війни. Зібралися фотографка, драматурги, дизайнерка, художники. Обговорювали, як у кого справи, чи створюють вони щось про війну. Вирішили збиратися раз на тиждень, заходили до майстерні Олександра по одному, щоб не викликати підозри. Юлія фотографувала роботи й надсилала знайомій, яка перебувала на вільній території. Та знайшла стипендії для митців, що неабияк підтримали їх, адже заробити, не співпрацюючи з окупантами, було ніде.

Юлія стверджує, що херсонські митці в окупації реагували на події, які відбувалися по всій Україні. Їх дуже зачепили кадри з деокупованого Київського Полісся. Художниця Олена Гнатюк так перейнялася історією, як в Одесі одна ракета вбила представниць трьох поколінь Валерію Глодан, її маму й тримісячну доньку, що створила живописне полотно, присвячене їм. Ця історія має сумне продовження: чоловік Валерії Юрій після трагедії пішов на фронт і загинув у листопаді 2023 року.

Резиденція діяла до листопада 2022 року, аж до звільнення Херсона. Частина учасників змогла евакуюватися, а декілька залишилися. Серед них і Олександр, у майстерні якого відбувалися зустрічі.

Нині Юлія живе в Одесі й релокувала туди свою організацію Urban Re-Public. У межах різних культурних проєктів співпрацює з Одеським муніципальним музеєм особистих колекцій імені Олександра Блещунова. Очільниця музею Олена Ілясова розповідає, що колекцію музею тимчасово евакуювали, проте з червня 2022 року його двері відчинені для відвідувачів, а музейники зосередилися на проведенні виставок, воркшопів для дітей і дорослих, які називають своєрідною арттерапією. Олена додає:

— [Ми] зрозуміли, що повинні повернутися в наші простори, бо ми потрібні нашим відвідувачам.

Першою під час повномасштабної війни виставкою музею були «Підвальні хроніки» — ілюстрації дитячої письменниці й художниці Ірини Потапенко. Виставки змінюють приблизно раз на місяць. У вересні 2023 року знайомили відвідувачів з роботами одеського митця Кирила Максименка. Музейники спішили, адже хотіли, щоб Кирило був на відкритті, а він саме збирався на фронт. Проєкт мав назву «Маніфест миру». Олена звертає увагу на сировину, з якої виготовлені експонати:

— Кирило на цій виставці працює з тим металом, який нам дістався як «подарунок» від нашого північного сусіда. Те, що прилетіло в Одесу, в Одеську область. 

У композиціях, створених із цього металу, закладена метафора: перетворити річ, за допомогою якої тебе хотіли вбити, на безпечний предмет, який допоможе рефлексувати. Загалом в Україні нині чимало творчих осмислень речей, які на наші землі потрапили через окупантів: люди розмальовують гільзи, ящики для боєприпасів, роблять брелоки з бойових літаків. Утім, Юлію Манукян ці предмети все одно відштовхують. Якось їй подарували гільзу зі словами, що з неї можна пити віскі, але жінка впевнена, що цього не робитиме.

— Це смерть. Вона нею залишиться. І ніяке мистецьке бачення чи рефлексія нам не зможуть знівелювати цього до кінця.

Юлія помітила, що повсюдність війни втомлює людей. Частина глядачів хоче піти на виставку й відпочити, побачити щось красиве, естетичне, зрештою, просто знайоме — те, що вони бачили в музеї до 24 лютого 2022 року.

Проте жоден український музей не захищений від того, що росіяни можуть його обстріляти, тож залишити експонати там, де вони були, означає наразити їх на небезпеку. Юлія із сумом згадує, що під час окупації Херсона росіяни обікрали тамтешній музей. 

— Втрата подібного масштабу — це просто як серце вирвати. 

Для Юлії перемога настане тоді, коли Росія ослабне аж так, що перестане й думати про загарбання. Вона сприймає це слово і в контексті свого міста, яке пережило й досі переживає страшні події. З перемогою почнеться нова сторінка його історії в різних сенсах: містобудування, культура, влада.

