Стріха. Південь: очерет, черепашник і відбудова знищених сіл

Сьогодні ми не можемо повноцінно розповісти про архітектуру південних регіонів. Це незагоєна рана цієї війни, бо досі велика частина півдня України перебуває в окупації. Через це ця завершальна серія публікацій «Стріхи» про українську народну архітектуру вийде неповною, але в ній ми розповімо про ініціативи, які оживляють бессарабські степи, відроджують знищені та спорожнілі села.

З чого будували на півдні?

У степових місцевостях люди оселялися біля води. Через майже повну відсутність лісу хати у цих краях будували з глини та місцевого будматеріалу — очерету та черепашнику. У період освоєння степів туди переселялися селяни з інших регіонів, які принесли з собою свої традиції будівництва, пояснюють етнографи. Тому у Таврії, наприклад, трапляються хати київського та полтавського типів.

Валькові хати (зроблені із глини із соломою) у Бессарабії називалися чамурові або саманні, а ще лимпачеві. На ділянці розчищали землю, копали її до глини, розпушували, наливали води й місили ногами або кіньми, підсипаючи січену солому і полову. З цієї в’язкої маси робили вальки, які складали один на одному, ліплячи стіни. Лимпач або саман — це великі цеглини з суміші глини та соломи, вибиті в дерев’яній формі. Їх з’єднували між собою рідкою глиною. Дерево в степах використовували лише для стелі та кроков (елементів тримальної системи схилового даху), вікон і дверей.

Ще один спосіб будівництва — турлучні хати. На кутах і по периметру майбутньої хати забивали дерев’яні стовпи — сохи. Зверху вони з’єднувалися горизонтальними колодами, на які прикріпляли крокви для даху і настилали сволок (головну балку під стелею). Між ними на дерев’яні кілки прикріпляли обшивку хати й обмазували глиною з кізяком. Біля моря будували з черепашнику (пористого вапняку), такі хати покривали очеретом, соломою і землею.

Обшивка у різних регіонах різна. У тій місцевості, де вирощують жито (у Таврії, Бессарабії та південному Поділлі), з його соломи скручували джгут (перевесло), який заплітали між кілками, як у тині. Ближче до річкових плавнів на півдні України обшивку робили з очерету. Але найбільш поширені були мазанки з лози та хмизу, покриті глиною.

Південна спека та степові вітри змушували людей робити товсті стіни своїх помешкань та ховатися в землю. Тому на півдні доволі довго, аж до початку XX століття, практикували напівземлянки, які мали масивний земляний дах. Півметрові у товщині стіни заглиблювали у ґрунт, на двосхиле перекриття кроков стелили лозу, глину і товстий півметровий шар землі.

Стіни обмазаних глиною і побілених хат у південних районах України розмальовували рослинними мотивами — квітами, вазонами, вінками, виноградною лозою. Для фарбування стін і архітектурних деталей найчастіше використовували різні відтінки синього кольору (білими були лише конструктивні елементи). Декоративні малюнки наносили навколо вікон, попід стріхою та на кутах будинку. Хати на півдні могли мати декорований фронтон (завершення фасаду між схилами даху), іноді гіпсовими або вирізаними з каменю великими розетами, знаками сонця, зображеннями птахів чи квітів, а дах завершувався фігурним різьбленням у формі кінської голови.

Будинок і господарські споруди розміщували в ряд. Народне житло цього регіону складалося з двох розділених сіньми житлових приміщень, більше з яких використовували для святкувань і в будні не опалювали. На щодень родина користувалася меншою кімнатою з пічкою, яку наприкінці XIX століття замінила груба. У південних регіонах для будівництва господарських приміщень найчастіше використовували природний камінь. У степу та на Подністров’ї камінням обкладали ще й подвір’я, іноді заввишки до трьох метрів.

