Чи зможемо ми покарати пропагандистів?

Усі загарбницькі війни ведуть із використанням пропаганди як інструменту впливу на маси, адже знищення цілого народу або нацспільноти потребує планування, згуртованості та мотивації. Так пропаганда стає, так би мовити, невидимим паливом війн, а ще — прийнятним для багатьох прикриттям їхніх злодіянь.

Відповідальність за геноцид

У статті III Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (1948) карним визнано не лише вчинення масових убивств, а й змову з метою вчинення геноциду та пряме й публічне підбурювання до його здійснення. Тож пропагандисти таки можуть бути покарані відповідно до міжнародного права. Складність полягає у доведенні їхньої вини. Адже часто сліди злочину знищують, а потерпілі не завжди звертаються по допомогу до органів правосуддя через страх ретравматизації чи стигматизації в суспільстві або ж через поширену думку, що такі випадки — закономірний прояв війни. Багато злочинів або так і залишаються нікому невідомими, або розкриваються значно пізніше.

Почнімо з поняття «геноцид», щоб зрозуміти, як формується доказова база для покарання людей, причетних до його організування та втілення. Азім Ібрагім, директор спеціальних ініціатив у американському аналітичному центрі New Lines Institute for Strategy and Policy (з англ. Інститут стратегії та політики «Нові лінії»), який досліджує тему геноциду та російської війни проти України, застерігає від неправильного сприйняття поняття геноциду:

— Люди думають, що геноцид — це те, скільки людей було вбито. Але він не має нічого спільного з цифрами. Йдеться про намір.

Історичний контекст допомагає визначити цей намір, щоб довести факт геноциду та покарати винних за нього. Проте рупори цього наміру — пропагандисти — дуже рідко підпадають під кримінальну відповідальність. Дуже складно довести їхню участь у створенні пропагандистського контенту під час війни, а пов’язати сказане ними з геноцидом і його наслідками — ще складніше. Окрім того, такі звинувачення сусідять із порушенням права на свободу слова, яку, зокрема, гарантує Загальна декларація прав людини (статті 18 та 19). Її як аргумент використовували під час судів над пропагандистами після геноциду в Руанді (центральна Африка, 1994) і, швидше за все, використовуватимуть і для захисту російських злочинців повномасштабної війни в Україні.

Хибний шлях — порівнювати трагедії, наприклад, Голокост під час Другої світової та масові вбивства українців під час повномасштабної війни, яку розпочала РФ у лютому 2022 року. Адже кожен геноцид — виняткове явище, в основі якого лежить багаторічна, а інколи й багатовікова політика дискримінації, ізоляції та обмеження прав конкретного народу або верстви населення. Історичне підґрунтя, яке вдало використовують і яким маніпулюють у своїх цілях тирани та злочинці, може стати передумовою для спланованого винищення окремої групи людей.

Російсько-українська війна — той випадок, коли РФ цілеспрямовано й системно винищує народ України. Коли ж йдеться про Руанду — це внутрішня війна між двома народностями (хуту та тутсі), а геноцид у Камбоджі (1975–1979) — винищення людей за політичні погляди. Кожен із цих геноцидів має передумови, які сформували конкретний намір. Кожен із них — трагедія, але мірятися цими трагедіями неправильно ні з правового, ні з філософського погляду.

Багато українських та міжнародних політиків говорять про покарання росіян за воєнні злочини або ж навіть геноцид під час повномасштабної війни. У розмові з канадським правозахисником Йонахом Даймондом із Raoul Wallenberg Centre for Human Rights (з англ. Центр прав людини Рауля Волленберга) стало зрозуміло, що треба шукати інший підхід:

— В України зараз (кінець січня 2023 року. — ред.) понад 60 000 розслідувань воєнних злочинів. Ця кількість настільки велика, що втрачає якусь реальну форму реагування або фактичного запобігання подальшим злочинам та захисту населення. Зосереджуватися лише на воєнних злочинах, воєнних злочинцях і їхньому переслідуванні насправді неправильно, тому що історично суди над ними не були настільки ефективними.

Про це говорить і Тоні Джадт — британський і американський історик — у книзі «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Наприклад, у повоєнній Італії не було чітко зрозуміло, хто і за що має постати перед правосуддям (країна входила до переліку держав Осі). Австрії, що за союзницьким договором 1943 року визнана «першою жертвою» гітлерівської Німеччини, воєнні злочини майже зійшли з рук, адже «австрійці просто викинули свій зв’язок із Гітлером із пам’яті», а «пристосування нещодавнього минулого до власної вигоди влаштовувало всі місцеві сили». У Греції «чистки та судові процеси <…> були відверто політично обумовленими», як, зрештою, і в інших країнах Західної Європи. Комуністична влада СРСР користалася судовими процесами як інструментом ліквідування перешкод для себе. Так історія показує кілька сумних парадоксів: перший — під час війни складно відділити біле від чорного, тому, коли у вир цих подій потрапляє вся країна, часто судді — не кращі, аніж підсудні; другий — виснажені від війни країни прагнуть відновити бодай якусь стабільність, а тому часто (свідомо чи ні) вимушені йти на компроміси, які б не були прийнятними під час протистояння; третій — ключовим винуватцям злочинів нерідко вдається уникнути відповідальності, натомість простим (часто непричетним до скоєного) людям — ні.