— Перемога в тому, щоб ми показали не тільки приклад спротиву, а й приклад того, як з руїни може вирости новий Херсон.

Олександр Жуковський: резиденція в окупації

Олександр Жуковський — художник-самоук із Херсона, малює переважно на тканині. Під час окупації митець не виїжджав із міста й став одним з учасників резиденції — зустрічей людей мистецьких і культурних кіл. Його сім’я евакуювалася, а він залишився вдома з двома собаками й кішкою, а згодом друзі попросили його прихистити собаку з Антонівки.

Олександр розповідає, що для херсонців захоплення міста було несподіванкою: на вулицях раптом з’явилися бронетехніка й озброєні росіяни. Спочатку вони розшукували учасників АТО, але постраждали й інші мешканці міста. Росіяни розраховували на тривалу окупацію, тож привозили родичів, поселяли їх у квартири херсонців — окупантам подобалося місто на Дніпрі.

Ближче до звільнення Херсона серед росіян спостерігали паніку, вони стали розграбовувати місто й жорсткіше ставитися до мешканців. Після звільнення Херсона знайшли катівні, у яких тримали, катували й допитували людей. Про долю декого досі не відомо. Зокрема, під час окупації зник друг Олександра художник В’ячеслав Машницький.

— Славік поїхав на декілька місяців на дачу — там, на жаль, і пропав. Це окрема печальна історія для нас усіх.

На думку Олександра, митці стають ціллю для окупантів тому, що вміють доносити свою позицію до великого кола людей, звертати увагу на щось невигідне загарбникам. Він упевнений, що рано чи пізно до нього прийшли б росіяни й змушували б працювати на них, але українські захисники звільнили Херсон і обійшлося без цього.

Під час окупації міста він створив картину «Гуманітарна оркупація», адже росіяни блокували завезення української гуманітарної допомоги, натомість намагалися роздавати свою.

— Думаю: ви не даєте, щоб наші [продукти] привезли, ви свій поганий товар нам пхаєте, нав’язуєте. А якщо я не хочу? Ну, ходили здебільшого бабушки якісь, люди, яким не було що їсти. Це (картина. — ред.) — такий [мій] протест проти цього всього, моя маленька війна проти них. Я людина не військова, в армії не служив, то, можливо, це в мене замість автоматної черги в їхній бік.

Деякі свої роботи митець переховував, замурувавши в скульптуру, адже на них було чітко видно його антиросійську позицію: зображення Путіна за ґратами, російські військові, які несуть смерть, а також синьо-жовті бджоли, які побороли триколорну осу.

Під час окупації Олександр бачився з друзями та знайомими з мистецького кола, обговорював, як далі працювати в цих умовах. Приємно було зустрітися і розуміти, що люди живі-здорові, — в умовах окупації це багато важить. Обговорювали митці також і непевність у всьому, адже навіть оголошення про евакуацію могло означати, що людей вивезуть не на підконтрольну Україні територію, а кудись у Росію.

— На вулиці все жорстко, тому тихенько сюди прибіг і сидиш. Тут добре, комфортно, усім хотілося сюди прийти.

Олександр добре пам’ятає, як новина про звільнення Херсона ширилася містом, на вулицях з’являлися українські прапори, люди обіймали військових, співали.

Художник не виключає, що йому доведеться піти воювати, а поки він у тилу, то тут робить усе, що від нього залежить, щоб наблизити перемогу.

— [Перемога —] це коли знову місто заживе: усі точно будуть знать, що ніяка бомба не прилетить.

Джамала: потужний голос України у світі

Сусана Джамаладінова, відома як Джамала, — українська кримськотатарська співачка й авторка пісень, переможниця пісенного конкурсу «Євробачення-2016». Із часу окупації Криму й особливо після повномасштабного вторгнення Росії вона закликає світову спільноту допомагати Україні.