Сакральні споруди південної України будували з дерева та каменю. У ХІХ столітті будівництво там велося за «синодальними» зразками російської школи дерев’яного храмового будівництва. На території Причорномор’я і Таврії є пам’ятки народної дерев’яної архітектури переважно подільської та слобожанської школи храмобудівництва. Оскільки дерево досить дефіцитне для степів, то основним будівельним матеріалом там був камінь.

Фрумушика-Нова

Одеський бізнесмен Олександр Паларієв 17 років відроджує рідне село свого батька Фрумушику, яке знищила радянська влада. Після закінчення Другої світової війни, у 1946 році, совєти створили на Бессарабії, що межує з Молдовою та Румунією, танковий полігон. Брязкати зброєю під носом у сусідів — улюблена справа росіян. Для цього виселили мешканців п’яти сіл — Кантемира, Зурума, Рошії, Гофнунгсталя і Фрумушики, а їхню вікову спадщину зруйнували заради навчання військових.

Через 60 років Олександр Паларієв орендував землю колишнього полігона, звідки походив його батько і звідки примусово виселили ще 12 членів родини, та почав відроджувати Фрумушику, але вже із приставкою «Нова». У 2006 році тут створили скансен «Бессарабське село», музейний і туристичний комплекси, відродили вівчарство, започаткували виноробство. У музеї народної архітектури відтворили хати українців, молдаван, німців, євреїв, болгар, гагаузів, які жили в цій місцевості.

— Унікальність Бессарабії в тому, її населяють понад 120 національностей. І ви ж розумієте, що кожна національність має свої звичаї, передані прародичами з батьківщини. Це культура, приготування їжі, це побут, який веде сім’я. І ось тут такий симбіоз території зі звичаями кожної національності. Тому у нас так вийшло, що музей, який ми збудували, бессарабське село Фрумушика-Нова, об’єднав це все. Це молдавське обійстя, українське, німецьке, єврейське, гагаузьке, болгарське.

Фрумушику заснували на початку XIX століття. До його знищення село налічувало 540 будинків. Там виріс батько Олександра Паларієва Андрій. Хоч діти Андрія Паларієва були змушені жити в іншій місцевості, щороку, разом вже зі своїми нащадками, приїжджали сюди, щоб не втратити пам’ять поколінь. Олександр розповідає, що пропаганда СРСР робила все для того, щоб люди забули своє коріння і стали уніфікованими. Одеський бізнесмен каже, що його батько, молдованин за походженням, почав згадувати рідну мову вже на схилі літ.

Згодом, коли Олександр досяг успіху в бізнесі, він вирішив інвестувати у відродження всього села. Пригадує, як у дитинстві пас овець у сусідньому до полігону селі Семисотка, коли на літо приїжджав гостювати до тітки, що там жила. Він захотів відродити цей промисел.

— Для мене це рідне. Як тільки з’явилася можливість, я запитував, хто чим займається — хтось виноградарством, хтось виноробством, хтось зерновими. А я сказав, що не хочу займатися тим, щоб бути конкурентом для них. Я розумів, що зі своєю підготовкою я був би дуже сильним конкурентом для дрібних виробників. І я кажу: а вівчарством хтось у вас займається? Кажуть, ні. Я кажу, тоді будемо відновлювати каракулівництво (розведення каракульських овець. — ред.).

Уже через три роки це вівчарське господарство і племзавод стали одними з найбільших у Європі. Колеги та партнери, які приїжджали подивитися на успіхи Олександра, не мали де зупинитися, і це підштовхнуло до думки споруджувати тут гостьові будиночки. Затишні хатки з часом зацікавили й туристичну сферу. А ще для привернення уваги у Фрумушиці звели пам’ятник-рекордсмен. Це гігантська скульптура чабана з граніту майже 18 метрів висотою і 1170 тонн вагою, яку внесли до Книги рекордів Гіннеса і в Національний реєстр рекордів України.

Олександр захотів відбудувати рідну хату свого батька, який відтворив її з пам’яті та зобразив на схемі.

— Він намалював і поїхав. Через два місяці він повертається, і стоїть будинок, в якому він народився. Він заплакав. Я заплакав. Нам довелося декілька кувшинів вина випити, щоб трохи стабілізувати ситуацію.