Чи зможе Україна покарати кожного винного за понад 60 тисяч зафіксованих воєнних злочинів, особливо зважаючи на те, що повномасштабна війна все ще триває? Чи зможемо ми довести зв’язок між контентом пропагандистів (текстами, аудіо, відео тощо) з їхніми реальними злочинами? І чи варто вважати міжнародні суди єдиним способом покарання пропагандистів?

Пропаганда в контексті війни та геноциду

Хоч вплив пропаганди у світових війнах та геноцидах беззаперечний, проте часто її не розглядають як ключову причину цих жаских подій. Проте впливають не лише плакати з гаслами та промови можновладців, адже пропагандистські наративи підхоплюють маси, тож люди проговорюють ті ж слова у приватних розмовах чи публічно. Так викривлене і скероване сприйняття подій стає непомітним, а, отже, безкарним. Саме системність і віральність пропаганди — критична для розуміння її прямого звʼязку з воєнними злочинами, загарбницькими війнами та масовими репресіями.

Візьмемо за приклад сучасну пропаганду в Росії. Промови речників Кремля на російському телебаченні не є початком та кінцем цього явища, адже воно ґрунтується на системних методах впливу на свідомість та сприйняття. Пропаганда завжди на щось опирається й водночас «інфікує» різні сфери суспільного життя. У випадку РФ такі ключові точки опертя та впливу — довга колоніальна історія, заідеологізованість освіти (особливо коли йдеться про роль України й решти узурпованих Росією народів і нацспільнот), загальна соціальна й економічна пригніченість окремих регіонів, медіа, які за час президентства Путіна стали інструментом масового «зомбування» росіян і створення альтернативної, викривленої інформаційної реальності. Великі вливання коштів у «прогрівання» й підтримку цієї пропаганди ще й за межами своєї країни — теж важливий чинник її успішності. Завдяки технологіям «м’якого впливу» (з англ. soft power) російська пропаганда працює навіть у демократичних країнах. Щоб втілити таку систему, потрібна згуртованість багатьох людей — від медійників до вчителів та академіків, а також пересічних жителів, які обирають вірити у цю пропаганду. Адже росіяни, попри все, таки мають доступ до іншої інформації, на відміну від, приміром, жителів Мʼянми (Азія) чи навіть Китаю, де соцмережі та ЗМІ повністю підконтрольні владі або ж зовсім заборонені вже багато років.

Загарбницька війна та геноцид можливі лише тоді, коли люди масово підтримують цю, так би мовити, систему знищення.

Наприклад, сучасні російські пропагандисти підтримують теорію змови щодо євреїв-масонів. Це міф, що виник із подачі російської таємної поліції на початку XX століття завдяки ними ж сфабрикованим записам — так звані «Протоколи сіонських мудреців» начебто доводили, що існує братство масонів-євреїв, які таємно керують світом. Підробку виготовили, щоб перекласти відповідальність за суспільні проблеми Росії на єврейські громади, що проживали там, тобто це був спосіб розпалювання неприязні. Хоч доведено, що записи підроблені, сучасні пропагандисти РФ досі апелюють до цієї тези. Інша ідея, яку вони розганяють — «соросята», в якій легко змішують ненависть до євреїв, українців і до західного світу в цілому. У випадку антиукраїнської пропаганди, яку РФ розгорнула ще у 2014 році, коли вдерлася на схід України, схожу логіку можна прослідкувати зокрема щодо «нацизму». Рупори Кремля весь час вигадують нове «паковання» для такої риторики — від дезінформації про окремий загін спеціального призначення «Азов» до фейків про браслет головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного з нацистською символікою. Ще один приклад — закид у «нацизмі» українських військових: 21 лютого 2023 року Путін виступав на Федеральних зборах і обурився, що в ЗСУ перейменували одну з бригад на «Едельвейс», адже підрозділ із такою ж назвою існував у нацистській Німеччині й був причетний до низки воєнних злочинів. Проте гірський загін із такою ж назвою донедавна існував і в Росгвардії.