— Я розказую про себе, що я така-то співачка й мої діти — уже п’яте покоління, яке має бігти від російської агресії. Це факт. Проти цього важко щось сказати.

Від початку великої війни Джамала постійно в дорозі: повертається до України й знову їде за кордон. 24 лютого 2022 року вона разом із сім’єю кілька разів спускалася в підземний паркінг, потім родина поїхала до Тернополя до знайомих, а тоді співачка з дітьми виїхала за кордон. Щойно приїхала в Стамбул, почала говорити про напад Росії.

— Десь два тижні я ходила на всі стамбульські політичні й музичні шоу — всі, на які мене звали, — і розказувала про війну. А потім, звичайно, потрохи вщухала ця увага, до того ж я слів не добирала, і, можливо, це було різко для них. 

У березні Джамала поїхала в Берлін, де її запросили заспівати на нацвідборі до Євробачення. Спочатку відмовилася: як співати, якщо люди в Україні помирають? Але організатори влаштували збір для українських біженців, тож цей аргумент її переконав. У неї не було із собою ні костюма на сцену, ні мікрофона, але все вдалося знайти.

— І отримую смс: «Щиро дякуємо, Джамало, ми зібрали понад 67 мільйонів євро» (переклад з англ. — ред.). Не можу передати, що зі мною було в той момент. І це, напевно, був початок мого впевненого шляху культурної дипломатії, цього тилу, який я почала тримати, розуміючи, що це може принести користь. Це таку хвилю задало!

Потім мисткиня виступала в Румунії та Литві. Її вразило, що на співочому шоу, куди її запросили, литовці збирали не на гуманітарні потреби, як це найчастіше роблять під час таких заходів, а на ЗСУ. А коли в Нідерландах ведучий сказав, що вона має змогу звернутися до їхнього прем’єр-міністра, Джамала подякувала за надану зброю та попросила ще. Маючи величезний репертуар, вона всюди співала пісню, з якою виграла Євробачення 2016 року, — «1944» про депортацію кримських татар із Криму.

— Сама пісня «1944» зібрала кошти для України. Це мало пройти шість років, щоб після моєї перемоги, саме зараз люди проводили паралель: «Коли приходять чужинці, вони приходять до вас додому. Вони вбивають вас усіх і кажуть: “Ми не винні”» (рядки з пісні, переклад з англ. — ред.). Люди казали мені: «Та це ж про 2022 рік!».

Знаючи, що відбувається в Україні, Джамала не могла говорити про щось інше, окрім війни. Невимушені короткі розмови ставали засобом донести, що її країні потрібна допомога. Коли під час благодійної вечері Еміне Ердоган, перша леді Туреччини, запитала, як у Джамали справи, як її діти, то вона почала розповідати про Маріуполь та оточених азовців.

— Ти постійно відчуваєш, що ти незручний, ти не на часі, ти псуєш усім настрій, ти кажеш щось неприємне, від чого хочеться сховатися. Але водночас, коли ти переборов [цю незручність], сказав, доніс інформацію, ти відчуваєш сатисфакцію. Потім отримуєш: тут зібрали, тут допомогли, там когось звільнили. Відчуття, що ти не просто проживаєш своє життя, а ти зробив усе, що міг.

Одна з ключових думок, які Джамала намагається донести іноземцям, — що українці боронять свій дім і демократію, а росіяни — зайди, які прийшли окуповувати й нищити, тож українцям потрібно допомогти, адже без допомоги світу побороти ворога буде важче.

— Вони (окупанти. — ред.) хочуть, щоб ми перестали говорити українською, боротися за спадщину, за свої церкви, музеї, усе. Але ми не здамося, бо в нас немає іншої Батьківщини.