Поступово у відродженому селі почали відтворювати зразки народної архітектури й інших народів, що жили на Бессарабії. Надихнувшись відвідуванням скансена в Пирогові, Олександр вирішив збудувати такий же на півдні. Наповнення хатин шукали на блошиних ринках, в антикварних магазинах, деякі артефакти приносили місцеві жителі.

— Молдавське подвір’я — це як тато намалював. Потім ми поїхали в Гагаузію (автономія на півдні Молдови. — ред.) і побачили типову гагаузьку хату. Ми зупинились в якомусь селі проїздом і змалювали типове українське подвір’я. Поїхали на південь, здається, в село Виноградівка, і побачили болгарське подвір’я. І креслення німецького будинку в Семисотці ми взяли. 12 кілометрів від Фрумушики є перше поселення єврейське. Голда Меїр (ізраїльська державна діячка. — ред.) говорила, що перший кібуц збудований в Бессарабії. Це село Ламбрівка. І ось так все з’явилось.

У Семисотці, де Олександр в дитинстві пас овець, зараз живе лише дві жінки, хоча ще у 2006 році там жило п’ять-шість сімей. Це радше хутір, який і раніше не мав ні водогону, ні каналізації, а електрику там провели в 1970 році. Більшість людей виїхала на заробітки. Село потроху занепадало. Бізнесмен має задум розбудувати там екологічне смартсело з енергоефективними технологіями і автономними джерелами живлення — сонячними панелями, вітрогенераторами, світлодіодним вуличним освітленням та тепловими насосами для обігріву. Воду планують отримувати не з надр землі, а завдяки збиранню конденсату. За проєктом розвитку села, крім теперішньої інфраструктури, там буде нова вулиця зі ста будинками. Але задум — не лише для приймання туристів.

— Я думаю, що і люди будуть жити. Це зараз ми розуміємо те, що будь-яке село повинне дати заняття людям. А розвиток сільського зеленого туризму — це і є приклад, коли село може себе забезпечити. Якщо заробляються гроші, то й інфраструктура росте. Ми зробимо це хорошим туристичним об’єктом, але хтось же повинен там жити і пильнувати все.

Одна із двох мешканок Семисотки — молдованка Анна Чебан — усе життя мешкає у цьому селі. Згадує, що в часи її дитинства там було 24 будинки, але сім’ї були великі, з багатьма дітьми, тому в селі було людно. В кінці 1990-х усі почали масово виїжджати. Зараз там залишилася лише вона і сусідка-пенсіонерка.

— Не знаю, як буде весною, але хочуть, щоб сюди приїжджали туристи, щоб тут відпочили. І я вам скажу, люди приїжджають. У нас немає дискотек, цього всього, але від міської метушні відпочити з дітьми — те, що потрібно. Шашлики, чан, тут все буде гарно. Тільки почали все робити, будинки реставрували, Олександр Андрійович залишає все, як є, хоче, щоб це було по-старому. Умови нормальні, буде вода, все в будинку, але відчуття будуть, як в давнину.

Перевагою свого регіону Анна вважає гарну дику природу, де водиться багато степових тварин. А Олександр Паларієв свою місію описує по-філософськи.

— Це генетика, це коріння. Хтось може зрубати дерево, але якщо міцний корінь, все одно паросток росте. Я вважаю, що це не я, це не моя воля. Це так повинно було бути. А воно ж, як тільки з’явилися можливості, так і проросло. Є дуже багато людей, які хотіли б зробити так, але якось не склалось. А ось тут всі факти так склались, що воно і розвинулось. І по Україні є багато таких проєктів.