Геноциди в Камбоджі та Руанді світова спільнота помилково сприймала як черговий хаос у найменш розвинених країнах, де панує якщо не анархія, то внутрішній безлад. Проте втілення геноциду можливе лише за наявності системи, порядку, прискіпливого контролю у створенні та поширенні ключових ідеологічних наративів.

Геноцид в Індонезії (1965–1966), під час якого вбили пів мільйона людей, трапився також під впливом системної пропаганди. Індонезійський генерал Суарто після військового перевороту у Джакарті й захоплення влади разом з урядом розпочав масову різанину своєї опозиції — вбивали учасників і прихильників комуністичної партії. Цьому сприяла антикомуністична кампанія західних країн, яку він вдало використав для власних цілей — в його руках вона стала закликом до вбивств. Прихильники генерала були готові знищувати своїх сусідів за підозри (часто сфальсифіковані) в підтримці комуністичної партії.

Світ жив у реальності Холодної війни, коли комунізм все ще стрімко поширювався світом, однак на той час багато країн Латинської Америки й Азії ще не усвідомлювали, що викривлені Володимиром Леніним комуністичні ідеї Карла Маркса — не були кращою альтернативою нацизму.

Не допустити комуністичний режим у четвертій за кількістю населення країні світу намагався британський The Information Research Department (IRD) (з англ. Відділ інформаційних досліджень), який у 1945 році створив лейбористський уряд Великої Британії. Команда IRD створювала антикомуністичні матеріали, а загалом її діяльність була тісно пов’язана з британською розвідкою МІ-6 (з англ. Military Intelligence — військова розвідка).
Дослідники геноциду в Єльському університеті пояснюють:

— Більшість жертв були яванськими селянами (зазвичай номінальними мусульманами) і балійськими селянами-індусами, які також підтримували PKI (індонез. Partai Kommunis Indonesia — Комуністична партія Індонезії. — ред.) або підозрювалися в цьому. І на Яві, і на Балі PKI здобула багато голосів на виборах у 1950-х роках. Армія проводила антикомуністичну кампанію, тоді як палкі групи мусульманської молоді скоювали більшість вбивств.

Після масових убивств 1965–1966 років Суарто став авторитарним управлінцем Індонезії, який очолював країну 32 роки, аж поки масові протести не змусили його піти у відставку. Руйнівні наслідки його правління країна переживає і досі.

Не піддається сумнівам спланованість, системність пропаганди і у СРСР. Масові депортації та вбивства, репресії, примусове зросійщення та геноциди окремих народів завжди супроводжувалися пропагандистськими кампаніями. Всі ці інформаційні заходи схожі між собою як і в Руанді, Індонезії, Камбоджі чи інших країнах з їхніми тоталітарними періодами. Фальсифіковані обвинувачення «інакодумців», створення відчуття загрози та пропагування покірності як єдиного правильного способу уникнути загрози (насправді ж під цим часто мали на увазі покору перед агресором, як фізичну, так і ментальну) — ось те, що практикували всі тоталітарні уряди та їхні пропагандисти.

Пропаганда завжди задовольняє кілька цілей. Найперше, виправдовує злочини країни-агресорки в очах її народу, героїзує вбивць як «визволителів» чи тих, хто бореться за «вищу» місію. По-друге, допомагає викривлювати історію, а отже, з одного боку, зачищати сліди злочинів, щоб у майбутньому було складно або й неможливо знайти злочинців, а з іншого — мати підґрунтя для подальшої культурної чи збройної інтервенції.

Приміром, депортація кримських татарів у 1944 році супроводжувалася брехливою пропагандою щодо їхнього масового колабораціонізму з нацистами. Совєти поширювали думку про те, що киримли вчиняли «зрадницькі дії», а отже, були загрозою для інших радянських громадян.

Не варто недооцінювати й сучасну російську пропаганду під час повномасштабної війни, бо попри її абсурдність, вона все ж живить ту саму ключову ідею: війна не створює страждання, вона їх полегшує.

«Військова машина НАТО наближається до наших кордонів, — сказав Путін у зверненні 24 лютого 2022 року, — Нам не залишили іншої можливості для захисту». Один із гостей ефіру Володимира Соловйова заявив: «Україну не виправити. Ви не можете відремонтувати цю конструкцію. Її потрібно знищити, оскільки вона антиросійська. Це утворення, яке загрожує Росії». Ілюзорна загроза з боку колективного Заходу та України — об’єднавча теза всього російського народу та його можновладців. Вона настільки вкорінена у їхню свідомість, що її майже неможливо спростувати — варто згадати хоча би приклади повного розірвання зв’язку з родичами чи знайомими з РФ, яким українці показували наслідки обстрілів від 24 лютого 2022 року.