2022 року співачка погодилася на участь у шоу «Танці з зірками» в Польщі за умови, що жоден випуск із нею не обійдеться без інформаційної та фінансової підтримки українців. Потім брала участь у нагородженні американських співаків, яке йшло по телевізору в різдвяний вечір, підготувала промову про те, що бачить стільки світла й барв, але вона щойно повернулася з Києва, де по дев’ять годин немає електропостачання. Промову довелося скоротити, але Джамала, не попередивши організаторів, заспівала частинку гімну України:

— У самій пісні Walk On Ukraine такий початок: «І любов — це не легка річ, а єдиний багаж, який ти можеш узяти із собою» (переклад з англ. — ред.). Це починає Hozier, а вони мені кажуть: «А ти те саме, тільки скажи українською». Я кажу: «Окей. Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля».

Джамала постійно спілкується з військовослужбовцями та цивільними, читає новини й, хоч би де була, перебуває в контексті російсько-української війни. Вона розуміє, що кожна країна, у якої вона просить допомоги, має свої виклики й проблеми, але далі говорить про Україну.

— Я не очікувала брати на себе таку відповідальність — говорити від імені всіх українців. Мене ніхто не просив цього робити. Але я не знала, як інакше.

Співачка наголошує, що важливо дякувати за допомогу, яку світ надає Україні. Вона написала пісню Thank you, strangers, кліп на яку змонтований зі знятих на телефони відео людей, які вимушено поїхали за кордон через війну.

— Українці, хоч би де ви перебували, не втомлюйтесь дякувати.

У травні 2023 року Джамала презентувала альбом Qirim. Вона планувала випустити його у травні 2022 року й за два дні до повномасштабного вторгнення ще записувала в Будинку звукозапису. Усі напрацювання збереглися лише на комп’ютері, який там і залишився, адже роботу мали продовжити за кілька днів. Коли почалася повномасштабна війна, Джамала сумнівалася, чи вдасться врятувати записане, утім, у березні звукорежисер Сергій Круценко поїхав на студію і таки зберіг усе. На початку 2023 року Сергія не стало.

— Це величезна втрата для мене. І, мені здається, узагалі для нашої української індустрії, бо людей, які по-справжньому можуть записувати такі речі, я більше не знаю.

В альбомі зібрані 14 старовинних кримськотатарських пісень, над записом працювали десятки музикантів.

— Альбом Qirim — це величезна робота. Це такий мій шматок життя, у якому є все: минуле, сьогодення, майбутнє. Мені здається, він мене змінив. Не я його збирала, а він мене зібрав.

Пошук пісень для альбому був складним, адже через дії Російської імперії, а потім Радянського Союзу мало що вдалося передати від покоління до покоління. Те, що збереглося в архівах, нерідко змінювали. Наприклад, пісня Kene aldı ğam beni про тугу за батьківщиною, створена в депортації, збереглася як пісня про страждання дівчини через любов, бо під час запису в ній замінили слова. Щоб реконструювати автентичний текст, Джамалі довелося зв’язуватися зі знайомими в Середній Азії.

— Співали мені на диктофон і присилали у WhatsApp, присилали ноти, якісь варіанти, які були на весіллі. Весілля — дуже важливий елемент у нашій культурі, бо в ньому зберігається фольклор. І це єдиний майданчик, спроможний зберегти правильні версії. Є багато записів весільних — вони всі жахливої якості через виделки, тарілки, шум, але почути можна.

Джамала каже, що її альбом допомагає краще зрозуміти ментальність кримських татар, різницю між тими, хто жив біля моря, у центральній частині Криму, у степу. Відповідно, в альбомі є і ліричні пісні, і жартівливі.

Для неї перемога настане, коли Україна поверне своїх людей і території, а Росія почне просити прощення й платитиме репарації.

Антік Данов: Крим — це Україна

Кримський художник із творчим псевдонімом Антік Данов бореться з російською пропагандою, розміщуючи свої роботи на вулицях тимчасово окупованого півострова.

За словами Антіка, одною з непублічних тем у різних колах у Криму є війна, те, що вона триває і не завершується. У його оточенні люди чекають, коли Україна поверне Крим, знають про його проєкти й підтримують. Поки що на півострові присутність Росії проявляється у всьому:

— У прапорах, у розмовах, всюди. Вона присутня в Криму так, як у якомусь російському місті.