Вилкове

Місто Вилкове розкинулося у дельті Дунаю, серед плавнів, боліт і очерету. Це крайній український населений пункт на річці Дунай. За ним закінчуються дороги й Україна, на другому березі Дунаю — вже Румунія. Основний заробіток тут — риболовля. Річка годує місцевих мешканців, однак жити серед такої вологості непросто. Для того, щоб збудувати будинок, спершу треба зробити великий земляний насип, а вже на ньому зводити оселю. Люди, що селилися в цих болотистих місцях серед найбільших в Європі очеретяних заростей, які охоплюють 180 тисяч гектарів, використовували цей природний ресурс для будівництва.

Експерт ГО «Інститут екології та розвитку дельти Дунаю» Михайло Жмуд розповідає, як люди освоювали ці плавні.

— Перші поселенці прийшли сюди на лодках, прототипах козацької чайки. От рибалка, який приїхав сюди, перший поселенець, зробив островець, зробив курінь спочатку. Потім діти підросли, тому, як тільки хлопці підростали до шістнадцяти років, давали лопату, і всі копали. Дуже гарно визначити можна було, скільки в сім’ї було дочок, скільки було хлопців. Якщо садиба пішла далі в плавні, в болото, то значить синів було більше, а якщо дочки, то менша садиба, менший огород. Спочатку вони освоїли грядки біля Дунаю, діти підростали, набирались сили. І для того, щоб спалювати цю силу в правильному напрямку, вони копали канали, робили землю. Тут земля робиться.

Михайло пояснює, що співвідношення води й суші має бути один до двох. Це дає можливість «робити ґрунт», який насипають і таким чином підіймають ділянку. Потім земля осідає, треба ще підсипати, аж тоді можна планувати будівництво. Колись це робилось руками кількох поколінь.

— Дунай — найбільш мутна природна річка Європи, у кожному кубічному метрі дунайської води — в середньому 400 грам мулу. А щорічно Дунай несе 200–220 кубічних кілометрів води. Це не забруднення, це природна мутність. Із мільйонів тонн цього мулу формується нова суша, нові території, а люди вже піднімають трішки вище, щоб з болота вийти, і будують свої садиби. Вилково побудоване на болотах. Побудоване вручну і ця територія претендує на саму велику сушу, штучно зроблену на болотах, зроблену без механізмів, вручну.

Вилковець Михайло Жмуд пояснює, що плавні не мають дерев, однак там задосить очерету. Його і використовують у будівництві. Дерев’яний каркас будинку наповнюють очеретом, закладають дунайським мулом, а зверху — все, що хочеш, можна і тинькувати, і гіпсокартон кріпити. Але в основі іде очерет як прототип сендвіч-панелі, пояснює Михайло.

У таких мулистих місцях земля просідає. Якщо побудувати з цегли, то через п’ять-десять років будинок може зануритися в ґрунт на 15 сантиметрів. А очерет — легкий матеріал, дає мале навантаження на землю. І практичний матеріал, бо місцевий.

Дах покривали теж очеретом, а пізніше черепицею, її у Вилкове привозили. Тут є будинки, криті французькою, румунською черепицею. Однією і тією ж перестелюють дах не одного будинку.

— На заході Україні там все це все обіграно деревом, але тут вологість висока і тому тут дерево захистити — це дуже дорогі масла використовуються, щоб дерево зберегло свій вигляд природній. Але більш очерет. Очерет і поєднання очерету з черепицею — це якраз така класика.

Михайло Жмуд пояснює, що Дунай — єдина річка в Європі, де зберігся природний нерест осетрових. Зараз популяція риб зменшилася і вилов заборонений. Але вони ще піднімаються вверх по Дунаю. Раніше рибалки експортували осетрових з Вилкового до Відня, Стамбула. Всю іншу рибу розглядали як харчову — для себе, для столу.

— Специфіка Вилкового, ви розумієте, це життя на воді. Життя на болоті. Все тут зроблено з того, що приносить річка і що дає річка. Річка дає очерет, річка дає рибу. І річка дає мул, з якого зроблена земля Вилкового на болотах.

Михайло Жмуд має туристичну фірму у Вилковому і будує нову пасіку як принаду для гостей Вилкового. Оглядовий павільйон також робить з очерету, де туристи за склом можуть спостерігати за бджолиним роєм.