Ті, хто ширив пропаганду в Індонезії, Камбоджі та СРСР так і не були покарані, а тим більше — ті, хто її втілював у реальних злочинах. Але в історії є випадки, коли пропагандистів таки притягували до відповідальності на міжнародних і локальних судах. Ці прецеденти часто використовують як приклад для майбутніх судових процесів над російськими злочинцями. Розглянемо, що насправді з цих кейсів є актуальним для сучасної російсько-української війни та які інші методи боротьби з пропагандистами існують.

Геноцид у Руанді. Як карали пропагандистів

У 2022 році у Гаазі (Нідерланди) почався суд над 89-річним пропагандистом із Руанди Фелісьєном Кабугу. Після 26 років переховувань у різних країнах його таки спіймали в Парижі у 2020 році. Звинувачують підозрюваного в закликах до геноциду, фінансуванні пропагандистських ЗМІ, збройних загонів та політичних організацій, відповідальних за геноцид у Руанді 1994 року, що був одним із найжорстокіших в історії людства.

Геноцид мав на меті винищити одну з народностей Руанди — тутсі. Вчиняли його збройні загони тимчасового уряду. Але жертвами ставали і представники народності хуту, що будь-яким чином підтримували тутсі. Пропагандисти посприяли масовому знищенню нацспільноти тутсі.

Фелісьєн Кабугу був власником RTLM (абревіатура, в перекладі з англ. — «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів»), що працювало як джерело пропаганди, розпалюючи ненависть і насильство. RTLM своїм контентом дегуманізувало тутсі, зокрема називаючи їх «тарганами» і закликаючи до їхнього вбивства, часто через метафоричні формулювання: «валіть високі дерева!» (вважалось, що тутсі, на відміну від хуту, високі), «винищуйте тарганів!». Ведучі RTLM в ефірах зачитувати переліки «потенційно небезпечних осіб», називали адреси майбутніх жертв та сприяли організованому масовому вбивстві тутсі, в яких брали участь і звичайні громадяни. Знаряддям вбивства переважно була холодна зброя, а саме мачете, від якого пішла альтернативна назва RTLM — «Радіо Мачете».

Початком геноциду прийнято вважати збитий літак із президентом Руанди Жувеналем Габ’яріманою та президентом Бурунді Сіпрієном Нтар’ямірою у квітні 1994 року. Хто винен у цій трагедії — офіційного вердикту досі немає, розслідування триває. Проте підготовка до геноциду почалася задовго до цього і щороку набувала нових масштабів, зокрема через пропаганду. Після різанини у сусідній з Руандою Бурунді у 1993 році пропагандисти почали активні кампанії, де звинувачували в усьому тутсі (хоча насправді в Бурунді було вбито близько 50 тис. хуту і тутсі). У книзі «Справедливість на траві: троє руандійських журналістів, суд над ними за воєнні злочини та прагнення нації до спокути» американська письменниця бельгійського походження Діна Темпл-Растон відзначає зміну риторики тодішнього президента Руанди щодо сприйняття тутсі:

— Спершу змінився словниковий запас. Він апелював до досвіду колоніального періоду. Габʼярімана (тодішній президент Руанди. — ред.), коли його вперше обрали, говорив про тутсі як про етнічну групу, а не про расу. Вони були руандійцями, казав він, а не інопланетною спільнотою. Після вбивства в Бурунді мантра змінилася. Вона оберталася навколо переконання, що навіть у своїх найбільш законних і щоденних діях тутсі посягали на чужу територію.

Під час гучного судового процесу у 2003 році за підбурювання до геноциду були засуджені руандійські пропагандисти. Серед них — один із засновників RTLM Фердинанд Нахімана (довічне ув’язнення), власник і редактор екстремістської газети хуту Kangura Хасан Нгезе (довічне ув’язнення) та Жан-Боско Бараягвіза, топменеджер RTLM, який бойкотував судовий процес (35-річне ув’язнення, яке скоротили до 27 років, бо 7 років свого строку він відсидів, поки чекав суду). Всі троє обвинувачених подали апеляцію. У 2007 Апеляційна палата скасувала кілька аспектів рішення першої інстанції — вироки були знижені від довічного увʼязнення до 30 років для Нахімани та Нгезе, і на 3 роки зменшився термін для Бараягвізи.

Судові процеси над руандійськими пропагандистами, що увійшли в історію як «Cправа медіа», викликали багато обговорень у світовій спільноті. Деякі вважали це нападом на свободу слова, який, із погляду міжнародного права, може послабити незалежність медіа. А весь Міжнародний трибунал щодо Руанди зіткнувся з критикою, зокрема від руандійського журналіста Мартіна Семуканья, за неефективність, корупцію та сумнівну якість результатів:

— Скільки людей було засуджено, якою мірою і на основі чого? За майже 20 років судили менше 70 осіб. Це не влаштовує Руанду як суспільство. Це не є справедливістю. Я вважаю, що це був великий провал.