На життя Антіка вплинула Революція гідності. Він тоді навчався в Києві й створив серію плакатів про Україну. Відтоді далі створює плакати та графіті, його стритарт зосереджений на соціально важливій тематиці й на посилі, що окупація Криму тимчасова. Фотографії своїх робіт він розміщує в соцмережах.

— Це наче моя мова висловлення. Говорю про те, що мене тривожить.

Антік розуміє небезпеку такої діяльності, тож не розповідає про те, чи хтось йому допомагає, як саме працює. Знає, що його роботи часто зривають за кілька годин. Усім проєктам Антік дає назву. Наприклад, 2023 року створив серію плакатів «Делаю вид» (з рос. — «Роблю вигляд»).

— Це завжди інформація, хоч якийсь вплив хоча б на одну людину. Вона дає посил, імпульс для роздумів і підтримки.

Олена Максьом: документування воєнного досвіду

Олена Максьом — режисерка-документалістка й військова, яка воює на запорізькому напрямку. До повномасштабного вторгнення вийшов її фільм про наслідки Чорнобильської катастрофи «Не все буде добре», створений спільно з Адріаном Пірву з Румунії. Нині всі кошти від переглядів ідуть на потреби батальйону Олени.

У перші дні повномасштабної війни Олена евакуйовувала людей з інвалідністю разом із ГО Fight For Right, а згодом пішла у військо. 2023 року долучилася до 15 бригади Національної гвардії України «Кара-Даг», а до того служила в іншій частині.

Служити Олена пішла після влучання російської ракети в залюднений залізничний вокзал Краматорська у квітні 2022 року.

— Після цього випадку в Краматорську я вирішила, шо недостатньо просто займатися евакуацією і в принципі я спроможна захищати незалежність, проганяти ворога. Це звучить дуже пафосно, але це найскладніша робота — бути військовим.

До лав НГУ приєдналася з думкою знімати документальне кіно під час служби. Спочатку фіксувала все, що встигала, а потім зрозуміла, що є моменти, коли камера недоречна, тож знімати стала вибірково. На завдання камеру не бере, адже вона відволікає від роботи, а це небезпечно.

— Не треба з камерою фіксувати все. Є ще мозок, очі, і в принципі, якщо все буде ок зі мною, я придумаю, як показати те, що моя камера не зняла.

Серед знятого — наслідки руйнування міст, а також чорний армійський гумор, ті моменти, коли в бригади є час попити чаю, поговорити про майбутнє. Особливо цінні кадри з побратимами, які вже загинули.

Після того як Олена потрапила на «нуль», вона зрозуміла, що цивільні й військові не розуміють досвіду одні одних. Вона має на меті зламати цю стіну своїм майбутнім фільмом.

Утім, поблизу лінії фронту жінка зустрічає цивільних, що бачать війну впритул. В Оріхові, який щодня обстрілюють росіяни, є невеликий магазин з матеріалами для ремонту, куди військові іноді заїжджають по гайки, болти та інші дрібниці. У магазині вже немає вікон, поруч усе потрощене й лежать уламки. Продавці розповіли: народилися й живуть у місті все життя, тому не хочуть їхати.

— І для мене був цікавий цей контраст, якась сюрреалістична ситуація — цей магазинчик з усякими штуками для ремонту, коли навколо розруха.

На війні не покидає відчуття втрати. Якось Олена познайомилась із 20-річним Артемом. Він мав багато мрій і слухав хорошу музику. Потім вони воювали на різних напрямках, але все одно спілкувалися. Він розповів їй, що під час відпустки освідчився дівчині.

— Повідомлення голосове, шо в нього все класно, все нормально, обов’язково зустрінемося. Ну і потім… потім я була на похоронах в Артема. Да. І все. Шо тут добавити?

На думку Олени, зараз її місце там, де вона є, — у бригаді, але її не покидає думка все ж зняти фільм. Вона серед тих, хто боронить країну, розуміє, які вони, знає про їхні риси характеру, мрії, болючі втрати товаришів. Бачить більше, ніж репортери, які приїхали на короткий час.