— Дельтове бджільництво дуже цікаве в тому плані, що тут є весняний медозбір гарний і осінній медозбір. Літом в очерет бджоли мед не носять. Тому на літо ми вимушені кочувати на сільгоспугіддя, на материкову частину. Місцеві жителі говорять: «Ми з води, а то материк». Ми живемо на воді, на болоті, і тому тут дуже цікаво займатися якраз розведенням бджіл. І дуже є делікатесними меди дельтові, які зібрані з природних угідь, які не бачили агрохімії.

Липовани

Острівне поселення Анкудінове — це частина Вилкового. До 1971 року там жило досить багато людей, була початкова школа, магазин, електростанція. Щовівторка та щочетверга крутили фільм, розповідає Михайло Жмуд. Але після великої повені 1971 року людям рекомендували переселитися до Вилкового. Тому зараз там проживають лише кілька сімей старожилів, решту будинків використовують як дачні ділянки.

— У звичайні часи це орієнтували все на туристів. Тут вирощується продукція. На Дунайському морі, точно так, як нільська цивілізація все брала з мулу Нілу, так і тут. І це туристам цікаво і вони згідні платити більше коштів, ніж за промислово вирощені яблука, полуницю та інші речі. Але зараз, у цей військовий час, це можливість вижити, виростити собі огородину.

Сім’я Семибратьєвих живе в Анкудіновому, жінка займається городництвом, чоловік — рибальством. Михайло Сємибратьєв належить до липован — росіян-старообрядців, які після реформи РПЦ у XVII столітті втікали від переслідувань і оселилися на Буковині та Бессарабії.

У цій місцевості кожна сім’я мала свій канал — так званий єрик. Кожен господар робив його своїми руками. Їхній, Сисоєвський єрик (від імені батька Михайла Семибратьєва Сисоя), вважається тут найширшим. Михайло каже, що єрик — це їхня вулиця. Раніше канал мав вихід до великих вод Дунаю. Михайло там ловив білуг, осетрів, севрюг, оселедця. Зараз єрики обміліли.

Олена Семибратьєва живе тут уже 46 років. Вона українка, що вийшла заміж за липована і переїхала до нього. Жінка розповідає, що їхній будинок збудував ще її свекор. Хату зводили приблизно сезон: як почали весною, то на зиму вже можна її обживати.

Влітку люди руками вибирають з єриків застійний мул, сушать, а згодом мостять ним хату. Олена розповідає про особливості будівництва:

— Дім тут будують так: роблять решітчастий каркас, по боках почали дерев’яні, як ребра дому. А потім ось ці простінки забиваються очеретом. Дощечками ущільнюється, а потім тільки мазка: 3-4 мазки, достається мул, добавляється солома. Перша мазка із соломою, а третя чи четверта — уже з тирсою. Стіни не товсті. Теплота зберігається так: створюється наче термос, повітряна прослойка всередині очеретяна. А в основному так, стояла побілена хата, чистенько завжди, квіти. Тут загалом люди чистоплотні.

Її чоловік Михайло Семибратьєв згадує, як батьки будували хату в 1961 році, а його малого прив’язували за ногу до стовпа на подвір’ї, щоб він не впав в єрик.

— Робили спочатку земляний настил, піднімали до пояса. Це все вручну, на носилках вантажили, висипали на купу. Після цього робили сохи, почал береться з акації або дуба. Це основа, дальше чіпляється безпосередньо стояк. Потім збирається каркас, скріпляються по периметру основи. Після того ставили очерет. Роблять риштування, як під штукатурку. Очерет кладеться один вверх, другий вниз. А далі йде невеликий шар мазки, а основний — як ізоляція. Раніше у нас не було каменю, тільки саман. Але саман небезпечний тим, що якщо почнеться повінь, підмокає і дім відразу складається, як картонний. У нас всюди дерев’яні підлоги, під низом — ракушка шаром сиплеться. Потім кладуть палки, а на них прибивається дошка.