«Справа медіа» показує, як очільники пропагандистської системи можуть бути покарані згідно з міжнародним правом. Проте цей випадок — нерелевантний для російської повномасштабної війни проти України, адже у випадку Руанди пропагандисти були повʼязані з верхівкою хуту, співпрацювали з ними та, у випадку деяких, буквально фінансували масові вбивства. Чи отримали б вони ці вироки, якби їх судили лише за пропаганду?

Інше питання: що робити з усіма тими, хто був (свідомо або ні) рушієм пропагандистської машини, але не був її керівником? Теле- та радіоведучі, оператори, режисери, сценаристи, продюсери, технічні фахівці, редактори, рекламодавці та інші — ті, без кого жодне медіа не мало б такого впливу.

Серед пропагандистів Руанди також були медійно активні інтелектуали з європейською освітою, які використовували свою позицію та авторитет для підбурювання до геноциду. Можна припустити, що публічні речники й інтелігенція розуміли наслідки своїх висловлювань. Проте саме взаємодія між речником та авдиторією створює найширше поле для інтерпретації того, як люди насправді сприймають інформацію.

Міжнародний трибунал над руандійськими пропагандистами показує, що в перелік злочинців переважно потрапляють лише люди-символи «мови ненависті». Тому сумнівно, що «ґвинтики» російської пропагандистської системи ввійдуть у перелік злочинців на міжнародному рівні, проте судити їх таки можуть. Приміром, руандійському народному суду під назвою ґачача вдалося засудити радіоведучу Валері Бемерікі до довічного увʼязнення за підбурювання до геноциду і бельгійського журналіста-пропагандиста Жоржа Руджу до 12 років (з помʼякшенням вироку за співпрацю зі слідством). Проте ці суди були непрофесійними, самодіяльними і часто не мали реальних доказів участі в геноциді окремих людей. При цьому підозрюваних тримали в нелюдських умовах протягом років, а то й десятиліть.

Голокост та безкарність пропаганди

«Ті, хто ніколи не забудуть» — таку записку знайшли разом із тілом Герберта Цукурса, латвійського авіатора і заступника командира Arajs Kommando — допоміжного поліцейського підрозділу, що вчиняв найжорстокіші масові вбивства латвійських євреїв під час Голокосту.

Записку залишили агенти ізраїльської розвідки Моссад, коли в 1965 році ліквідували злочинця в Уругваї, попередньо заманивши його туди під приводом створення спільного бізнесу. За словами Міхаеля Бар-Зохара (у книзі «Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки»), таку саму записку отримали деякі високопосадовці у Німеччині. Це приклад того, як спільнота, що потерпіла свого часу від жорстокості дій своєї влади чи окупантів, зрештою вирішує не чекати роками на офіційне правосуддя (часто, на жаль, сумнівне), тому вдається до самостійної розправи.

Із плином історії може здаватися, що покарання нацистів було передбачуваним процесом, якому не було перешкод. Нюрнберг, а згодом суд (1961) над одним із нацистських лідерів — Адольфом Ейхманом — стали символом досягнення хоча б якоїсь справедливості. Його, до речі, спіймали також саме агенти Моссад.

Проте Нюрнберзький процес був швидше інструментом показового засудження діяльності нацистів. Представники антигітлерівської коаліції (Велика Британія, США, Франція та ще десятки країн, що створили ООН) обрали 24 підсудних, які уособлювали органи влади Третього Райху, та ще 6 — представляли центральні військові, урядові й адміністративні установи. У результаті 3 із 6 організацій визнали злочинними, проте це не означало, що всі учасники цих установ були покарані. Навіть при, здавалося б, очевидних злочинах нацистів, правозахисникам доводилося використовувати численні докази, свідчення, документальні фільми та фото. Це історії потерпілих, розказані прямо в обличчя їхнім катам, це безкінечна паперова тяганина, що не завжди гарантувала вирок.

Світова спільнота не мала наміру переслідувати кожного нацистського злочинця, зрештою, у повоєнному світі встановити довоєнний лад, зокрема верховенства права, було досить складно. Історик Тоні Джадт у книзі «Після війни…» руйнує ідеалізоване уявлення сучасників про Нюрнберзький процес: «Нацистів було надто багато, а аргументи проти колективних вироків — надто переконливі. У кожному разі ніхто б не знав, що робити із судовим рішенням про подібну провину багатьох мільйонів людей». Важливе ще одне спостереження Джадта:

— Саме через те, що особисту провину очільників Третього Райху, починаючи із самого Гітлера, встановлювали так повно і скрупульозно, багато німців повірили в те, що решта з них не несе жодної провини, що загалом німецький народ — так само пасивна жертва нацизму, як і всі інші.