У цій складній війні Олені дає сил те, що поруч люди, за яких хочеться боротися далі. Вона не допускає думки, що Росія захопить Україну, не уявляє її в окупації, тому боротиметься до перемоги над ворогом.

— Перемога — це коли весь світ зрозуміє, що такої країни як Росія не існує. Це просто купка жадних довб***бів, які тримають у кулаках націю, у якої прозомбований мозок. І ця нація складається не з росіян, а з куп національностей, які попали в рабство. Коли весь світ це зрозуміє — тоді ми переможемо.

Херсонський драмтеатр: творчість, яку не зупинила війна

Олександр Книга — генеральний директор, художній керівник Херсонського академічного музичного драматичного театру імені Миколи Куліша. Він наголошує: не плутати з російським театром у Херсоні, який діяв під час окупації та складається з людей, що пішли на співпрацю із загарбниками й покинули місто разом з ними.

23 лютого 2022 року в театрі була прем’єра вистави «Вічність і один день». Глядач міг вибрати версії: жіночу, чоловічу, вибрати один із трьох фіналів. 24 лютого місто прокинулося від вибухів. У березні росіяни викрали Олександра, хотіли, щоб він співпрацював з ними, проте згодом відпустили. Йому вдалося виїхати на підконтрольну українській владі територію, а звідти — до Львова.

— Я буквально на другий день пішов у театр. Тому що ще по дорозі, коли їхав, я вирішив, що [театральний] фестиваль [«Мельпомена Таврії»] (а він мав бути 8 червня) обов’язково має відбутися. Тому що ми розуміли отут, як вони гасили всю інформацію, яка приходить звідти, і нам дуже хотілося якийсь сигнал подати й людям нашим.

Фестиваль провести таки вдалося, щоправда, на кілька місяців пізніше, але Олександр гордиться, що навіть війна не зупинила важливу для українського півдня культурну подію.

— Ми зібрали 65 театрів з 12 країн, з 35 міст. Нас підтримав навіть японський театр, нас знайшов, побачив у соціальних мережах. Нам зателефонували із Франції, з Тулузи, тому що там у цей час теж ішов фестиваль. І навіть французи прислали тексти й кажуть: «Подивіться, чи правильно ми акценти [розставили], про війну говоримо».

Одним із завдань фестивалю було говорити про тоді ще окупований Херсон, про його мешканців, які чекають звільнення. Серед глядачів було багато людей, які поїхали зі своїх міст через війну.

— Фестиваль — це гордість нашої команди, це наша таврійська дівчинка Мельпомена, яка живе тут. Вона, правда, цього року змінила свій вигляд, вона стала обпалена війною і більше схожа на таку амазонку войовничу.

Херсонців підтримали митці з різних театрів. Ще до звільнення Херсона вони їздили містами України зі своєю давньою, створеною 2015 року виставою «Кицька на спогад про темінь» про переселенку й навіть підготували прем’єру «Лишатися (не) можна» про окупацію рідного міста.

Попри те що місто потерпає від ворожих обстрілів, 2023 року фестиваль провели в Херсоні під гаслом «Ми вдома», навіть приймали гостей з інших міст і відкрили театральний сезон.

— 1 жовтня — день народження нашого театру, і ми завжди відкривали сезон десь в оці дати. І ми його відкрили, [були] жінки в сукнях, вони зробили зачіски, і це так гріє тебе, ти розумієш, наскільки це потрібно навіть в от такій ситуації. Тож «Мельпомена» буде, вона не здається, як і всі українці.

До повномасштабної війни трупа грала до 40 вистав на місяць, деякі йшли паралельно, адже є різні приміщення. Але за понад півтора року ситуація змінилася: є проблеми з фінансуванням, гостро стоїть питання безпеки, а дехто з працівників мусив піти на іншу роботу, щоб мати змогу годувати сім’ю. Восени 2023 в репертуарі театру було лише чотири моновистави, адже не було можливості зробити щось масштабніше: «Кицька на спогад про темінь», «Юда», «Погані дороги» та «Юстина».