Дах їхньої оселі спершу робили з черепиці, потім вже перекривали шифером. Михайло згадує, що діди стелили покрівлю очеретом. Раніше було модно покривати хату зверху вагонкою, каже він, але зараз цього вже не практикують. Зараз очеретом роблять утеплення, зверху стелять металеву сітку, а зверху «наброску» і далі фарбують чи мажуть.

Екохата «Білочі» та сироварня

Одесит Дмитро Скорик вирішив попрощатися з міським простором і переїхати в село Грабове, щоб розвивати українську автентику, зберігати культуру і зайнятися фермерством. Купив хату на межі Поділля, Придністров’я і Бессарабії.

— Я одесит, який звик до степу, до моря. Тому традиційне оце південне Поділля мене вразило. Саме це село, яке називають одеськими Карпатами. Коли я потрапив сюда, на ці пагорби, подивився цю архітектуру, навколишнє середовище, красоту, а особливо тут красиво навесні — я якраз потрапив на Пасху сюди. То, звичайно, шо мені це дуже сподобалось і я вирішив придбати тут хату під дачу у 2005 році.

Там же познайомився з майбутньою дружиною Надею, вона родом з Полтавщини. Молода сім’я вирішила остаточно оселитися в селі й започаткувати власну справу. Коли подружжя обжилося на новому місці, згодом купили у селі ще одну хату, в якій зробили етнографічний центр — гостьову еко-етнохату «Білочі». У ній приймають мешканців великих міст і розповідають про традиційну культуру цього регіону. У ще одному приміщенні розпочали молочне виробництво. На шести гектарах власного господарства сім’я розвиває свій крафтовий бізнес.

Про місцевий будівельний матеріал Дмитро розповідає, що тут переважає вапняк. Тверда порода залягає під землею, звідки її видобували каменярі й будували хати.

— У нашому селі більше всього твердого вапняка, який скрізь. Тому саме в нашому селі (у навколишніх селах вже такого нема) все будується з цього вапняка. Воно могло будуватися і на землі, і на глині. Якщо рядом була десь глина, то будувалося на глині. Якщо не було, просто чорнозем замішувався з водою і називалося це «чамур».

До радянського періоду всі хати південного Поділля покривали житньою соломою. Згодом найбагатші господарі могли собі дозволити цементну черепицю, яку виробляли у цьому селі. А пізніше дахи перекривали шифером.

Будинок Скориків на момент придбання був у жахливому стані, напівзруйнований, тому його довелось перебудувати, зберігши основні традиційні елементи. Будинку додали сучасного комфорту, провели воду, каналізацію, осучаснили інтер’єр, але вікна, двері зробили максимально схожими на давні. Створили такий збірний образ типової для цього регіону хати.

Їхню оселю будував молдованин Дімітру, найімовірніше, в 1930-х роках. Але наступні господарі багато разів змінювали її, вони добудовували другу половину вже після війни, в 60-х роках. За архітектурою це традиційний будинок, розповідає Дмитро Скорик, з характерними для цього регіону основними елементами — дахом, стінами, плануванням. А одне віконце, ймовірно, призначене не для освітлення, а має ритуальну функцію.

— Це віконце на захід сонця, через яке приходять душі померлих і уходять померлі. Оце така ритуальна функція.

Дмитро розповідає, що цей регіон вирізняє перетин різних культур. Тут Поділля зустрічається з Придністров’ям, із впливом Молдови, утворюється унікальна регіональна культура, на межі. Він вважає, що важливо акцентувати на збереженні елементів місцевої культури. Дмитро тлумачить місцеві говірки:

— Наприклад, в хаті є велике приміщення, зала, це приміщення ніколи не опалюється. Але ж там збирається родина на обіди, на хрестини, на весілля, на якісь свята збиралась раніше. Ця зала тут, в нашому селі, називається «касамара». У перекладі з молдавської це «велика хата». Обов’язково раніше не було там якихось поличок, а були запічки в печі. Тут так само вони є, ці запічки називаються «катруцами». Коло хати обов’язково в нашому селі, тут по долині, є джерела, коло практично каждої хати. Вот ці джерела по-місцевому називаються «ізвори». Традиційні меблі, які ми збирали по селі, називаються «софки», там можна зберігати, як в скрині, і на них спати. Традиційні килимки по-місцевому називаються «палатари».