Таку риторику вже бачимо в Росії, де все зводиться до тез «ми за мір» і «ето война Путіна».

Зі стратою Адольфа Ейхмана Німеччина вже у 60-тих роках почала обговорення щодо обмеження строків давності нацистських злочинів. Коли деяким прокурорам, політикам, журналістам та особам, які пережили Голокост, довелося наголошувати на продовженні судових процесів над воєнними злочинцями, стало зрозуміло, що навіть спільнота країн Заходу недооцінила масштаб геноциду єврейського народу.

«Ті, хто ніколи не забудуть», тобто євреї та Ізраїль як новостворена незалежна держава, лишилися ледь не єдиними, хто продовжував переслідувати, знаходити й карати злочинців Німеччини часів нацизму. Багато з тих, хто втратив свої родини в газових камерах чи при масових розстрілах, присвятили все своє життя «полюванню» на нацистів. І якби не їхні дії і нагадування міжнародній спільноті про те, що вони не зупиняться попри будь-які прийняті закони, хто зна, чи був би покараний Герберт Цукурс та решта злочинців, яких затримали вже після Нюрнберзького процесу.

Кількість нацистів, які втекли до Латинської Америки, країн Близького Сходу чи Північної Африки, або ж залишилися жити в Німеччині та інших європейських країнах, змінивши свою політичні переконання або ж просто уникнувши будь-яких покарань, лишається невизначеною. Серед них — величезна кількість нацистських пропагандистів (їх ядро — тогочасна німецька інтелігенція), яких за щасливим збігом обставин або не взяли до уваги, або чию провину не змогли довести через бюрократичність та складність судових процесів.

Представникам судової системи Третього Райху після поразки нацизму вдалося збудувати успішні карʼєри вже в повоєнній Німеччині. Після 1949 року колишні нацисти робили все задля недопущення судового переслідування нацистських злочинців, каже професор сучасної історії в університеті Потсдама Манфред Гертемакер: «Після 1949 року жодного суддю чи прокурора не притягли до відповідальності за його діяння в часи Третього Райху».

У розмовах експертів про майбутні суди над російськими воєнними злочинцями часто наводять приклад нацистського пропагандиста Джуліуса Штрайхера, редактора пропагандистської газети Der Stürmer (з нім. «Штурмовик») та фанатичного послідовника Адольфа Гітлера, якого стратили за результатами Нюрнберзького процесу. Проте не варто забувати, що Джуліус Штрайхер був не лише пропагандистом, а й політичним діячем. На тих самих судах голову відділу радіомовлення Міністерство пропаганди та громадської просвіти Третього Райху Ганса Фріцше, який майже щодня транслював в ефірі жахливі антисемітські промови, визнали невинним у воєнних злочинах та злочинах проти людяності. У 1946 році німецький письменник єврейського походження Віктор Клемперер писав:

— Коли війна в Європі закінчилася у травні 1945 року, союзники зіткнулися з важким завданням реформування німецького суспільства та перевиховання його населення після дванадцяти років нацистського правління та постійної дієти пропаганди ненависті. Нацизм пронизував плоть і кров людей через окремі слова, ідіоми та структури речень, які нав’язувалися їм у мільйонах повторень і приймалися механічно й несвідомо.

Цей доводить, наскільки філігранно й непомітно пропаганда працює на користь країн-загарбниць, зокрема під час розгортання ними геноциду. Проте практика післявоєнних судів над нацистами, як бачимо, неідеальна й обмежена: міжнародне право не має інструментів для покарання всіх співучасників масових вбивств, особливо коли мова про співучасть громадян усієї країни або ж участь виключно ідейну. Проте діяльність новоствореного Ізраїлю у покаранні винних добре показує, кому насправді доведеться боротися за справедливість до кінця (якщо коротко, то самому народу, який потерпів від окупантів).

Сучасна російська пропаганда та покарання винних

Війна росіян проти України відбувається на очах у всього світу, за нею слідкують у соцмережах практично наживо, зі слів та досвіду її учасників та очевидців, а не зі спогадів. Російська пропаганда стала одним із ключових наративів для дискредитації РФ та продовженням тиску на країну-агресорку. Володимир Соловйов, Маргарита Симоньян, Ольга Скабєєва, Євгеній Попов, Антон Красовський, Дмитро Кісєльов — ці імена знає весь світ, адже саме вони стали рупорами Кремля. Це ключові медійні особи, діяльність яких ілюструє, як інформація стає зброєю проти України.