В Олешках залишився будинок, який Олександр будував, його тварини й мама дружини, яка не захотіла виїжджати. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, Олександр розумів, що дім підтопить, подзвонив тещі, щоб узяла їжі й піднялася на другий поверх. До останнього вірив, що обійдеться.

— О другій ночі наступного дня подзвонила мама й каже: «Ламаються, чую, тріщать вікна в підвалі, вода входить у будинок». А я тоді не спав і відчував фізично, як мене ламає, мені ця вода… Цей будинок — моя фортеця, мій дім, те, що мої руки робили й руки моїх дітей. І це було най-найгостріше.

Олександр ділиться, що перестав турбуватися про матеріальне, переживає, щоб усі близькі були живі й здорові, але йому складно дивитися на понищені будинки.

— І для мене знищення оселі — це ніби мене фізично, знаєте, пошматували. Люди ж це будували, як пташки.

Олександр вважає, що під час війни, як і в будь-який інший час, театр може говорити про все, навіть болюче та складне. Він спостерігав, як у різних містах сприймають виставу про Херсон в окупації. Розуміє, що люди, які не мали цього досвіду, інакше її сприймають, ніж ті, хто пережив подібне, тому хоче достукатися до кожного через мистецтво. Комусь — допомогти зрозуміти досвід іншого, комусь — через сльози відчути полегшення.

— У нас же психіка перелаштовується, вона не хоче поганого тримати. Але я ж кажу, театр якраз — це неймовірна річ, яка може сьогодні розповісти людям багато яких речей, які через емоцію дойдуть спочатку сюди (вказує на серце. — ред.). Ми ж емоціо (знову вказує на серце. — ред.), а потім — раціо (вказує на голову. — ред.).

На думку Олександра, культура — це клей, який єднає різних людей. Чоловік спостерігає, як сотні людей з різними досвідами й переконаннями дивляться одну виставу, а потім розходяться, але якоїсь миті вони є для нього чимось цілісним.

— Страх зникає, є відповідальність. Ти розумієш, що потрібно йти, потрібно робити. Потрібно робити теж як надію тим людям, які десь далеко, що для них театр — це надія на повернення.

Чоловік любить Таврію за її контрасти і, як він каже, неспокійний характер. Це землі, які поєднують ріки й моря, степи й пустелю, це дім для багатьох національних спільнот. Олександр мріє про перемогу, коли всі українські землі будуть звільнені. Він наголошує, що не хоче чужого, але хоче, щоб українські міста відбудовувались, а театри їздили на гастролі.

— Я живу в друзів, дивлюся на свій лівий берег і мрію про те, коли зможу добратися до свого затопленого, понівеченого, сплюндрованого будинку, але зробити все, щоб повернулась сім’я, щоб ми зібралися [там] із дітьми.

Проводити український фестиваль за будь-яких умов

Сергій Гнезділов — аеророзвідник, організатор триденного фестивалю української культури на Бесарабії «Виделка fest».

Сергій у війську з 2019 року. Його контракт мав завершитися в березні 2022 року, але через повномасштабне вторгнення продовжився на невизначений термін. Служити пішов через бажання творити зміни й бути корисним суспільству, а безпосереднім поштовхом стали слова викладача, що людей, які воюють з 2014 року, потрібно замінити.

— Академік Юхновський, один із творців Конституції, одного разу читав моєму курсу таку лекцію невеличку про те, як вони творили незалежність 1988-го. І після його лекції я та ще декілька хлопців пішли й підписали контракти в Збройних силах України.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій був на бойовому чергуванні й дізнався про це, щойно повернувся з нього.

— Змін [під час чергування] я не відчув, тому що обстріли були як до повномасштабного, так і після, просто стали більш шквальними.