Для популяризації місцевої культури південного Поділля подружжя організувало фестиваль «Катруца». У сусідньому селі Загніткові, де раніше жили козаки-каменотеси й там досі зберігся їхній цвинтар, Скорики відшукали повний комплект жіночого традиційного одягу. На фестивалі розповідали не тільки про стрій місцевих жителів, а й унікальну кухню, архітектуру, традиції, обрядові звичаї. Подія мала неабиякий розголос і популярність, після чого місцева влада перейняла ініціативу у свої руки й, на жаль, відійшла від автентичного задуму.

— Катруца — це такий запічок. Коли ти заходиш в уже напівзруйновану хату, а таких хатів багато, то піч зазвичай в останню чергу руйнується. Уже люди там, може, 50 років не живуть, але ж у тій катруці якийсь стоїть вузлик, в якому може бути насіння, яке ще не встигли посіяти, свічечка, може, іконка стоїть. Ну, шось таке цінне в той катруці, і воно нетронуто, хоча хата вже зруйнувалася.

Свою місію Дмитро Скорик називає пошуком самоідентичності, свого коріння, яке дає силу. Про власний вибір не шкодує, однак зараз, каже, дуже важко давати раду з сироварінням, тому їхній крафтовий бізнес потребує підтримки.

Ресайклінг на Запоріжжі

Як наші предки в давнину використовували для будівництва хат підручний матеріал, так і наші сучасники застосовують відходи як будматеріал.

На Запоріжжі подружжя вирішило прикрасити хату відходами битого кахлю. Тетяна Хоменко із села Гнаровське розповідає:

— Тут була із 1959-го землянка, потом мама сама побудувала двокімнатний будиночок маленький. А в 1968-му вже мій батько з моєю мамою побудували новий цегляний дім. У 2002 році ми рішили її перебудувати, добудувати, а потім вже оновлювати. Потому шо дуже стара, потребує ремонту і тому ми її рішили утеплити, а на утеплення нада було ж придумать якийсь новий варіант, не такий, як в усіх. І ми вирішили з кусочків кафеля робить такий дизайн.

Свою ідею Тетяна пояснює так: спочатку думала купити дешевий кахель і обкласти якимось візерунком. Ціна виявилась задорогою, тому попросили у магазині, де продають плитку, безплатно взяти уламки битого кахлю.

А сім’я Андрія Сиси вирішила збудувати дачу під Запоріжжям зі скляних пляшок. Ідея понад 30 років тому виникла ще у його батька. До роботи залучали всіх членів родини у вільний час. На будові використали близько 6000 пляшок, які переклали упереміш з цеглою і гранітом.

— В той час будівельні матеріали були дуже дорогі. Виходить, що цегла і пляшка з-під шампанського — одного об’єму, а по ціні цеглина коштує більше 20 копійок, а пляшка — 2 копійки. І тоді прийшла задумка батьку зробити таким чином. І хотілося ще, саме йому, зробити так, щоб це були ексклюзивні речі. Він десь побачив за кордоном, як душову зробили з пляшок. Захотілось і собі так зробити. Хоча мати відмовляла, не хотілося, але він все одно зробив дім, найнезвичніший з усіх.

***
Ця серія вийшла неповною. У межах цього проєкту ми не змогли відзняти свіжі історії про таврійські «кам’яні вишиванки», маяки Причорномор’я, античну спадщину древніх і культуру сучасних греків, традиційну архітектуру строкатих етносів півдня України. Але дуже сподіваємося, що скоро нам вдасться це надолужити і розповісти про це все, зокрема, про побут татар у Криму.