Приміром, відома стаття на російському державному медіа «РИА Новости» авторства Тимофія Сєргєйцева від квітня 2022 року «Що Росія повинна зробити з Україною» (переклад з рос.) не стала відкриттям для українців, проте сколихнула світ як доказ беззаперечного заклику до геноциду. Лише декілька цитат (перекладено з рос.): «нацистська, бандерівська Україна, ворог Росії та інструмент Заходу для знищення Росії нам не потрібна», «назва “Україна”, мабуть, не може бути збережена як титул повністю денацифікованого державного утворення на звільненій від нацистського режиму території», «денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією».

Британський інтелектуал українського походження Пітер Померанцев у своїй статті для The Guardian розглядає тему покарання пропагандистів та наголошує:

— Російська військова теорія розглядає інформаційні операції як невід’ємну частину військових операцій у безпрецедентному масштабі — керівники російських державних ЗМІ навіть отримали військові медалі за свою роль під час анексії (окупації. — ред.) Криму в 2014 році.

Коли говоримо про покарання пропагандистів, не варто мислити виключно категоріями міжнародних трибуналів, так само як і не варто чекати закінчення війни, щоб почати карати винних. Треба розуміти, що більшість із них ніколи не будуть покарані на міжнародному правовому рівні. Адже окрім відомих на весь світ російських «інфоголів» Кремля є безліч інших, часто непублічних, невідомих (інколи — навіть і не росіян).

Приміром:
— працівники телеканалів, радіо, друкованих та онлайн-видань, залучені до створення пропагандистського контенту, але які не є обличчями своїх медіа (в тому числі й іноземні журналісти, які заперечують існування України (наприклад, телеведучий каналу Fox News Такер Карлсон);
— організатори, спонсори й робітники ботоферм;
— освітяни, які підтримують пропаганду всередині РФ та поширюють її на тимчасово окупованих територіях (ідеологічне перевиховання дітей);
— культурні діячі та представники шоу-бізнесу;
— медійно активні інтелектуали.

Проте крім міжнародних трибуналів є й інші методи знеструмлення пропагандистської машини та позбавлення окремих індивідів можливості продовжувати свою злочинну діяльність.

1. Позбавляти пропагандистів платформи для мовлення

«Не буває вдалого моменту для того, щоб мовчати» — цю фразу сказав британсько-американський інтелектуал та журналіст Крістофер Гітченз, коли пояснював роль письменників у політиці, а саме як у 1985 році автори Артур Міллер та Гарольд Пінтер під час делегації письменників до Туреччини критикували американського посла, оскільки той не приділяв достатньо уваги ситуації з національними спільнотами, а саме порушенням прав курдів та як турецька влада чинила «майже геноцидну політику» щодо них (як це називає сам Гітченз).

Для досягнення справедливості схожого принципу варто дотримуватися всім українцям та міжнародній спільноті — кожен виступ росіян поруч з українцями — це крок назад у боротьбі з пропагандою РФ. Це не значить, що нам потрібно повністю ізолюватися і не зʼявлятися там, де є росіяни. Але і відмовлятися, і погоджуватися від якихось премій чи участі в подіях потрібно голосно — критикувати організації за запрошення росіян та їхніх іноземних поплічників, закликати підтримувати Україну дружні до неї країни. Тобто привертати до таких прецедентів максимальну увагу в інфопросторі — давати інтервʼю, підключати лідерів думок та журналістів, чітко й аргументовано доносити свою позицію у медіа та своїх соцмережах. Так тези пропагандистів «просідатимуть», ставатимуть менш вагомими й видимими, зокрема в гугл-видачі.

Хороший приклад — заклик українців скасувати виступи проросійських іноземних медійників на міжнародній техконференції у Лісабоні Web Summit 2022: редактора та журналіста американського сайту The Grayzone Макса Блюменталя та Аарона Мейта, а також американця Ноама Чомскі. Участь перших двох скасували повністю (навіть не дозволили бути гостями події), Ноам Чомскі ж виступив лише онлайн. Напередодні конференції команда «Детектор Медіа» дослідила участь The Grayzone в поширенні російської пропаганди.

2. Протидіяти в кіберсередовищі

Інтернет — найкраще середовище поширення пропаганди, зокрема російської. Ботоферми в соцмережах та на сайтах іноземних ЗМІ, які звинувачують українців у нацизмі в тому, що ми нібито «дамбілі Бамбас», а тепер самі руйнуємо свої ж міста — наслідок неадаптованих до впливів пропаганди правил кіберсередовища. Атаки ботів на українські медіа та лідерів думок, що допомагають обмежувати охоплення або ж взагалі блокувати сторінки в соцмережах, міжнародні техкомпанії поки що ніяк не виправляють і мало про це говорять публічно.