Сергій ділиться, що організація українського фестивалю в зросійщеному регіоні допомогла йому пригадати, ким він є і за що бореться. Він народився в місті Вилкове на Бесарабії, де живе спільнота липованів — російської релігійної групи старообрядців, які зазнали переслідувань від царської влади й, тікаючи, переїхали туди. Він ріс у проросійському оточенні, проте не відчував себе його частиною.

— Можу сказати, що середовище, у якому я виріс, зробило мене таким протестним.

Серед підлітків Вилкового утворилася спільнота небайдужих. Коли місцева депутатка вирішила забудувати частину парку, вони почали протестувати. Їх залякували тим, що не дадуть атестатів. Атестат Сергій усе ж отримав. Потім поїхав учитися до Львова, проте спостерігав за тим, що відбувалося з його містом.

— Мені болить, що моя мала батьківщина при всьому ресурсі, що в неї є, забута. І там живуть люди, які, можливо, навіть не бачать України, бо Україна туди ще не прийшла. Я б хотів, щоб Україна, яку я бачив, туди прийшла. Саме про це «Виделка fest».

Ідея про фестиваль з’явилася спонтанно. Не маючи бюджету й партнерів, Сергій вирішив провести його в липні 2023 року. Відпустку отримав лише на три дні під час події, а організовував його за допомогою дзвінків і листувань.

Місто Вилкове нерідко пишуть неправильно, на російський лад, додаючи наприкінці «о» замість «е», тому організатори обіграли це в назві фестивалю:

— Ми вирішили трішки по-стьобному українізувати назву міста як Виделкове.

Програма була побудована навколо книжок, музики та кіно. У фестивалі взяли участь режисери Максим Наконечний з фільмом «Бачення метелика», Наріман Алієв з фільмом «Додому», Васил Барков з фільмом «Край ріки». Свою поезію читали Катерина Калитко, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка. Приїхали журналістка й літературознавиця Тетяна Огаркова, філософ, есеїст Володимир Єрмоленко. Гості привезли місцевим бібліотекам близько 150 українських книжок у подарунок. Музична програма також була насичена: виступали «Пиріг і Батіг», які кладуть поезію на музику, панк-рок гурт «Степан Пантера», співак і композитор Борис Севастьянов, а ще львівське тріо «Мар’яничі».

Сергій вдячним своїм підписникам на фейсбуці, які підтримали фестиваль інформаційно та гривнею.

— Багато військових донейтило на проведення фестивалю, багато тих, хто зараз воює, — з Бесарабії. Вони дзвонили й казали: «Нарешті хтось це робить» — і давали на це гроші.

Чоловік вважає, що культура є одним із форпостів держави й варто працювати на різні аудиторії: і назовні, і всередину.

Сергій наголошує, що фестиваль не є його персональною справою, адже зібралася велика команда. Вона продовжує культурну місію, подає заявки на гранти, домовляється з бізнесами про підтримку та планує їздити Бесарабією зі спецпроєктами.

— Ми хочемо зробити спецподії мандрівними, щоб покрити ними всю українську Бесарабію. У нас дуже багато тем, які ми хотіли б обговорювати з людьми, що там живуть.

Сергій вірить, що фестиваль змінить його місто, зробить його відкритішим, спонукатиме заглиблюватися в історію, адже на цих землях розташовувалася Дунавецька Січ, яку знищила російська цариця Катерина ІІ, і він хотів би, щоб ці землі мали таку асоціацію.

— Як свого часу львівський бізнес придумав «Криївку» й «Копальню кави», я думаю, що Вилкове має зробити це в себе, щоб туди хлинуло в пошуках останньої Січі дуже-дуже багато туристів.

Сергій хотів би, щоб багатоетнічність Бесарабії зацікавлювала і дослідників, і туристів, щоб люди знайомилися з тутешньою кухнею, традиціями.

— Інколи дивишся, скільки подій відбувається в інших регіонах, і думаєш: десять відсотків цих подій би відбувалося на Бесарабії — і в нас би не було проблем із самоідентифікацією.