Україна захищає себе не лише на справжньому полі битви, а й в інформаційному середовищі, тому надважливою є робота фахівців із інформаційних технологій та кібервійськ — як професіоналів, так і звичайних користувачів, які об’єднуються для протидії пропагандистам.

Є чимало установ та асоціацій, які займаються кібербезпекою та допомагають діяти в онлайн-середовищі. Приміром, українська IT армія, що проводить DDoS-атаки на російські державні та бізнес установи, а також здобуває доступ до інформації великих компаній-спонсорів війни, як от «Газпрому». Кіберполіціярозшукує кіберзлочинців та розкриває ботоферми, керовані РФ. Також є загони користувачів у соцмережах, приміром, Nafo Fellas із мемними собаками на аватарках у твіттері протидіють російській пропаганді.

3. Продовжувати переконувати міжнародну спільноту у важливості посилення санкцій проти РФ та розслідування окремих випадків

Один зі способів забрати у пропагандистів ресурс — це індивідуальні санкції, які за більш як рік повномасштабної війни не втілені повноцінно. Нещодавно ЄС вніс до санкційного переліку (станом на 16 грудня 2022 року там 1412 росіян) тих, хто брав участь у викраденні українських дітей. США, Канада та ЄС вже додали до санкційного переліку велику кількість російських ЗМІ, їхніх очільників та речників. Проте санкції проти цілої організації або ж їхніх керівників не поширюються на їхніх працівників.

Важливими є розслідування на цю тему: хто саме і як бере участь у створенні пропаганди на різних етапах виробництва та її просування? Дослідження «Телебачення Торонто», де вони наводять конкретні імена й адреси працівників заводу з виготовлення ракет, якими вбивали українців, є показовим прикладом таких розвідок, адже допомагає показати, що в повномасштабній війні винен не тільки Путін, а всі росіяни.

За наявності інформації про конкретних злочинців можна звертатися до фонду Justice Initiative Fund (JIF) (з англ. «Ініціатива справедливості»), заснованого журналістом Станіславом Асєєвим, яки провів 2,5 роки в донецькому концтаборі «Ізоляція». У 2022 році він заснував некомерційну організацію, що проводить журналістські розслідування воєнних злочинів РФ в Україні. У фонді створили сайт з інформацією про конкретних воєнних злочинців, що вже отримали підозри від правоохоронних органів України, міжнародних організацій тощо. Передбачена фінансова винагорода за цінну інформацію про винуватців.

4. Допомагати українським та міжнародним правозахисним коаліціям збирати свідченння й докази воєнних злочинів РФ

Багато людей, які пережили окупацію, тортури, насильство та депортації, не хочуть згадувати цей травматичний досвід. Проте саме ці персональні свідчення допомагають формувати базу для майбутніх судів над воєнними злочинцями, і збирати їх потрібно своєчасно та правильно, за нормами міжнародного права.

Якщо у вас є інформація про воєнні злочини російських військових або ви пережили їх на власному досвіді, звертайтеся до відповідних громадських організацій та державних органів:

— Коаліція «5 ранку» — обʼєднання правозахисних організацій, які збирають та документують воєнні злочини і злочини проти людяності, вчинені під час війни, яку РФ розпочала в Україні. До коаліції входять: Zmina, Центр громадянських свобод, Українська Гельсінська Спілка, Крим SOS та багато інших.
— Офіс Генерального Прокурора, де на сайті можна надати інформацію про воєнний злочин або сконтактувати з офісом напряму.

5. Відмовитися від російського контенту

Споживання продовольчих і культурних продуктів не лише напряму допомагає насичувати економіку РФ, а ще й легітимізує війну, зокрема пропаганду. Боротися з ворожим інформаційним впливом та підтримувати його — абсурдно, тому обмеження споживання російських продуктів, зокрема контенту, — один із важливих способів зменшити вплив пропаганди РФ та можливість для її подальшого розвитку.

Що варто зробити для відмови й обмеження російського контенту:

— Дерусифікувати пристрої та вмовити рідних зробити те саме, включно з відмовою від програмного забезпечення російського виробництва. Так ви ще й захищаєте свої персональні дані.
— Позбутися російської у додатках та інтерфейсах, аби вплинути на видачу в Google та рекомендації у різних сервісах (Spotify, Youtube Music тощо).
— Якщо ви працюєте в культурній індустрії — замінити російських і російськомовних експертів на українських. Українські ЗМІ, ютуб-канали та спільноти у соцмережах покривають величезну кількість тем та інтересів, тому відмова від російського — це ще й спосіб підтримати українських творців контенту.